4. Подолок Наї

Юліан Опільський

У пагімті, тобто домі жінок Горсутена, було десятого дня місяця Паофі чимале зібрання. Попередньої днини відбувався дорічний пир з нагоди підбуття Нілу, а сьогодні знакомі жінки зійшлися у подруги, щоб як слід обговорити усі вражіння та помічення. Се був властивий празник для ніжних жіночих сердець та день важкої праці для язиків.

У чималій салі, якої один північний бік дотикав великого саду та намість стіни мав тільки ряд стовпів, сиділи біля малих столиків жінки достойників із усього Мемфісу. Ось Птахзіт, жінка наставника житниць, груба, присадкувата, з ногами, мов ковбки, та обвислим лицем людини, недужої на ниркову недугу. Ось Гепа, жінка достойника, який носив віяло по правому боці носилки найдостойнішого номарха; вона була висока, худа, наче дрючок, із задертим тонким кінчиком носа. Наче на глум урядові мужа, на голові її пишався капелюх із цілої шкіри павича розпушеним на потилиці хвостом. Ось Сепенун, жінка найстаршого жерця Птаха; далі Нені, мала, гарненька, молоденька ще жіночка полковника Атеша, й багато-багато інших. На господарському місці розсілася Ноферер, жінка Горсутена, а мати Небті, і давала прикази пестрій юрбі слуг, які й бігали, наче посолені.

На столиках лежали на тарілках прерізні роди м’ясива, булочок усяких видів та смаків, солодощів, овочів тощо, і раз у раз бігли ще служниці за якою забутою лакіткою з вчорашнього пиру. Солодко усміхалася Ноферер до своїх гостей, а вони не менше солодко відповідали їй зором та рухами. Так само і між гістьми йшла німа виміна поглядів та движків, хоча не завсіди у так незмінно додатньому змислі.

Весело й моторно слугували невільниці у полотняних калязірах, без прикрас та причісок, але з цілими снопами квіток лотоса рож та фіалок, та раз у раз роздавали їх між пируючі жінки. Хоча сотні цвітів в’яли в волоссю жінок та у гірляндах і вінцях, хоча після нічного дощику легенький північний вітрець приносив і з-над моря любу прохолоду, у салі була духота. Розпарене тіло, обтиснене різнобарвними калязірами, пітніло сильно, а примітна воня поту глушила всі інші. Та все-таки розмова йшла на всі язики, доки не принесли невільниці двох чималих кам’янкових амфор вина. А тоді замовкли гості, стараючись угадати, яким-то саме напитком угостить їх Ноферер.

Та ось мала Нені встала з місця і, покрутивши носиком, поправила в волоссі глечик із запашним олійцем, з якого весь час сльозили пахощі у вивершену причіску. Відітхнула глибоко і спитала голосно:

– Чому ти, достойна Ноферер, не велиш невільницям услугувати у стенах? Нащо їм тісних калязірів? Вони томляться, пітніють, а те все… не пахне! Мій чоловік ніколи на таке не пристав би.

– О, вірю, що ні! – півголосом, але виразно й чутно сказала Сепенун, жовта, висока божкарка з очами коралевої змії, а носом шакала.

– Се тому, дорога Нені, – відповіла жінка архітекта, – що я не зношу обнажених тіл при столі. Вони часто-густо погані, несвіжі, часом нечисті і воняють іще більше без одежі. Се ясне! Я й чоловіка призвичаїла до сього, що не глядить на се.

– А чи ся… як її там? – ага, ся, Ная… все ще у ласках твойого чоловіка? – спитала Птахзіт, кладучи в рот мало не цілу перепілку.

Потемніло лице господині, наче вино з Хебту далеко не таке солодке стало від сього питання.

– Так, але се тільки проминаюча примха, бо вкінці Неб-т-ур-па Горсутена – се я, і ніяка інша не займе мойого місця в домі.

– Але у спальні чоловіка, хі-хі! – зареготалася нишком до сусідки Нені.

– Бо мені видаться, – говорила, жуючи, Птахзіт, – що якраз через калязіри збуджується у мужів похоп до жінок… Ось мій старий увесь день бачить робітниці у полі, а і в хаті не велю службі носити калязірів, бо швидко виношуються… Все-таки старий держиться мене.

