2. Найтакер
Юліан Опільський
Свято віднайдення тіла Озіріса сином Гором та Ізідою побіда над Сетом-Тіфоном – дорічне свято побіди життя над смертю, зелені над червінню, Нілу над пустинею – займало уми. Урочисті богослужіння відправлялися день у день. Вечорами збиралися по хатах усі, що не були приневолені працювати в полі, і веселі пири приневолювали забувати всіх про непривітну пору року. Щоднини окличники звіщали юрбам висоту, до якої відбули вже хвилі святої ріки, а хори шкіл та храмів славили благодать божества співом завітного гімну.
Одні тільки мужики не спочивали. Вони палили висохлу солому на торішніх полях, направляли черпаки, відра, заступи, рала та віялки, ладили зерно на засіви, а писарі записували кожду мірку, кождий кусень дерева чи клаптик шкіри. Деякі записували, щоправда, й таке, чого ніхто нікому не давав ані ніхто від нікого не брав, та зате посвідку відбору видко було на жінках та дітях писарів. Велике, бач, значіння має письменність, не одну тайну скривають коробки писарів, в яких є стільки актів, списів, посвідок, що між ними губиться совість. Совість? При чому ж вона? Невичерпане є багатство Кему та вічно жиючого фараона; кухлик води, який вип’є з Нілу дитина мудрості, не перепинить повені…
Мена та його товариші дістали на свято нові стени та хустки на голови, одначе так дрантиві, що навіть Пегенука за свої свиставки доробився кращих. Зате Мері, дочка Оакабу, появилася над рікою вечором у новому чорно-жовтому калязірі, який відслонював чомусь-то праву ногу аж до коліна та ліву грудь. Мов молода пшениця, зеленіла тонка хустина на її кучерявому волоссю, а такої самої краски панчішки закривали стопи.
Спека дня проминала звільна, благодатний північний вітер порушав та морщив поверхню підбувшої уже ріки. У пристані відв’язували рибаки човни, а лодкарі з гамором та криком розпинали вітрила на суднах та сплавах, які мали плисти горі рікою. На шляху, що вів у Таніс, показався відділ піхоти та боєвих возів, який спішив на місце збірки, звідкіля мав іти у далекий край Ретенну. Жінки й діти жовнірів провожали військо, а юрба, що святкувала, приглядалася їх походові та слухала ридання так само байдужно, як збирачі податку приглядаються рабам у топчаку та слухають стогону катованих мужиків.
Дарма! Божеські династії Кему усталили світові лад. Як біля плодородної долини горить огнем проклята богами пустиня, так біля гаразду чаїться горе, біля розкоші – злидні, біля цвіту здоровля – гнила пропасниця. Не кождий бик є Апісом, не кождий жук – скарабеєм. О Птаху, премудрий сотворителю! Чому воно так?
На крівлі колонади, яка окружала храм Птаха, сидів Мена, заховавшися між нависле галуззя сикомори. Відсіля приглядався, як на пілоні збиралися товариші до вечірнього хору, і всякі гадки шибали йому крізь голову. Саме сьогодні бачив він не одно, що заставило призадуматися над багато дечим у життю. Ранком відбувався іспит його товариша Небті, кого батько не бажав, щоби син учився дальше у школі храму Птаха і заявив, що наміряє післати його до фіванської військової школи. Оакабу велів Мені підготовити сина достойника з декількох питань, на які Небті відповів влучно і гарно перед святим пророком Птаха Дуауф-се-хнумі. Батько не тямився од радощів та засипав дарунками жерця – учителя і храм, а тут заслуга була не їх…
«Невже ж пророк не знає нічого про шкільні штучки Оакабу? Невже ж Птах може стерпіти таке у своїм храмі? Невже вічно жиючий фараон Тутмос не знає про ридання матерей, жінок, дітей своїх вояків?.. Ба, видко, Сет теж бог, а вуж Апофі у нічому не уступає бикові Гапі…»
Чи ж дивно, що Мена украв із приносів достойного Горсутена ціле печене ягня, кіш усякого печива та два збанки дактилевого вина і заніс усе те родичам? Тричі бігав він туди й назад і бачив, яку велику радість справив своїм «старим» украденим добром. І дивно! Ні пророк, ні бог не знали про се – ба, навпаки, Оакабу хвалив і його перед жерцями, а після обіду дав йому цілу в’язку дактилів за працю з Небті. Поніс Мена й сі дактилі родичам, та коли прийшов до хати, побачив обоє мертвецьки п’яними на долівці. Нез’їджене та невипите добро розікрали сусіди, а його брати та сестричка плакали з голоду. Віддав їм дактилі, попестив сестричку і пішов назад у школу. По дорозі стрітив Небті, який їхав у товаристві невільників над ріку на спижем та золотом кованому возі. Глуха лють обхопила його зразу, та ось біля каналу, що лучив Ніл із водозбором школи та городами храму, побачив вичепурену Мері.
