Триголова ідея

Володимир Пасько

Шеремет слухав московського гостя, не в змозі суттєво заперечити. І не тому, що не мав аргументів. Вони якраз були. Можна було нагадати цьому “собіратєлю зємєль”, що Росія в своєму закоріненому в давнині протистоянні із Заходом вже сто п’ятдесят років поспіль зазнає поразки за поразкою. То ж чи не час перейти від конфронтації до справжнього, а не удаваного співробітництва? Від амбіцій до реалій? Або можна було б нагадати, що саме через “мудре” керівництво Москви від Радянського Союзу спочатку відпали всі союзники, в тому числі західні і південні слов’яни, а затим і сам Союз розвалився. То де гарантія, що в подальшому “кремлівські мрійники” помудрішають? І почнуть опікуватися українським народом і Україною не так, як граф Бобринський, Лазар Мойсейович Каганович або московський посіпака зі своїх Володимир Васильович Щербицький? Але ж хіба малорос Кравцов спроможний щось почути? А тим більше збагнути? Однак спробувати треба. Щоб дійти, врешті-решт, до істини в цій довгій і складній розмові.

— Я тебе уважно слухав, Сергію, і добре нібито все уяснив. Але чи то не почув, чи то не збагнув — а що ж лежатиме в основі отієї об’єднаної слов’янської держави, яку ти пропагуєш? Яка ідея? При цареві-батюшці це було “православіє, самодєржавіє, народность”. І мого діда-українця послали воювати з німцями й австріяками за російське самодержавство і за російський народ, українці в складі якого як такі навіть і не згадувалися. А якщо про Україну в Російській імперії й говорилося, то лише як про “гєрманско-австрійскую інтрігу”. Потім, за часів СРСР панівною стала комуністична ідея. І мій батько, а потім і я також, українці в наступних поколіннях, воювали за “совєтскій народ” під бойовими прапорами, на яких було написано: “За нашу Советскую Родину!”. Хоча увесь світ називав нас “русскімі”, термін “совєтскіє” так за межами СРСР і не прижився. Нинішні українці — ми ідеї ніякої офіційно нібито не маємо. Національна, як державні керівники кажуть, не спрацювала, а про щось інше пристойне — не чути. Однак гасло маємо гарне: “За Україну, за її волю!”. Так написано на наших Бойових прапорах. Під цими прапорами і під цим гаслом складають присягу на вірність своїй Вітчизні-Україні наші вояки.

— Дальше можешь не продолжать, и без того понятно, к чему клонишь, — перебив Шеремета Кравцов. — Наша идея проста: “Великая Россия, православие, славянское единство”.

— Щодо величі Росії, то ми з тобою щойно поговорили достатньо. Місце держави в системі міжнародних стосунків визначається не її історичними амбіціями та гучними заявами політиків, а реальним науково-промисловим, військовим і демографічним потенціалом. Чисельність так званого “російського світу” в 1914-му році складала 139 млн. людей, очікувалося за тими тенденціями розвитку в 1999-му році зростання до 300-320 млн., а що вийшло насправді? Аж вдвічі менше — всього 146 млн. людності, до того ж старіючої. Тобто, пройшло за малим століття, а динаміка — практично відсутня, прогнози — несприятливі. А у вашого південно-східного сусіда — Китаю? Тому на цій темі, величі Росії — крапка, не будемо даремно товкти воду в ступі, — досить категорично перетнув він мляву спробу Кравцова щось заперечити.

— Приблизно те ж і стосовно “славянского єдінства”. Тему західних і південних слов’ян ми вже з тобою обговорювали: нічого, окрім роздратування, наше до них родичання у цих “братів” не викликає. Ти телевізор хоч іноді дивишся? Ти бачиш, які фільми поляки про свої повстання проти Російської імперії роблять? І в якому світлі там постають росіяни? Такі фільми серед простих поляків “чувств братского єдінства с вєлікім русскім народом отнюдь нє визивают”. Скоріше навпаки…

— Да я не их имел в виду, — заперечливо махнув рукою Кравцов. — Не западников, они — ломоть, считай, отрезанный, мы же с тобой обсуждали…

— Я розумію. Але ти усвідомлюєш, до чого може призвести бодай спроба практичної реалізації оцього вашого гасла “славянского єдінства”? До такої смути, що ваша “вєлікая”, яка була біля чотирьохсот років тому, блідою тінню може видатися. Невже ти всерйоз сподіваєшся, що Україна зможе об’єднатися з Росією знову в її нинішньому складі? Та ніколи. Почитай краще про Переяславську раду — скільки, як і хто тоді присягав. Перетворити Україну на Югославію початку дев’яностих — таке можна зробити, якщо добре попрацювати. Але добра від того ні Росії, ні Європі, ні тим більше Україні годі й сподіватися.

