3. Святі скарабеї
Юліан Опільський
Від того часу щоднини Мена покидав школу і біг у «рай Горсутена» в надії стрітити в ньому Найтакер. Та дарма! Самітно дрімав водозбір серед гущавини рож та жасминів, червоним дощем падали пелюстки відцвілих рож на землю, та ніхто не радів красою їх розцвілих пуп’янків, ні повнотою спілих, не жалів почорнілих, розсипаних, і Мені видалося, що Найтакер, як сі рожі…
А ось одної днини, саме коли вертав домів, стрітив на стежці Небті, сина Горсутена, а свойого товариша.
– Вітай, Мено! – заговорив той приязно, по-давньому. – Вітай! Ось бачиш, я знав, що ти залюбки ходиш у сей забутий гайок мойого старого, то й відшукав тебе. Ходи назад, посідаємо і побалакаємо.
Зачудувався Мена, коли завважив, що на Небті був давній стен, ще зі школи, а на голові хустина, яку носив іще там, у колонаді, під різкою Оакабу… і легкий ледве замітний усміх промайнув на його лиці.
– Не можу я вертати, ось вечоріє, а щовечора співаємо на пілоні святий гімн. Та ти все-таки скажи, чого тобі треба. Ходім?
Небті оглянувся бистро по боках, зам’явся, почервонів, і Мена вмить догадався, про що йде його товаришеві. Мена не бажав, щоби майбутнього офіцера його святості стрітив хто знайомий у товаристві обдертого школяра.
Засміявся злобно.
– Я знаю, що тобі нелегко було мене шукати. Та що ти втомився, тому сядемо ось тут, за сею надмою.
Посідали, і бистрий зір Мени обкинув товариша.
– Чи ти знаєш, Мено, пісню про сикомору та дівчину? – спитав по довшій мовчанці Небті.
– Знаю! – відповіли уста Мени. – Ага! – казали його очі.
– Вона прохає дівчину прийти до неї та заждати у тіні на любого, на брата душі, на давця розкоші. Вона обіцює закрити любощі густим листям та не сказати нікому ні слова з того, що почує з закоханих уст.
– Бачу, Небті, що мудрощі Тота виробили тобі пам’ять неабияк.
– Ах, Мено! Се пісня, яку я сам написав би, не будь вона вже написана…
– Горе закоханим! – засміявся Мена. – Горе їм, якщо прийдеться їм коли співати твої твори, о Небті! Щастя, що ти сам закоханий, то, певно, не маєш часу на писанину… Та й писати ти не дуже-то мистець, – докинув по хвилі, бо бачив із задоволенням, що його слова дратують товариша.
– Ох так, закоханий! Ніччю втвирає мені квітка лотос свою пахучу головку, та ранком, коли беруся її шукати, вона замикається, наче від подуву пустинного вітру. Нема її, подруги мойого серця, заздрі очі батька пильнують її, наче песиголовці-павіани своїх малих. Уже там, у «сбайті» старого Оакабу, стежили за нею мої очі…
– За ким? – перепинив потопу слів Мена.
– Як-то, ти не знаєш? То ти страх недотепний або опутаний ким іншим.
– Ох так! – вирвалося у Мени. – Вона – Найтакер, цариця снів і пустині…
Очі його прибрали вираз мрійника, який бачить у днину привиди, якого ніччю разить соняшний блеск, а сонце видається кришталевою кулею лікаря…
– Що тобі, Мено? Невже ж ти також?.. – спитав Небті. – Як так, то ти гаразд розумієш, що я мушу зійтися з Мері. Мої бедра та груди пожадають її, інакше…
– Ага, то тобі про Мері йде! – засміявся Мена, якому ніяково стало, що мимохіть вибалакав частину своєї тайни.
– Еге ж! Ти знаєш, вона не з тих недоступних, що ждуть великого окупу за першу квітку невинності. Богиня Баст-Гатор була завсігди її покровителькою, відколи Ізіс ласкаво глянула в її лоно. Та, проте, нема в мене скарбів фараона, щоби оплатити захланність батька. Їй дав я вже забагато…
– Невже ж твій батько незаможний? – злісно спитав Мена.