– Мена! – заговорила до нього. – Чому ти не здаєш іспиту та не йдеш у школу лікарів? Я помогла би тобі чимало, а там і тобі придасться «бент мерут» – «пальма любощів» на всі дні твої.
Не раз уже зачіпала його гарна та палка дівчина і не раз ворушила у ньому гадки й почування, які були основою щорічної оргії створіння у храмі Птаха під час перу – пори засіву. Одначе якийсь жах перед пізнанням тайни сеї основи за проводом знаючої дочки храму відпихав його від неї. Він чомусь-то ненавидів сеї гладкої, як танечниця, розпусної дівчини і тому відповів:
– Я вибираюся в Он, у школу жреців.
– То ти дурень, Мено! Раз тому, що не знаєш, яка ціна тобі самому та що з тебе може бути, а по-друге, тому, що не догадуєшся навіть, скільки майна є у моїх скринях, а скільки солодощів у моїх бедрах. Послухай голосу Птаха, який щороку обзивається у сотворіннях, а певно прийдеш до мене. До перу ще далеко. Маєш час.
– Ба, не хочу я шукати розкоші на шляху, на якому найшла ти свої багатства! – закпив Мена. – Се шлях втертий, і не один уже по ньому…
– Тим краще, дурнику! На такому шляху і не спотикнешся.
Зареготалася й побігла, а Мена вернув у колонаду школи. Злість та неохота до всіх та всього заволоділи неподільно його душею, і тому саме втік був із пілону на крівлю колонади. «Найдуть мене, то скажу, що заболів шлунок, а не найдуть, так піду в пустиню!» – сказав собі і причаївся осторонь усіх а сам-один зі своїми невідрадними гадками.
На пустині, там, де серед палених сонцем пісків здіймалися необстежні піраміди, ріс невеличкий гайок дактилевих пальм. З несказанним трудом цілого життя та здоровлям, десятків чорноробів-мужиків підняв будівник ному – Горсутен воду святої ріки на значну висоту і вичарував із піску пустині рай. Кущі рожі росли густо всуміш із пальмами та сикоморами довкола чималого водозбору, над яким стояли лавочки та ріс буйно синій і білий лотос. Ось тут любив Мена сидіти у вільні дні, взявши з дому «ліків душі», тобто книг, декілька учених звоїв. Рядок за рядком, думка за думкою пропливали через ум молодця й оставляли по собі плодючий шар погною майбутньої величі.
Сьогодні не мав Мена зі собою книг. Він ступав швидкою ходою перед себе, зайнятий валявою вражень, гадок, почувань та досвідів. Аж ось біля дому Оакабу зачіпив його старий Пегенука, який біля воріт перебирав фіги, щойно принесені з храму.
– А куди-то так спішно, Мена? – спитав.
– До садка Горсутена, спочити! Втомився співом…
– А то чому не взяв зі собою хоч би з десяток песиголовців? Вони ж так само співали, як і ти.
Мена почервонів, як пустиня перед подувом хамсіну.
– Ти як знаєш? – спитав, а його очі засвітили злісно.
– Я був на пілоні і бачив, що тебе нема. Мене післали кликати тебе, та я сказав, що ти недужий і лежиш у городі над водозбором. Тепер, бач, усі нездорові. От коби швидше вода залила гнилі багна…
– А Оакабу що на се? – перепинив раба Мена.
– Оакабу та святий пророк не веліли тебе безпокоїти, а Дуауф-се-хнумі сказав, що читав якийсь твій звиток та що після свят відішле тебе у високу школу лікарів. На се Оакабу поклонився йому і виславляв твою мудрість та знання.
– А чи описав і мої синяки на плечах та бедрах?
– Ні! Старому жаль за тобою чомусь-то, але він не любить тебе…
– О, я знаю се гаразд і знаю, чому! Ну, спасибі, Пегенука! Якщо колись буде з чого, то не забуду, що ти один не був мені ворогом.
Справді, Мена давно збагнув, чому учитель його не любить. Він, бач, давно уже забув усе те, чого нахапувався саме молодечий ум хлопця. Зі страху перед киями учителя зверталися ученики до старшого товариша про поміч, і він не відмовлявся. Більше навчив хлопців Мена принагідно, як учитель протягом цілого шкільного року. І саме тому жалував за ним Оакабу.