– Ба, має, оскільки знаю, пропуклину, – то й не дуже падкий до жінок, – завважила Гепа.

– Та й хорий на шлунок, – поспішила додати Сепенун.

– Так, так, усе те правда, а таки скільки разів збере його бажання понад Гатори, завсіди прохає мене надіти червоний калязір.

Ноферер прикусила губи, почулося кілька придавлених сміхів, а мала Нені зареготалася на весь рот.

– У мене був раб – азієць із тебрів, – сказала. – Він впихав гороховинням жіночий калязір, і ось раз зловився на те сотник Автеб. Тож-то було сміху!

– Достойні пані! Ось вино з Хебту, а се друге – з Танісу! Хто що волить. Нехай ласкавим буде на нас Мін-Амон з Тебту, плодючий Птах із Мемфісу.

І відлила першу чарку як жертву богам.

Та й тут дочепила Нені свою замітку.

– Що ж, на жаль, Мін-Амон не старається, а старий Птах у свойому храмі держить самі молоді танечниці. Правда, достойна Сепенун?

Божкарка не відповіла, бо приссалася саме до чарки з радістю спрагненого вужа-хованця, якому приносять мисчину молока. Також і інші пані жваво прийнялися за чарки, особливо старші.

– Диви, диви, – шептала Нені до сусідки, – як тягнуть ті баби, страх! Нічим пісок пустині: ще не виллєш гаразд відра, а вже й сліду нема після води.

– Не дивуйся, Нені! Се ж їх одиноке. Давно покинули їх чоловіки, про доброго любовника тяжко, а задля якого голодного офіцера, молодого жерця або школяра хіба не оплатиться наражати життя. Ти чула, що вчинив Горамгеб, номарх із Габу?

– Ні! Розкажи, кохана! Аж гидь проймає глядіти, як вони п’ють. Побачиш, яка-то ще вийде погань.

– Се, бачиш, було так! – розказувала Сіга, щойно віддана за Рамерія, нижчого наставника боєвих колісниць його святості. – Його жінка пов’язалася з якимсь молодим писарем при домі золота його святості, і вони сходилися в саді храму Птаха. Та ось при святі народин Гора також і у храмі Птаха відбувається обхід у честь будівника світа та плодючої сили бика Галі. При сьому, як знаєш, приносять жреці жертву єднання зі святими дівчатами богині Баст-Гатор у святих садах. І при тій нагоді чоловік отсеї осоружної Сепенун найшов молоду жінку з любовником…

– Нащо ж він, старий шакал, пхався між молодих?

– Тот-мудрець знає се, не я. Давно вже статуя Міна, яка замолоду пишалася в його городі, лежить поламана на землі. Ха-ха-ха!

– Ба, коли їсти не сила, то хоч понюхаєш або другому перешкодиш, – відповіла більш освідомлена Нені. – Розказуй дальше!

– Старий Геска підняв нечуваний крик, збіглися жреці, дівчата, регіт та кпини перепинили відразу всякі оправдання. Писар утік, але Геска не дозволив уйти безкарно віроломниці. Покликали Горамгеба і бідну закопали живцем у піску біля сфінкса. Прибічники його святості з краю Куш пильнують там, як знаєш, засуджених, щоби ніхто їх не освободив. Та її, як кажуть, не зразу закопали прокляті мурини. Парашити, яким віддано після двох днів тіло, сміялися і казали, що обережність була зайва, бо їх працю зробили інші – ще за життя… Ефіопи, бач, закопали вже тільки трупа…

– Страшне! – здригнулася Нені. – Ох, ніколи не вчинила б нічого такого… Попила з чарки!

– А про що ви балакаєте, що аж поблідли обі? – спитала Гепа.

– Про жінку Горамгеба, – відповіла Нені. – Страх, яка-то крихка, як страшна й безжалісна доля жінки!..

– Ет, не було би жінок в Єгипті, якби так усі віроломниці конали, як ся, – засміялася дещо підпита Гепа, а її носик почервонів. – При дворі найдостойнішого номарха таке діється не раз, що… а!…

Скісні її очі засвітили нечистим огнем, на худих щелепах вицвітав цеглястий рум’янець, темно значилися над ключицями дві заглибини, наче малі глечики.