— Да у вас свыше шестидесяти процентов населения сторонники более тесных отношений с Россией, а ты будто националист какой выступаешь, — обурився Кравцов.

— Зачекай-зачекай, не кип’ятися. Краще розтлумач мені, чому коли росіянин лементує без угаву про велич Росії, про якісь особливі чесноти російського народу і його особливу високу місію серед інших, декларує прагнення брати інші народи під свою опіку аж до поглинання й асиміляції — то це вважається цілком нормальним і природнім, більше того — такий суб’єкт очікує розуміння і поваги до себе від усіх, в тому числі і від жертв асиміляції. В той же час, коли українець робить щонайменшу спробу обстоювати власну національну самобутність і право на власну державу — то це розцінюється як щось погане й нице і заслуговує лише одного — цькування, а речник цієї ідеї — знищення в будь-який спосіб? Росіянина називають патріотом і дають медаль, а українця називають націоналістом і шукають вірьовку або кулю? Як пояснити таке діаметрально протилежне сприйняття подібних по суті явищ?

— Не надо путать здоровий патриотизм с национализмом и сепаратизмом, — буркотнув Сергій.

— Плутати шовінізм з патріотизм і націоналізмом — справді непотрібно. Про це ще Енгельс і Ленін писали, свого часу треба було повністю класиків марксизму-ленінізму вивчати, а не вибірково, — зробив спробу пожартувати Шеремет. — Тоді б ти знав, що погане явище — це шовінізм, особливо великодержавний. Що ж до націоналізму і патріотизму, то ці явища — як близнюки-браття, ідуть поруч, рука в руку. Так що не треба мене “клєйміть позором і нєхорошимі словамі” на кшталт націоналіст, оскільки це слово не є “ругатєльноє”, — терпляче втовкмачував Шеремет московському приятелеві. — Що ж стосується братерських почуттів і тому подібного, то одна справа — щільні стосунки, насамперед економічні, але зовсім інша — “сліться в русском морє”. Українців в Україні — як росіян в Росії, майже вісімдесят відсотків. Зомбувати і зробити манкуртами таку кількість народу, не один десяток мільйонів — навряд чи кому й коли-небудь вдасться. Бо завжди, навіть серед зовсім геть зденаціоналізованих, будуть народжуватися люди, яким не байдуже, з якого вони роду-племені і чому їхнє плем’я в такому захланному стані, і чим воно гірше від інших, чим перед Богом завинило? Хоча конфлікт довкола Тузли за найважливішу подію року визнав для себе всього один з восьми українців, але погіршення стосунків з Росією відзначив кожний третій. Тож якщо навіть така не дуже масштабно-зрозуміла як для пересічної людини подія все-таки залишила слід в душі, то що вже тоді казати, якщо виникнуть більш масштабні інциденти? Я б зважив за краще не ставити “гострий” експеримент з метою випробування міцності дружби наших народів і патріотичних почуттів в майже п’ятидесятимільйонного народу. Доля Югославії мусила б багатьох і багато чому навчити…

— Ладно, я все понял. Великая Россия вас, украинцев, пугает, идея славянского единства вызывает сомнения в чистоте наших помыслов. Ну а вера наша христианская? Православие-то? Исконная вера наших предков? Неужели тоже возражение вызывает? — єхидно закинув Кравцов. — Ведь за веру православную украинцы в свое время если не на костер, то уж “на палю” шли точно. И многие. А эта казнь, на кол — это, наверное, похуже костра будет, особенно у кого здоровье крепкое…

— Ні православ’я, ні будь-яка інша релігія ніяких заперечень в мене не викликають. Допоки вони не загрожують світському устрою і миру в державі. Більше того — підтримую, як один із чи-то шляхів, чи-то засобів морального виховання людей. Оскільки ні Біблія, ні Коран поганому не вчать, швидше навпаки.

— Я спрашиваю конкретно — о православии, а не о религии вообще. Поддерживаешь ли ты лично православие как исконно русскую, истинную веру? — наполягав Сергій.

— І чого ти до мене присікався? Хіба я не ясно сказав? — здивовано стенув плечима Шеремет. — Окрім того, з яких це ти пір, колишній секретар партійного бюро кафедри і член парткому інституту, комуніст з двадцятилітнім стажем, таким богомільним став? Що мені тепер навіть допит учиняєш?

— Не юродствуй, вера — дело серьезное, раз есть государство — должна быть и государственная религия, которая есть основой для всей морально-нравственной составляющей этого государства, — з пафосом виголосив Кравцов. — Для нас, для российской державы — это православие. Как и для всей Руси, начиная с 988-го года, с Владимира-Крестителя. И именно в укреплении и торжестве православия мы видим путь к возрождению духовности и моральных начал русского народа.

