2. Ягве та Адон
Юліан Опільський
Солодкі пахощі шафрану, кретійської живиці стробу та арабського ладану синявими клубами підіймалися з гарної срібної кадильниці під стелю кімнатки Даяни. На великій, критій сирійською тканиною подушці спочивало дівча та з золотої тарілки ласувало медяники і дактилі.
Молода, кругла грудь раз у раз підіймалася зітханням, та зі свіжих, повних губ не сходила усмішка весілля. Видко, солодкою була і причина зітхання. Не жура заставляла серденько биться, а розпирала його радість, несказанна розкіш спомину та ще краща надія на майбутнє сповнення… Довгу хвилю нагадувала собі кождий движок любимого, кожде його слово; мимохіть дотикала руками сих місць, яких доторкалися його пальці. Вкінці зісунула з плечей туніку і витягнула рамена понад голову, наче віддаючися всеціло обіймові, а пуп’янки грудей порожевіли і ярко відзначилися від матової краски шкіри. Люба втома томила її члени, наче солодке знесилення після жертви, яку всяка жінка підносить безсмертній Милітті. Та ось дві маленькі сльозинки заблистіли в кутиках її очей. Ні, не розкіш палила її, а спрага-бажання, невтишене бажання не сповненого…
Швидким рухом сплеснула в руки. На порозі зачорніла темна стать старої невільниці-сирійки.
– Хочу Лії, – приказала тоном розпещеної дитини.
– Лії, дитинко? Щастя перед тобою і за тобою стелиться лідійським ковром. Саме тепер Лія у челядній розказує про війну.
– Війну? Яку війну?
– Та якусь там війну вигадали жреці на вежі Беля-Шамаша, то вона, видко, й буде, бо вони завсіди кажуть правду… Лія каже, що буде те саме, що сьому два роки, коли цар Сінахірба поставив над Вавилоном короля Білібні.
– Ага, поклич-но її… і… і найди для неї кіннор.
Невільниця щезла, а по хвилі почулися у подвір’ї легкі кроки. Живо підвелася дівчина і кинулася на низьку лежанку під стіною, яку покривали вавилонські килими. З малого стільчика узяла глиняну синьо поливану мисчину, і по хвилі сильна воня рожевого олійку наповнила повітря. На порозі станула висока жовтолиця стать жінки, одітої у полотняну одіж без ніяких прикрас. Чорний волос вінцем окружав її голову, до якої прикріплена була чорна заслона. По чертах лиця та по великих карих очах можна було догадуватись колишньої краси сеї жінки, та ось тепер не було з неї і сліду. Уста кривив якийсь гіркий усміх, а карі очі гляділи фальшиво. В руці держала кіннор, многострунну хананейську арфу.
– Привіт тобі, вавилонська роже! – начала тихим солодким голосом. – На твій приказ являюся, наче на приказ Я… то єсть Беля-Мардука, побідника.
– Лія, сядь оттут на подушці і заспівай мені сю пісню… ти знаєш, сю про кедри і Адона… ти її співала вчера в огороді.
Хвилину гляділа Лія на дівчину з-під ока, її зір переносився з лиця на обнажені груди та дрожачі пальці рук, і злісний усміх промайнув по пергамінових ягодах. Жваво ударила по струнах, добираючи акорду, аж безладні звуки злилися у ніжну, але пристрасну мелодію:
Любимий мій, як кедр Лівану,
Як сонце, ясний його зір,
Мов Баль-Мелькарт з високих гір,
Він зрить на дівчину кохану.
І зійде в хату, у винницю,
В оливник ляже спочивать,
Мене щасливу, обійнять,
Пірнуть у розкоші криницю.
Пишається в кленовім гаю
Ніжненька цвітка-анемон.
Се бог любви-краси Адон…
За ним я тужу-помираю.
Оттак обнять його хотіла.
Щоб навіть віддих стих, замовк,
Щоб змінилася у шовк
Палка помада мого тіла!
Дарма. Адон, звідний, невірний,
Іщез в віддалі піль та нив,
Тугу болючу полишив
І сумерк самітній, вечірній.
Наче у якійсь неземній екстазі, услухувалася дівчина у глибокі мінорові переливи пісні. Хлипання здавлювали її горлянку, а кров хвилями вдаряла до голови і красила ягоди цвіткою маку. Хвилювала пружиста грудь нерівно, пристрасно, уста ловили віддих, наче в утомі. Коли прозвучали останні тони, Даяна закрила лице руками і розплакалася.