– Часами все йде впереверти, здається, що всі показилися та намість зі своїми водяться з чужими. Ха-ха-ха! Я сама…

– Не може бути! Не може бути! – закричали в сю хвилю жінки, які гуртувалися біля господині.

– Що таке, що таке? – закричали всі, що не знали, про що йде річ.

Нені і Сіга теж побігли.

– Ви радите мені, – говорила достойна Ноферер, – щоби я підстерегла її з любовником, а я кажу вам, що се до нічого не доведе. Я стежила сама і посилала невільниці, навіть мойого орударя, що то, як знаєте, тямучий та справний… І все надармо! Ви кажете, що се не може бути, а я кажу вам, що у сеї Наї подолок чистий, як занавіса святої статуї Ізіди у Саісі. Ая!

Голова господині кивалася дуже підозріло на оба боки, та, проте, вона раз у раз випорожнювала чарки солодкого вина з Хебту й говорила далі:

– Заволока Сет один знає, з якого кубла стала ось панею серця мойого чоловіка. Богове! Вона, що прийшла з порожнім подолком, розпоряджає достатком номарха. Горенько нам усім, першим жінкам з добрих, благородних домів. Вона, що перше приглядалася собі хіба в воді, тепер має металеве зеркало, золоті вужі на голові, цвіти в руках та в волоссі, золото, лазуровик, срібло, смарагди і пера… О Баст-Гатор! Ти надто видвигаєш свої поклонниці, а нехтуєш нами. Невдовзі заспіваємо ми всі: о, коби у нас був хоч би кусок хлібця, щоб утолити голод!

Перевела дух, гикнула і так кінчила:

– А все те від сього, що у всіх тих невільниць чи заволок виправлений писок. Усякого зведуть з ума балачкою… Та ось що з сього? Все те правда, але правда й те, що вона, Ная… щоб її проказа… вона чиста… еге ж… як подолок… чи, пак, як занавіса… ая… Орудар, а навіть Небті кажуть, що вона не теє, а се, дуже, дуже… тямучий… дуже…

Урвала і замовкла. Була п’яна зовсім.

– Бреше стара чарівниця, – воркотіла Гепа нишком до Нені. – Певно, її орудар сам… а там і вибріхує свою віроломність чеснотою своєї вибраної… Ха-ха

– Здається тобі, що говориш з амфорою вина, і то скислого, тьфу, – завважила Сіга до Нені. – Я не думала, щоби жінки стільки напивалися; нічим парашити чи вояки.

– Ба, ще не таке буває! – засміялася Нені. – О, на бика Галі глянь!

І справді. Між стовпами видко було грубу Птахзіт. Вона приносила саме богині Ізіді, з якої сліз зродилася винна лоза, важку жертву. У її судорожно стисненій руці зломалася квітка лотоса та сумно склонила запашну головку аж на заялозений та зовсім не запашний подолок калязіра…

Тим часом Ная, гарна, наче весняний ранок, весела, наче пташки у гіллі сикомори, йшла в товаристві двох невільниць у «рай Горсутена». Вона надіялася найти там свіжі рожі та хвилину спокою після сутолоки та гамору свята Нілу та заховатися від острих поглядів, а ще, радше, від куди остріших язиків зібраних жінок. Недавно, чотири місяці тому, на краплину роси упав промінь сонця та змінив її в дорогоцінний алмаз, – упало око її пана, достойного Горсутена, на її втомлене працею ткалі личко й обдало її поглядом знавця.

– Ти, гарна дівчино, ходи! – сказав могучий, і, як жайворонок до колін всемогучого Атум-Ре, полетіла вона до нього.

– Чи ти дівчина, чи жінка? – спитав.

– Дівчина, о пане-покровителю, якого ласка живить мене! – відповіла.

– А чи заховаєш вірність тому, хто підійме тебе до висоти свойого ложа і вчинить тебе своєю жінкою? – питав він далі.

– О так, достойний пане, доки віддиху у груди, доки життя в утробі, доки сонця на небі!

