“Наша пісня гарна й нова…”
Володимир Пасько
В кімнаті запала тиша. Шеремет тільки тепер чітко збагнув, що тиша — вона також буває дуже різною. Одна справа — це та дзвінка і прозора тиша, що настає після переможного бою, коли гучні постріли і вибухи перестають рвати навпіл повітря й душі. І ти усвідомлюєш, що — все, наша взяла, до того ж і сам вцілів. В пам’яті спливла їхня афганських часів пісня: “И небо станет ясным, а жизнь — еще прекрасней лишь в этот миг покажется тебе”. Але що вже тут прекрасного, в цій його розмові з Кравцовим? Яка розвела їх по різні боки? Тому ця тиша була зовсім інакшою — скоріше ватяно-густою, важко-тягучою тишею нищівної поразки. Коли озираєшся довкола — і бачиш з одного боку своїх побитих вояків та понівечену зброю, а з іншого — юрбу обеззброєних людей, які ще кілька хвилин тому були твоїми відважними соратниками й вояками, а тепер враз перетворилися на затуркано-переляканих бранців, в очах яких замість гідності й відваги — страх і запопадливість перед переможцем. І твій мозок тупим буравом свердлить думка: чому? що зробив не так? з якого лиха зазнав такої поразки? І душу розриває розпач від власного безсилля й відчуття своєї провини. Не так за те, що сталося, як за те, що вцілів сам і мимоволі змушений бути свідком цієї ганьби.
Второпавши, що в своїй надмірній відвертості вочевидь перегнув палицю, Сергій примирливо мовив:
— Да не переживай ты так за свою Украину, никуда она не денется и ничего с ней не случится. Как были триста тридцать восемь лет вместе — так и дальше будем. С учетом только допущенных ошибок и без ненужных перегибов.
— Те, що Україна нікуди не дінеться — я не сумніваюсь. Хоча підстави для того є, — важко зітхнув Шеремет. — Бо об’єднувалися ми з Росією в 1654-му році як Україна, потім стали Малоросією, а потім — Юго-Западним краєм. А от стосовно “нічєго нє случітся” — то тут дозволь тобі не повірити.
— Это почему же? Мы на своих ошибках учиться умеем. Хотите быть “незалежными” — будьте, но лучше, если в союзе с нами.
— Наша пісня гарна й нова… 1654-го року ми об’єднувалися на правах територіально-політичної автономії, через сто років Росія нашу цілісну автономію зліквідувала і звела нас до кількох окремих губерній. 1922-го року ми знову об’єдналися нібито як рівні — і знову з України як з державно-політичного утворення перетворилися на поняття фактично географічне. У вас до цього часу навіть офіційні особи говорять “на Українє”. Не “в”, а “на”. Як на Балканах, на Кавказі, на Близькому Сході, тобто — поняттях географічних.
— Какая разница, что так, что эдак. Главное — суть. Главное — что мы вместе. Так было и так будет, как бы ваши националисты не усердствовали, — роздратовано кинув Кравцов.
— Ось і про те, про суть, — зауважив Шеремет. — Бо якщо по суті, то за нинішніх умов, за нинішнього нашого становища ми дуже ризикуємо, що не витримаємо ваших щільних братерських обіймів і просто в них задихнемося. Закінчивши тим своє існування як самостійна нація. Тобто — слово “українець” означатиме приблизно те саме, що й сибіряк, волжанин, новгородець чи псковитянин. А потім і взагалі зникне — буде потихеньку замінене на “кієвлянін-харьковчанін-донетчанін-львовянін” тощо. І всі будуть писатися просто “русскімі”.
— А что в этом, собственно, плохого? Ведь по сути все мы — действительно русские, еще со времен древнерусского государства, — стенув плечима Кравцов. — Все те славяне, кто в России, на Украине и в Белорусии живут, да и вообще в бывшем СССР. Разве не так?
— Не зовсім, скажімо. І ти, як корінням з України, не можеш того не знати. Що “руські люди” — так ми себе здавна звали, до того, як власне українцями стали. Ще й Богдан Хмельницький вживав цієї назви для тодішнього свого народу. Що ж до нинішніх “русскіх”, в сучасному розумінні, то їх сучасною українською мовою називають “росіянами”, до кінця ж сімнадцятого століття їх іменували “московськими людьми”, ще якось.
— Ты бы еще сказал — москалями или кацапами, — невдоволено фиркнув Кравцов.
— Я так не казав і інших не заохочую, особливо, що стосується кацапа.
— Интересно, почему же? Какая разница? Что одно, что другое — все равно прозвища, цель одна — задеть-поддеть-оскорбить бедного россиянина.
— Не зовсім так. Москаль, московит — в тому нічого поганого немає, оскільки походить від слова Московія, так називали в Європі російську державу аж до сімнадцятого століття. Так що ти надаремно ображаєшся. Що ж стосується “кацап” — то тут дійсно справа дещо інакша, тут походження інше, — завагався Шеремет, бажаючи уникнути непотрібних подробиць. Однак гість наполягав, тож довелося сказати.
— “Касаб” — це турецькою “різник”, так вони зневажливо називали тих яничарів, які вирізнялися непомірною жорстокістю щодо мирного населення. А наші козаки турецьку добре знали…
— Не понял, русские-то здесь причем?
— Не знаю, — знизав плечима Шеремет. — Просто прижилося чомусь у нас це слово, відтоді, як ваш Петро Перший викупав Україну в кривавій бані за нашу спробу повернути собі волю. Яку ми самі ж необачно віддали московському царю за п’ятдесят років до того.
