1. Бабель і Арам

Юліан Опільський

– Бачиш? Уже помутніли води Єфрату. Вони широкі, як море, а бистрі, як полчища Еламу, що збігають зі східних гір. Се там угорі, у краях Наїрі і Урарту, потопилися сніги, упав дощ, і тому й у нас настає весна. Спрагнена земля пучнявіє від води. Ясно-зелені, сочні ростини добуваються із плодовитого намулу, через ніч кругляться головки цвітів… Богове! Швидко відчинять заставку на каналі Арахту, а тоді…

– Що тоді?…

– Тоді прийде свято Милітти!

Груди чотирнадцятилітньої дівчини піднялися високо, наче хвиля підбувшої води. Великі мигдалуваті чорні очі устремилися у лице мужа, а їх жар заставив його усміхнутись.

– Ти знаєш, Даяно, що я не з Бабеля, а з далекого Араму. Там над Оронтом ютиться многолюдний Гамат, і там вигодували мене груди матері. Та з того часу поклонився я Ашшурові. Володар усіх чотирьох сторін світа, Нініви й Ашшура пірвав мене зі собою, як Адад – бог вітрів та бурі жене перед собою пісок західної пустині. Він підійняв мене високо-високо, так що тільки земними хробами показалися володарі Араму… Тому не слід мені кланятися другим богам, тільки тим, яких опіка, наче обгортень пальмове гроно, ослонює велич Сінахірби. Я… поклонник Іштари. Вона веде царя до побіди, вона осолоджує його ночі у розкішних городах палатах, вона і на мойому чолі зложить колись поцілунок…

Коротко, нервно засміялася дівчина.

– На тобі, Любарно, гребенястий шолом із золотистими відзнаками сотника. На тобі шкіряний, спижем та золотом набиваний каптан; на золотому кружкові нагрудника ім’я Ашшура. Так! Але чи твоє серце не б’ється, коли зачуваєш про ворохобню у краях Наїрі, Мітанні, Сірляї? Чи не дрожить твоя рука, коли побиваєш їх борців мечем, не знаючи, чи червона кров, яка пливе з їхніх ран, не споріднена з твоєю? Чи не жаль тобі моїх братів із Ніппуру, Бабеля, Сіппару, які воліли получитися з халдеями та еламітами, своїми споконвічними ворогами, коби лиш позбутися проклятих кігтів Сінахірби? О! Проклятий він, проклята його сила, а Іштар з Нініви – се кровожадний демон розбишацьких пастухів Ашшура. Вони грубі, присадкуваті, як видуті повітрям бордюги на Фраті. Вони тануть запеклою кров’ю та баранячим лоєм, а їх віддих – часником… Глянь! Солодка, усміхнена Милітта кличе мене до себе, пора іти! Мої груди та бедра повніють; уночі якась нова, гаряча кров томить тіло дивною тугою, палить все тіло, наче укусом скорпіона… Горе! Нема мені спокою ні тут, над водами ріки, ні у запашній кімнаті…

– Ні, не жаль мені, Даяно, бунтівників, а жаль тебе, що намагаєшся словами опоганити опікунку царя Сінахірби та мою. Вона велика, Даяно, більша від богів мойого та твойого краю, солодша від Милітти, ласкавіша від усіх небесних світа.

Наглим скоком найшлася дівчина біля молодця. Одним движком скинула з плечей тоненький серпанок, який ослонював кругленькі кінчасті пуп’янки її грудей, ніжний овал підборіддя та чудово точені лінії божеських рамен. Обома руками обвила його шию, прилягла грудьми його грудь, а червоні, як кров, від внутрішньої гарячки попукані уста шептали пристрасно:

– Милітта, Милітта! Вона кличе мене до себе, жадає вже від мене жертви, але вона кличе й тебе, Любарно, тебе, хороброго, відважного, гарного. Ти Бель-Мардук на ході дня, якого луч пробиває пучину Тіамат – жерело життя. Ти мрія моїх очей, спрага моїх уст, туга мойого тіла. До тебе горнеться моя грудь, дрижать коліна, а знесилення огортає члени… Ах! Уже двічі кликала мене Милітта, та я не слухала її. Аж ось тепер іду за нею, бо надіюсь у святині зійтися з тобою… Ходи, ходи за мною і від сьогодні через три дні досвіта жди мене при вході у святиню…

М’язиста рука Любарни обняла тонкий стан дівчини, уста, отінені чорним вусом, діткнули її губ. А вона поблідла, осунулася й уся повисла на його рамени.