– Ти виспівала усе моє серце! – сказала. – Відкіля ти знаєш його?
Лія тріпнула пальцями, наче відганяючи злий урок, а відтак ударила себе тричі у висохлу грудь, наче жалібниця або покутниця.
– Відкіля, питаєш? – заговорила. – Зі спомину, дівчино, з привиду подій молодості, там, далеко в Аматі, над бистротечним Ярмуком, що пливе в Йордан. Отам цвіла я колись, як і ти, Даяно, і тоді любив мене молодець зі Саміріни. Одначе батько прокляв його, як самарянина, бо, мовляв, самаряни поганці, що кланяються ідолам. А я, яку всі величали тоді рожею з Амати, занапастила тоді свою долю, бо не вірила у всемогучу понаду Адона. Казав мені мій Адана: «Покинь нахабного, самолюбного батька, покинь пажерливого Ягве, іди за мною й Адоном, Ашторет ласкавіша всіх богів, вона – людям мати, а твій Ягве – кат». Я не послухала, і минали роки за роками. Приходили до мене свати з Гадарпи а навіть із далекого Ябету, але Адана убив одного ножем, а на другого наслав опришків, які ограбили каравану й оставили нагим і пораненим у пустині. Аж прийшов цар Шаррукін у Саміріну, забрав рожу з Амати і кинув її на поталу своїм воякам. Мене знасилували, споганили, виволочили у грязі та пилі табору, доки не угледів мене князь Білібні і не купив від мойого тодішнього власника за один кікар хананейського гроша. Оттак не встеріг мене Ягве від загибелі, а намість Адона й Ашторет поцілувала мене… Іштар. З того часу співаю сю пісню, а всі, чиє серце загляділося в Адона, радо слухають її. Ти любиш, дівчино, правда?
– Ох так! – вирвалося у дівчини. – Усі мої члени пожадають його, уста цілують повітря, яке напливає сюди через стіну королівського саду. Мене окружає відусіль подих Беля-Мардука – уособлення мужеської сили, а у грудь вселилась ніга Милітти. О Любарно!
Наче вжалена, звернулася Лія живо до дівчини.
– Що ти, нещасна? Яке се ймення сказала ти? Невже се ймення твойого любимого?
– Ох так, Лія! Се він, він, лискучий, величний, як бог, як король, як закоханий у власній красі Адон…
– Гей! Не у власну красу заглядівся він, а в гнучкий стан та широкі бедра цариці Лямашшу, ассирійської княжни. Вона знадила його вогким поцілуєм нечистої похоті, якою горить до м’язистого хлопця жінка сутулуватого старця. Ха-ха! Не раз гляділа я у її скісні очі та грубі черги. Вона, очевидячки, відьма-чарівниця. Вона причарувала його, се певне. Ти, дівчино, погляди знаючого мага-жерця, хай він відшептає замову.
Наче стріла Раммана-перуна, поразили слова Лії Даяну. Вона вся опала, осунулася, черги лиця помертвіли, тільки дрогання проймало раз у раз її члени. Вся кров утікала до серця, і їй здавалося, що ось-ось прийдеться зімліти від сердечного болю.
– Горе! – прошептала. – Перед воротами домівки поставив батько два крилаті бики відганяти демонів ночі, відьом та духів, але я, нещасна, бігала над воду повидатися з Любарною. Горе! З води бере початок усе; з неї і вийшли її сили, які стають поміж нами стіною, вищою та грубшою від огорожі королівського саду. Ах, знаю вже тепер, що се зависть перепинила сьогодні наші любощі. Чари, кажеш, Лія? О, кажи мені, нещасній, що робити? До кого йти відмовити сі чари ассирійки?
