“На связи — Москва”

Володимир Пасько

Ранок видався досить похмурий і одразу нагадав Шереметові Прибалтику, а відтак — вчорашній візит Юраса. Той пішов, але не забрав із собою його бентежних думок. Навряд щоб він мав щось особливе на увазі, отим своїм “Хай вам щастить!” Звичайна банально-ввічлива фраза на прощання. Яку Шеремет і чув, і сам говорив сотні разів. Але тут вона чимось його зачепила, немов та скалка. Що значить — “вам”? Кому конкретно? Вочевидь, що не йому одному, мабуть — усім українцям, народові, державі. Але яке тут щастя, коли ця держава за тринадцять років незалежності так і не зуміла з’ясувати для себе, чого ж вона більше прагне — стати часткою Європи чи розчинитися в неосяжній Євразії. Декларує одне, має на гадці друге, а робить третє. Точніше, все це робить не сама держава, а ті, хто її “прихватизував”. І роблять від її імені те, що вигідно особисто їм, а не власне державі і українському народові. Тому що “своєму”, а точніше — “своїм” народам, тим, до кого самі себе в душі зараховують, вони якраз роблять добре. Дуже добре. За чий рахунок — питання риторичне.

“Хай вам щастить” — українцям, нашому народові? Так він неухильно й невпинно вимирає, а живі й здорові розповзаються по світові в найми, проклинаючи часом зопалу саме ім’я матері-Батьківщини і той час, коли з’явилися на світі. Ті ж, хто залишився, так само нерідко клянуть що можна і не можна та гризуть одне одному горлянки. Хто за шматок хліба, хто — за якомога товщий конверт із “зеленими”. Ті ж мізерні три-п’ять відсотків населення, яким стало жити за часів незалежності насправді краще — так ті також не завдячують цим своїй Батьківщині, не люблять її від того більше. Навпаки — соромляться, як скороспілий підпанок-міщанин своєї матері-селянки з порепаними руками. І мерщій шукають рідні хто серед росіян, хто серед поляків-чехів-мадярів. Серед кого завгодно, тільки б не серед своїх. І тим пишаються, що зреклися свого роду-племені, мови й звичаїв предків. Ставши чужими для своїх і не будучи визнаними за рідню серед чужих. Хоча їх то, вочевидь, мало бентежить. Бо щоб наповнити мілку душу, хіба багато треба? Тут і краплини-крихти якоїсь вистачить, бодай і чужого, й удаваного — аби тільки не гнали геть з “барского дома” або “ паньських покоїв”. Бо на обійстя до справжніх володарів світу — на ранчо, до замків і палаців — туди їх і близько не пускають…

Потім, що може означати для його народу і держави в цілому оте слово — “щастить”? Може, це коли люди живуть заможно? Так для того, щоб відновити для “пересічного українця” той рівень життя, який він мав 1990-го року як “простой совєтскій чєловєк”, нинішній Україні потрібно ще, мабуть, років п’ятнадцять-двадцять. То куди ж за цей час встигнуть дійти ті ж литовці або поляки з іншими західними братами — слов’янами? Не кажучи вже про справжніх європейців?

На думку спав старий, ще горбачовських часів анекдот. Як японській делегації показували суперсучасний радянський завод. Японці довго ходили, дивилися і все скрушно хитали головами та прицмокували. Радянський урядовець, який їх супроводжував, зрозумів, що справи кепські, однак спитав не без надії:

— Що, ми відстали, так? Років на п’ять?

Японці лише сильніше зацмокали язиками і закрутили головами.

— Що, невже на десять? — Здивувався чиновник. — Реакція в японців — та сама.

— Та ви що? Невже на п’ятнадцять? — В розпачі вигукнув радянський функціонер.

— Нєт, нє на пятнадцать, однако. Навсєгда. — Винесли вердикт японці.

Чи не стосується цей анекдот повною мірою нинішньої України? Адже практично всі заводи високих технологій були побудовані ще за радянських часів і за останні п’ятнадцять років не те що не оновлювалися і не поповнювалися, а переважно лише розкрадалися і занепадали. То де ж тоді ми в світовій системі координат? І чи не примарні наші сподівання бути заможними і щасливими? Чи не є вони таким самим маривом, як створення матеріально-технічної бази комунізму до 1980 року? “Нинєшнєє поколєніє совєтскіх людей будєт жіть прі коммунізмє” — так, пам’ятаєься, обіцяла юному Шереметові і його ровесникам свого часу “родная КПСС”?

