1. Стежка премудрості
Юліан Опільський
– «Поклін тобі, Нілу, о ти, таємничий, що добуваєш на світ усе укрите! О ти, що єси небесною стежкою у свойому приході, – поклін тобі!..»
Сонним, скрипливим голосом диктував учитель текст стародавнього гімну, а тридцять пер шкрябало до такту по жовтявій верхні папірусових карток. Учитель, сорокакількалітній, передчасно постарілий муж, сидів, підкупивши худі ноги на брудній подушці, та відчитував текст зі звитка, який пересувався звільна між вправними пальцями.
Сірі тіні лягали на висках гладко оголеної голови учителя. Зате на лиці видніли цеглясті цятки, які зовсім не годилися з безчисленними брижками та глибокими складками пергаміново-сухої шкіри. Прижмурені, опухлі очі п’яниці ліниво пробігали рядки письма, а беззубі уста з трудом та видимою неохотою цідили слова тексту.
– «Ти, що поливаєш водою сотворені богом сонця ниви на те, щоби прокормити усе живуче, ти один напоюєш усю землю!..»
Між одним і другим словом минали довгі хвилі, а після кождого рядка голова опадала на засалений, брудно-білої краски гбош, наче до сну збирався учитель, і за кождим рядком у зборищі школярів повставав шелест. Зразу був він тихий, як дзвеніння великих синіх мух, що залюбки сідають на старців, небіжчиків та на недужі трахомою очі. Опісля кріпшав значно і прибирав усі ціхи шкільного гамору, які являються тільки в зборі молодяків, томлених шкільною нудьгою. Деякі балакали про річі, які перебалакали уже сотню разів, Другі починали сварку про все та ніщо, інші частували себе взаїмно стусанами або скоботали себе принесеними вітками лотоса.
Вкінці, коли з поблизького святого саду прилітав виск малп, що ласували фіги на сикоморах та смоквицях, і поміж школярів почувалися вмить наслідування та свист глиняних свиставок. Такі свиставки вироблював із глини дуже справно Пегенука, дверник шкільного інтернату, а мали вони сю прикмету, що їх пронизливий голос дразнив незвичайно малпи. Вони підіймали нечуваний вереск та крик, як тільки зачули свист. Ані сопілки з дерева, ані папірусові трубки не давали таких наслідків, тому між хлопцями Оакабу, учителя середнього курсу при храмі Птаха біля Мемфісу, не було ні одного, хто не мав би такої свиставки. За збанятко дактилевого вина, крадьки винесене з хати або вкрадене з приносів біля жертівників, можна було таке добро набути у дверника. Бувало, що роздратовані малпи покидали дерева і спиналися на стіну, яка відділяла городи від колонади, де відбувалася наука, а тоді учитель опинювався посеред двох громад верескливих та підскакуючих чортенят.
Але свиставки мали ще одну погану прикмету, а саме, що будили завсіди з просоння старого Оакабу. Він тоді відрухово хапав одною рукою за різку, а другою за збанок із пивом – і горе школяреві, якого найшов не на місці погляд каправих очей. Коли все було в порядку, Оакабу потягав зі збанка, а там і кінчив диктат: «О ти, що у свойому приході єси небесною стежкою, – поклін тобі!..»
І знову бігали тростинові пера по зле гладженому саіському папері, нагі спини розбавлених хлопців гнулися, наче при переході статуї божка Тота, давця мудрості та письменності, – а душі тонули у сонній нуді…
Щораз то частіше засипляв Оакабу на своїй подушці, щораз то частіше намість криків та свисту почувалася зівота. Невиносима спека давила груди хлопців, а піт струями лився з нагих, наче бронза, лискучих тіл. Посередині діоритової колонади був вправді чималий водозбір, обсаджений лотосом, але вода в ньому була тепла…
Все-таки із задніх рядів школярів вийшов, може, шістнадцять літній хлопець у короткому стені і, скинувши зі себе сю легку фартушину, скочив у воду. Вмить позривалися всі товариші з місць і пішли за приміром товариша. Навіть сі, що спали, побудилися, та якраз через те попсувалося все. Тридцять підростків у купелі – се наче торг на Анхті. Зчинився крик, гамір, метушня; вереск та регіт знудженої дітвори, яка найшла собі так любу усякій дитині забаву, приглушили страх перед різкою старого учителя навіть у тих, що її боявся.