– Дурниці верзеш! Анубіс має голову шакала, а ти осла! Мій батько багач, хто знає, чи не багатший від не одного з фінікійських заволок у Абарісі. Та, бачиш, він каже: «Ти, сину, йдеш у військову школу в Фівах, тому кидай каміння і стріли, уїжджай коні, збільшуй силу тіла, якою наділили тебе боги, бо невмирущий фараон потребує її і заправить її від тебе. А як зумієш, ходячи перед ним, показати, чого навчився, то поставить тебе над многими. Твої діти будуть виховуватися спільно з дітьми царського пагімту. Тому уникай дарів Баст-Гатори. Вона виснажує бедра, висушує коліна і голені, кривить хребет, а її досвідом не вб’єш і мухи на лисій голові парашита!»
– Гм! Достойний Горсутен правду каже! Твої голені справді виглядають на голені писаря або кравця…
На се Небті зірвався з місця. Його очі блиснули злісно, руки дрожали.
– Не будь ти школярем, – хрипло начав, – то кий наставника…
– Прогулявся б по моїй спині! – докінчив спокійно Мена. – У сьому тільки й біда, що моя спина є виключно ділянкою Оакабу, а до того ти потребуєш мене, а не я тебе.
Мена думав, що Небті обидиться й піде собі, але помилився. Страсть придавила гордощі у серці зіпсованого життям панича. Він відложив честолюбивість на пізніше.
– О так, Мено, я потребую тебе, як лихо орошена нива дощику, як недужий – виду лікаря, як мандрівник – оази. Поможи, подай мені спосіб, як найти нагоду, щоби зійтися з нею на самоті. Старий Оакабу…
Мена пригриз губи. Самота. Головиці двох пальм хиляться до себе, а шелести їх листків нашіптують собі слова любові… Золотий пилок перелітає із волоті на волоть, проміння святої колесниці бога Ра обдає їх блеском, красою, північний легіт холодить розкішно – і нікого-нікого нема при сьому. Десь у сикоморах товпляться песиголовці, птахи полетіли на ріку… Ось тут самота удвоє. Тільки дві пальми біля себе – вона… і я. Ізідо! Гаторо! Чи на се вигадали ви чарівний дар самоти, щоби кидати його віслюкам, яким і будяка шкода?
Саме у ніг Мени і Небті показався великий чорний скарабей. Він, запираючися передніми лапками об землю, котив свою кульочку завзято, невтомно. За ним значно менша самичка ступала поволи, наче пильнуючи, щоби не загубилося дещо з дорогоцінного добра рідні. Та ось із-за грудочки ситцю показався другий скарабей. Вмить покинув перший самчик кульочку, й оба самці зараз почали бій. Вони спиналися на задні ніжки, як два жеребці, та дужалися лопаткуватими передніми. Тріщав хітін, сипався пісок, а за цей час приліз ось третій жук і, не питаючи нікого про дозвіл, покотив спірну кульочку у свій бік…
Довго приглядався Мена сій малій дії і нагло підніс голову.
– А у гаю твойого батька не можете зійтися? – спитав. – У вас є городи, альтанки тощо…
– Ніяк не можна, брате! – була відповідь. – Тепер шкільні ферії, й аж у місяці Паофі почнеться наука. А до того часу Оакабу не покидає хати або її найближчого сусідства. А його захланної, крокодилячої пащі не заткає й володар обох світів, не то я…
– Гм! Гаразд, то поможу тобі. Сьогодні вечором після звичайного співу співають жреці ще гімн Тотові у храмі. Після одинадцятої години жди мене біля хати учителя.
Се сказавши, половив усі чотири скарабеї, поховав у малу коробку, в якій носив прибори до писання, і, не кажучи вже ні слова, відійшов.
Він прямував на передмістя Анхту, де всякі ремісники мали свої робітні. Тут стояли рядком стіжкуваті горнила гончарів, виліплені з глини. Біля них увихалися робітники. Одні вертіли гончарські кружки, а з-під їх рук виходили всякого виду та різної величини миски, горшки, глечики. Другі робили лампи або приготовляли з крем’янки, соди та красок поливу. Готову посуду укладали у горнило та розводили в ньому огонь. Величезні стоги бадилля та соломи, яка о ставала щорічно на полі після жнив, меншали в очах. Випалені горшки виймали наставники та вибраковували усе, що потріскало або позаломлювалося у горнилі. Бездоганні штуки несли носильники на коромислах у склади, де писарі їх записували.