— Та хіба ж я проти? В принципі, до чогось подібного і ми, мабуть, прагнемо. Але як можна категорично про щось заявляти, якщо церкву відвідує лише один із трьох українців? Причому половина з тих відвідуючих приходять до церкви лише на релігійні свята. Тобто, як в радянські часи на всілякі урочисті збіговиська ходили. Спитай такого “православного” бодай одну молитву прочитати — побий мене грім, окрім першого речення з “Отче наш” нічого не згадає, і то в кращому разі. А Біблію якщо в руках коли і тримав, то не розгортав, а якщо і погортав якісь пару сторінок — то так і не прочитав. Окрім того, кожний четвертий українець вважає себе взагалі невіруючим. То про що тоді мова? Про які православно-моральні засади можна всерйоз говорити?

— Ты слишком пессимистично смотришь. И русские, и украинцы, и белорусы — мы никогда не забывали своих православных корней. Поэтому именно русский народ, вместе с вами, естественно — настоящая опора православия, а нынешний всемирный центр православия — это, ежели по правде, то не Константинополь, а Москва. Относительно же данных этих твоих по Украине, то большое сомнение они у меня вызывают.

— Не сам же я їх здобував, — байдуже кинув Шеремет. — Опитування спеціальні проводилися, ціла купа всіляких соціологічних центрів є — бери лише та аналізуй, якщо голову на плечах маєш. Або не маєш умислу видавати своє бажане за дійсне.

— И о чем же оно это твое “дийснэ” говорит? Кроме того, что ты уже сказал? — іронічно-зверхньо глянув на нього Кравцов.

— Про те, що православною державою Україну вважає лише кожний третій. Для кожного шостого вона є багатоконфесійною, стільки ж вважають її світською і ще стільки ж атеїстичною. Їх думкою і правом на свободу совісті що, знехтувати?

— Да ты что? Колыбель русского православия — и такое отношение? Дожились! Какой позор! — обурення Кравцова виглядало не зовсім щирим, але Шеремет змовчав.

— При тому належність до Православної церкви для багатьох насправді є передусім просто ознакою проживання в Україні і визнання себе наступником певної традиції. Тобто — нинішнє наше Православ’я, очевидно, далеко не завжди означає приналежність до Церкви, як не парадоксально це звучить.

— В принципе, у нас тоже не лучше, если вдуматься. Тоже и учения христианского толком не знают, и в церковь не ходят или только по случаю. Однако спроси любого русского, какой веры страна Россия, не задумываясь, ответит — “православная”, — з гордістю виголосив Кравцов.

— А двадцять мільйонів ваших мусульман? Вони також так вважають? А іудеї? — зацікавився таким підходом Шеремет.

— Мусульмане наши давно привыкли, что “Аллах акбар”, то есть —Аллах велик, но в этой стране главный Бог — это Иисус, по-арабски — Исса. И можно правоверному мусульманину с этим в душе не соглашаться, но возражать и спорить — глупо, ибо это государство — прежде всего русских. Что же касается иудеев… — той на мить замислився. — У нас это настолько малая в национальном и конфессиональном плане величина, что о них и говорить вряд ли стоит, — висловив своє розуміння багатоконфесійності в “многонаціональной Россії” Кравцов.

— Стосовно останнього, то тут, я гадаю, ти дещо помиляєшся, — зауважив Шеремет. — “Мал зототник, да дорог”, так у вас кажуть?

— Да разве я против? Они себе понаоткрывали этих синагог — едва ли не по одной на каждый десяток евреев. Так разве кто хоть слово против сказал? Да они никогда и нигде так кучеряво не жили, как сейчас у нас, — без особливого захоплення констатував Сергій. Та раптом пожвавішав: — Нет, вру, есть на свете такое место, где им лучше, чем в России — это у вас на Украине. При прочих равных у вас климат лучше. Хотя, с другой стороны, возможность “срубить крутые бабки” несколько ограничена, поскольку Россия все же страна в целом побогаче. Нет в мире совершенства, — притворно-скрушно зітхнув Кравцов. — Даже для наших родных евреев, с которыми мы вот уже двести лет, как вместе.

— Давай краще повернемося до нашого православ’я, воно мені якось ближче. А то ти почнеш ще розповідати, що й синагога в Марьїній Рощі сама по собі згоріла, і отець Олександр Мень від природньої слабкості здоров’я до Бога на Небеса пішов, — перервав міркування московського гостя Шеремет. — У нас із тобою що, своїх справ не вистачає?

— Вот-вот, я как раз и хотел тебя спросить, когда же вы у себя порядок в церковных делах наведете? Когда пресечете это издевательство над православной церковью? — перемкнув той свою енергію на інше.

— Що ти маєш на увазі? — Шеремет надав голосові максимальної нейтральності і навіть байдужості, оскільки йому зовсім не кортіло “наводіть порядок” з тих питань, яких він взагалі тримався осторонь.