Свіжими листками покриті кущі ослонювали їх обох на березі Фрату перед очима усіх, хто надійшов би від палати царського намісника. Спів птиць та плюскіт бистрої хвилі глушив розмову та шелести одягу, а у сусідньому огороді князя Ніргалюхізіба, батька Даяни, малайські раби тягли воду з ріки до підливання цвітів. Поодинокі рухи при праці значили вони протяжними окликами, які раз у раз одноманітно, правильно повторювали той сам розмір. Серед сих окликів попадалося деколи слово, яке вкоротці підхоплювали і повторювали усі хором. При слідуючому почерпуванні води у дану хвилю вертало і слово… слово втоми, скорбі, розпуки раба у неволі. Се творилася, повставала пісня…

О, скільки ж милішим був щебіт пташок, які гніздилися у фігових деревах, у кущах гранатів, тамарисків, в оливниках! О, скільки ж солодшим плескіт Єфрату о греблю, яку колись насипав був ще великий цар Хамурапі!

Любарна держав дівчину правою рукою, а лівою став зсувати з її рамен синю, сріблом нашивану туніку.

– Ми самі, Даяно! – шепотів, а очі його горіли. – Ми самі! Свята Іштар, опікунка хоробрих, дає нам сю хвилю на солодощі любові, на оп’яняючу розкіш життя. Гляди, я цілую твої уста, а уста твої, як нард, як миро, як пахощі амбри. Як пуп’янки рожі, твої груди, вони – як сернята, що вихиляються з гущавника наїрських лісів, щоби утішити око ловця. Навіщо ж ждати нам свята Милітти?

І приляг устами до грудей дівчини, як до спілого винограду, а його рука відслонювала щораз то інші понади молодого, цвітучого тіла.

Вона не відповідала на його пестощі словами, тільки віддих важко добувався зі здавленої груди, а уста, наче у Немовлятка, яке глядить матерньої груди, гляділи уст Любарни. І впилися в її уста його губи, а рука здавила її стан кріпко-кріпко, до болю.

І тоді видалося дівчині, що боги вийняли з груди її душу, а серце розплилося у неземній розкоші з’єднання з любимим…

Дикі оклики та метушня за стіною огороду отямили обоїх. Серед окликів почувалося раз у раз ім’я Даяни. Наче жертовний огонь, загашений умілою рукою жерця, враз потахла любовна страсть Любарни. З важким прокльоном подався взад і добув меча. Крики за стіною кріпшали щораз то більше, а хвилями почувавсь брязк збруї… Глянув на Даяну. Вона вже отямилася, лиш кутики її уст опустилися вдолину, а в очах блистіли сльози.

– Мене кличуть! – говорила крізь плач. – Твоя Іштар зла й жорстока богиня! Горе!

– Ох, Даяно! О, скільки ж солодшим буде для мене день сповнення! – закликав Любарна.

– О так! – відповіла дівчина, а на поблідлих ягодах зацвів рум’янець. – Не забудь лиш прийти за три дні до храму Милітти. Біля останньої пари крилатих биків, під синьою стіною, я ждатиму! Поцілуй ще і прощай!

Проворно, понад берегом ріки, там, де стіна не доходила до самої води, розсунула цвітучий кущ рожі і щезла в огороді батька.

Пильно надслухував Любарна під стіною, готов кождої хвилі заступитися за Даяну, якщо було б сього потреба.