Тоді він відібрав від неї присягу, взяв за руку і завів до свойого пагімту. Невільниці умили та намастили пахощами її цвітуче тіло, одягли в тоненьку, прозору ткань, вивершили заквітчану причіску і…

Ах, як солодко згадувати добро щасливих днів, коли після злиднів уперве завитає гаразд. Після пустих снів без змісту та сповнення сон стає життям, і збудеться те, про що і не мріяла смілість уяви! Намість заборонених, грубих обіймів запитого, вонючого невільника – слуги чи вояка – лискуче, м’яке ложе мужа, поставленого над многими, такого, що ходить у тіні невмирущого пана обох світів…

Стежкою, яку ще недавно в поті чола мусіла чистити та поливати, тепер іде сама, а о кількадесят кроків за нею поступають слуги… Її слуги. О Гатор!

А ось і водозбір, зеркало, в яке загляділася гущава тисячними очима рож та високими причісками пальм.

Тихо тут і спокійно. У чистенькій, хрустальній воді мигають сюди й туди сріблисті рибки, на дні манять око барвисті морські черепашки, якими його виложено для прикраси. Сочні, зелені била лотоса та умичу купаються у водах, а трудящі пчілки гомонять над ними. Розкіш!

Оттак тут на лавочці усісти, любуватися тишею-спочинком під, супровід великої симфонії життя природи, яке будиться саме, пройняте свіжою, новою кров’ю Птаха, новою силою плодючого бика Гапі, сіменем Міна-Амона, слезами Ізіди, понадою Гатори. Ось і вона виросла цвітом із сієї обнятої божеськими раменами землі Кему, і для неї виросло щастя… через ніч.

Невже ж у неї нема вже бажань?

І саме в сю хвилю, не знати чому, між кущами ще нерозцвілого жасмину, наче хмарка віддиху на гладкій поверхні зеркала, замаячило лице. Худощаве, виразисте, молоденьке лице з лискучими чорними очима, повними кораловими устами, жадними саме того, за чим тужать цвіти, метелики і жінки… Ох, так! Недоставало їй чогось, і то чогось великого! Ба, хто знає, чи все інше, що дали їй боги, – чи се не занавіса, яка пестрими лелітками манить зір, а закриває від нього Нутпар блаженства?

Сіла на лавочку, слуги поклали біля неї лакітки та баклажку з вином, а самі відійшли оддалік за кущі, готові на кождий поклик пані. Оттак, як вони, ждала колись і вона приказів пана, а там і се, що вона тепер робить, чи се не діється на приказ?

Не питав її Горсутен, чи вона любить його, чи зможе коли-небудь полюбити, чи присяга, яку складає, не нівечить найкращих цвітів її уяви, вимріяної жемчужини її майбутнього життя?.. Ах, те майбутнє! Ось довгим рядком у спеці сонця чистять невільниці стежечку або бродять у воді, зриваючи цвіти до панського пиру. Спека Тіфона-Сета червоною плахтою томить зір, репається шкіра на брудних плечах, мухи й комарі тнуть, що аж кров чурить порою… Ось другі труть збіжжя на скісно уставлених каменях. Струєю ллється піт на злиденний стен, і він стає вонючою ганчіркою, що майдається біля колін та прилипає до тіла. Брр! Гидко. А ще до сього важка, важенна плата за всі скупі хвилини щастя, які дає любов у поганій, темній, вогкій хаті з Нілового намулу, повній тарганів, жаб, а деколи і скорпіонів…

Ні, не можна вимагати від життя усього, чого бажає серце. Або гаразд, блеск, вигода й буденщина, або хвиля неземного підйому, а потім, потім… досмертна нужда, без просвітку, розради, краси… Ах! Метелик – не муравель, пава – не гуска! Чи може бути який сумнів у виборі?

Усміхнулася, але в очах заблестіли дві сльозини, а з-поза них указалася Наї знову та сама хмарка.

Але сим разом вона не розвіялася. Напротив! Гарне лице молодця виступало щораз то виразніше. Гей! Куди було до нього круглолицьому, зіркатому та череватому Горсутенові? Богове! Він йде сюди!.. Щораз ближче… Ось він тут… Його велике лискуче око плаває у захваті, уста тремтять, а з-поза них біліють, як жемчуги, сильні, здорові зуби. Темний пушок притінює горішню губу, а ніздрі гарного носа дрожать замітно… Як він прийшов? Чи се він, чи ні?.. Хто се?.. Все тихо… Ні пісок не шелестів, ні крок не тупотів, ні слуги не бачили… А тут почувається шепіт, тихий, пристрасний шепіт молодих уст у любовному захваті.

