4. Іштар чи Милітта?
Юліан Опільський
Один з перших дізнався про рішення короля Любарна, і він вмить поняв, що хвилева перевага є по стороні ворогів Ашшура. Страховинний лев був далеко; звернувши велику голову на захід, скалив зуби на далекий Арам, а його рев доносився до моря. На Вавилон падала тільки його тінь, і хотяй вона була теж грізна, то все-таки тінь, не кров і не пожежа.
При виді халдейської піхоти молодець зрозумів, що ворохобня переміняється у війну, а тим самим нема пощади ні для кого. Зараз скинув шолом, плащ та нагрудник; легкий вовняний одяг арамейського лучника зайняв їх місце, а з-під короткої спіднички та фалдистої нагортки тим краще виступали, наче з бронзи ковані, м’язи стегон та рамен. Зразу прилучився Любарна до лучників, які з дахів хат та з висоти стін засипували стрілами ассирійські сотні у городах, і дивну розкіш відчував у сьому, що може слати пернатих післанців смерті у стиснені ряди противників. Та, проте, ся радість мала у собі щось злочинне, щось, що заставляло здригатися його серце. Кільки разів відкинулася взад одіта у гребенястий шолом голова чорнобородого ветерана, тільки разів видавалося йому, що за злочином мусить прийти і кара…
Правда, слізна згадка змальовувала зразу яркими красками таких самих, а може, і тих самих мужів, як вони зі страшною послідовністю вирубували пальмові гаї, оливники, фігові деревця та винниці довкола многолюдного Гамату… Він бачив щораз то ближче присувані воєнні шопи, тарани, помости з драбин, а вкінці непроглядну товпу розшалілих звірюк, яка через заборола перевалила у нещасне місто. Його брати, батько-мати, його дванадцятьлітня сестричка, точ в точ Даяна… ех!
– Фрр! Фрр! – фурчали стріли, падали ассирійці, ревіли від радощів арамейці, вавилонці, халдейці, еламіти…
Але звільна блідли яркі краски, а божеська Нініва, куди завели його побідники, заясніла в його уяві. Лямашшу, дочка Сінахірби, яка узяла його для себе з добичі короля… Її двір, співолюбні, розпусні амбубаї, плінені його красою… Іштаро! Вкінці весілля княжни, свобода, піднесена до степені сотника королівських прибічників… Ні, ті його стріли – се чорна невдяка, се гріх. Іштар своїм усміхом дала йому всі добра світа, що ж дасть йому її поцілунок? Білібні старший, сила Сінахірби розривається у боях на всіх окраїнах велетенської держави; ось-ось – і розірветься залізний перстінь, що скував народи Передньої Азії, а тоді? Гей!
Сховав лук і пішов у палату, де відбувався пир нових союзників. У вартівні найшов халдейських ратників, а у кімнатці біля неї їх сотника. Але що сотник був п’яний, то вони швидко побраталися і пили зі собою аж до рання.
Другої днини з полудня Любарна з приказу Білібні обняв провід над усею залогою палати. Була се нагорода за вірність королеві, і молодий арамеєць вважав її дальшим ступенем у свойому вивищенні.
– Крутими шляхами йде життя людини! – сказав до своєї душі Любарна. – Між сотником Сінахірби… а поцілунком Іштари… лежить вавилонський царедворець.
Новий лад, який заводив скрізь Мардукпалліддін, наповнив Бабель воєнним гомоном. Вавилонські горожани, яких покликували королі Ашшура тільки до оборони города, мали тепер поставити королеві військо, тому по усіх вулицях ішли завзяті торги за людське життя. Всілякі неприкаяні живла продавали себе купцям, промисловцям, хліборобам, раби одержували свободу за ціну крові, яку мали розлити в обороні своїх панів, і ряди війська густіли з кождою хвилиною.
Рівночасно по всіх дорогах, які вели у город, наспівали довгі каравани з Кути, Сіппару, Ніппуру, Халдеї. Вони приводили коні, мули, верблюди, приганяли товар на заріз, привозили боклаги з вином, оливою, мішки зерна та звої шкір. Увесь багатий край радо користав з нагоди, щоби скинути ненависне ярмо Ашшура, й одушевлення було загальне. Вкінці під вечір вирушили еламіти, хоробрі лицарські комонники у каптанах, нашиваних металевими плитками завбільшки з долоню, у високих білих тіарах та широких вовняних штанах. З ними відійшли і мадаї, яких Білібні і вавилонські князі віддали Мардукпалліддінові, щоби ними покористувався у війні.