І справді, зразу піднявся ще дужчий крик, а тонкі, жіночі голоси євнухів лящали у повітрі, як крики журавлів.

– Де була? Куди ходила? Де скривалася? Покажи одежу!

Питання й оклики летіли, як град. Але ось почувся спокійний, дещо насмішливий голос дівчини, вкінці ляпанець… і голосний регіт кільканадцятьох уст.

Любарна заспокоївся.

«Даяна, видко, дала ляпанця найцікавішому євнухові, значить, усе гаразд!» – подумав і, кленучи по-вояцьки, відвернувся.

Затихло все, і лиш птичий спів та протяжні оклики мадаїв доходили до уха молодця. Поодинокі слова пов’язалися були вже у фрази, речення, стихи, і намість невиразних покриків повстав уже чотиривірш.

Хвилями то один, то другий раб ставляв на місце давніх слів нові, а всі повторювали за ним первісну строфу як рефрен.

Сумною була пісня поневолених свободолюбивих арійців, сумна, як їх доля у жорстокій семітській неволі. У ній почувалося й остре, здорове підсоння Екбатанських гір, і свобідне пастирське життя, і розкіш їздця-лучника на баскому коневі. А у рефрені плакала мати над сином, який гине-загибає безвиглядно, безнадійно у душному, гнилому Вавилоні. Там живуть люди без серця, без чуття, віддані тільки пристрастям, люди крові, розпусти і сліпої расової загорілості. Дарма глядіти у них пощади, спочувань, ласки. Раб – се тільки ненависна скотина, яка, навіть ставши безсильною, зможе ще утішити серце володаря видом муки-конання; се скотина, якої загибеллю, а не життям радіє господар.

Сумовита пісня вразила молодця, і він мимохіть услухувався у неї. Не зрозумів, одначе, слів, співаних арійською мовою, вкінці плюнув із досадою на землю.

– Прокляті гірські собаки! – проворчав. – Готові ще навести на нас лиху ворожбу.

Заки вийшов із-під тінистих прибережних корчів, оглянув уважно свою одежу і збрую, пообтріпував з неї глинку, а щойно тоді пішов далі. Великі огороди намісника Білібні лежали на лівому березі ріки у значному віддаленні від властивої королівської палати.

Після ворохобні халдейця Мардукпалліддіна не вспіли ще будівники як слід відновити зруйнованих будівель, тим-то мусів намісник ассирійського царя Сінахірби жити у власному княжому домі.

Безліч дактилевих пальм розкладало зелені лискучі віяла листя упродовж стежок, а помальовані колодиці виглядали, як стовпи святині, що її стелею – небо бога Ану, а долівкою – зелень богині Дамкіни, яку зродила безсмертна в обіймах Еа – бога вод.

У правильних геометричних фігурах пестріли в сій зеленій рамі цвіти, саджені тісно біля себе, наче взірці коврів. Раз у раз дудніли кроки Любарни на містках, які стояли над многими каналами. Вогкість води холодила повітря, промочувала землю і дозволяла без труду поливати грядки, сушені подихом недалекої пустині. А всюди-всюди між корчами рож, жасмину або у тіні фігового деревця ютилися бесідки з м’яко стеленими лежанками, низькими лавочками, отінені гнучкими повійкуватими билами молодого винограду

В огороді не було нікого. Тут і там за густими кущами стояли тільки вартові, які мали пильнувати безпеки володаря. По стежках снувалися раби з віялами, другі обмітали бесідки, управильнювали заставками доплив води у протоках, але всі двигалися тільки, ніби сірі тіні блискучих володарів Вавилону. Се не були люди, а примари.

Палата Білібні стояла при вулиці, яка вела від халдейських воріт до святині Шамаша – бога сонця. Ся святиня займала осередок міста; її збудував був ще перед п’ятнадцяти століттями цар Хамурапі. Від неї розходилися промінням головні вулиці. Земляний насип, на якому стояла палата, був обложений поливаними барвистими цеглами, а рампа під’їзду була вимощена алебастровими плитами. На них зобразило долото митця боротьбу крилатих демонів із Мардуком та деякі дії з великого епосу про Гільгамеша, який один спасся у свойому судні від потопу і став праотцем людства.