– Недалеко відсіля, – відповіла жидівка, – живе архієрей царя демонів Сініта, освободителя богів і людей від чарів та злого уроку. Він ще молодий, але знаючий, родом із Кути. Сьому два роки був єреєм Беля-Мардука, бо король Мардукпалліддін любив його більше всіх голених лобів. Його ймення Сінмубалліт, і він знає всі закляття Шарпу і Маклю, а навіть вміє їх виписати червоною краскою на цеголці або на кедровій табличці. З сього він і живе, бо Білібні зайнятий відбудовою палати і не дбає про храми. Зате усякий радо зберігає кроки свойого життя від впливу злих демонів. Ба, Сінмубалліт уміє навіть поставити гороскоп, якщо начальний жрець Балахіддін пустить його на вежу звіздарів. Туди звернися, доню, а певно не пожалієш. Бо жерело життя укрите від ока людей, а головно ми, жінки, мало коли звертаємо увагу на його закони. Ні час, ні віддаль, ні причини, ні наслідки не займають нас так, як самі події, явища. Тим-то ми тільки цвітами пишаємося у віночках, якими оплітають кам’яні стовпи святині. Не пересиплеться й половина піску у клепсидрі, як вони зміняться у погану, відразливо воюючу хобту. Як жрець зів’ялу гірлянду, кине побідний муж жінку за себе на плюгавий шлях життя і йде далі, бо що йому там! Він навіть у храмі Астарти тужить за блеском сонячної слави, навіть там обдає його подих Бааля-Молоха. Тому дорожи, доню, ласкою Адона. Вона коротка, та в ній увесь зміст життя жінки, як довго вона з метелика не змінилася в лилика.
Широко розплющеними очима гляділа Даяна у суворе лице жидівки. Не розуміла вона зовсім дивної мішанини сирійсько-фінікійських понять із вавилонськими, які складалися на кругозір Лії, поняла, одначе, що надприродна сила якогось жерця віддасть їй те, що забрала друга… А чи є що ближче, природніше від надприродної причини?..
– Ах, заведи мене, Ліє, до сього жерця! Я возьму зі собою рабсара, тобто найстаршого євнуха мойого батька, і підемо у город. Я боюся сама…
Злісний усміх удруге викривив висохлі губи невільниці.
– Ти боїшся, Даяно, небажаного обійму, від якого не тікає ніяка жінка Вавилону, начеб не такою, а другою була доля жінки. Ха-ха! Ти бажаєш видерти суперниці твойого Адона… Га! Вибору не дали нам боги, ні! Місяць Хабар відбиває своїм лицем тільки лучі Баля-сонця, жіноче лоно приймає у себе зачаток життя, відки б він не йшов. Поневолили боги нашу волю, обезсилили нашу силу, обездушили духа. Ми – крихка посуда, з якої текуть пахощі малобатру, мірри, ладану, нарду, шафрану, а яку товче без труду незручний раб… Та я поможу тобі. Сьогодні вечором, коли зайде зоря Іштар, підемо на той бік Арахту. Прощай!
Вийшовши з кімнати Даяни, швидким кроком пробігла Лія підсіння на діоритових стовпах, яке окружало звідусіль невеликий басейн води. При воді цвіли у поливаних вазах насаджені цвіти, а земля була висипана чорним кораловим піском. Золоті арабески красили червоні стіни підсіння, у яких тут і там видніли двері до кімнат, а долівку під стовпами вистелювали грубі вавилонські та лідійські коври. Отут кинула Лія кіннор на пісок так, що стиха, жалібно задзвеніли струни, а з її уст вирвався стогін, наче стогін матері, яка оплакує первенця.
– Прости, Ягве! Прости, страшний, єдиний, пажерливий боже, царю усього, прости, Шаддаї! Не йди на суд із рабинею, яка не співає твоєї слави, тільки нечистих ідолів. Я ж не зводжу сих проклятих поган, а вганяю тільки дальше у безглуздя, щоби вони тим швидше стали жертвами твойого страшенного, погубного гніву…
Раз у раз вдаряла себе кулаками у грудь, а на голову сипала чорний кораловий пісок із-над водойому.
І не снилося Лії, як швидко повисне сей гнів Єдиного над ненависними її ворогами. Вже у самій внутрішній часті палати Ніргалюхізіба, де пробували жінки, їх жіноча прислуга та євнухи, було пусто і безлюдно. Усі молодші товпилися біля стіни, яка ділила огород від подвір’я, затягали на лиця заслони і живо розправляли про щось, наче стадо гусей, які у місяці Нізані беруться летіти на північ. Старші жінки та рабині, на яких не могло вже з пожаданням спочити око власника чи його синів, бігли на подвір’я, де товпилася мужеська прислуга, ратники і візники, кухарі, огородники, конюхи, пастухи та їхні наставники у різнобарвних довгих полотнянках та хустинах на голові.