— Ваш Мазепа — изменник, как и все те, кто за ним пошел. Если Петр покарал за измену своих, московских стрельцов, то почему он должен был пощадить малоросов, украинских козаков? Относительно жестокости, методов так сказать, то кто теперь с достоверностью может что утверждать? Документальных-то подтверждений нет. Да и — лес рубят, щепки летят… И вообще, давай не будем перечислять исторические обиды — кто, где, кого и как… Давай смотреть в будущее — вместе мы или врозь?
— Я ж тобі кажу, що коли “умєстє” в твоєму розумінні — то ми тоді просто зникнемо як нація. Економічна і культурна ваша експансія рано чи пізно призведуть до політичного об’єднання в єдиний державний організм з практично невідворотною асиміляцією нас більш потужною нацією — російською. Це аксіома, це як табличка множення, де два на два — чотири. Тому державна незалежність — обов’язкова передумова нашого виживання як нації. І я як українець просто не можу того “умєстє” підтримувати, не кажучи вже, щоб самому прагнути, — спробував пояснити свою позицію Шеремет.
— Но почему, скажи на милость. Ты же лично ничего от этого не теряешь, скорее, выиграешь. Ни генеральское, ни профессорское звание у тебя никто не отнимет, а денежек, пожалуй, вдвое больше станешь получать. То есть, как был уважаемым человеком — так им и останешься, только служить будешь не вашему худосочно-непонятному образованию, которое и государством-то настоящим назвать сложно, а Великой России, которая обеспечит достойную жизнь всему великому русскому народу — и собственно русским, и украинской ветви, и белорусской.
— Це ти точно зазначив — “вєтві”. Але ж ми — не “вєтвь”, не гілка себто, ми самі — “дерево”, своє, окреме і далеко не маленьке. Росіяни склалися в народність у чотирнадцятому-п’ятнадцятому столітті — і українці тоді ж. На націю перетворилися також майже одночасно: росіяни — десь до другої половини дев’ятнадцятого століття, ми — на якихось двадцять-тридцять років пізніше. Як за історичними мірками — практично водночас, — вголос розмірковував Шеремет. — То чому ж ми тоді повинні зникнути без сліду у вашім “русском морє”?
— Почему да почему… Да потому, что таков ход истории, а он неумолим, —відрізав Кравцов. — В России на момент распада Союза проживало четыре с половиной миллиона украинцев. А сейчас при переписи подтвердили эту свою национальную идентичность всего два с половий миллиона. Куда два миллиона подевалось? К вам на нэньку-Украину вернулись? Дудки! Миграционные потоки в обратном направлении идут. Просто подумали хорошенько — и приняли правильное для себя решение: бабки заколачивать. А чтобы обезопасить себя от ненужных случайностей — сказались русскими. И таким образом пополнили своей биомассой великий русский народ. И таких будет все больше. Так что подумай хорошенько, кто больше прав…
— Що ж тут думати… За себе особисто і вирішити, і зробити кожна людина, в принципі, може: хоч росіянином, хоч американцем, хоч папуасом зголоситися — в кого на що кебети й совісті вистачить. Але — то лише на їхній землі, на тій, де та, з дозволу сказати, людина в прийми пристала, — повільно зроняв слова Шеремет. — Однак якщо ти на землі своїх предків живеш — то тут твоя особиста відповідальність незрівнянно вища, а межі твоєї особистої свободи — незрівнянно менші. Бо тут ти розпоряджаєшся вже не тільки сам собою і не тільки своїм, а — надбанням всього свого народу і численних поколінь своїх предків. Тож мусиш бути відповідальним у квадраті, якщо не в кубі. Мусиш усвідомлювати, що ти тут не зайда з далеких країв і чужих племен, який забрів сюди в пошуках смачнішого шматка й теплішого місця, та так тут і присмоктався, а що ти належиш до цієї землі так само органічно, як і все інше на ній Богом і природою дане. І ця твоя земля не якась там “всєобщая”, на яку може забрести будь-хто, кому заманеться, а саме твоя, рідна і власна, бо вона кістками саме твоїх предків засіяна і їхніми потом-кров’ю полита. Відтак мусиш їх берегти — і свою землю, і свій народ, а якщо треба — то й боронити, навіть ціною свого життя.
— А кто, собственно, спорит? У русских так испокон веков было заведено, возьми тех же трех богатырей — Илью Муромца, Добрыню Никитича и Алешу Поповича, — намагався повернути на своє Кравцов.
— От і чудово, я радий, що в нас такі добрі спільні історичні традиції. До речі, ти знаєш, де мощі Іллі Муромця зберігаються?
— Да как-то не задумывался. Раз они вообще сохранились — значит, в монастыре каком-нибудь. Может, в Троице-Сергиевой Лавре? — зморщив лоба Сергій.
— Дійсно в Лаврі, тільки в Києво-Печерській, недалечко. А кості засновника столиці вашої родіни Москви де покояться?
— Неужели тоже у вас? На Украине? — не міг приховати здивування московський гість.
— А де ж іще бути похованому великому князеві Київському? За версту від Іллі Муромця, не далі. Однак повернемося до тих “руських”, від яких пішли наші предки. Не знаю, як твої, а мої себе українцями завше числили, інакшого наймення для себе не визнавали. І мовою рідною вважали саме українську, хоча російську знали непогано. І землю цю свою , в якій всі давньоруські великі князі спокій свій знайшли, любили як саме українську, шаблею і плугом українськими здобутою — і від татар, і від литвинів, і від поляків. То як же ми, нинішні українці, можемо погодитися з тим, щоб наша земля і наш народ з високого рівня самостійної нації і незалежної держави зійшли далеко вниз, до рівня географічно-етнографічного, стали приймаками у власній хаті? Хто ж з інших народів нас тоді за розумних матиме і поважатиме? Адже у всіх народів взагалі це кваліфікується як найтяжчий злочин — національна зрада, а у самостійних націй — як державна зрада. І карається вищою мірою.
