5. Жертва

Юліан Опільський

Тіамат! Тіамат! Безодня світового моря, яка обливає усю півкулю землі, безкрай синього простору рухливих, говірких хвиль, – жерело усеї вогкості, жерело життя. Вона одна родить, вона одна плодить і, лагодячи вогкістю жаріючі огні сонячного бога, дає у злуці з ним життя. Боги богами…

Вони володіють над світом, але світ, а й вони самі чи ж не вийшли зі сеї всеобіймаючої пучини? Її закон панує і над їх владою. Побідник Мардук-Бель-творець розтяв її на дві половини, з одної сотворив небеса, з другої – землю, та, проте, не вбив її, ні ослабив. Бо не можна взяти життя сьому, хто сам є життям. Із глибин усе вийшло: земля, рослини, звірі, люди, а сила Шамаша та Сіна – се тільки її сили, втілені у божествах…

Вони притягають глибину, ворушать її, насвітлюють, огрівають і творять живуче, як і творитимуть до суду-віку, а широке лоно Тіамат завсігди стоятиме отвором для їхнього змагання.

Що ж спонукує Всесвіт до творчої праці? Що ж ворушить божеські уми, що ж наповняє члени цілини бажанням розвитку, зміни, помноження, безсмертності? Се Іштар-Милітта, се любовна страсть, се найніжніший порив тіл у містерії твірного з’єднання. Він – виразником почування навіть велетенської первісної пучини. Він – стремлінням творця Мардука, він один спільний усім богам та людям, ростинам і звірятам. Він вічний, святий, незглибимий, і немає нікого, хто б не поклонився йому. Навіть там, відкіля нема повороту, куди збираються окрухи розбитих у життєвих бурях суден, навіть там, у Іркаллі, де царює Нергаль та його жінка Єрішкігаль, навіть там побувала Іштар. Любов і смерть… спільні всім людям. Одна відновляє се, що пожирає друга, з силою вони рівні, тож за одну і за другу людина платить життям…

У чотирьох терасах піднімалася неподалік халдейських воріт святиня Беліт-Інані – Милітти. Само святилище стояло на вишці найвищої тераси, а лучі сходячого круга Беля-Шамаша освітлювали її солодке личко. У правій руці держала батіг, яким уганяє богиня живучі тіла в оргіастичний танець любовної страсті і шалу; у лівій виднів хрестик – символ життя, яке родиться з лона плодовитої природи. На голові блистів діамантами саджений місяць, символ Сіна і Нани, тобто святого круга місяця. Його зближення й віддаль так сильно відчуває жіночість людей і звірів, а й сама безвидна і необмежена Тіамат – у припливі та відпливі моря.

На боках високої шестигранної призми, на якій стояв храм, видніли два щити: один, зі золота – на заході, другий, зі срібла – на сході. Се символи божества Беліт-Інані як вечірньої зорі і як зірниці. Як зірниця – подає руку Іштарі й зливається з нею в символ боротьби, що у гребенястому шоломі залізною стопою топче пошматовані тіла людей. Бач, не раз і любов буває жорстока: поцілунок недалекий від укушення, пестощі – від удару, а тінь любові – зависть – чи не змінює коханка у злючу Звірюку? Як вечірня зоря – Милітта кличе закохані пари у тінь своїх огородів та вдоволює тілом своїх жрекинь невтишену страсть холостяків та чужинців.

На другій терасі зобразив мистець сім планет, які кермують судьбою людей на землі, а на третій – дванадцять знаків небесного звіринця. Усе те види, які вийшли з горішньої половини Тіамат, розтятої мечем Мардука. Вони значать у Вселенній час і пору року, посівів і жниво, місяці вагітності і час породу.

На четвертій, спідній, терасі видко було саму долішню половину пучини з рибами та морськими потворами, над якими уносилися водяний бог Еа та Дамкіна з риб’ячим хвостом. Рівномірно нахилена рампа вела з тераси на терасу аж до самого храму.