– Я знаю, що ти, Мена, не забудеш старого, – говорив тим часом Пегенука. – Ти не багач, не жрець і не жінка. Та ось мушу і я тобі щось сказати, а ти послухай мене уважно: чи чував ти вже коли про царицю Найтакер?
– Звісно, що чув. Ми ж іще училися писати, коли Оакабу диктував нам про неї цілі сторінки, казав учитися напам’ять і писати з пам’яті.
– А чи знаєш ти, Мена, що тінь красавиці саме в сю найгарячішу пору року показується між людьми?
– Ба, се не може бути! Вона кинулася в огонь і згоріла в ньому. Її тінь не має чого держатися і не може прибрати виду людини. Се казка!
– Гей! Чи земля Кему се цілий світ? Чи його закони – законами всіх людей, а його боги – богами земель Куш, Пунт, Ретенну, Халдеї, Шассу, Шардана, Шакалюші? Ні! Я живу уже сорок літ дверником школи, та всяке бачив на свойому віку. Не все те правда, що показується народові, чого учаться хлопці, що пишеться у звоях папірусу. Правда життя – у таких напівмертвих обломках, як ось я, у придавлених, у рабах та мужиках. Тільки вони кажуть правду, осуджуючи життя…
– Знаю й я, до чого ти гнеш, Пегенука! Багато ложі є у школі, але все те не має приложення до казки про царицю Найтакер.
– Ге-ге-ге! Доки не доїхав, не стогни! Саме до сього я й говорю. Бачиш, Мена, у нас, рабів, хлопів, ремісників та лодкарів-рибалок, є багато вищих сил, яким ми кланяємося, яких боїмося, якими радіємо, але вони, сі сили, – се не боги! Се не боги, а духи, злі та добрі, якими заселена уся земля, Кем, пустиня, ріка, піски, дерева, гори, звірі, птахи. Може бути, що боги правлять світом, та від нас до них нема шляху, нема сили, щоби підлетіти у Нутпар – осідок їх щасливості. Боги, Мено, – се високі обеліски, а ми – бліді, облізлі хробаки, що копошаться у чорному ніловому болоті. Ось що! До нас не видко богів з-поза безлічі злючих духів, і саме таким духом є і Найтакер. Ми віримо в неї, бо вона не одного звела уже зі світа…
– Звела зі світа? Як-то? – зацікавився Мена, якого стала вже нудити балачка старого.
– Вона мститься за заподіяну собі кривду! – шепотом відповів Пегенука. – З месті за украдене щастя чатує біля пірамід на прохожих молодців і зводить їх з ума. Вони чахнуть і в’януть, доки парашит не вибере гачком останків перегорілого мізку з безумного черепа. Ось що бажав я тобі сказати, Мена. Ти часто ходиш у садок Горсутена, а садок сей недалеко пірамід…
Розпрощалися. Пружистим кроком жовніра-піхотинця ступав Мена по розпаленому сонцем поземеллі. По боках стежки лежали ріллі «шаракі», яких плодородність піддержували самі мужики черпаним намулом. Під сю хвилю були вони пусті, сухі, сірі. Товстий намул давно висох і порепався, а легкий подув північного вітру підіймав хвилями тумани чорної куряви. На окраїнах, від сторони пустині, сіра краска звільна переходила в жовту, тонкий шар піску осідав уже на висохлому намулі, між останками всохлого, торішнього бадилля…
Аж щезли й сі останні відчитки життя, останні сліди людської праці, і сухий пісок захрустів під школярськими постолами молодця. Цілоденна спека розпалила пісок так, що подих пустині обдав огнем його лице мимо північного подуву. Навіть сей син благодатних північних гір та синього моря нагрівся від спеки червоного Сета. Горді піраміди, велетній сфінкс та храм Ізіди, який подвигнув був колись великий Хуфу, купалися у червонявих блесках соняшних променів, проціджених через дрібненький пил пустині.
Прислонивши очі рукою, розглядався Мена, чи не стрітить якого жерця або товариша, і спішив далі туди, де з-посеред жовто-червоного піску видніла зелена цятка. Між темно-синьою копулою небозводу і безнадійною пустинею вицвітала в’язка азійських смарагдів, ніби привид божеського раю. З мертвеччини піску стреміли вгору стрункі колодиці. Віяла пальм ослонювали зеленим філіграном натикані рожами та жасмином занавіси кущів. Справді, не тільки премудрий Тот, але й принадна Гатор вела гадки Горсутена, коли творив у пустині сей рай.