— Опять ты за свое, — почав дратуватися Кравцов. — Да не надо нагнетать и жить устаревшими представлениями. Я же тебе объяснил — это неизбежный объективный процесс в нынешнюю эпоху глобализации. Просто для вас же лучше, что бы он прошел по возможности менее болезненно, а значит — добровольно.
— Дякую за турботу, я розумію. Це щось подібне до того, як наймичку-сироту хазяїн-бугай потихеньку в клуні ґвалтує, та ще й вимагає, щоб та на людях виду не подавала, аби “світова спільнота”, тобто — жінка і сусіди бува чого не запідозрили.
— Ну и сравнения у тебя, должен я заметить… —Закрутив носом Сергій. — Ведь ты ж интеллигентный человек…
— Насамперед, я нормальна людина, яка не має потреби ховати, немов страус, голову в пісок або на біле казати чорне та навпаки, щоб тільки якомога більше “електорату” в свої тенета заманити. А яке ядуче насіння уродиться з тих його кон’юнктурних слів і вчинків років хоча б через п’ять-десять — то такого політикана не турбує. Він за цей час свою мошну набити встигне. Але справа не в тім… — зробив паузу Шеремет.
— А в чем же тогда, скажи на милость? — насторожився Кравцов.
— Безумовно, скажу. Точніше — попрошу тебе дещо пояснити. Для початку — як ти ставишся до генерала Власова? Командуючого “Россійской освободітєльной армієй” під час Великої Вітчизняної війни? І до його вояків?
— Известно, как — предатели, конечно. Грязное пятно на мундире русского солдата, — не задумуючись випалив Кравцов.
— Але чому так категорично? Твоїм попереднім міркуванням це не дуже відповідає. Адже вони не відмовилися від свого національного єства, вони не заперечували право своєї нації на існування, в тому числі і самостійне державне, вони лише не хотіли, щоб їхнім народом правили комуністи і прагнули їх скинути. Засоби, щоправда, для цього обрали сумнівні, але мету мали, в принципі, зрозумілу для нинішнього росіянина.
— Не понял, к чему ты все это ведешь? Предатели — они и есть предатели, — невдоволено буркнув Кравцов. — И мерзавцы. Которых правильно делали, что вешали и в лагерях гноили.
— Я веду до того, що це не зовсім логічно: проклинати як мерзотників росіян-власівців, які в принципі виступали лише проти російських комуністів, але не проти власне народу і Росії, й водночас заохочувати українців, щоб вони відмовлялися і від свого народу, і від своєї держави України. Де ж логіка? Це ж тоді політика подвійних стандартів виходить?
— Не путай одну штуку с пальцем и не морочь мне голову! Нашел кого и что сравнивать… — розлютився Кравцов. — Одно дело — враги России, совсем иное — ее друзья, какого бы они не были происхождения.
— Второпав, далі можна не продовжувати. Але ще дещо можна уточнити? — з напускним смирінням мовив Шеремет.
— Валяй. Только я тебя прошу — давай дальше без провокаций.
— Пошук істини — це майже завжди провокація, без цього її знайти важко.
— Как это? И почему? Не понял, — спантеличився Сергій.
— Латиною “provocatio” — це дослівно “виклик”. Без виклику ж, цілком очевидно, не буде відповіді, тобто — нової інформації. А не маючи достатньо інформації, хіба ж можна пізнати істину? Або бодай наблизитися до неї?
— Ты вот о чем… А я все воспринимаю просто, по-нашенски. Ну что же, если заради истины — тогда давай, — великодушно погодився Кравцов.
— Мене ось яке питання цікавить. Та й не мене одного. Як би тобі це краще сказати… — намагався точніше сформулювати думку Шеремет. — Ти ось мені постійно кажеш: “Велікая Россія, могущєство, огромний потенціал” тощо. Ти часом не помиляєшся в епітетах?
— Отнюдь нет. А ты что, сомневаешься? — ошелешено звів брови московський гість. — Да у нас самая большая в мире территория — одна седьмая часть суши, пятое место в мире по численности населения — почти сто пятьдесят миллионов человек, сорок процентов общемировых залежей полезных ископаемых, в том числе огромные запасы нефти и газа. Ты вообще думаешь, о чем говоришь?
— Тому, власне, і питаю, що думаю, а до того ж намагаюся ще й дещо аналізувати. Тому охолонь трохи. Я тебе довго слухав і терпляче, тепер моя черга дещо поспитати, — осадив його Шеремет. — Територія, населення, корисні копалини — це, звичайно, добре. Бо це є основні показники економічного потенціалу держави. Однак з іншого боку, це лише можливості, які ще потрібно реалізувати, щоб отримати справжню економічну потужність, реальну. Правильно я міркую?
— Пока да. И основной показатель экономической мощи государства — это внутренний валовой продукт. Об этом любой старшеклассник знает. А показатель роста ВВП в последние годы у нас один из самых высоких в мире, — зверхньо глянув на нього Кравцов.
— Я школу закінчив сорок років тому, дещо міг і підзабути, звичайно. Але те, що читав недавно — пам’ятаю. Зокрема, що за розміром ВВП на душу населення Росія десь в шостому десятку держав, співвідношення зі США і Японією — один до дев’яти-десяти, з Німеччиною, Францією та Англією — як один до семи-восьми. То в чому тут, власне, велич? А якщо і є, то — чия? Можеш мені пояснити? Якщо громадянин західної, цивілізованої, так би мовити країни виробляє товарів і послуг в сім-десять разів більше, ніж “гражданін Вєлікой Россіі”?