А може, щастя народу в тому полягає, що живе у вольності і справедливості? Демократія, гласність, прозорість і т. д., і т. п.? Так воно все з точністю до навпаки. Якби повставали з домовин радянські “гєнсеки” від Хрущова-Брежнєва й до Горбачова та Щербицького на додачу — в них би від нинішньої “демократії” волосся б дибки стало, навіть в лисого Микити Сергійовича. І від трактування нинішніми можновладцями й урядовцями всіх мастей і калібрів таких, якщо й не святих, то принаймні вельми поважних понять, як “інтєрєси простих совєтскіх людей”, інтереси держави, національні інтереси. Нині від тих понять в багатьох випадках хіба що одна облудна оболонка залишилася, щоб зручніше було високопосадовим пройдисвітам за нею свої оборудки робити та збагачуватися коштом народу і держави. Красиві слова “носієм влади є український народ” на практиці виглядають як відверте глузування.

Всевладний, як тоді вважалося, перший секретар обкому КПРС, “хазяїн області”, в порівнянні за можливостями й реальною владою з нинішнім головою облдержадміністрації виглядає, як авто “Волга”, на якому возили “першого”, в співставленні з “Мерседесом” або “Хаммером”, в яких возсідає нинішній “губернатор”. Пишуща братія, щоправда, це слово в лапки не бере, сприймає на повному серйозі, “як положено”.

А може, щастя людське в тому, щоб спілкуватися із співвітчизниками своєю мовою, співати своїх пісень? Щодо цього, то вони наговорилися вже з Юрасом доволі. Що тут можна додати ще? Нещодавно йому скаржився один з провідних українських літераторів, що українську художню книжку книгарні у провінції брати до продажу просто відмовляються, навіть в таких питомо українських містах, як Черкаси і Рівне. Бо влада зробила все для того, щоб українська книжка і газета були дорожчими за ціною, а відтак — неконкурентоспроможними порівняно з російськими. Що тут скажеш? Якщо ті, хто клянеться Україною і править нею від імені і в ім’я буцімто українського народу, насправді свідомо вбивають його душу, денаціоналізують український народ. Навряд, щоб це робилося несвідомо або було зумовлене лише економічними причинами.

Йосип Вісаріонович Сталін, великий фахівець з національного питання, добре усвідомлював, що робив, коли у своєму визначенні нації на перше місце поставив саме мову, а затим вже все інше — територію, економічне життя, психічний склад, культуру. Добре це усвідомлюють і нинішні українофоби, відверті, а ще більше приховані.

Так що яке вже там у нас, в українців, щастя, любий друже-литвине, за такого стану речей, — з гіркотою мовив про себе Шеремет. Хоча, можливо, він надто песимістично сприймав реальну дійсність, і не всі з тим погоджувалися. Бо з недалеко розташованого чи то клубу, чи то борделю для “нових українців” з претензійною назвою “Адмірал” раптом гучно рознеслося на всю округу:

“Льются песни, льются вина

И стучат-стучат бокалы в такт:

Щэ нэ вмэрла Украина,

Если мы гуляем так!”

Хор нетверезих голосів врізнобій, але “з чувством” підхопив-повторив, натискаючи на суті, на самому для них важливому: “Єслі ми гуляєм так!!!”

Шеремет сам замолоду був зовсім не проти у вільний від роботи час добре гульнути в гарній компанії. Щоправда, таке випадало не часто, бо постійно чогось бракувало — або часу, або грошей. Частіше — останнього. Але одна справа — гуляти, а зовсім інша — жирувати. Якщо в місті у всіх підземних переходах і в метро стоять з простягнутою рукою убогого виду старі люди, колишні “пєрєдовікі соціалітічєского сорєвнованія” і “ударнікі коммуністічєского труда”, а ті, хто їх закликав і вів до світлого майбутнього, діти та онуки цих “керманичів”, отак гуляють і їздять в розкішних авто, яких не в кожній заможній західній столиці стільки побачиш — то це вже, мабуть, “зовсім воно не теє”, як казав свого часу Тарапунька, улюблений гуморист нинішніх старців, коли вони були ще “о-го-го!”