— Ну как же, эти вот ваши собственные церкви, которые от нас откололись — “филаретовцы”, которые этого раскольника патриархом своим величают, потом еще какая-то автокефальная церковь у вас есть. Это же все противозаконно!

— Що стосується останнього, то порушень чинного законодавства при створенні й функціонуванні Української православної церкви Київського патріархату і Української автокефальної православної церкві ніяких немає, — холодно констатував Шеремет. — Все абсолютно законно.

— Постой, как это — законно? А разрешение на их отделение от Российской православной церкви кто давал? Патриарх Алексий, как и весь наш церковный генералитет были категорически против, — гарячкував Кравцов.

— Законність, тобто відповідність чинному українському законодавству і юридична реєстрація — це одне, а відповідність канонам церкви, себто канонічність — це зовсім інше, то вже не наша с тобою справа, а самої Церкви, — спокійно розмірковував Шеремет. — Для того Вселенський патріарх є, щоб вирішувати — хто правий, а хто винуватий з точки зору дотримання всіляких церковних правил і традицій.

— Да какой к черту “иншэ” и причем тут этот Вселенский патриарх? Который живет по указке Вашингтона и под охраной американских морских пехотинцев? Если это наше внутреннее дело, православных славян? Нужно не рассусоливать об очевидном, а пресечь это безобразие и привлечь раскольников к ответу, — продовжував наступати Сергій.

— За що ж їх тягти на лобне місце? В чому, власне, їхня провина? В тому, що прагнуть мати незалежну від зовнішніх впливів національну церкву? Так за це в Україні стоїть більше ніж половина справжніх віруючих, тобто тих, хто до церкви не лише по святах ходить і які розбираються в церковному житті, — намагався бути лаконічно-аргументованим Шеремет. — Окрім того, ця ідея для українського православ’я не нова. Ще майже сто років тому гетьман Павло Скоропадський всіляко сприяв створенню в своїй державі помісної православної церкви. А він же був справжнім віруючим і краще від нас з тобою розумівся на справах церкви, усвідомлював важливість її ролі для реальної, а не бутафорської незалежності держави. Цю ж лінію продовжував і уряд Української народної республіки, прийнявши закон про автокефалію Української православної церкви ще в 1919-му році.

— Так ты что, их поддерживаешь? Раскольников православия, отлученных патриархом Алексием от церкви? — Отетерів Кравцов.

— Та нікого й нічого недоброго я не підтримую, дай ти мені спокій, — починав втрачати терпіння Шеремет. — Просто більша частина українців взагалі не розуміють, що це воно таке — “канонічність”, що насправді означає цей термін, в тому числі й частина тих, хто регулярно відвідують церкву. Адже для кожного п’ятого українця канонічність не має принципового значення. І тільки один із семи справжніх віруючих вважає єдино прийнятною для себе лише канонічну церкву, — перейшов у наступ тепер вже Шеремет. — Водночас більше половини справжніх віруючих вважають, що Україні потрібна своя, національна церква, як в інших державах. То чого ж тоді ти, з Росії втручаєшся в цю справу? Нехай наші українські віруючі самі між собою й визначаться. Та й державні мужі наші повинні усвідомлювати важливість того, де знаходиться і ким та як керується вищий центр релігійного життя їхнього народу, до чого він веде їхній народ, що він ще проповідує, окрім віри православної.

— Но у вас же своя, Украинская православная церковь, каноническая, и свой центр управления — митрополия, и свой митрополит Киевский и всей Украины — все, как еще при Богдане Хмельницком было, зачем же огород городить со всеми этими отделениями-разделениями? — зробив вигляд, ніби не зрозумів, про що йдеться, Кравцов.

— Автономія і автокефалія — то принципово різні речі, і ти сам про це добре знаєш. Як і те, що державі й нації не може бути байдуже, яку позицію в світському, в громадсько-політичному житті займає та чи інша конфесія, особливо та, яка претендує бути фактично душею нації, прагне бути єдино вірною і головною.

— Ты на что, собственно, намекаешь? Нельзя ли поконкретней? В чем проблема?

— Для нас, українців, проблем немає. Проблема, як на мене в тих, хто претендує на духовно-релігійне лідерство нашій нації. Бо яка ж нормальна людина довірить свою душу тій церкві, що ставиться без належної, м’яко кажучи, поваги до самобутності її народу, до мови і звичаїв її предків, до державної самостійності врешті-решт? — не бажав більше деталізувати і тим загострювати розмову Шеремет. — Римсько-католицька церква, з якою в нас історично склалися дуже непрості стосунки — і та, наприклад, богослужіння веде не лише польською, а й українською мовою, і лояльність до Української держави постійно підкреслює.

— Еще в чем эти враги православия и России вам потрафили, а мы, соответственно, провинились? Давай, режь правду-матку, не стесняйся, — не сприйняв мирової Кравцов.