Саме тут, при рампі, була головна станиця палатної сторожі, якій проводив Любарна. П’ятдесят здорових мужів у високих, гребенястих шоломах, з круглими щитами та довгими списами сиділо на рампі або лежало на лавах вартівні. При появі сотника вояки позривалися з місць і вмить вистроїлися в лаву. Молодший офіцер виступив зі звідомленням про розставлені варти, а Любарна оглянув бистрим зором вояків.

Були се старші мужі, між двадцять п’ятим а тридцять п’ятим роком життя, у повні сил, завзяття та здоровля. На їх сонцем спалених лицях густо розросталися кучеряві бороди та вуса, а чорні круглі очі гляділи вовком із-під насунених брів. Жорстокі се були лиця, жорстокі, нелюдські серця. Воїн Ашшура – се будівля з м’язів та костей. У його голові лишень тільки глуздів, кільки треба наїрським бойовим британам. Морд, кров, насильство, звірські пориви надто розрослого тіла – се його живло. Арамеєць Любарна мимохіть здригався не раз на їх вид. Він сам, хотяй був зі спорідненого народу, то все-таки якесь зловіще почування – ні то відраза, ні то жах – будилося в його душі при виді сих синів Ашшура.

«О Іштар, мати богів та людей! Невже ж се твої діти?» – погадав і тепер, ідучи углиб палати.

Крізь довгі ряди служби ступав Любарна спішно, щоби зайняти місце при вході до салі прийнять. Вояки підіймали руку зі списом до висоти шолома на знак привіту, слуги клонилися до землі, цілуючи кінці пальців зігненої руки. Він сам не кланявся, бо військові, духовні та світські достойники були всередині салі. До неї не слід було йому входити, бо він командував сьогодні вартою і оставав при дверях. Станув біля одвірка й розглянувся довкруги, чи хто не помітив його неприсутності. Але сотник, який стояв напроти, усміхнувся тільки і кивнув головою у напрямі салі. Мимохіть пішов Любарна зором туди і зрозумів вмить, чому нікому було сьогодні стежити за ним.

Товсте лице Білібні було жовте мов віск, значить бліде, а короткі, грубі руки звисали безсильно на поруччя високого крісла. Здалека можна було заглянути йому у великий жовтозубий рот, бо долішня щока опадала на груди. Так виглядає людина, коли Нергаль гляне на неї своїм огненним оком і зловіщим движком покличе туди, ген у безвісті, відкіля нема повороту, а куди ідеться у глиняній, до черевика подібній, поливаній домовині. Синя, золотом нашивана одежа короля та висока золота шапка порушилися раз у раз на престолі, наче цар сидів на глиняній кулі пращника або наколи б його несли у носилці невправні раби.

Далеко були цареві до спокою і рівноваги, що лицювала б цареві – намісникові Сінахірби, неустрашимого борця Сходу, перед яким дрожали всі краї від Горішнього моря до Нілу.

Лиця всіх присутніх були звернені на царя. Всі стежили за грою його лиця, бо з неї могли повчитися про багато дечого, чого не висказали б королівські уста.

Білібні був, очевидячки, переляканий, і Любарна, як неассирійський наємник, пильно прислухувався до слів, які лунали у салі. Бажав, бач, збагнути, чи не час уже покинути золотисту колесницю побідженого побідника та перейти до побідного бунтівника.