Крапку на сумних роздумах поставив козацький марш, що залунав з мобільного телефону, сповіщаючи, що хтось якраз вчасно надумав з ним поспілкуватися. Номер на дисплеї був незнайомий.

— Владімір Васільєвіч, дорогой, здраствуй! На связі Сєргєй Кравцов, століца нашей родіни Москва. — Голос був російською з ледве помітним українським акцентом, за інтонаціями під Левітана, всенародно відомого диктора всесоюзного колись радіо. — Володя! Я із Шерємєтьєва звоню, вилєтаю к вам в Кієв. Обмєн дєлєгаціямі по лінії нашего міністєрства. Хотєлось би свідється. Как ти завтра во второй половінє, часов с шестнадцаті-сємнадцаті?

— Сергію Федоровичу, радий тебе чути, а ще більше — бачити. Тебе зустрічають? — Отримавши ствердну відповідь, продовжив: — Пропозиція приймається, з’єднаємося зранку, як уточниш свій розпорядок роботи. Бувай здоровий, до зустрічі в Києві. “Конєц связі!” — жартома закінчив у тон співрозмовникові звичним військовим терміном.

Сергій Кравцов… Цей також був з його молодості. Зазнайомилися вони, щоправда поверхово, ще за кілька років перед тим, як потоваришували по-справжньому. А сталося це в далекому Ташкенті. Коли він, тоді ще майором, прибув з Північної Пальмири, як ерудити любили називати Пітер-Ленінград, до цього по-східному колоритного міста, щоб звідси торувати шлях далі на південь. “За рєчку”, як тут казали, тобто — за Пяндж, прикордонну ріку, яка розділяла мирне життя і війну, СРСР і Афганістан. Сергій тоді служив у штабі Туркестанського військового округу і одразу, без прохань, підставив своє рамено малознайомому новачку, який за власною волею пустився в таку досить небезпечну подорож. Адже “Восток — дєло тонкоє…”, це було добре відомо всім в СРСР завдяки майже легендарному фільмові “Біле сонце пустелі”. Його, цей фільм, радянські космонавти навіть в космос з собою брали задля морально-психологічної розрядки…

Потім Сергій приїздив до нього в дивізію вже як представник старшого командування з перевіркою і був дещо спантеличений підкресленою офіційністю Шеремета: “так точно, нікак нєт”, тільки підбори клацають. Улучивши хвилину, коли вони залишилися насамоті, збентежено запитав: “Володю, що сталося? З чого це ти раптом такий офіційний став? Я тебе чимось образив?” Шеремет, заклопотаний справами, лише розсміявся у відповідь: “Ти що, Сергію! Я тобі щиро вдячний, друже, за все добре і за те, що приїхав. Просто це я на своїх, на підлеглих, трохи страху наганяю твоєю солідною фігурою, щоб знали, що то не я самодур особисто, а посада моя того вимагає — змушувати їх службу як належить правити. Так що, прошу тебе дуже, напускай на себе якомога суворішого виду, а я — винувато-покірного, і все буде, як треба”.

Увечері дуже кортіло посидіти удвох, поговорити, але до медбатальону приїхали в гості афганські офіцери, було якраз якесь невеличке свято, а вони це діло дуже полюбляли — їздити до “шураві” на гостину. Шереметові всі ці східні церемонії, якщо по-правді, давно набридли. Хороші вони хлопці, але як вип’ють нашого “лікеру — шассі”, себто спирту, злегка розведеного фантою або кока-колою, — так відразу починають канючити, щоб їх до жіночого гуртожитку повели. “Дєвочєк поздравіть, дорогой рафік, познакоміться. У афганцєв с шураві дружба”. З чим поздоровити — то не суть важно, як і те, що вдома в кожного по дві-три дружини з купою дітлахів. Головне — що “дєвочкі” і “познакоміться”. А що далі — вони знають з власного досвіду, ще з тих часів, коли навчалися в Радянському Союзі. Завданням “приймаючої сторони”, себто радянських господарів було відтягти час відвідання жіночого модулю до двадцятої години. Тоді браві афганські вояки, які б не були на той час п’яні, в момент приходили до тями, хутенько сідали по машинах і мчали по домівках. Бо з цієї години і до світанку влада в гарнізоні, за межами військових частин, переходила до “духів”. Так наші скорочено називали душманів, що значить афганською — ворогів, бійців загонів опозиції. А “духи”, не наважуючись нападати на “шураві” в їхньому осиному гнізді, виміщували злобу на своїх “запроданцях”. Зазвичай тихо, без пострілів… Трагічне і смішне на війні нерідко ходять поруч.