Ідучі на малих, але витривалих конях, вони співали… Але їх пісня була сумна… Та сама, яку співали недавно, тягнучи воду в городах Вавилону. Хвилями, одначе, пісня вривалася, і острі, проймаючі покрики заступали місце тужливого рефрену. Ні вавилонці, ні халдеї не розуміли сеї дивної вдачі людей не їхньої породи і дивувалися, чому мадаї не радіють відзисканою свободою. «Прецінь се, мовляв, усе одно, кому служиш, якщо ти молот, а не ковадло…» Порозуміли се аж опісля, коли дізналися, що мадаї, дійшовши до Цабу, покинули ніччю еламітів і подалися у гори Загрос, а там у мадійську верховину…
За Еламом стали виходити всуміш дружини вавилонські і халдейські, прямуючи на Сіппар, звідкіля вели шляхи у город Тадмор і у серце Араму. Бойові колесниці, їздці на конях та верблюдах ішли передом, за ними піхота, вкінці обози. Мардукпалліддін загадав від півдня обійти Сінахірбу, який мусів находитися в Ашшурі або Нініві, якщо не сидів ще в Арбелі. Туди спішили вже також дружини арамейців і хеттійців, і загибіль царства видавалася неминучою.
У городі затихло. Намість труб, рогів, реву верблюдів, іржання коней знову зазвучали сістри у тінистих садах Милітти, а численні приходні з чужих країв жертвували великій богині. На слідуючу днину заповіли ще до того жреці повню, тож і дочки вавилонців, які задумували віддаватися, ладилися йти і їхати у храм…
Білібні занедужав і лежав на ложі, здається, наслідком перевтомлення, і все в палаті пішло рівно ж на спочив. Також Любарна випочивав у новій домівці, яку замешкував царедворець над берегом Єфрату у городах Білібні. Він саме викупався і, наївшись, попивав вино, яке загризав оріхами буру, коли у кімнату ввійшла висока стать жінки з чорною заслоною на лиці.
– Іштар кличе тебе, молодче! – сказала. – Сьогодні, як і завсіди, жде тебе зі спрагою цвітка Нініви. Вона вдячна тобі, що ти один не покинув її з-поміж усіх, а коли лев Ашшура зареве знову у стінах Бабеля, тебе ослонить могуча його паща і крилатий бог підійме тебе у заслужену висоту!
– Лія! – покликав молодець жінку. – Ось сядь і розкажи мені про мою рожу, якої розхилених платочків не бачив я вже три дні. Скажи, чи Адад-бог не ушкодив її, чи не розвіяв ніжного пилочку її краси?
Він протягнувся розкішно, а пристрасна дрож прошибла його тіло.
«Ось і цілує тебе Іштар!» – погадав.
Але Лія не стала при ньому, вона спішно відійшла, й Любарна остав сам. І втім нагадав собі свіжі, вогкі, гарячі губи Даяни і зірвався з лежанки. Оттут знову являвся сумнів, не більший, але прикріший від попереднього. Чи йти йому за ассирійкою, чи за Даяною? Іштар чи Милітта?
– Просвіти мене, небо, боже премудросте! Скажи мені, чи вибрати рожу, чи фіалку?.. – Спинився при сьому порівнянні і нагло засміявся. – Звісно, що одну і другу. У тіні рожі скривається не одна фіалка. Щастя мужа – се не цвітка, а китиця, а нема китиці, яка складала б ся тільки з одної цвітки. Він же ж муж – не раб і не євнух! Ха-ха!
На небо вийшов місяць і сріблив своїм лагідним світлом широко розлиті води Єфрату. Соловії лящали у прибережній гущавині, а з недалекої святині долітали звуки струнних інструментів та спів святих кастратів. Живо зіскочив Любарна з рампи своєї домівки і заглибився у кущах жасмину, за якими була стіна, що ділила житла жінок від властивої палати. З отвору у цегляній стіні видобув мотуз, закинув його зручно на галузь явора, який ріс по ту сторону стіни, і миттю найшовся в освяченому саді королівського гарему. Обережно ступав стежиною, але, знаючи добре дорогу, швидко дійшов до невеликого павільйону з поливаних синіх цегол, на яких штука митців випалила картини богині Єрішкігаль з рогами газелі, крилатих демонів, грізну Ліліт та царя Саргона на ловах.