Перед царем стояв Белахіддін, начальний звіздар короля, у чорній, тороками обшитій одежі. Сива гарна борода закручувалася у правильні звертки, а довге волосся звисало на рамена. У своїй бесіді говорив він цареві про непостійність людського щастя, про хмари на півдні та сході, як і про се, що Сін та Шамані – се син та батько, яких ніхто не переможе у злуці, але зате можна побідити їх поодиноко…

Звичайно звіздар, вичитавши у звіздах лиху ворожбу, укривав її перед володарем або спихав на Елам, Наїрі, Урарту, Ашгуцаіль, Халдею або Арам. Знав, бач, що розгніваний володар за несповнену ворожбу вилупить йому очі, вирве язик або й життя відбере. Сьогодні чомусь-то не боявся Белахіддін гніву короля. Видко, зорі, з яких вичитував свої поуки, не бігали по склепінні бога Ану, а по землі ногами первісників – скороходів…

Зрозумів король слова звіздаря, зрозумів їх і Любарна. Бач, один з них був вавилонцем, а другий арамейцем, а так один, як і другий, пов’язав був свою судьбу зі судьбою крилатого Ашшура. Під час, коли, одначе, король друхлів від страху, Любарна наслухував і мотав на вус. Для короля, бач, не було повороту ні ласки, зради, ні викруту, була тільки побіда або загибіль. А йому, сотникові, цвіте найкраще щастя на руїні великих сього світа. Побідник потребує завсіди вправного й хороброго сотника, якщо сей схоче зрадити ворожого короля… З-під ока зиркнув Любарна на ассирійського сотника, який пригризав губи і мугикав під носом прокльони. Рухом голови спитав його про причину.

– Не чуєш? – прошепотів злісно ассирієць. – Ся проклята вавилонська собака говорить, начеб уже служба Мардукпалліддіна, а не наша кінчила відбудову королівської палати. Видко, халдейці недалеко, а й Елам іде з ними. Буде гарячо у Вавилоні. Пху! Зрадіє Нергаль, шакали випасуться, як фінікійські песики, що їх поїдають тирійські багачі. Щоб їх злий урок та проказа, щоб їх…

– Тссс! Король говорить! – упімнув Любарна товариша.

Король говорив справді. Він твердо оперся на довгому скіпетрі, а праву руку поклав на рукоятці короткого меча у дорогоцінній оправі. Краска поволі вертала на його лице, але голос дрожав ще замітно.

– Дяка тобі, Белахіддін, за науку, хотяй вона у дечому не ясна. Видко, твої глузди не вивели відповідного висновку з ворожби. Покажи нам основу її, а наш королівський ум виведе потрібну поуку сам.

Начеб хто іззаду підірвав жерцеві ноги, так Белахіддін упав черевом на землю, а з-під дещо закоченої одежі виставали аж до колін брудні, чорним волоссям порослі підстегня.

– Око Беля, могучий сину Шамаша-сонця, ласкаве жерело ласки, окрашене принадою Іштари, матері царя Сінахірби, царя царів, царя Сходу і Заходу, пана усіх чотирьох…

– Досить, говори!

– Сьогодні ніччю ждали ми на вежі святині Беля-Мардука на появу небесних світил. Вони мали вказати свойому синові, а мойому володареві шлях, порадити йому та допомогти у боротьбі з ворожими силами. Ось, як молився я…

– Остав се! – перепинив Білібні, стукнувши довгим жезлом об долівку, викладену перловою масою в кругляві розети.

– І тоді вислухав Ану, цар неба, молитву, бо не було в ній самолюбної гадки, надії на винагороду, а була любов і віддання…

Новий стук жезла заставив лежачого Белахіддіна вдарити чолом об долівку не тихше від жезла, і сим разом заговорив вже про саму річ:

– У третій частині ночі враз повіяв східний вітрець, і зловіщі опари уступили з-над божеського Бабеля. А тоді побачили ми на дорозі бога Беля, саме на полудні небес, там, відкіля у Кардуніяш приходять безстидні кальду-халдеї, червоне світло ворожої звізди Нергаля. На сході надіялися ми побачити ясну зірницю Іштари, твоєї опікунки-матері, а ти, зінице Беля, пальмо обильності і ласки, льве сили… Одначе не було її. З Еламу наплила якась забута Адамом хмара і заслонила усміх даючої життя богині. Зате на заході полискував зловіщо Рамман, ворожа звізда, яку самі боги окували перснем зі золота, щоби не спалив діл їхніх рук. Горе, королю, небезпека грозить твойому пануванню, небезпека від Кальду і Еламу, від моря та східних гір! Бунтівник, який назвав себе ім’ям твойого опікуна Мардука, Мардукпалліддін, видко, задумує лихо. Він могучими чарами та закляттями перетягнув на свій бік злих духів, які налітають на нас від півдня та сходу і наносять помір на людей, заразу на скот, неврожай на поля…