— Ты меня не подначивай, — образився Сергій. — Среднедушевые показатели не всегда и не во всем корректны. Куда важнее абсолютная мощь. У китайцев, например, на душу в четыре раза меньше, чем у нас, но слабыми их вряд ли кто отважится назвать.
— Повністю згідний. Тому що сумарний ВВП Китаю вдвічі більший, ніж у Росії і становить половину від американського. А ваш лише одну п’яту. За узагальненими показниками економічної потужності Росія слабкіша від будь-якої з країн великої сімки, при чому розрив утричі більший. То в чому ж “вєлічіє”, питається?
— Ничего, мы скоро догоним. Русские, как известно, медленно запрягают, да быстро ездят, — досадливо поморщівся гість. — Экономика на подъеме, нефти и газа — успевай только качать, так что еще посмотрим, кто кого —мы их или они нас. Россия — она как Феникс, ее пытались уничтожить несчетное количество раз, а она всегда возрождалась. Запад постоянно пытался нас покорить — и так же постоянно терпел поражения. Всегда находился кто-то, кто поднимал и вел народ против захватчиков. На шведов и немцев — князь Александр Невский, на поляков и примкнувших к ним твоих соплеменников — князь Пожарский и гражданин Минин, на шведов и примкнувшего к ним изменника Мазепу — император Петр Великий, против Наполеона со всей фактически Европой — фельдмаршал Кутузов, против Антанты — тоже считай главной силы Европы — большевики, против Гитлера с ресурсами почти всей Европы — генералиссимус Сталин.
— Схаменися, Сергію! Про що ти говориш? Росія сто років тому по праву вважалася великою світовою державою. 1913-го року вона посідала п’яте місце у світі за виробництвом промислової продукції і перше місце — за виробництвом і експортом зерна. Кожна друга тона нафти в світі видобувалася саме в Росії, а не в Аравійсьих пустелях. І то, навіть за таких умов, вона зазнала поразки у Першій світовій війні, не витримала протистояння. То що ж казати про нинішні часи? Коли Росія відстала від розвинених країн світу приблизно на двадцять п’ять-тридцять років?
— Это ложь! Мы делаем лучшее в мире вооружение — как же это возможно при таком отставании? — блиснув очима Кравцов.
— Дуже просто. Доїдаєте залишки радянського пирога. Недаремно ж ви ще в останні роки існування Союзу більшу частину документації із закритих науково-дослідних і конструкторських робіт від нас, з України в Москву затребували, та так вона там і залишилася “інтєллєктуальной собствєнностью Росіі”.
— Ты что, хочешь сказать, будто у нас ничего своего нет, все “цельнокраденное”?
— Зовсім ні, більша кількість провідних наукових установ дійсно була в Росії. Але що було — то було… Тепер же ви одноосібно впроваджуєте у виробництво наші спільні напрацювання минулих часів, — без будь-якого невдоволення, просто як факт, констатував Шеремет. — Але довго таке щастя тривати не буде. Порівняй показники укладених контрактів на міжнародному ринку зброї і фактичних поставок. Америка домовляється на шістдесят мільярдів доларів, а фактично продає майже на вісімдесят. Росія ж укладає контрактів на тридцять мільярдів, а фактично отримує майже вполовину менше. Різницю в ставленні покупців уловлюєш?
— И в чем же по-твоему причина? Разве наша военная техника хуже? — кисло усміхнувся Сергій.
— Можливо вона й не гірша, але ж люди бачать, що рівень комп’ютеризації у вас становить всього кілька відсотків від американського, а в обсязі наукомісткої продукції частка Росії на світовому ринку становить менше одного відсотка, в той час, як США обіймають двадцять відсотків, а Японія — вісім.
— Можно подумать, что Украина в лидеры мирового прогресса за время своей “нэзалэжности” вырвалась, — парирував Сергій.
— На жаль, зовсім не так, хоча й хотілося б. Але мова зараз не про Україну. Та й у “вєлікіє” ми не рвемося, наші амбіції більш відповідають амуніції…
— Ты меня задолбал своими “аргументами и фактами”. Что же мы, по-твоему, ниже табуретки опустились? До уровня племени ням-ням или тубу-юмбу? — злісно глянув на Шеремета Кравцов.
— По-перше, я так не сказав. По-друге, ті цифри й висновки не мої, а ваших, російських дослідників. Просто потрібно, окрім офіціозних газет і телебачення, дещо й інше, більш серйозне та об’єктивне передивлятися, бодай іноді. І жити не “прєданьямі старіни глубокой” та великодержавницькими міфами й емоціями, корінням з далекого минулого, а реаліями сьогодення. Які для Росії, на жаль, далекі від райдужних: “Прогнозы обозримой перспективы безрадостны: за предстоящие 10-15 лет страна может достичь лишь уровня, с которого началось катастрофическое падение ее экономической мощи, тогда как другие государства успеют далеко уйти вперед”.
— Ничего, еще не вечер, догоним. Нам не с ноля начинать — Нобелевские лауреаты вон свои вновь появились… — не здавався Сергій.
— Можливо, що воно й так. Як у нас кажуть, дай Боже вашому теляті та вовка з’їсти… Але дай я тобі краще дещо зачитаю. — Шеремет взяв з полиці журнал, знайшов потрібне місце. — Ось, послухай, що ваші про себе ж пишуть: “На общем фоне взрывного роста наукоемких технологий в ведущих экономически развитых странах мира эффективность российской технологической сферы при достаточно высоком, но с большой скоростью разрушающемся потенциале действительно выглядит исчезающе малой… При текущем развитии событий, вырождение собственной научно-технологической сферы страны можно считать неизбежным, и в лучшем случае Россия из категории технологических маргиналов… перейдет в категорию стран, лишь воспринимающих технологии, разработанные на Западе”.