А гамір, який зчинили хлопці, був куди більший від криків малп за стіною… Учитель збудився. Довго глядів на пусті рогіжки, на яких звичайно сиділи школярі, і не находив їх. І вже мимохіть сягала ліва рука за збанком, коли новий вибух сміху заставив старого звернути голову направо. Він вмить з’ясував собі, що хлопці не пішли додому, тільки покинули науку задля купелі. Гнів та безмежне обурення наповнили грудь мужа науки. Він з незвичайною силою вхопив різку, яка лежала праворуч «просвітителя», рішений покарати примірно нечуваний злочин. Саме тоді хлопець, що перший ускочив був у водозбір, перекинув собі через голову двох малих ростом товаришів, які за те обмазували його від стіп до голови намулом, випорпаним десь із-під обмуровання. Намул був товстий, масткий і добре прилягав до шкіри.
– Мурин! – кричали хлопці, і серед реготу та хлюпання обмивав себе рослий молодяк водою.
Нагло верескливий, пронизливий, наче звук глиняної свиставки, голос учителя заставив збиточників задеревіти на місці. Такий рявкіт означував найвищий ступінь озлоблення, і мимохіть почув не один, що тепла купіль водозбору холодніша від теплого місця на рогожі під стовпами.
– Поганці, шакали, сини і внуки шакалів! Вонючі удуди, щурі, прокляте кодло ріксів, паршиві нащадки тебрів, фініків чи якої іншої галайстри! Де ви? Га, видко, що ви нечисті свині, то й у грязюку лізти мусіте, бо се радість ваших членів, розкіш вашого серця. Сюди, шолудиві собаки, нехай погляну, з якої шкіри пороблені ваші рабські спини!..
Миттю найшлися школярі на місцях, зав’язуючи стени, хто їх мав. Останнім вийшов із води «мурин», який мусів змити зі себе останки намулу, і на ньому окошилося все.
– Ох ти, гниляку, ти, впертий гіпопотаме, ти…
Старий не скінчив, бо нагло кров збурилася в ньому при виді спокійного і дещо повільного в рухах хлопця. Він скочив на своїх худих, кривих ніжках, вхопив за шию хлопця довгими, як у кістяка, сухими руками і повалив його на землю.
Хлопець не опирався. Він був вихованком храму, його родичі – мужики – не могли заступитися за нього, він був, гак сказати б, рабом «святих отців». Тож хоч один рух жилавих рамен був би кинув старим Оакабу у водозбір, він дозволив собою кинути об землю, і почалася кара. Учитель бив його різкою куди попало, скакав по ньому п’ятами, бив п’ястуком, ліктями, колінами, доки не втомився сам. Тоді упав на подушку, щоб відпочити.
– Лежи, собако, доки не скажу тобі, як страшно зобидив ти се святе місце знання, божеську криницю премудрості Тота, стежку, яка веде просто перед престіл Амона-Ра, а вже в сьому життю веде до приємностей стану писарів. Лежи, гієно, і жди!
Та не довелося учителеві повторити свойого виступу. У вході показався Пегенука з величезним кошем, а за ним двигав служебник чималий глиняний глек. Пегенука похилився до стіп учителя:
– Позволь, о ясуючий писання учителю, принести тобі та твоїм ученикам поживу для тіла. Людина не живе тільки безсмертним словом, але і хлібом та пивом свойого дому Перед храмом ждуть матері на діти, а й я приношу їжу питомцям святих отців.
Учитель був зразу невмолимий, і не багато бракувало, а був би заборонив роздати їжу між хлопців. Та ось одна із матерей мимохіть найшла дорогу до серця учителя. Знічев’я запищали курята, які вона принесла, очевидно, в дарунок учителеві, і на лиці старого вмить зайшла незвичайна зміна. Грізно стягнені брижки вигладилися, уста зложилися до усміху, рука випустила різку і погладила кілька разів запале черево Оакабу.
– Впусти матерів до дітей, невільнику! – сказав ласкаво.
Вмить усе подвір’я зароїлося від пестрих калязірів жінок.
Чвалом побігли діти їм настрічу. Обійми, поцілунки, пестощі наповнили радощами сонне подвір’я, і скільки матерей та синів, стільки говорів почувалося у загальному хорі. Усяка, бач, мала для свого пестунчика осібне ім’я та говір ще з часу, коли-то він, завинений у хустку, подорожував на хребті матусі та годувався нектаром із її грудей…
Багатші, знатніші жінки не прибували самі. Стара няня або раб, який мав обов’язок наглядати за дитиною, приносив йому їжу та вісті з дому родичів за весь день.