Довгу хвилю панувала після слів звіздаря тишина у салі, так що чуть було зовсім добре жужжання великих синіх мух; їх надила до палати воня щоденно різаного м’яса та трупи і кров караних злочинців… Король сів знову на престіл, але його широке лице не було вже тільки уособленням переляку. Недаром ассирійський цар Санхеріб поставив його королем-ленником у Вавилоні. Білібні боявся богів, демонів, чарів, отруї та змови, тому дрожав і блід. Тепер знав небезпеку і вмить отямився. Його салом запливле чоло стягнулося у грубі брижки, м’яскі синяві уста стиснулися у гніві, а з очей виглянув злючий барс. Усі присутні замітили зміну, і кождий погадав собі: «Гнівається, отже, не боїться, а не боїться… значить, треба лукавити дальше…»

Мало не всі вони були з Вавилону, Кути, Ніппуру, Сіппару. Мало не всі лякали дітей ім’ям Сінахірби та потайки опльовували ідоли крилатого Ашшура, якого почитали на вні, й боялися заодно. Тут і там почувся шелест розриваного шовку, плач та хлипання, удар п’ястуків о грудь і оклики: «О горе! О Ашшуре, не забудь вільних рабів своїх! Проказа халдейцям! Чума Еламові! Шамаше-Белю! О Белю-Мардуку! Спасіть, поможіть нам!»

Нагло залунав грімкий, дещо хриплий голос короля:

– Мовчати! Мовчіть, шакали, не вийте над стервом, заки його воня не покличе вас на пир! На меч є меч, на силу – сила, на напад – оборона. Тільки від чарів і прокльону знаючих нема спасіння, а так… Ти, Сінуціллі, підіймеш зараз залогу з Кути і Сіппару, а ти, Кіштіурра, збереш лучників і копійників із Бабеля. Оглянеш також стіни і ворота, подбаєш про асфальт, каміння і стріли… Святий пророче! – тут звернувся до лежачого жерця. – Яке ж слово жде ще у тебе черги? Чому не відходиш з-поміж воєнного шуму, який визвав ти своєю ворожбою? Може, ждеш нагороди? Ха-ха! Одержиш її напевно, якщо вона сповниться або не сповниться, від мене… ну або і від кого другого! Ха-ха!

Жовті зуби короля вискалилися, зловіщі огоньки блимали в очах, а вся стать тряслася, як у лихоманці, але вже не. зі страху, а від скаженої люті.

Белахіддін бив чолом і цілував найнижчий ступінь престолу.

– Могутній, хоробрий королю! Не тільки лихо пливе з уст моїх, а й добро, яке зсилають Шамаш та Сін, Іштар і Нана вірним своїм. Позволь сказати ще слово, яке так любо вразить твоє тіло, як твої діла тіло неземних божищ. Бо ще не втвиряється перед тобою Ірсіт ля тарі, країна без вороття!

Лице короля злагідніло. Підняв руку, і враз затихло все у салі, як передше. Тільки полковники Кіштіурра і Сінуціллі вийшли попри Любарну виповняти приказ короля, а за ними ступали їх сотники. Вони йшли назадгузь і тричі падали на черево, заки вступили між ряди служби. А жрець кінчив свою ворожбу.