— Это ты какого злопыхателя цитируешь? — презирливо-невдоволено скривив уста Кравцов. — Небось, какого-нибудь “дерьмокрада” или либерала из яйцеголовых умников, русских только по фамилии, да и то не всегда? Так их сейчас развелось, как собак нерезаных…
— Та ні, ті на кого я посилався, один — це військовий професор-економіст, ваш журнал “Военная мысль”. Інший — провідний фахівець з інноваційної політики, науковий журнал вашої вищої школи. Там не політиканів друкують, а людей серйозних, відповідальних. Ось послухай ще, що ваш військовий пише: “Итак, можно констатировать: баланс показателей военно-экономического потенциала коренным образом изменился в худшую для России сторону; существующие системы экономического обеспечения структур военного противодействия угрозам национальной безопасности не адекватны военно-экономическим потребностям сил, противостоящих реальным и потенциальным военным угрозам; показатели состояния военно-экономической безопасности страны находятся за пределами пороговых значений”.
— Ну, это наши военные ученые несколько сгущают, мягко говоря, краски, чтобы побольше денежек на Вооруженные силы из правительства вытрясти, — недовірливо усміхнувся Кравцов. — На самом деле все не так уж и плохо, двадцать тысяч ядерных боеголовок — это все-таки надежная гарантия от любых неожиданностей извне.
— Для того, щоб бодай частку цих боєголовок утримувати досить довгий час в боєздатному стані, та ще й засоби їх доставки мати відповідними сучасним вимогам — то чималих і грошиків, і зусиль потребує. Поки що послухай думку цивільного вченого-інноватора: “Ход истории ставит Россию перед необходимостью стратегического выбора — оставаться объектом дальнейшей колонизации с потерей собственных исторических перспектив или искать мощный внутренний ресурс общественного развития”.
— Положим, это мы еще посмотри — и относительно колонизации, и технологических маргиналов, и военно-экономической безопасности, — роздратовано, з болем процідив Кравцов. — И я вижу к чему ты клонишь: какой дурак мол, с такой Россией — с одряхлевшим-ослабевшим великаном, — дружбу водить будет, а тем более в тесный союз вступать, с перспективой единого государства. Так ведь? — допитливо глянув на Шеремета. Не очікуючи відповіді, запально вигукнув: — Но надо же хотя бы во что-то верить, черт возьми? Кроме рубля или доллара или евро? Ты же говорил, что самое святое — это родина и семья.
— За родину, себто сім’ю тобі хвилюватися нема чого — хлопці в тебе гарні, ти їх добре підсадив, а вони й самі тепер на власні ноги стали. Що ж стосується “родіни-отєчєства”, то тут вашій перспективі краще не заздрити, — задумливо міркував уголос Шеремет.
— Что, еще какие-то страшилки удумал, одной экономики тебе недостаточно?
— Не треба дратуватися. Ти ж сам запропонував говорити відверто і я терпляче вислуховував твої “умозаключєнія” стосовно нас, українців і нашої держави взагалі. То чому ж ти мене не хочеш послухати? Тим більше, що я наводжу конкретні факти і запрошую тебе до обговорення. Не згоден — заперечуй, але конкретно, не на рівні емоцій, а по суті.
— Ну что же, давай, поехали… Как говорится, раз пошла такая пьянка — ломай последний огурец.
— До цього в нас поки що далекувато, — показав рукою на накритий стіл. — А тому давай піднімемо за все добре і для вас, і для нас, та продовжимо. Повернемося до потенціалу, тобто — можливостей, які Росія може задіяти для відродження своєї величі, про що у вас зі всіх боків чути, — методично розкладав усе по полицях Шеремет. — Російський геній Михайло Ломоносов, певний час “спудей” нашої Києво-Могилянської академії, потенціал Росії визначив так: “Величие, могущество и богатство всего государства состоит в сохранении и размножении русского народа, а не в территории, тщетной без обитателей.” Інший його крилатий вислів: “Могущество России будет приростать Сибирью”. От давай і подивимося, як воно нині у вас співвідноситься, майже двісті п’ятдесят років по тих словах.
— Ты имеешь в виду, что у нас на территории в 17 млн. кв. км проживает всего 144 млн. человек? А на огромных пространствах восточной части страны — только один из пяти наших граждан? А север и вовсе мало заселен? — неохоче кинув Кравцов. — Так я об этом знаю. И у нас принята четкая программа стабилизации численности населения за счет как естественного воспроизводства, так и контролируемой миграции.
— Для динамічного розвитку такій державі, як Росія, однієї стабілізації чисельності населення вочевидь замало. Але давай розглянемо можливості бодай природнього відтворення. За звичайних умов для цього необхідно, щоб на кожну сім’ю припадало 2,7 дітей. Але це при нормальній структурі населення, а не такій, як у вас нині, коли кількість пенсіонерів перевищує кількість дітей. До того ж реальний показник — 1,5 дітей на родину, майже вдвічі менше, ніж треба для елементарного відтворення. За вашими ж офіційними даними до 2016-го року Росія втратить від 8 до 12 млн. людності, на перспективу — прогноз не кращий. Песимісти вважають, що до 2050-го року росіян стане менше вдвічі, оптимісти — що лише на одну п’яту. По-науковому це називається депопуляція, а по-простому — вимирання.