Мена підійшов до робітників і, поздоровивши їх, усів біля вибракуваних горшків та глечиків.
– Нехай не прогнівається на вас Тот, давець мудрості, – сказав, – бо тільки він може знати, чому ви не святкуєте його свята.
Наставник засміявся.
– Свято вам, школярам, не нам! – відповів. – Ось наш пан, достойний Імготеп, каже: зробіть мені стільки-то горшків, а ми, бачиш, слуги його.
– Усі ми слуги богів! – завважив Мена поважно. – Усякий клониться перед головою Ібіса та подивляє тямучість песиголовця.
Се кажучи, узяв невеличку лампу з відбитим дзьобиком.
– Ось хоч би те одно повинен учинити достойний Імготеп – а то віддати частину виробів у храм, щоби його лампи горіли у храмі Тота та у келіях школярів, а тоді ім’я його остане в устах живучих, а його двійник Ка перетриває вічність.
Усміхнувся наставник.
– Якщо лампа запалиться у келії школяра, то в кождому разі більша буде з сього користь для двійника, ніж утрата для живого Імготепа! – відповів.
Мена спокійно узяв лампу і впустив у неї скарабеїв, а там, заткавши дзьобик, вернув у храм. Після обіду пересидів у келії весь час, доки не побачив, як Оакабу та інші жреці стали сходитися у внутрішньому подвір’ї храму. Тоді висунувся з колонади і побіг туди, де стояла хата Оакабу. Тут ждав його уже Небті, й оба увійшли крізь ворота на подвір’я.
На широкій кам’яній плиті невільниця терла зерна пшениці на муку, а її обвислі кінчасті груди майдалися до такту під міру правильних рухів чорного тіла. Вона мугикала при праці якусь пісеньку, а малий песиголовець наслідував усі її рухи. Прив’язане на мотузі теля витягало до молодців головку, а голуби, які ласували біля коша, хмарою підлетіли вгору.
Небті обкинув зором усю картину і розвів руками.
– Нема її! – сказав дрижачим голосом схвильованого любовника.
– Пошукай в хаті!.. А ось і вона.
В сю мить у низьких дверях показалася Мері, а її білі зубки засвітили білиною снігу в широкому усміху. Наче нурець, що поринає у пучину за дорогоцінним даром жемчужниці, кинувся туди Небті. З тріском зачинилися двері, аж невільниця перестала терти зерно, а песиголовець, наляканий, утік на голубник.
Мена видобув свою лампу і поклав біля порога. З торбини вийняв чотири загострені кілки і вбив їх рядком у поріг, а там поприв’язував до них нитками по одному жукові. Жуки збагнули вмить, що вони в неволі, і під час, коли самочка залізла між поріг і двері так далеко, як на се позволяла нитка, два самчики почали з собою бій, наче приписуючи собі взаїмно вину поневолення. Четвертий даремно бажав зірвати ниточку та тільки перевернувся на хребет, а на темно-лискучому споді ворушилися жовтаві галапасні вохи.
Мена приглядався зі злобним усміхом зусиллям жуків, сих прообразів бога сонця на землі, і питав сам себе: «Невже ж і на самому божестві є галапаси?»
Йому нагадався жовтою шкірою обтяжений череп Оакабу, і він засміявся.
А з пілона храму плили тони славного гімну, який співали жреці в честь учителя богів і людей – Тота. Сонце опускалося звільна над овид.
«…До тебе йдемо, великий боже, покровителю твоїх власних батьків. Паду навколішки перед твоєю величчю, щоб ти вислухав мойого поклику та продовжив мої дні видом твоєї краси».
Усміх на лиці Мени змінився у гримасу глуму.