У передній часті павільйон був отвертий, і стеля опиралася на крашених та різьблених пальмових стовпах. Зате у задній часті від ріки були кімнатки, які лежали упродовж вузького проходу. Любарна знав, що, кромі Лії, не найде у павільйоні других свідків свойого щастя, тому одним скоком найшовся між передніми стовпами саме над царем Саргоном. Аж там нагорі побачив легесенький проблиск світла, який пробивався з-за занавіси. Підняв її обережно здолу і найшовся у слабо освітленому переході, де стрітила його Лія. Мовчки вказала йому невільниця двері кімнатки, у якій ждала Лямашшу приходу молодця, і він прожогом кинувся туди. Коли занавіса запала за ним, звучний голос Лії поплив під дострій кіннору у пісні:
– Любимий мій, як кедр Лівану…
Тихе світло місяця падало крізь віконце на наге, розкішне тіло ассирійки. Дещо перецвіла краса її лиця та дещо, може, заповні обриси бедер і грудей ховалися у сутіні, а від сеї так любої дотикові та немилої очам повноти відвертали увагу сильні, аж удушливі пахощі фіалок. Цілі коші сих цвітів в’яли біля лежанки, на якій розношувалася пара солодким даром Іштари. Щораз то нові пестощі вигадувала досвідна у любовному ділі жінка та доводила себе і любка до солодкої безтями, до найвищого захвату, до якого може підійнятися не то людина, а й божество…
– Іштаро! – закликала. – Божеський твій поцілунок заступить людині усе, але її, її понади, її ласки не заступить ніщо й ніхто ніколи!..
– Невже? – питав Любарна. – Я ж гадав, що Іштар не тільки любов’ю красить шлях людині, але й підіймає своїх любимців у висоту, недосяжну другим. Невже ж се її поцілунок? Невже ж не піднімуся я так високо, щоби міг узяти тебе перед усім світом як свою?
– Вивищення бажаєш, голубчику? – усміхнулася Лямашшу. – Бажаєш смерті Білібні? Так! Не заперечуй! Отвертий шлях до мойого ложа веде тільки через його домовину. Але я гадаю, що і його смерть, і твоє вивищення уже недалекі. Він старий, недужий, розпусник, а ти…
Урвала нагло і з напругою услухувалася у темряву. З острахом глядів на неї Любарна, а там, похилившись, цілував її круглі, повні коліна… Та ось, наче вжалена гадюкою, Зірвалася Лямашшу з лежанки а, накривши наготу заслоною, закричала не своїм голосом:
– Геть звідсіля! Ліє! Рятунку! Геть, кажу! Пусти!
Як від удару батога по лиці відскочив Любарна від божевільної і задеревів на місці. Наче звук сопілки, проразливий голос жінки мусів вмить підняти на ноги весь двір.
«Зрада!» – промайнуло йому в голові, але один погляд на позеленіле лице любки повчив його, що се зрада не з її боку… Іштаро, рятуй!
Кинувся до дверей, звалив із ніг якогось мужа, та ось перед ним цілий гурток. Закітлувалося в темряві, почулися стони поранених і потовчених, але швидко успокоїлося все. Шістьох євнухів понесло спутаного та сповитого, наче немовля, Любарну у палату, а товсте лице королівського рабсара заглянуло попід занавісу у спальню Лямашшу.
– Дяка тобі, вірний рабе! – сказала королева, а коліна дрожали під нею, руки тряслися, мов у пропасниці, а уста з трудом ловили повітря. – Будь ти мужем, підняла б тебе я високо-високо між рівних мойому чоловікові, бо ти спас і мою честь, а його спокій. А так…
– Достойна пані! Ти схвильована і знесилена. Ось я велю подати чарку вина. Гей, Ліє!
Але ніхто не відповідав. Видко, Лія побігла за Любарною. У виду сього сам рабсаріс вийшов і вернув по хвилі з чаркою. Душком випила королева вино і вмить почула полегшу, її зіниці поширилися, жвавість вертала у втомлені і знесилені члени.
Рабсар обіцяв ще покликати службу і вийшов, а королева усіла на лежанці. Але служба не приходила. Тільки якийсь слабий крик та плюскіт хвилі був відповіддю на її поклики. І нагло видалося їй, що се Любарну укинули в воду. Бажала встати і поглянути на ріку, коли нагло почула у горлі невиносимий тиск, заворот голови, а там і страшний, прошибаючий біль у нутрі. Зі стогоном повалилася на лежанку, а її голова звисла аж на землю.
Коли ранком прийшла служба пообмітати павільйон королеви, найшла у кімнатці позеленілого трупа Лямашшу з лицем чорним, мов намул Єфрату. Видко, уночі загостили у Вавилон страшні боги зарази, Ірра і Намтару.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 27 – 32.