Ратники живо надягали шкіряні каптани та кінчасті спижеві шоломи або шкіряні чепці, напинали тятиви на луки, виносили у кошах випалювані з глини кулі до пращ і снопи стріл. На великому точилі двох нагих мадаїв відточувало короткі ассирійські мечі, і їх білі зуби шкірилися у немилому усміхові із-під малинових м’яских уст. Від поту ліпилося їх просте волосся до чола, а зі звуку їх голосів можна було вичути радість…
«Ось і війна! – погадала Лія. – Белахіддін не помилився». – І бігом почвалала у сусідню палату короля-намісника Білібні.
Та як тільки вибігла на вулицю, пірвала її зі собою нестримна ріка людських голов, яка пропливала від осередку міста до полудневих халдейських воріт. З трудом пробивали собі дорогу крізь товпу ратники, яких візвав був до поготівля полковник Кіштіурра. Цікавість охопила Лію, як полум’я очеретяну стріху мужицької ліп’янки. Підібрала дещо довгі складки одягу, а побачивши, як Любарна виїздив саме з воріт королівської палати на високій бойовій колесниці, жваво розіпхала найближчих і найшлася біля лівого колеса. Кілька пар рук бажало її віддрулити, але Любарна угледів повірницю його тайних сходин із королевою Лямашшу і дав їм знак оставити її при ньому. Ассирійці послухали, але кляли під носом собі у бороду: «Стара жінка біля лівого колеса при виїзді у бій… що за погана ворожба!»
І всі без виїмки перейшли на правий бік.
Полудневі халдейські ворота Вавилону були з твердого пальмового дерева, окутого мідяною бляхою. Уздовж і півперек перехрещувалися на ній круглі позолочувані розети, зложені у взористі бордюри. Вершок воріт прикрашував золотий ідол Беля-Мардука з тіарою на голові а скіпетром у правій руці. Від першого поверху почавши, чорніли у суцілі грубезних стін численні темні отвори стрільниць, а вершки веж обмежували зубці, густо обставлені лучниками.
Біля воріт суєтився Кіштіурра, уставляючи прибуваючих ратників та розсилаючи ассирійські сотні на важніші точки стіни. Кільканадцятьох сотників помагало йому при сьому. Вони збирали жовнірів зі своїх відділів, уставляли їх у ряди, не своїх відсилали куди слідувало; тростини свистіли в їх справних руках і раз у раз спадали то на хребет неслухняного чи непонятливого вояка, то на зазіваних видців, які перепинювали своєю товпою рухи війська. Мимо сього, одначе, що кожда війна грозить городові облогою, помором та всіми другими страхіттями, загальний настрій товпи був веселий, погідний, весняний, як синє чудове небо Ану над Вавилоном, як шумні, бистрі хвилі під бувшого Фрату біля нього. Дотепи, регіт, сороміцькі та глумливі пісеньки уносилися над товпою, як метелики над цвітником. Здивований Любарна обкинув оком зборище і нагло зрозумів усе: настрій товпи, пізній прихід ратників, гнів Кіштіурри, суєтливість сотників. Ворог, який надходив, се ж були халдейці й еламіти, давні вороги, але вони були далеко не такі страшні та люті, як лев Ашшура…
Зіскочив із колесниці і жваво побіг східцями на прибрамну вежу. У всіх казематах, на всіх поверхах крутилися оборонці: кількадесят ассирійців та вдесятеро більше вавилонців. Воїни Ашшура морщили брови та спідлоба гляділи на говірких, веселих вавилонців, братів по крові, а ворогів по серцю. Від часу до часу почувалися прикази старших жовнірів та хриплі, горляні голоси молодших, які робили замітки або взивали богів Ашшура.
Їм відповідав регіт вавилонських ополченців, які раз у раз робили щось не до ладу, товпилися, потикалися, падали, прохали прощення…
Далеко, бач, був лев Сінахірба, близько – Мардукпалліддін, а з ним – свобода усіх міст від налогів і бранки, від гнету, насильства та жовнірської влади. Щось як тривога або лихе передчуття здавило серце Любарни.
– О Іштар-царице, яку вибрало серце моє, – зітхнув, – просвіти свойого поклонника! Ти сходила у тьмаве підземне царство Іркаллі, з якого нема повороту, ти сяєш на всіх трьох шляхах неба, ти – жоною Ашшурові… ти знаєш усе. Ти знаєш, що я, як хробак між кертицею а птицею, не знаю, куди дітися. Невже ж я тільки хробак?