— Можно подумать, что у вас лучше! — скинувся Кравцов. — У вас тоже было пятьдесят два миллиона, пока “нэзалэжность” свою не стали “разбудовывать”, а теперь — до сорока восьми скатились. И перспективы — те же, что и у нас.
— Пов’язувати наші втрати в чисельності населення із здобуттям незалежності — це навіть не те що некоректно, а просто провокаційно. Ви ж свою незалежність здобули ще більше, ніж п’ятсот років тому, і успішно весь цей час плодилися, то з якого ж дива ви тепер людність втрачаєте? Якби не імміграція зі всього колишнього СРСР — вас було б ще на кілька мільйонів менше, це по-перше. По-друге, сорок вісім мільйонів для старенької Європи — це також чимало для того, щоб рахувалися.
Шереметові пригадався випадок, що стався з ним майже десять років тому, коли вперше був запрошений на натівські навчання до Нідерландів. Під час обіду за столом на шість персон зібралися бельгійці, голландці, норвежець і він, українець. З перших хвилин Шеремет відчув деяку зверхність у ставленні сусідів по столу. Причини лежали на поверхні — не “натівець”, погана англійська мова, а головне — країна якась невідомо-незрозуміла. Не бажаючи залишатися в боргу, він повів розмову таким чином, щоб наголосити на розмірах і чисельності населення своєї держави. Почувши “нас п’ятдесят два мільйони”, сусіди по столу здивовано перезирнулися. Бельгієць бажаючи поправити неграмотного неофіта, недбало кинув: мабуть, не п’ятдесят, а п’ять… Почувши знову, вже з притиском: не п’ять, а п’ятдесят мільйонів, — всі зніяковіло втупилися в свої тарілки. Розмова незабаром відновилася, але пішла вже в зовсім іншій тональності. Розповісти про це Кравцову?
Сергій мовчки вислухав:
— Я не отрицаю, что вас, украинцев, много. Но все равно — тоже ведь не прибываете, убываете. Кроме того, ваша численность не компенсирует вашей внутренней слабости как государствообразующей нации. Так что перспективы Украины не только не лучше российских, но,я бы сказал, куда хуже.
— Можливо, що й так. Але ми ж не збираємося нікого “присоєдиняти”-поглинати і не кричимо на всі боки про свою велич, — не здавався Шеремет. — В системі статистичних оцінок ООН і, зокрема, ЮНЕСКО є такий показник, як коефіцієнт життєздатності нації. Його визначають за п’ятибальною шкалою. Росія ще десять років тому була оцінена менше, ніж півтора бали. Згідно з критеріями, нація з таким показником життєдіяльності вже не має внутрішніх джерел розвитку і її очікує повільна деградація. Будь-яка допомога такій країні, вважається, не має сенсу. За минуле десятиліття ситуація що, покращилася?
— Не думаю. Полагаю, скорее усугубилась, — невесело констатував Кравцов. — Поэтому мы и упростили миграционное законодательство, особенно для граждан СНГ. Ваших у нас целый миллион пашет. И это не предел. И это еще одна нить, связывающая нас в одно целое. Причем весьма важная нить, поскольку касается не только души, но и кошелька.
— Не варто перебільшувати значення цієї нитки, оскільки її міцність викликає у мене особисто певні сумніви. Тому що наймит рідко коли плекає теплі почуття до свого господаря, яким би добрим той не був. Революція 1917-го року — яскраве тому свідчення. А є й такі наймити, що тільки й думають, як би з дому що-небудь для себе поцупити, та хазяйських дітей за столом потіснити, смачніший шматок поперед урвати. Ти знаєш, що я маю на увазі — подивися, в чиїх руках у вас у Москві сфери торгівлі й обслуговування, та й інші дохідні містечка. І це вже зараз, ще до початку реальної дії вашої міграційної програми. А що ж тоді буде? Однак мова не про це, є більш принципові питання.
— Что, еще более занозистые, чем эти? Да куда уж дальше? — не приховував безсилого невдоволення Кравцов.
— Це ще квіточки, ягідки ще попереду, за Уралом. Там у вас щільність населення — всього 2,4 особи на один квадратний кілометр, причому відбувається не притік населення, а зворотний процес. З протилежного ж боку кордону, в Китаї, щільність населення в 50 разів більша. І це при тому, що практично вся придатна для економічної діяльності територія там вже освоєна. Чого за таких умов слід очікувати на тій межі?
— А мы ничего особо хорошего и не ожидаем. Мы пытаемся этот процесс хоть как-то обуздать — происходящее явочным порядком освоение китайцами уже сейчас наших дальневосточных и сибирских приграничных территорий. И ввести его в контролируемое русло.
— І що, вдається? Як “виходіт”? Краще, ніж “входіт”? — не втримався, щоб не повернути приятелеві підколку Шеремет.
Той лише зиркнув з-під лоба:
— Да какой там “вдается”. У нас там уже целые города, говорил мне один коллега из пограничников, имеются, не нанесенные на наши карты и куда не ступала нога белого человека. Не говоря уже о более мелких поселениях. Ориентировочная численность уже сейчас — до семисот тысяч человек.
— І що ж ви будете з ними робити? Як і що далі буде?
— Трудно сейчас сказать. Наши спецы прогнозируют, будто через пятьдесят лет к нам столько китайцев поналезет, что они станут вторым по численности народом в России. Более десяти миллионов может быть.
— А ви не припускаєте, що тоді питання державної належності Далекого Сходу і південних районів Сибіру може бути вирішене також явочним порядком? Мирним, так би мовити, шляхом? А в перспективі і всього Сибіру, аж по Урал? — обережно поцікавився Шеремет.
— Да думал я уже об этом, и не раз. Но что практически наши могут предпринять — ума не приложу, — Спантеличено стенув плечима Кравцов.