– Краса, краса Тота, мудрощі, наука… Як пустою, безбарвною бувають вони в очах розцвілого молодістю поклонника богині Баст та фіванського Міна – Амона! Ось молодий жрець, повний поваги при жертвах та обходах, тривожно глядить невправним ще оком по столах із приносами та обчисляє, чи стане його пайки на одну нічку зі жрекинями Гатори… Ось старий Оакабу, запитий, заялозений, доживає віку біля воріт храму, як страхопуд молодого нарибку єгипетських батьків… Ось писар із кривим хребтом та жолудковою недугою записує те, про що йому байдуже, та кривить душею за вкрадений хлібодавцям бариш… Ось офіцер із фіванської школи з незгоєними ще рубцями та синяками від генеральських київ… Все те – діти тієї краси Тота, все те – овочі з його зав’язків, промені його слави. Ох, як багато сих галапасів на божеському череві! Їх так багато, що з-поза них не видко й самого бога…
Голосний сопіт та тупіт добре йому звісних кроків Оакабу перепинив міркування Мени. Він миттю заховався за угол хати і пильно стежив за учителем.
Старий був, видко, чимсь роздратований, бо ступав швидко, а його слід на піску виглядав, наче слід малого крокодила. Не було в нього часу підіймати ніг як слід, і він волік їх живо одну за одною, а пісок сипався на боки з сухим шелестом. Песиголовець на стіні огорожі став викривляти писочок і верещати, наче сварив на старого. Вкінці кинув на нього неспілою фігою, яку держав у руці. Дивним випадком фіга мало що не попала у ціль і впала саме перед жерцем.
Спинився Оакабу і, наче злющий гіпопотам, звернув свої малі очі на злочинця. Хвильку глядів на забавне звірятко, його потішні скоки та німі визови, а далі оглянувся довкруги… Не видко нікого… Швидко схилився і підняв здоровий камінь, що лежав біля воріт. Ще раз зирнув на невільницю, яка, обернена до нього плечима, завзято терла муку, і… з шумом полетів камінь на песиголовця, ніби кинений ремінцем пращника. І показалося, що людина краще ціляє, ніж звірина, хоч би се було й посвячене богом їх втілення. Жалібно зверещав песиголовець і враз із каменем покотився зі стіни десь у святий город Тота. Широко засміялися беззубі уста злобного старця, і він підійшов до невільниці. Якийсь час приглядався її роботі, а його очі стежили гру м’язів під темною шкірою муринки.
Був колись час, коли-то Сесні не терла зерна, а Оакабу мав іще зуби, чистий стен, білий калязір і недужу жінку. Опісля жінки не стало, її одежа та дорогоціннощі украшали темні члени невільниці, а вона сама – ложе помершої «пальми любощів». І тоді мав іще писар молодців чисту одежу, хоч зуби стали вже покидати «уста премудрості» Тота. Зате у нечисті та плюгавстві виростала маленька Мері між песиголовцями та старим Пегенукою…
Чим менше дбав господар про свою невільницю ніччю, тим більше стежив за нею дниною, тим більше ставав палким на добро, якого не міг зужити сам. Старий заялозився, опав зі сил, розпився. Сесні втратила пелюстки і щораз то частіше намість мошусом пахла… часником. Зате, як справжня квітка лотоса, зацвітала між ними Мері. З брудного намулу піднялася її пахуча головка, наче підливали її сльози Ізіди. Не було й мови про батька та зів’ялу, зужиту Сесні…
Оакабу поклепав вкрите краплями поту плече невільниці і спитав про дочку. Сесні відповіла йому, а погаслі її очі пильно шукали на лиці жерця вражіння, яке зробили слова. І урадувалася душа знехтуваної невільниці. Старий посатанів увесь, лице почервоніло, кулаки затиснулися довкола здорового ціпка, і він побіг до замкнених дверей домівки. Обома руками гримнув об ворітниці, аж затряслися в одвірках і відскочили. Та в сю хвилю почув Оакабу, що розтоптує щось ногами на порозі, щось ніби намисто з дорогого, еластичного скла або коробочку з пахощами Пунту.
Поглянув не у темні сіни дому, а під ноги, поглянув… і задубів. У відразливому, вонючому болітці роздавлених внутренностей чорніли ніжки, ріжки та дві чорні грудочки хітіну… Скарабеї! Він роздавив ногами прообраз божества… Страшна покута, вигнання, сором, а може, і смерть ждали його, якщо дізнається про се та згіршиться народ… Холодний піт виступив усіма порами тіла, ціпок вилетів із рук, а він сам оперся об одвірок без сили, без тямки.