— Та хоча б тим, що вони підтримали спільне звернення керівників шести християнських конфесій, що діють в Україні, до українського народу з приводу 70-ї річниці Голодомору 1932—33-го років. А підпису представника Української православної церкви Московського патріархату я там щось не знайшов. Чи не тому, що в документі речі названо своїми іменами і на винуватців досить прозоро натякається? Прямо говориться, що згуба лютою смертю до семи мільйонів наших людей є “фактом влаштованого більшовицькою радянською владою геноциду українського народу та злочином проти людства”, далі в документі — цілком відповідні оцінки й думки.

— Так мы же этого, в принципе, не отрицаем и тоже сочувствуем, — зробив спробу виправдати своїх Кравцов.

— Якщо це дійсно так, то чому ж, питається, в тому потужному християнському хорі бракує голосу співчуття до українців від церкви, яка називає себе українською? Чи не тому, що все визнається лише “в прінципє” та “тоже”? Навіть якщо проблема тільки в протиріччях з колегами-підписантами, то й це не виправдання, оскільки духовна мудрість при пошануванні трагедії свого народу повинна стати понад міжконфесійними чварами.

— Достаточно, дальше можешь не продолжать, не утруждай себя, — холодно перебив його Кравцов. — Теперь мне окончательно понятна твоя точка зрения: нет, нет и нет. По всем трем позициям: величию России — нет, славянскому единству — нет и единству русского православия — тоже нет. Что же, очень жаль. Я, сказать по правде, рассчитывал на большее понимание, надеялся, мы придем к единому мнению и останемся друзьями, как прежде… — уста з потемнілого обличчя Кравцова повільно зроняли гіркі слова, і важко було збагнути, чого в них було більше — жалю чи гніву.

Шеремет слухав, і душу огортало відчуття болючої туги й безсилого відчаю. Так буває, коли бачиш, як руйнується те, що було важливою часткою твого колишнього життя, але вдіяти нічого вже не можеш. Бо єдиний вихід — це принести в жертву тому, минулому, прийдешнє життя. Однак минуле — воно тільки твоє, та й то лише частка, а майбутнє — то належить не лише тобі, а й всьому твоєму народові. То ж хіба можна їх порівнювати? Своє дрібне осібне і загальногромадське, всенародне? Але ж і втрачати друга було до болю шкода — бо людина він все ж таки порядна, а ти сам вступив в ту пору, коли нових друзів знаходять вже рідко, частіше втрачають, причому назавжди…

— Юпитер, ты гневаешься — значит ты не прав… — від хвилювання Шеремет підсвідомо перейшов на російську, однак відразу виправився. — Велич Росії — це не від бажання чи небажання окремого генерала Шеремета залежить, і навіть не від держави на ім’я Україна зі всією її зовнішньою, внутрішньою, економічною і військовою політикою. Вона, ця велич Росії, створюється самими її громадянами: і власне етнічними росіянами; і українцями — як тими, хто втратив, живучи у вас, свою національну сутність, так і тими, хто її зберіг в якомусь, бодай куцому, вигляді; і татарами, і євреями, і десятками інших національностей, їх у вас навіть не злічити…І то дуже складний процес. Однак для того, щоб ця робота по відродженню величі Росії дала позитивні результати, а не була даремною, повинна бути правильно визначена мета. Мета “возродіть Россійскую імпєрію”, навіть “лібєральную”, не кажучи вже про справжню — вона недосяжна з багатьох причин, переважно зовнішніх. І небажання самої України живити своїми соками і своїм тілом ці імперські амбіції — причина не із найголовніших, “нє хотітє міром, так будєт с мордобоєм” — це нам давно і добре відомо, в тому числі й на практиці. Причина в іншому.

— И в чем же, по-твоему? Поделись, будь любезен, — відчужено кинув Кравцов.

— Причина передусім в тому, що та “вєлікая Россія”, про яку ви мрієте — вона мимоволі знову стане пугалом, якщо не для всього світу, то принаймні для Європи. А така Росія тепер нікому там не потрібна. Але іншою вона у російських конструкторів державотворення вийти не може. А в такому разі — ніхто і ніколи її справжнього відродження не допустить.

— Мы их и спрашивать не будем, — криво усміхнувся Сергій. — Недаром у нас в народе издавна песенка бытует: “наша матушка-Рассея — всему свету голова…”. Сейчас, конечно, времена изменились, но кое-что все же в этой песенке есть…

— Ти вірно підмітив: “врємєна ізмєнілісь”, причому докорінно, передусім розклад сил. Тепер центрами світової потуги є вже не конкуруючі між собою США і СРСР, радянсько-російська імперія, а США одноосібно. Групу світових лідерів у складі Франції, Німеччини і Японії також Америка очолює. Росію ж тепер відносять до регіональних лідерів, хоча й першого порядку, але лише умовно, з натяжкою, — змушений був зауважити Шеремет.