Оттут, перед ідолом богині, ранком третьої днини стояла навколішках Даяна і складала у жертву богині свої діточі кукли, одіті у дорогоцінні нашийники та персні. За нею стояли дві жрекині Беліти у прозорих нагортках, із-під яких виразно виступали всі понади цвітучих тіл. Також ніжні форми дівчини були покриті тільки легенькою газою, бо богиня не, любить, щоби у її святині людина скривала понаду, яка викликує у других святе бажання; не любить і перепон у розкоші. Як безстидною є плодючість природи, так ось і тут остає стид поза межами святих огородів. Обі жрекині держали в руках пару голубів, а коли Даяна скінчила молитву, дві сніжні кулі порхнули вгору, закружили над головами дівчат, а там, побачивши цілу хмару святих голубів богині, полетіли до них.

Даяна встала, а обі жрекині повели її долі рампою, упродовж котрої другі жінки та дівчата ждали своєї черги. До під’їзду рампи вела алея з двома рядами крилатих биків. Біля першого ждало на Даяну шістьох тугих наїрських носіїв побіч сріблом кованої носилки, а дві служниці з віялами стояли по боках. Високий, худий євнух Ніргалюхізіба з хоробливим виглядом лиця проводив усій дружині, яка мала проводжати Даяну на місце жертви. Рідня, бач, не могла знати, кому богиня відступила своє право на невинність дівчини. Так хотів закон… Бліда і біла, як крила щойно випущених голубів, сходила Даяна уділ.

«Прийде чи не прийде? – питала себе. – Може, він уже там, а може… Милітто! Ти милосердна, ласкава, добра! Ти не захочеш, щоби я вмерла в обіймі чужинця!..»

Лягла радше, чим сіла, на м’яку лежанку, яку принесли служебниці для своєї пані, і не сміла звести очей на дорогу, по якій ступали всілякі люди з лискучими очима, вогкими губами та рум’янцем на лицях. Аж ось підняла їх, та не бачила нічого. Якісь тіні без виразу, без виду та краски снувалися по, осліпляючо-білій дорозі. Над нею у вершках пальм верещали святі малпи, викривляючи на прихожих забавні писочки. Десь за нею з корчів рож, жасминів та з виноградних бесідок почувалися стони й лебедіння, часом крик та тихий а якось дивно приманчивий брязк сістри.

– Отямся, Даяно! – сказала одна зі жрекинь. – Се ж мусить бути. Ти прямо не людина, доки не посвятиш себе богам. Ти ще не жінка, а євнух!

– Покушай хоч раз нашого щоденного хліба! – засміялася друга. – Се ж для тебе одинока прикрість, після якої безконечним Єфратом попливе у твоє лоно розкіш Беліти. Ось хтось іде!

І справді. Бистро розглядаючись навкруги, ішов у одязі купця з Кути молодий, але поважний муж. Чорна борода, старанно позакручувана у кучерики, спадала на волосисту кріпку грудь. Червона хустка із золотою мережкою крила голову і чоло, з-під якого гляділи палкі соколині очі.

– Іде! Іде! – закликала і друга жрекиня. Даяна побачила і помертвіла вмить…

– Се не він, не він! – закричала не своїм голосом і кинулася тікати. Але обі жрекині, досвідні у свойому ділі, придержали її та дали понюхати пахощів з маленької глиняної плящини.

– В імені Беліт-Інані… Ходи! – почувся над нею глибокий грудний голос, той сам, який чула вже раз… там ніччю над каналом Арахту.

Дивна слабість розв’язала її члени. Щось як сміх виходив з її уст, як регіт п’яної амбубаї, що насилу тягне до себе принагідного любовника, – під час, коли вся душа скавуліла собакою від здавленої розпуки, відрази, огиди… І жрекині підхопили дарунок, який Сінмубалліт кинув у подолок дівчини, повели їх у бесідку й оставили самих.