— А пам’ятаєш, як ми наприкінці сімдесятих, ще капітанами були, брали участь в стратегічних командно-штабних навчаннях на Далекосхідному ТВД? Ти в основному карти малював, а я розрахунками різними на настільній ЕОМ займався? Тоді ще про нинішні, справжні “персоналки” навіть гадки не було.
— Как же, конечно помню. Мы тогда за несколько дней не только “отразили вторжение противника”, но и “перешли в решительное контрнаступление”, Пекин “взяли” через каких-то пару-тройку недель, — пожвавішав було Сергій. Однак зразу згас. — Тепер время иное настало. Упустили мы тогда шанс, не нанесли своевременно упреждающий удар, когда конфронтация между Китаем и СССР пика достигала. Когда мы были уже сильными, а они — еще слабыми. Теперь соотношение не то, теперь придется расхлебывать мирным путем, рассчитываться за свою нерешительность и непредусмотрительность.
— Не переживай, може ще обійдеться якось. Концесії якісь, оренду або ще щось подібне придумаєте — і нехай собі працюють на благо і Росії, і Китаю, — намагався розважити приятеля Шеремет.
— Вряд ли. Ты еще китайцев не знаешь. Стоит появиться одному — а дальше плодятся в геометрической прогрессии и растекаются по территории, как нефтяное пятно по воде. И никогда не забывают, что они — китайцы и их родина — не здесь. Как и евреи. К тому же, теперь у них сила есть, не то что тогда. Китайская армия уже в ближайшие десять лет превзойдет нашу по боевым возможностям обычным оружием. Коммуникации растянуты, местные мобилизационные ресурсы ограничены, местное население из китайцев будет настроено враждебно — как в таких условиях воевать? Ума не приложу, — невесело розмірковував Кравцов. — Помахать ядерной дубинкой? Так она у них у самих есть, хотя и не такая большая, как у нас, но достаточная, чтобы нам хватило, мало не показалось. Придется, наверное, отдавать — и Приморье, и Дальний Восток, и Забайкалье. Но не больше. Нефть, газ и алмазы — это ни в коем случае.
— Ось бачиш — у вас своїх проблем стільки, що нинішньому поколінню дай Бог, щоб життя вистачило з усім впоратися. А ви все до нас лізете, то зі своїми обіймами, то з претензіями, а мета — одна: проковтнути, немов полоз кролика. — Не то зі співчуттям, не то з докором мовив Шеремет.
— Не глупый ты, Володя, вроде бы человек, столько интересного мне порассказал, а главного сам так и не понял, — саркастично глянув на Шеремета Кравцов. — Да чем нам будет хуже, чем сложнее будет положение в России и вокруг нее — тем необходимее нам будет Украина и украинцы. Но не как самостоятельное государство и независимая нация, эти иллюзии вы можете сразу оставить, а как составная часть Великой России и великого русского народа. Как территория и живая сила, необходимые России для выполнения ею своего цивилизационного предназначения.
— І в чому ж це надзвичайне призначення, по-твоєму, полягає? — вражено спитав Шеремет.
— В том, в чем и всегда, испокон веков: быть оплотом православия и всего славянского мира, — гордо підніс голос Кравцов.
— А ми, українці, виходить, лише засіб для всього цього, для виконання росіянами їхньої історично місії? Гарматне м’ясо? — не зміг приховати гірких ноток Шеремет.
— Ну, зачем же ты так, очень уж остро… Мы эту миссию должны выполнить вместе, как единый великий русский народ.
— Чи не здається тобі, що це повернення не те, щоб до часів СРСР і навіть не до часів останнього російського царя, а ще далі — до пори його батечка, царя Олександра III? Який чи то від комплексу меншовартості через брак в собі російської крові, чи то від надмірного споживання “горячітєльних напітков”, запровадив отой згубний для Російської імперії внутрішньополітичний курс? Коли на зміну традиційному здоровому російському націоналізмові прийшов хворобливий великодержавний російський шовінізм? Який значною мірою і спровокував потяг народів до самовизначення, а зрештою — й руйнацію Російської імперії?
— Тогда мы еще устояли, просто перешли в иную форму. Саморазрушились же лишь много лет спустя, в 1991-м году. Теперь наступает время собирать камни.
— А українським хлопцям проливати кров за територіальну цілісність Російської Федерації? Для початку — в Чечні і взагалі на Кавказі, а в перспективі — на Далекому Сході і в Сибіру? — з гіркотою усміхнувся Шеремет. — А українським чоловікам і жінкам повертати на зворіт за Урал міграційні потоки, щоб втримувати і відновлювати позиції російського капіталу в Сибіру, на Далекому Сході і на Крайній Півночі? А територію України надати для заселення мігрантами зі всієї Російської Федерації і країн СНД? В масштабах і в порядку, як те в Москві визнають за доцільне? Самим же стати приймаками на рідній землі? Круто берете, брати-росіяни!
— Иначе не можем, не получается. Иначе мы сами пропадем, закончимся как великая нация. Ведь если Сибирь потеряем, то без Украины с Белоруссией — мы кто? Московия начальных времен Ивана Грозного? Нет уж, дудки! Народ, вкусивший своё величие по меньшей мере триста лет назад, возвращаться во времена своего младенчества добром не будет. Он скорее погибнет в борьбе, нежели покорится чьему бы то ни было давлению — хоть Запада, хоть Юга, хоть Востока, — ретельно добирав карбовані слова Кравцов. — “Врагу не сдается наш гордый “Варяг”, пощады никто не желает…” Вы помните, кстати, что в этом году сто лет этому геройскому подвигу россиян?