– З болючим серцем, зажурені й безпомічні, упали ми на коліна і зі сльозами благали безсмертних глянути на землю вибраного серед тисячів короля. Ми не прохали помочі, бо знали, що самі божества запалають гнівом на вид самоволі і нахабності проклятих халдейських собак та еламських безрог. І ось – радуйся, серце і тіло моє, радійте, члени мої, яснійте, очі, смійтесь, уста! Звуком гусел та тимпанів задзвеніть на хвалу Шамашеві і Іштарі, Сінові, Нані, Мардукові і Єї, з якого вод узяло почин усе живуче. Ось перейшла хмара, а на сході сходило світило дня. Божеський Сін стояв на заході, а на шляху Беля, по якому пливе крізь Всесвіт земля, зливалися лучі обох у червону заграву крові й пожежі. Се знак, що поява обох божеств принесе пагубу ворогові на нашій землі, бо світило Шамаш – се могутній цар-самодержець Ашшура, се великий Сінахірба, який наділює своїм блеском короля Бабеля, Кути, Ніппуру й ослонює його спижевим щитом безпеки. Доки вони спільно володіють землею; ворог найде на ній тільки кров і пожежу, погром і загибіль. Увесь земний шлях бога Беля-Мардука у їхніх руках, а їм засвітить ласкою і любов’ю божеська Іштар!

– Слава цареві-побідникові! – загриміли в один голос усі достойники, піднімаючи горі праву руку.

Верховний жрець Шамаша Надіну підняв очі горі і, наче в екстазі, закликав:

– Полум’я Нергаля спалить Елам і Кальду, лучі Беля-Шамаша стануть погубними стрілами на їх синів. Лев Ашшура захистить кігтями й зубами город Милітти, а розірве у слушний щасливий час проклятих ворогів. Їх жінки і дочки-танечниці й жрекині підуть у службу богині або в неволю хоробрим воякам непобідимого війська.

– Хай так станеться! – відповіли присутні хором, а гомін відбився луною від синьо-золотавих стін салі.

Пророк піднявся із землі й станув поруч із другими жерцями перед жертівником ідолів. Відізвалися гуслі, труби, кіннори та сопілки, а під їх дострій поплив під склепіння салі сумерійський гімн. Ніхто, поза самими жерцями, не розумів слів, та, проте, мало не всі вміли його напам’ять. Тільки Любарна не вмів слів, а його товариш успів уже забути. Тому стояли оба мовчки, поглядаючи на себе, як люди, що бажають собі дещо важного сказати, а не можуть.

Любі пахощі африканського гальбану та арабського бделлію, які привозили здалека каравани верблюдів, синявими клубами заповнювали вільний простір у салі і любо дразнили ніздрі присутніх. Вкінці прогомоніла музика, затихли голоси, а король став видавати потрібні прикази. Його грубий, хриплий голос лунав, як рев льва, перед яким покоряються всі земні звірі, почувши його при заході сонця.

– Кіштіурра пішов, значить, підеш і ти! – заговорив Любарна шепотом до товариша.

– Звісно! Воно вже й надоїло товчи собою по багатому городі без гроша у калиті. Сих кілька бека, що дістанеш від короля, подразнять тебе тільки, як піт дівчини, біля якої сторожать два євнухи. Понюхаєш, плюнеш та й годі! Вчора бажав я купити кардамону, бо сподівався увечері жінки одного купця, який їздить раз у раз у Тир за пахощами та пурпурою. І що ж скажеш? Я видав на кардамон, м’ясо й солодощі усі гроші, які дістав на тиждень, сусідка захоріла й не прийшла, уночі закралися до хати святі малпи зі сусіднього городу Милітти, виїли усі солодощі, розсипали кардамон, а м’ясо засмерділося. Еге ж!

В сю мить почув сотник своє ім’я, голосно викликане королем. Прожогом кинувся до престолу.

– Ігмільсін! – почув приказ. – Поїдеш до царя Сінахірби з письмом, яке наладить тобі Белахіддін ще перед заходом сонця.

Ігмільсін упав на черево на знак послуху. Цар махнув рукою, і величезна саля стала спорожнюватися. Король відійшов за занавісу, а Любарна велів воякам відійти у вартівню.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 3 – 13.