І тоді видалося нещасній, що уся піраміда Милітти валиться на неї і роздавлює її своєю вагою, а лютий біль прошиб, ніби ножем, її серце… Зімліла…

Дзвонячи зубами, дрожачи на всьому тілі, мов у тяжкій недузі, вертала Даяна у палату батька. Ні слова скарги, ні стон болю не вийшли з її уст. Ні одна сльоза не закрутилася у великих мигдалуватих очах. Щось, видко, змінилося у неї… Діточа вразливість, сміх та плач, радощі та жура остали за нею у святині Милітти. Тільки хвилями страшний жаль хапав її за горлянку, але вмить змінявся у скажений гнів на зрадника, який кинув її в ненависні обійми чужинця.

Тепер вона як слід оцінювала цілу велич принесеної жертви, усю погань обряду, всю ничтожність збезчещеної жінки.

Ох, не треба було бажати смерті королеві, а йому, проклятому перевертневі, брехунові, дурисвітові…

– Ох, Ліліто, Зморо та всі злючі демони, покарайте його за всю гадючу лож, за біль, нечесть, за розчарування. Не дайте йому спокою ти вдень, ні вночі, ні в поході, ні дома, ні в життю, ні в Іркаллі.

Нагло спинився рівномірний, крок носіїв. Величезна юрба людей наповняла собою усю ширину вулиці від святині Беля-Шамаша аж по палату Білібні. Даремно розпитували служниці про причину збіговища. Тільки вуличні хлопці, сини дрібних крамарів, перекупнів, шевців, гончарів, скірників, відповідали на запитання реготом або верескливою піснею, яка заодно повторювалася, аж звернула увагу Даяни. Та серед гамору годі було розібрати слів. Аж якийсь хлопчина вискочив на приворітний камінь бічного входу у святиню і хриплим, цапиним голосом заспівав просто в ухо Даяни:

Любарна, хлопець гарний, жив.

Цариця йому пара,

Самця Білібні погубив,

А жіночку Намтара.

Пісеньку пояснював всілякими символічними, безстидними рухами рук та черева, а коли скривив лице, щоби показати, як бог зарази викривив черти Лямашшу, юрба вуличників заревіла сміхом, а якийсь дотепник вмить склав другу строфку:

Не лізьте, хлопці, в чужий гай,

Не чіпайтесь Іштари,

Зрадливий, бач, собачий май,

А злобний дух Намтари.

Кров ударила до лиця дівчини. Їй здавалося зразу, що товпа знає про її відношення до Любарни, що жрець розтрубив сплетню про її любощі по всьому городі. Та ось вернув євнух, який розвідався про все, і розказав їй кількома словами: «Ассирійського сотника Любарну зловили вночі у спальні першої жінки короля і вбили на кіл, а королева… вмерла… на заразу». – Тут євнух пискливо зареготався, а його сміх та слова підтяли нагаєм озлоблення і гнів дівчини.

– Ах, таки добре сталося, що Сінмубалліта чари погубили Лямашшу! Хай проказа сточить все те прокляте кубло, що кланяється ассирійському істуканові!

– Де ж сей Любарна? – спитала євнуха.

– А он там над товпою! Йому відтяли обі руки й обі стопи, а обрубки позапікали і поприв’язували до себе. Сидить на колі, наче малпа на дактильнику. Хі-хі! Ось уже перекидає голову то на сей, то на той бік. Невдовзі подохне.

Даяна глянула на страховинну куклу над товпою, а в кутиках її уст показалася кров з пригризених губ. Через одну тільки хвилю залило спочування давньої любові її стомлене серце, та у слідуючій ярким полум’ям запалала злість.

– По заслузі! – проворчала. – Ближче ідіть до паля! – крикнула на носіїв.

У неї зродилося бажання показатись Любарні, який знехтував нею із-за ассирійки. Хотілося їй ще перед смертю сказати йому: «Ось поцілувала тебе Іштар, нагородила за службу, за зраду солодкої Милітти, за мою кривду! Здихай, сліпий, невдячний! Умер Адапа, що не хотів їсти плодів з дерева життя, бо гадав, що се смерть… Умреш і ти, бо глядів життя у смерті, а життя обкинув плюгавою грязюкою!»