– Найтакер! Царице світа, Сходу і Заходу! Тебе шукаю я від багато-багато днів, від вічності, від роду! За тобою плила гадка та вешталося тіло біля піраміди Менкара… І тебе найшов я тут… Я знаю: твоя близькість – божевілля, твій поцілунок – смерть… Та все-таки дай мені його! Нехай згорить у ньому нещасне серце, нехай пропаде все, теперішнє, й майбутнє, як забулося минуле. У тобі з’єдналися всі часи, всі бажання, стремління, весь світ.

І нагло руки, дужі, м’язисті руки юнака, обняли її… Солодким був сей порив молодечої сили, якої дізнавала уперве, і все тіло піддавалося йому, як гилька лотоса пестощам північного леготу. Та ось почула на устах гарячі, вогкі губи, які впилися в них, наче цілувати бралися її душу… Ох, се не привид, ні сон…

– Ах! Пусти! Гей, служба!..

Силою відтрутила від себе юнака і, наче газеля, побігла в той бік, де з-поза кущів указувалися саме слуги.

А на піску за нею лежав у драному стені школяр Мена, наче мерлець, із лицем блідим, мов льняне покривало мумії, з напіврозплющеними очима, без руху та тямки.

З судорожним плачем побігла Ная у палату. Дармо бралися її успокоювати служниці, бо й не знали, як се зробити, їм, бач, не лучалося бачити, щоби молода, пов’язана зі старцем дівчина плакала з жаху перед обіймом юнака.

Справді, подолок Наї остав без плями, як святе покривало статуї Ізіди в Саісі.

Від того часу біля піраміди Менкара у «раю Горсутена» та в околиці Мемфісу появилася якась загадочна стать молодого хлопця у школярському стені, без хустки на розчіхраній, нечесаній чуприні. Здавалося, що се оживший мерлець шукає своєї Ка, загубленої через завзяття знаючих магів. Однак він знав, чого шукав, і уста його раз у раз повторяли ім’я… казочної цариці Найтакер. Тінь остала з тугого колись молодяка. Ніби обтягнений шкірою кістяк, вештався він по полях, і ніхто не бачив його при їді. Він не жебрав і не крав, тим-то і швидко забули його всі. Тільки Мері знала, хто він, крадьки годувала його і не раз на самоті бажала розбудити в ньому спомин минулого. Та се не вдавалося їй. Мена впадав у злість, ба, й до бійки брався, а там і тікав із плачем та з Іменем Найтакер на устах…

Аж у місяці Фаменуті старий Пегенука застав раз ранком у «раю Горсутена» двох шакалів. Швидко прогнав їх камінням і тоді побачив, що вони добиралися до мерця. Мерлець лежав, опертий чолом об лавочку при водозборі, а його кістляві пальці затискалися довкола смарагдової запинки зі знаком Горсутена. Се була загублена запинка Наї…

Покивав головою старий і звістив Оакабу і Мері про свою нахідку.

– Погано! – захрипів старий. – Храм мусить поховати божевільного на свій кошт. Бігай на Анхту до парашитів, нехай намочать його в соді та запорпають у масовій гробниці.

– Тату, се ж був школяр, і то з перших! – осмілилася завважити заплакана Мері.

– Він «був», розумієш се? Був школярем, а «є» волоцюгою. Треба було йому вмирати в школі або не вмирати тепер. Ха-ха!

Тої самої днини, коли висушене на скіпку голодом, сонцем та содою злиденне тіло Мени запорпали гробарі в пісок західної пустині, Небті у лискучому наряді питомця військової школи відвідував Оакабу. З нетаєним задоволенням вислухав оповідання про смерть свойого бездольного товариша. Сміявся і Оакабу, усміхалася Мері, тільки старий Пегенука покивав головою.

– А казав я йому, – воркотів, – не ходи у пальмовий гай біля пірамід. Гей! Вмирають льви, остають шакали.

І плюнув з досадою на ступінь колесниці Небті.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 156 – 164.