— Что еще за градация такая? Что это конкретно обозначаєт?

— Регіональним лідером першого порядку вважається держава, яка найбільше впливає на економічну ситуацію лише в певному регіоні. На даний час цьому критерію відповідають Італія, Південно-Африканська республіка і, з деякими припущеннями, Росія, — по пам’яті зацитував статтю якогось російського автора Шеремет. — Виходячи з цього визначення, Росія для України і є саме регіональним лідером, а світовими для нас обох — ті чотири, яких я назвав.

— Ну, относительно мировых лидеров для нас, для России — то это еще как сказать… Что же касается вас — то слушать надо внимательно, что вам региональный лидер говорит, а не выступать, — повеселішав Кравцов.

— Не поспішай радіти, охолонь. На цю роль у нашому субрегіоні зі всіх сил рветься Польща, і навряд чи вам поступиться без боротьби — такий ринок збуту, як Україна, шматочок ласий.

— Нашел с кем нас сравнивать! Тоже мне — …

— Ти забуваєш про дві важливі обставини. Якщо взяти в історичному контексті — то поляки мають не набагато менші імперські традиції й амбіції, ніж росіяни. Просто змушені були не виставляти їх напоказ. Поки що, — зауважив Шеремет. — У внутрішньому ж ужитку все це в них давно вирує: і спогади, як Москву колись воювали; і як Україною аж по Дніпро володіли; і як Червону армію на чолі з Тухачевським, Сталіним і Будьонним розбили, а потім аж до Дніпра гнали; і як “Войско Польске Берлін брало, а радєньське — помагало…”, і багато чого іншого, не дуже для вашого лідерства в регіоні сприятливого.

— Ну, допустим. И что из этого? Что дальше?

— А далі те, що ВВП Польщі всього на третину менший, ніж у Росії. Тобто, в принципі співставний, а в силу історичних причин поляки мають амбіції щодо впливу на Україну аж ніяк не менші, ніж Росія, — змушений був нагадати Шеремет.

— Это мы еще посмотрим, куда кого и как скоро кривая вывезет, — відмахнувся Сергій.

— Є люди, яки вже давно за всім тим, що між нами тут діється уважно спостерігають і роблять певні висновки. Ось наприклад: “життєздатність України або Казахстану буде вельми крихкою, якщо тільки США не нададуть їм необхідної підтримки в національній консолідації”. Або ось таке: “найбільш важлива для Заходу країна, безпосередньо вразлива у випадку відновлення агресивності Росії, — Україна… вона займає центральне місце”, — наводив з пам’яті цитати Шеремет. — Якщо ще не дійшло, то слухай далі: “зазіхання Москви на суверенітет своїх колишніх залежних республік являє собою загрозу стосункам зі Сполученими Штатами Америки”.

— Кто это говорит? Какой м… мудрец? — зневажливо кинув Кравцов.

— Збігнев Бжезінський — чув про такого? Інші дві цитати — також авторитетних американських дослідників. То як ти думаєш, дозволять вони за таких умов Україні з Росією “воссоєдініться”, або нам “прісоєдініться”, або вам нас “прісоєдініть”?

Московський гість мовчав, нервово барабанячи пальцями по підлокітниках фотеля.

— Чого мовчиш? Не маєш, що сказати? А ти на мене вовком дивишся, ніби то Шеремет у всіх ваших негараздах винуватий, сякий-такий націоналіст, проти матушки-Росії щось має… — втомлено продовжував він свої невеселі міркування. — Зрозумій, я не проти величі Росії виступаю, я за існування й благополуччя України борюся. В тому числі й проти безпідставних ілюзій, як у вас, так і у нас, які лише відволікають наші народи від виконання головного завдання — побудови сучасних національних держав, я наголошую — сучасних, а не імперсько-шовінистичних. Іншого шляху до свого благополуччя цивілізовані народи не знають. Принаймні на практиці ще ніхто не показав. А як чужі теорії в життя втілювати, то тут ми багатші досвідом від будь кого іншого: і революцію соціалістичну робили, і одразу після неї в комуну стрибонути спробували, і соціалізм побудували, і на розвинутий його перетворили, і потім успішно перебудували-зруйнували. Та так, що могутню країну, світового лідера аж на один рівень з Південно-Африканською республікою вивели, та й то з натягом. То може, настав вже час самим прочистити свої мізки? Та подолати з українського боку — генетичну меншовартість і національну байдужість, а з російського — великодержавну пиху й амбітність, та відкинути всі ті безпідставні-неспроможні чужинські теорії, та вивчити краще їхню практику? Успішну практику нормальних європейських держав?

— А ты не думаешь, что в результате твоего “подолання” и “видкидання” мы опять можем у разбитого корыта остаться? — з гіркотою в голосі зіронізував Кравцов.