Коли, одначе, носилка найшлася якраз проти паля, не сказала Даяна сих слів. Черти гарного лиця Любарни, постягані у якусь страшну, дику маску лилика, корчилися саме у останніх дроганнях. Молодець був непритомний, не кричав і не стогнав, а з уст плила тільки кривава піна. Судороги, які ритмічно корчили сустави, – се були наче якісь страховинні німі привиди мук і кари, якими нічна змора томить і карає непокараного злочинця…

І з відразою відвернулася Даяна від картини. Погань виду вирівняла розладдя між любов’ю й ненавистю. Погас і гнів, а і дівчина відчула уперше в життю порожнечу буття…

По пісках західної пустині ступала каравана. Попереду їхав на втомленому мулі ассирійський офіцер, за ним двадцять кінних лучників у легких, жовтавої краски нагортках. Із-під широкої, на очі спадаючої хустини гляділи мутним зором лиця їздців. Вони аж угиналися під вагою спеки, якою сонце засипувало землю. Ген-ген у віддалі, праворуч шляху, видніла довга, темна лінія прибережної ростинності над Тигром, але тут, у пустині, визирали із-під піску то тут, то там всохлі бадилля тамарисків або сірі листки гіркого полину.

Якась жовтава заслона вкривала собою овид, а лице Шамаша-сонця виглядало з-поза погустілого від летучої пилі повітря, немов велика жовта баня, з якої йде не світло, а тільки гаряч. Страшна, невиносима жара розпаленої сонцем рівнини налягла на землю, випила з неї останню краплину вогкості, покорчила у брижки шкіряні бордюги з водою, а лиця й губи мандрівників змінила у пергамін.

За їздцями поступали хитким кроком верблюди. Нарядна упряж та ярко барвисті чепраки припали пилом, так що деколи важко було й розізнати краску сукна. На першому сидів, а радше лежав у високому сідлі з оплічником… Білібні. Він тупо глядів на повіваючі хустини їздців та жовту віддаль і бачив, як там десь на заході дрожить над землею повітря. А може, й не жара, а наплив крові до очних галин викликував се?..

Товсте лице опало, осунулося, ягоди змінилися у жовті, обвислі мішки по боках лиця, а попід очима появилися дві довгаві брижки темної краски. Чи се від жари, чи, може, від грижі? Не знати!

Безконечно постелився шлях перед королем, якого з престолу скинула могутня рука царя Сінахірби. Новий король засів на престолі Бабеля, а він сам ішов зустрічати царя, щоби оправдати себе перед його лицем.

Бач, зовсім ненадійно, не знать ізвідки, дванадцятої днини після виходу Мардукпалліддіна з Вавилону, напали ассирійські комонники на табори халдеїв. І як коли наїрські британи вчіпляться зубами у зад медведя, а він вмить вертає з наміченої дороги, так завернули халдейці на південь, щоби відкараскатися від напасті. Шлях їх відвороту значила валява трупів відставших, потомлених і знесилених піхотинців, їх поубивали безпощадно їздці Сінахірби, а якщо мали час на постою, то вигадували ще всілякі муки на ворохобників. Вони закопували їх живцем у землю, розпорювали животи, обдирали зі шкіри, ломали ноги живим та прив’язували їх до трупів, а опісля оставляли всіх на поталу сонцю, мухам, стервакам, шакалам…

Найздоровіших відправляли у Сіппар, де була головна квартира царя. Бабель оставив цар набоці, а всею силою пішов за військом, знаючи, що тільки його знищення покінчить війну. І ось дігнав Сінахірба знесилених, розстроєних халдейців біля Біттуту, у Південній Вавилонії.

По його ветеранах не слідно було втоми. Дещо тільки помарніли суворі, грубою, брунявою шкірою обтягнені лиця, помаралися щити, пірвалася одежа. Наче сковані ланцюгом, рівномірно, спокійно ішли наперед густі лави мовчазливих борців, а безпощадна, неминуча смерть постигала усе, що ставало на їх шляху. Біттуту стало гробом ворохобні, бо і еламіти стрітили перед Арбелою ашгуців, плем’я, споріднене з мадаями, які були в союзі з Сінахірбою. Показалося, що високі чола, прості носи та тонкі губи – се ціха тугіших та хоробріших мужів, ніж сини полудня. Елам уляг, і війна була скінчена. Син Сінахірби Шамашшумукін засів на престолі Білібні, а він сам…

Він сам покликав свойого рабсара, що їхав на ослі біля тахтірванів, у яких везлися жінки й невільниці.