— Ми не тільки про сам цей подвиг пам’ятаємо, а й про те, хто його здійснив. Адже команда “Варяга” складалася на три чверті з українців, переважно з Волині.
— Да ты что? Серьезно? — округлив очі Кравцов. — А я, сказать по правде, и не знал. Но все равно — легли-то во славу российского флага, за Россию. Это лишь подтверждает все ранее мною сказанное.
— Не поспішай, охолонь трохи, — зауважив Шеремет. — Сорок років по тому подвигові діти й онуки героїв “Варяга” співали вже зовсім інших пісень: “Там на Півночі, на Волині створилась армія УПА, щоби не вмерла Україна і завітала свобода…” І самовіддано боролися як проти німецьких фашистів, так і проти російських більшовиків, причому окупантами вважали і тих, і інших, без різниці. Так що історія — цікава річ, але й несподівана.
— Ты намекаешь на возможность вооруженного сопротивления нашим братским объятиям? — іронічно глянув на Шеремета московський гість. — Так ваш же министр обороны заявил, что даже сама мысль о возможности военных действий Украины против России близка к безумию.
— Я нічого не маю проти досвідченості пана-товариша міністра в психіатрії, але добре пам’ятаю заповітні слова гетьмана Богдана Хмельницького: “Наша воля — на кінчику нашої шаблі”. А такою шаблею в руках українського народу є його Збройні Сили. Мені якось трапилася нагода нагадати про цю аксіому в присутності вищого керівництва держави і силових структур. Але річ не в тому.
Кравцов уважно-допитливо дивився на нього, готовий, вочевидь, до різких висловлювань. Однак Шеремет стримався: — Як би там не було і про що б ми тут з тобою не говорили, але я твердо переконаний в одному: українська нація була, є і буде. І для свого природнього розвитку вона повинна мати свою незалежну і суверенну державу. Так само як і російська, і польська, і будь-яка інша нація. А право націй на самовизначення визнане ООН як одне з безперечних, — починав втрачати терпець Шеремет. Однак Кравцов, здавалося, був невтомний і затято товкмачив своє.
— Да ты пойми, что сейчас, на пороге третьего тысячелетия, перед нами всеми встал вопрос не просто о примитивном благополучии наших народов, а о судьбе всей нашей общей православно-славянской цивилизации. О ее выживании. А оплот этой цивилизации — Россия. Поэтому Украина просто обязана помочь ей, чем может, в первую очередь — своей живой силой. Как и Белоруссия. Именно это и должно быть тем нашим мощным общим внутренним ресурсом общественного развития, который вытянет нас всех из колеи дальнейшей колонизации.
— Це ще як сказати і з якого боку подивитися. Я далеко не впевнений, що “есендівскою” юрбою на чолі з Росією шлях до Європи буде коротший, — засумнівався Шеремет. — Хоча б тому, що маршрут “Київ—Варшава—Берлін” набагато коротший, аніж “Київ—Москва—Берлін”.
— Не надо путать географию с геополитикой, — досадливо зауважив Кравцов. — Если быть откровеным, то взятые по отдельности Россия и Украина — это среднего масштаба раннеиндустриальные державы. Но вместе мы образуем такую критическую массу, которая немедленно и многократно увеличивает свой вес не только в Европе, но и в северной Евразии в целом. Поскольку увлекает за собой Белоруссию, Казахстан и Молдавию, а может быть и некоторые страны Средней Азии и Закавказья.
— Коротше, знову відтворюємо Російську імперію з технологічним рівнем фактично третьої чверті ХХ століття, але в умовах початку ХХI століття, — підбив підсумок Шеремет.
— Не совсем так, но определенные ассоцации могут возникнуть, — не дуже заперечував Кравцов. — И это объединение наших стран станет тем более необходимым, если мы утратим наши территории за Уралом. Не дай Бог, конечно. Но мы и это должны предусмотреть, как и возможную свою реакцию, — з жаром закінчив московський приятель.
— І яке ж передбачення ви для себе склали на випадок, якщо нащадки хана Мамая та Кучума вкупі з послідовниками Чингиз-хана відберуть назад у вас “Сабір”?
— Не у нас, у России, а у нас у всех отберут, у славян. Потому что мы все оттуда нефтью питаемся, кто богаче, кто беднее — это другой вопрос. Отберут — всем плохо будет, но дело не в этом. На тот случай нам тем более надо быть всем вместе. Создать единое экономическое и политическое пространство. Это позволит более рационально использовать сократившиеся ресурсы и выстоять.
— Що ти маєш на увазі, конкретно? — щось в словах москвича його насторожило.
— Взять хотя бы вот это. Зачем нам славян, которые мигрируют к нам из Сибири, селить в малоблагоприятном для жизни Северо-Западном крае или в Нечерноземье? Если у нас на Украине, в благодатных местах плотность населения вполне позволяет? И вообще — зачем нам тяготеть к холодному северо-западу, к балтийскому “окну в Европу”, если мы можем его иметь на теплом юге, на Черном море? Ведь князь Потемкин недаром мечтал центр экономической жизни империи сместить в Юго-Западный край и Новороссию, а столицу — в Херсон перенести. Почему бы не вернуться к здравой идее в новых исторических условиях? Тем более, ваши эту идею в принципе вполне могут поддержать: недавно вон памятник Потемкину в Херсоне восстановили, в Одессе и Симферополе — Екатерине II собираются воссоздать. Как видишь, память об имперском величии простому украинцу больше импонирует, нежели узконациональные реминесценции на темы “руйнации москалями Сечи”, “закрепачення вольного козацтва” или “забороны мовы” да “прымусового зросийщення”.