– А позбирай-но, достойний писарю молодців, святі останки, бо ще настолочиш! – почувся нагло біля нього насмішливий голос Мени. – Найкраще викинь їх за отсим каменем, що ти кидав за святим песиголовцем до святого городу божественного Тота!
Без тямки, наче довбнею вдарений, повалився жрець на землю.
– Богове! Він усе бачив, усе! – шепотіли беззубі уста. – Пропав, пропав я, негідний, без відклику й рятунку, на вічні віки і не буде мені мира ні на сьому світі, ні на заході… Мрак Сета прислонив мої каправі очі, що не бачили твойого образу, о Ра! Нехай кат вирве їх мені, а вставить намість них кизяки, бо вони не бачили святощів!
Тут Мена потряс сильно старим і перепинив його жалі.
– Устань, старий! Ти роздавив жуків та зранив малпу, і се великі гріхи, але тільки перед людьми. Якщо люди се виділи, то ти пропав, але якщо ні, то навіщо рипиш, наче мала дитина?
Без тіні якого-небудь розуміння глянув жрець на свойого ученика, а його руки дрожали раз у раз, наче при нападі падачки.
– Чи не бачив, учителю, як жреці гатять довбнями святих крокодилів у водозборі? Чи не знаєш, куди діваються зайві песиголовці, коти, шакали? І як гадаєш: чи ти вбив бога чи жука?
– Жж… жука! Ба, ні, два жуки! Два образи промінистого…
– Ти вбив два вонючі жуки, Оакабу, а бачив се тільки я…
Лискавка освітила нагло ум жерця. Зірвався, наче убуло йому тридцять літ.
– Промінистий Горе! Душе моєї душі, розкоше зору та слуху сину мойого серця! Не зрадиш ти свойого старого учителя, ні?
Він упав навколішки перед юнаком.
– Усе, що маю, віддам тобі. Глянь! Школярі співають заодно: «Боже, заведи мене у Сезенну, у Он, у високу школу жреців». І вони добре співають, бо з сієї школи виходять майбутні керманичі всіх найвищих справ святого Кему, сліду божеської руки Озіріса. Диви, я дам тобі змогу піти туди і заховаю для тебе Мері, дочку мойого серця, з усім її надбанням. Тридцять талантів золота не оплатили би сього, що придбала вона своєю красою, а я мудрощами. Все те…
– Остав се, Оакабу! Я у Сезенну не піду, а Мері сховай для гіднішого, багатшого. Та, проте, не зраджу я тебе, тільки ти не ставляй їй ніяких перепон. Не будь крокодилом, який вхопив за задні ноги львицю і не може потягнути її в пучину, та, проте, не пускає її на берег. Бо, бачиш, вона може відвернутися і пірвати кігтями м’яку шкіру на череві крокодила.
Се сказавши, згорнув з порога подушені жуки, а оставші подушив так, що старий не замітив. Опісля присипав піском усі сліди злочину жерця і відійшов.
«Краса, краса Мері! – звучали глумом у його ухах слова. – Краса танечниці, власність кождого, хто зложить дарунок богині Баст чи їй самій… Ха-ха! Що те все у порівнянні з нею… Найтакер! Божеська поява, уособлення краси, надприродної, святої, а так близької, теплої, так своєї, природної… Як саме життя!»
Сльози пливли з його очей.
– Проклін вам, галапаси! Не у вас розуміння краси. Не Тот – учителем богів, а ся богиня чи бог, яких символом – його Найтакер. А може, се вона сама те божество?
Каправими очима глядів за ним Оакабу.
– В пустиню йдеш, поганче! О, коби Сет вхопив тебе у свої кігті, якими вирвав серце з груди Озіріса! О, коби шакал та стервак справили тобі там весілля з гієною! О Ібісе, ти всяку погань збираєш понад рікою, о, коби ти полетів за сим безбожним богохульником!
І старий став молитися до Тота, щоби згладив зі світа того, хто держить у руках долю його вірного слуги.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 148 – 156.