– Друже! – проговорив насилу. – Я боюся!..

– Чого, достойний? Якщо Шамашшумукін тебе не вбив, то не скривдить і Сінахірба.

– Так, знаєш, але ся зараза… Боги не люблять, якщо їх взивати даром… Лямашшу, знаєш?

– Ну?

– Вона ж дочка царя! Вона моя безпека! О Небо!

Старий князь трясся від переляку.

– Ось глянь! Нергаль і Намтара до спілки не знищать так усього краю, як кати Ашшура. Стерво за стервом. Невже ж і наше валятиметься невдовзі у піску?..

– Надійся, князю, і уповай! Жива Лямашшу була б зрадила тебе, вона ж не любила слабосилих обіймів, сивого волосся та вонючої шкіри старечого тіла. А так…

– Осталися свідки! Вона ж мала повірницю, якусь жидівку Лію, в якої були великі злючі очі і кіннор… Ти знаєш, жиди не люблять нікого у світі і шкодять усім, хто не кланяється їхньому незвісному богові. Вона, певно, зрадить мене й тебе…

Розмова урвалася, бо верблюд полишив за собою віслюка, тому аж коли зрівнялися, відповів євнух:

– Погано було б, князю, з нашими головами, якби всемогуче Небо не одарило глуздами твого рабсара. Ха-ха! Першим моїм ділом після зловлення Любарни був приказ схопити Лію і кинути зв’язану у крутіж біля твойого саду. Коли Любарна конав на палі, давно вже риби общипали її худе стерво від жовтих кісток!

Замовкли. Оба знали, що про бідну, викляту невільницю з далекого Сірляї не запитає ніхто. Вона, як круги на воді Єфрату, розпливеться у забутті безшумно, безслідно…

Оттак їхали й розмовляли дорогою, доки десятої днини не повіяв їх убійчий сопух гнилі. У віддалі темніло щось ніби велика чорна пляма у пустині. Звірята приспішили кроку: видко, побіч сопуху, вітрець доносив до їх нюху ще й вогкість із-над водоємів.

Гроза окружала табір царя. Тут ріс цілий ліс палів та хрестів, на яких корчилися у судорогах ще живі або гнили й відпадали куснями мертві бранці. Там нелюдські крики тортурованих потрясали повітрям, деінде забавлялися військові старшини вилуплюванням очей та реготалися з мольби та благання нещасних. Другі обрізували руки та ноги живим бранцям, а все те діялося без суду і присуду. Цар Сінахірба засудив на смерть усіх без виїмки ворогів, а вояки, вдовольняючи свої звірські пориви ненависті та кровожадності, сповняли тільки його волю. Тлом усієї картини були звалища із землею зрівняного Сіппару, величезна піраміда голов мужів, жінок й дітей, уложена побідниками, і непроглядна хмара стерваків, круків та всілякої мушви.

Навіть навиклі до жорстокостей людей своєї породи Білібні та його рабсар почули холод, який обхоплював їх єство при виді страхіть месті Ашшура. І вони впали на черево перед темним, грізним лицем царя, а намість оправдання почулося тільки собаче скавуління про ласку. Та цар не слухав і сього. Він зареготався тільки і відповів:

– Знаю, рабе вірний, що у твойому серці не зродиться зрада. Ти застарий і надто прив’язаний до нагая, який поров усе життя твою спину. Одначе часи крові, у яких живемо, вимагають львів або шакалів, а не під’яремних волів. Іди у твій дворець у Нініву, відкіля покликала тебе рука твойого короля. Ти не вдоволив його вимогів, та не ти винен, а мій злий вибір. Ти оправданий, йди!

Насилу вивели євнухи князя Білібні з чорного шатра Сінахірби, і ще тої самої, днини овіяв їх знову важкий, але принайменше не вонючий подих пустині.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 32 – 40.