— Ти маєш на увазі, очевидно, — зовсім без “корита”? Бо цілим воно в нас невідомо чи коли й було, принаймні, тих, хто таке пам’ятає, я особисто не пригадую. — В тон йому відповів Шеремет. — А якщо серйозно, то в результаті я плекаю надію, що наші народи, кожний для себе, зроблять все ж таки належні висновки зі свого непростого минулого, спроможуться успішно подолати нинішнє кризове сьогодення і зуміють, в решті-решт, побудувати те світле майбутнє, якого прагнули наші і батьки, і діди, і ті, мабуть, хто були до них.

— А как же наша историческая общность, братские отношения между нашими народами? Если каждый замкнется в своей державе? Как быть тем двадцати миллионам людей по обе стороны границы, которые кровные родственники? — вже не так самовпевнено продовжував московський гість.

— До тих двадцяти мільйонів і я, між іншим, належу, і значна частина моєї рідні. Щоправда, і ти, вибач, також. То які в нас із поїздками одне до одного зараз проблеми? Мовчиш? І правильно робиш. Бо по суті — ніяких. Окрім того, що гроші на квитки потрібні, та ще ваші поліцаї під приводом запобігання тероризмові нестерпні умови для приїжджих створюють, особливо з “братніх країн”.І Україна у них в цьому на першому місці чомусь стоїть. Доїхати ж з Москви до Києва не дорожче, ніж від Москви на відповідну відстань в Росії, сам знаєш. То в кому і в чому ж, питається, проблема?

— Допустим, это действительно так. А наша совместная история, а свыше трехсот лет вместе? — канючив далі Кравцов. — Что же мы теперь, совсем чужими будем? Поляки вам роднее нас станут, так что ли?

— Те, про що ти зараз мені кажеш, поляки казали моїм предкам ще триста п’ятдесят років тому, коли вони шаблею здобували волю і собі, і Україні під знаменами Богдана Хмельницького. Однак наш славетний гетьман тоді завагався, далося-таки взнаки виховання в польському середовищі та ще й в єзуїтському колегіумі. Так, як нинішнім нашим багатьом можновладцям відгикуються їхні вищі партійні школи та партійно-комсомольське функціонерство. І тому пожалів, не вдарив наш відважний вождь на “маць — Ойчизну Польску” з тією силою, яка б зробила його народ навіки вільним, а Переяславську раду — просто непотрібною українському народові.

— История сослагательного наклонения не знает, — повчально вимовив Сергій.

— Згоден, умовного способу в історії насправді немає. Але історична пам’ять у людей бути мусить, обов’язково. Безпам’ятство прирікає народ на тупцювання на місці замість поступу вперед і на череду закорінених в давнині помилок, а в решті-решт — на свою загибель як нації. Згадай, що казав академік Ключевський: історія — це ліхтар, обернений в минуле для того, щоб заглянути в майбутнє.

— И что же ты там увидел, в нашем будущем? Колючую проволоку и следовую полосу на границе Украины с Россией? — знову почав переходити в наступ Кравцов.

— Що стосується кордону… — Шеремет на мить задумався, потім рубанув: — Не буде таких провокацій, як з Тузлою — не виникне й потреби в колючому дроті. Чому нас з тобою вчили свого часу, коли ми військову присягу складали, пам’ятаєш? “Границы Союза Советских Социалистических Республик священны и неприкосновенны”. То чому ж вони, друже Сергію, мають бути іншими в незалежній Україні? Чи в Росії, прямій спадкоємиці СРСР, ставлення до своїх державних кордонів тепер інакше?

— Но ведь при таком жестком подходе наше общее будущее может стать и туманным? — запитливо глянув на нього москвич.

— Гадаю, що ні, сподіваюся, що здоровий глузд переможе. Адже для того, щоб приятелювати, зовсім не обов’язково жити разом в комунальній квартирі й на загальній кухні. Скоріше — навпаки. Тому в нашому майбутньому я бачу три суверенні процвітаючі європейські держави — Росію, Україну й Білорусію, — народи яких своєю наполегливою працею здобули собі і належний добробут, і розквіт своїх національних культур, — намагався чітко сформулювати думку Шеремет. — В нашому майбутті я бачу українця, який знає і любить свою мову, вільно володіє російською і без проблем спілкується англійською. Разом з тим я бачу росіянина, який знає і любить свою мову й поважає мову братів — українців і білорусів. Що ж до інших мов, то це вже на ваш смак — хоч англійська, хоч китайська, хоч обидві разом.

В кімнаті запала тиша, яку порушувало лише несамовите дзижчання мухи, яка шалено борсалася в павутинні, затято борючись за своє життя.

— Ну что же, Володя, я тебя, кажется, понял. И не только то, что ты вслух высказал… — неквапно, ніби вголос міркуючи мовив Кравцов. — Видно, не все я уловил, что у вас тут происходит, бывая лишь время от времени, да и то наскоками. Видать, у вас уже глубинные процессы пошли… И много у вас тут таких, чтобы так же, как ты думали?