Тим часом до Оакабу підійшла Хунзіт, жінка наймолодшого писаря, який служив у номарха Менфі, і поклонилася до землі.
– Я прийшла, о просвітителю, до твоїх очей, щоби вони ласкаво спочили на мойому Амені. Нехай Тот створить перед тобою, о святий пророче, найтайніші жерела своїх мудрощів, нехай Гор, який завтра побідить ясним лучем злобного Тіфона, усміхнеться тобі першим, найкращим усміхом. Нехай Гатора дасть тобі потіху із твоїх діточок, як мені дає в мойому Амені! А що завтра у всьому Кемі велике свято Ізіди та Гора, то й я погадала собі, що, попри мудрощі, легка та поживна страва пособить перетомленому мужеві науки. Тому й осмілилася принести тобі, о святий, куряток найкращих, найніжніших, найбільше чубатеньких, які мала. Прийми, не горди скромним даром убогості. Якби мій пан був великим писарем дому золота Його Святості, то я принесла би тобі половину скарбниці в Фівах у незабудь про мойого Амені.
Се сказавши, поклала до ніг учителя тростиновий кошичок із курятами.
– Благословенство Тота та Гатори на тебе, твойого пана та твойого Амені! – відповів повагом Оакабу. – Великий отець Птаххотеп каже: «Якщо ти розумний, то виховуй свойого сина у любові до божества, у пошані до учителя». І як бачитиме твій Амені се пошанування у вас, то й він стане людиною, яка, певно, одержить колись нагороду з високих, святих рук фараона, що жиє вічно. Бо чи є що краще, піднесліше, корисніше, як звання писаря? Тому каже Птаххотеп: «Коли знаєш письмо, то се тобі вийде на добро. Тому дбай, щоби братися до нього з розкішшю та любов’ю. Вже один день у школі принесе тобі користь і буде кам’яною підвалиною вічності!»
Се сказавши, узяв кошик і передав його Пегенукові з приказом занести домів.
– Нехай Мері нагодує їх, а вночі перед сном заріже на завтра!
Пегенука послухав і, узявши кошик, вийшов. Виходячи, кинув оком у сторону, де біля стовпа стояв покараний недавно молодик із глиняною мисчиною в руці. При сьому підняв кошик угору, неначе бажав його показати хлопцеві, а сей справді звернув увагу на дверника і кивнув незначно головою.
Як тільки матері та слуги покинули подвір’я, Оакабу наче ожив. Він ухопив швидким рухом доволі великий порожній кіш і пустився між учеників, що обідали, а саме між тих, що одержували їду з хати. Оттут лежали в’язки свіжої цибулі, часнику, найрізнорідніше печиво з пшеничної муки, смажена риба, печені курята, всякі ласощі й овочі. Кожда мати приносила або посилала свойому синові, що тільки було найкращого в хаті; за обідом дармо розглядався батько, чи не принесе його достойна «неб-т-ур-па» лакіток, які він купив був рано на торзі. Ні він, ні вона не знали, що саме під сю пору курятко чи тістечко мандрувало у кошик учителя, а рівночасно почувався поважний його голос у поуці:
– Горе дитині, якої родичі не знають, чого саме потреба її членам, що їм шкодить. Глянь! Ось діти простаків на пасовищі. Вони клякають і ссуть тепле молоко з дійок, кажучи: «се вип’ю, бо се подобається мойому серцю!» Вечором не почислиться писар власника коров не одної мірки звичайного подою, і батько дитини дістане буки. Оттак і ви бігаєте і відаєте се, що не для вас призначили боги Кему. Зерна лотоса, молоді гони папірусу, фіги, коржі, молоко, легке пиво – ось що послужить вашому серцю краще всіх присмаків. Вечором, то єсть там далеко в Аменті – країні мерців, спитають ваших батьків: «Чим годували ви синів своїх бедер? Чому псували ви їх обороненою їжею?» І терезка з серцем покійника піде значно вдолину на вазі Анубіса.
Се кажучи, схилився Оакабу і, вхопивши здоровий кусень печеної гуски з рук Небті, сина достойного будівника-архітекта Мемфісу Горсутена, кинув добуте у кіш.