Кілька велетенських, розлогих сикомор росло осторонь, а в галуззі виправляли малпи свої потішні скоки у супроводі писку та крику. Мена знав, що се зайві самці, яких жреці перенесли сюди зі святих огородів храму, щоб їх таким способом позбутися. З сусіднього ному приходили люди ночами забирали заточенців собі, а лишали зайві котята. Гайок був місцем виміни святих звірів між обома номами. Усміхнувся Мена, нагадавши собі се; знав, одначе, що така виміна може відбуватися тільки ніччю, коли ніхто не бачить святотатства, тож у гаю, певно, нема нікого. Швидким рухом розхилив два добре собі звісні тамарискові кущі й одним скоком найшовся в обіймах «раю Горсутена».
У тіні пальм було значно холодніше, ніж у отвертій пустині. Підложе було вогкаве, а водяна пара й пахощі пересичували повітря. З розкішшю вдихував його Мена, а ніздрі і груди поширювалися на його прийомах, як ростина, що розправляє листочки та цвітові пелюстки під краплями благодатного дощику. Ще кільканадцять кроків – кущі розступилися, і темний, лискучий водозбір заблистів серед рами ясно-зелених лотосів. Мов небо, сині та, мов невинність, білі головки обох відмін святої квітки пестріли у зелені, наче дорогоцінна інкрустація слонової кості та лазуровика. Ярко-червоні цвіти столистої рожі гляділи звідусіль на юнака очима магнетизера, і він мимохіть піддався їх чарові. Нараз щезла десь там за кущами цілоденна біготня, жаль, озлоблення, втома та вся хуртовина гірких гадок обездоленого. З блаженним усміхом солодкого самозабуття осунувся молодець на моріг, а місце гадок та почувань неподільно зайняла мрія.
Мрія… Пестра, ярка картина без часу і простору… Бо чи ге, про що мріється, міститься в обмежених розмірах доступного розумові світа? Байдуже! Нехай на тонких лотосових гильках підійметься піраміда, нехай на високому пілоні з каменя виросте папірус стрійним віялом, нехай ярко крашені ієрогліфи засяють на небі зловіщою чи щасливою ворожбою! Уява – не будівник, ні жрець, а радше, і будівник, і жрець, куди сміліший та святіший справжніх… Чи про теперішнє мрієш, сину? Чи про минуле? А може, про майбутнє? Ба, ні! Гут немає ні межі, ні послідовності! І Хеопс та його чарівні дочки-куртизанки, і скарби фараона Мени, і геройство непобідимих полків Тутмоса, і звідні надії майбутнього – чи не одно? Ох, як безглузде буває числення днів, тижнів, місяців, літ! Ось дитинка вибирається вчера гратися глиняним м’ячиком, а завтра ласувала дактилі… Чи вона не щаслива? А чи не щастя – ціллю життя людини?
Прижмурювалися великі чорні очі, бо бажали бачити на занавісі повік вимріяні картини. І бачили їх! Ось Мена, Хуфу, Тутмос, Ментезуфіс… Де ж Найтакер, демон жарких пісків пустині, звідниця молодих сердець?..
…Велетенський костер розклали раби й жінки пагімту Ментезуфіса, щоб пом’янути душу убитого. І під час, коли у всьому Кемі розгорілася ворохобня та безурядиця, вони заставляли пир. А при кінці пиру одним скоком кинулася Найтакер в огонь. І від того часу…
Тихий шелест перепинив мрію. Ліниво повернув Мена лице у сей бік, і… нагло видалося йому, що хтось протягає розпалений дріт крізь його хреби. Між кущем рожі і малою, приземкуватою пальмою явилася… вона!
Вона, жінка Ментезуфіса, месниця його смерті, демон погубної краси, звідниця Найтакер! Так, се вона сама! Се її чорні, як шнурочки, брови, її круглі, як півкулі неба, груди, її божеські бедра… Вона нага, як тоді, коли уперве указалася п’яним очам Ментезуфіса та звела з ума його убійників… Гаторо!..
Юнак зірвався; його струнка, молода стать, наче зі спижу відлиті форми, увінчані гарним лицем молодого Гора, заполонили на добру хвилю зір чарівної появи біля водозбору. Її очі засміялися, уста блиснули рядочком перлових зубів, а там сама подалася назад, підняла руку, легкий оклик ні то зачудування, ні то страху і… не стало її. Вона закрутилася вітром і щезла, заки Мена зумів зробити хоч один крок…
О премудрий єгипетський народе! О знаючий Пегенуко!
Вечоріло.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 141 – 148.