З вишки вежі обкинуло його око рівненьку, як столовина, околицю, зелену, як смарагд від пальмових гаїв, лискучу від вод ріки, розлитих у безлічі каналів та проток.
Проста, як ратище спису, дорога ішла від воріт у південно-східному напрямі, і на сій дорозі далеко-далеко мерехтіло щось, що скидалося на велетенського пестрого вужа куряви.
Любарна застиг на місці.
– Ідуть, ідуть! – закричав біля нього Баабі Амату, високий, у шкіряний панцир одітий сивавий вавилонець, з мечем при боці та топором у руці.
– Баабі Амату, воротарю! – закричав іздолу голос полковника. – Сюди ходи, чортове насіння!
Воротар здригнувся, ухопив маленьку чортячу машкару, яку носив на груди як амулет, і тричі плюнув на неї. Злий демон, бач, завсіди уносився над зборищем людей і легко було його викликати собі або другому на нещастя. Воротар побіг сходами вдолину, а Любарна побачив, як від сього змія на півдні відділилася частинка і швидко, як птиця, наближалася до воріт. Ось вона вже й тут. На високих ясно-сірих дромадерах сиділо кількох мужів. Ярко-червоні чапраки, золоті борти, бірюза та струсячі пера прикрашували упряж, а коли перший їздець зліз із верблюда, всі аж ахнули. Багряниця крилася дословно під шнурами перлів із південного моря, діамантів та смарагдів, а під нею блистів, як лице Беля-Шамаша, золотий нагрудник. Вмить замовкло усе, а й по товпі наче повіяло холодом жаху-тривоги. Вона помертвіла вже на сам вид подиву, жаху і зацікавлення, яке оказували сі, що бачили з вершків стін прибуваюче посольство.
Та в сю хвилю задзвеніли дзвіночки та струни арф, а сопілки у яркому противенстві до поважного чи грізного настрою загалу насвистували ніжну, солодку, але скочну танечну мелодію жрекинь Милити. До півтіла обнажені, а впрочім, у прозору газу одіті танечниці ступали у двох рядах вулицею, яка вмить отворилася серед товпи. Із-під штучно антимоном продовжених брів гляділи палкі, лискучі очі по товпі, визиваючи за собою спрагнених любові мужів у затишшя недалекої святині. Круглі бедра та наче з алебастру точені коліна виконували ритмічні рухи, що наслідували хвилями рух жіночого тіла у найвищій любовній екстазі. Очі прижмурювалися, голови відхилялися в зад, повні рамена витягалися вперед, наче придавити бажали любимого до круглих півкуль цвітучих грудей.
– Беліт-Інані, Милітта вітає Мардукпалліддіна! – зашуміло в товпі.
Усім зором та уявою втонув Любарна у сій картині освяченої богами розкоші. Кожда понада жіночого тіла запалювала у його крові огні страсті і закривала собою все проче. Але навтямно, вперто вертав спомин теперішньої хвилі, а з обох супротивних поривів родилася мука, страшна, люта мука, як ось сі, які терпить ассирійський воєнний бранець після бою… А втім із-за стіни загудів грімко голос окличника, який домагався отворення воріт.
– Пітаа ба-абка… – кричав, – пітаа ба-абка, ма люруба анаку! Отвори свої ворота, щоби я увійшов!
– А хто там? – хрипло поспитав Кіштіурра.
– Се я, Мардукпалліддін, король королів, володар Сходу і Заходу, король Халдеї, Вавилону, Кути, Ніппуру, я, що подавав руку Белеві-Мардукові. Я король краю Біт-Якіні, володар Південного моря. Зі мною йде Хумбанігаш, король західних гір, володар Сузи і Еламу, а йдемо до вавилонського князя Білібні, достойного любимця богів, який управляє землею та ласкою безсмертних… Пітаа…
– Відчини! – приказав Кіштіурра, а тихий брязкіт пішов по рядах ассирійських вояків.
Любарна ухопився за голову.
– Іштаро! Рятуй мене! Просвіти мене! – шептав.
Але вмить нагадав собі свої повинності. Збіг східцями удолину, а коли посли ворожих королів увійшли в город, покликав звичайним голосом варту і повів приходнів у палату Білібні.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 13 – 21.