Питання було, за висловом росіян, “нє в бровь, а в глаз”. Шеремет навіть на мить замислився. Сказати, що мало, підстав нібито не було. Бо самих тих, хто за своїм прямим службовим обов’язком зобов’язаний був бути українським патріотом — таких в них щонайменше мільйонів два набиралося. До того ж і серед “пересічних” українців, не пов’язаних казенним хлібом, дедалі більше ставало тих, в кому українська душа жила або від забуття почала прокидатися. Однак і надто оптимістично відповісти на це питання з чистою совістю Шеремет не міг. Бо ж добре знав байдужість значної частини своїх земляків до національної справи. На думку спали рядки з вірша Володимира Самійленка: “Ще стоїть Україна! / Не вмерла вона / І вмирати не має охоти. / Кожна піч українська — фортеця міцна. / Там на чатах лежать патріоти…”. Написано понад сто років тому, однак, як кажуть вчені мужі, актуальність сумнівів не викликає.

В тягучі роздуми несподівано увірвалася пісня, яку на повну потужність “врубав” хтось за вікнами, в парку. Слова водночас і бентежили, і тішили душу. Дзвінкий жіночий голос то тужно бідкався, то гаряче заклинав, то палко закликав:

Сумно, сумно, аж за край,

Не дивись на мене — грай, музико, грай!

Зимно, зимно на душі —

Забирай, що хочеш, тільки залиши:

Одну калину за вікном,

Одну родину за столом,

Одну стежину, щоб додому йшла сама,

Одну любов на все життя,

Одну журбу до забуття

І Україну, бо в нас іншої нема!

Слова пісні, що лилася, здається, із самого серця, самі підказували йому відповідь московському приятелеві. — Чи багато, питаєш, в нас таких, кому в душі Україна болить? Так ти ж сам чув, — махнув рукою в бік вікна Шеремет. — А якщо без лірики, то я, сказати по правді, далекий від сподівань, що в нас всі й безумовно дотримуються саме таких поглядів, як я тобі виказав. В повному, так би мовити, обсязі. Однак твердо впевнений, що патріотично налаштованих людей, небайдужих до долі своєї Батьківщини в нас таки, повір, достатньо. Принаймні, вистачить для того, щоб Україна розвивалася саме в напрямку зміцнення національної державності і побудови сучасної суверенної європейської держави.

— Спасибо, я понимаю. Тут стопроцентный охват недостижим, да и не очень-то нужен. Здесь главное — наличие критической массы патриотов-пассионариев. Она же, насколько я для себя уяснил, успела у вас и накопиться, и сфомироваться. Или близка к тому. Да… Ну и дела… — зробив довгу паузу Кравцов, поринувши думками кудись у себе. — А песню-то эту наша Софочка поет, Ротару. Столько лет уж в Москве живет, а не забыла, поди ж ты… Не ожидал, сказать по-правде…

А за вікном тужливо-бентежно дзвеніло:

Сумно, сумно аж за край,

Не дивись на мене — грай, музико, грай!

Крапля горя не заллє —

Наливай, козаче, бо у нас ще є!

Далі знову йшлося про все те, що в нас є, оте найважливіше і найдорожче для українців. Закінчувалося ж знову найголовнішим — “І Україна, бо в нас іншої нема!”

Кравцов мовчки слухав. Потім, ніби виринаючи із глибокого сну, рвучко стрепенувся. — Ну что же, “панэ атаманэ”, так кажется когда-то в самостийной Украине товарышив генералов величали, не пора ли нам пора? Нужно, как говорится, и честь знать. На посошок-то в Украине, интересно, наливают? — кинув хитруватий погляд. — Чуешь, шо за викном спивають? Налывай, козачэ…

— “На посошок” у нас тільки старці п’ють, а козаки — на коня. А потім ще й на кожне копито, — підтримав жартівливий тон Шеремет.

— Тоди так и зробымо, — охоче продовжив Сергій. — Давай поднимем — на коня, за нашу встречу, за нас с тобой, за нашу дружбу!

Помітивши питання-вагання на обличчі Шеремета, раптом посерйознішав, квапно звівся з крісла, підняв свого келиха по-офіцерськи, на випростаний лікоть. Набравши, немов плавець перед пірнанням у воду, повні груди повітря, з нотками урочистості виголосив. — За Великую Россию и нэзалэжную Украину! За дружбу могучего русского и вольнолюбивого украинского народов! И хай нам всем счастыть — и вам, и нам! Будьмо! Быть добру!

— Незалежній Україні і Великій Росії — слава, слава, слава! І — многая, многая, многая літа! — Завершив довгу і складну, як життя, розмову Шеремет.