Спалахнув Небті, високий, худий молодяк із сірим нездоровим відтінком на лиці, але не сказав нічого. Він знав, що всякий спротив не віднесе успіху, тільки затроїть йому назавсіди побут у школі. Навіть родичі не мали сили перешкодити визискові. Школи були в руках духовного стану, а без школи не було для нікого будуччини в царстві вічно жиючого фараона…
Все-таки злість обхопила хлопця полуменем. Його руки дрожали, мов у пропасниці, зуби скреготали, борода тряслася, в очах склилися сльози. Здавалося, ось-ось і кинеться на проклятого старцуна, що, облизуючись, посягав саме за в’язкою спілих дактилів, які ласував син писаря «дому печива» мемфійського номарха. Та ось почув на плечі легкий дотик. Оглянувся і побачив товариша, який щойно дістав буки від учителя:
– Чого тобі, Мена? Іди собі! Я… я вб’ю сю злодійську тварюку…
– Тсс! Не вб’єш його і не посваришся з ним, бо в ніякому разі не виграєш. Але ось що каже леопард, коли його проженуть пастухи з краю Куш. Він каже: «Пожди! Я верну удруге…» Ось бачиш? І без тебе обійдеться!
Молодші з-поміж питомців храму далеко не були ситі з кислої юшки та коржів, які приніс їм був Пегенука. Тож, наче шакали за здихаючим буйволом, слідкували два з них за учителем і справно викрадали що краще з-поза його плечей. З рук до рук бігли ласощі, деякі вертали навіть до рук власників, інші щезали між голодними питомцями храму, інше викидали кляті збиточники через стіну у святий город.
Аж скінчив Оакабу свій обхід, глянув на жниво і… о, мало не пустив з рук майже порожнього коша. Поглядом льва, який на прив’язі кривавими очима водить по зборищі ворогів, обкинув хлопців, але стрійні ряди учеників не ворухнулися з місця. Всі кісточки давно були вже за муром або у водозборі. І погляд учителя повернувся на стіну. А там сидів саме песиголовець та потішно кривився на Оакабу, махаючи в’язкою цибулі…
Старий був крайньо озлоблений, бачив, одначе, що без помочі Пегенуки не дасть собі ради з хлопцями. Звичайно, бач, Пегенука носив кіш, а учитель вибирав усе, що бажав присвоїти собі з припасів своїх учеників. Сьогодні його не було, і ось що придумали збиточники. А ще й малпи…
Вхопив із завзяттям збанок із пивом і підняв до уст, та в сю мить пустив його на землю. Темно-бурий плин розлився довкола, а добра пригорща великих чорних тарганів стала розповзатися на всі боки…
З руками, піднесеними догори, з витріщеними очима, стояв Оакабу, як стовп. Мертвецьки мовчали ученики, стривожені його виглядом. Тільки Мена, старший питомець храму, штовхнув Небті в бік, і легкий усміх завитав на лиця обох. Тяжко та ліниво йшла наука після обіду. Спека була велика, а хлопці думали-мріли про свято та домашні гаразди, і на умі не були їм обчислення поверхні геометричних фігур… Оакабу бив різкою невмілих «писарів дому книг», сварив, повчав, аж захрип і втомився. Тоді кинув різку і сказав:
– Поганці! Сказав мудрець, що уха лінивого є на його спині, та, видко, й сі уха повривав вам уже давно ваш опікун Сет, щоби ви не чули слів мудрості Тота. І ви вже не почуєте їх ніколи й останете темні та гидкі, наче столітня живиця у череві товстопузого торговця ослами у Танісі… Ану! Напишіть іще висказ мудрого князя Птаххотепа, про який я сьогодні вам говорив, і йдіть домів! Нехай свята пройдуть вам так, як заслужили ви собі перед безсмертними, перед родичами та мною, бідним, що намість скарабея находжу в вашій груди тільки його кульочку… Мена, перекажи слова!
Похилилися хлопці над папірусами, а чистий альтовий голос Мени диктував: «Дурень є впертий і не довершує нічого. Він уважає знання незнанням, чесноту пороком, і тому все його життя – мов та смерть!»
Голос труб із найвищого пілону храму звістив прихід свята гомоном озвався у серцях молоді куди краще материного співу. Се ж були здебільша діти…
Нестримним потоком попливли всі до виходу, навіть оком не кинувши на учителя. Так само і старші питомці храму побігли на пілон узяти участь у вечірньому хорі.
Оакабу остав сам. З важким зітханням узяв свій кіш, щоби занести його домів, та ось побачив у ньому чвертку папірусу. «Оакабу є впертий і не довершує нічого. Він уважає знання коровою, чесноту – вкрадене курятко, і тому є його життя стражданням учеників».
Ось що написали хлопці за диктатом Мени.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 135 – 141.