Сергію Кравцову їхнє афганське життя було дивиною. Залучати до участі в бойових діях прикомандированих категорично заборонялося, тож довелося розважати гостя тим, що було в їхньому немудрящому арсеналі. І звичайно, продемонструвати й таку неформальну сторону їхнього тутешнього буття як практичне втілення радянсько-афганської дружби. Сергій швидко став душею компанії, сипав ташкентськими анекдотами, в яких місцеве населення, узбеки, виглядали недорікуватими і недолугими. Вони над усе боялися війни, танки називали “шайтан арба” і молили свого аллаха, щоб на полях добре ріс “хльопік”, себто — бавовна, російською — хлопок. Радянські офіцери були слов’янами, афганські — войовничими пуштунами, тому всі разом дружно сміялися над мирними боязкими узбеками. Тільки багато років по тому Шеремет усвідомив, що оте “шайтан арба” було для узбеків таким самим образливим, як для українців щось на кшталт “залізяку на пузяку…” Але тоді їм було весело і нікому навіть в жахливому сні не могло привидітися, що до чорних для слов’ян часів в Узбекистані лишилося менше, ніж десять років.

Цей же вечір закінчився тим, що розчулені їхньою гостинністю афганці назавтра запросили Сергія до себе, з візитом — відповіддю, так би мовити. Той, дещо захмілілий, охоче погодився, незважаючи на застережливі знаки Шеремета. Залишалася слабка надія, що до ранку всі про все забудуть, оскільки випито було за бойове братерство і дружбу афганського і радянського народів добряче цеберко. Однак на ранок, годині о десятій, афганський підполковник прислав свого лейтенанта нагадати про запрошення на обід. Зрозуміло, з плавним переходом у вечерю. Це був саме той випадок, коли приймати запрошення було вкрай небажано, а відмовитися — неможливо. Оскільки, як відомо, “Восток — дєло тонкоє”…

Довелося без зайвого розголосу розробити цілу військову операцію. Сергія озброїли трофейним пістолетом, оскільки своєї зброї у нього не було, двоє солдатів і Шеремет взяли автомати і гранати. Черговий частини був повідомлений про контрольний час повернення і проінструктований, як діяти, якщо вони не прибудуть вчасно. Приїхавши на місце, машину розвернули так, щоб можна було в разі потреби швидко вискочити на дорогу. Водія і охоронця суворо попередили, щоб у випадку сутички або стрілянини в будинку негайно втікали і їхали до комендатури по допомогу. Бо їм зарадити все одно нічим не зможуть, лише загинуть за компанію.

На їхнє щастя, насправді все виявилося значно кращим і навіть приємним. Афганські кухарі-солдати стовідсотково втерли носа нашим кваліфікованим вільнонайманим жінкам-кухаркам, не кажучи вже про солдатів — випускників окружної школи військових кухарів. Плов був розсипчастий і духм’яний, горілка — холодна, анекдоти Сергія — дотепними настільки, що господар довго не хотів їх відпускати, а наостанок запропонував продовжити гулянку у якихось чи то “ханум”, чи то “духтар”, словом — у жінок-дівчат нетрадиційної як для мусульманок поведінки. Це могло бути або виявом вищої довіри і поваги, або замаскованою пасткою. Перевіряти на собі в ролі живця, яка версія правдива, вони якось не ризикнули. Щоправда, відкараскатися було нелегко.

Цю зустріч в Афганістані вони не раз згадували вже потім, в Союзі. Тим більше, що бачилися досить часто, оскільки служили в споріднених установах, тільки Шеремет у Ленінграді, а Кравцов — у Москві. Служба в обох йшла цілком успішно. Сергій був для Шеремета уособленням кращого представника російського народу: міцної статури, високий і симпатичний, розумний і дотепний, завзятий і меткий на вдачу, словом — “настоящій русскій офіцер”. Тому був дещо здивований, дізнавшись, що коріння приятеля — в Україні, народився і виріс у Дніпропетровську. Пишеться росіянином, але мати — українка, батькова мати — також українка, то ж скільки там в ньому того російського насправді — важко сказати. Навіть мови української не забув, на відміну від багатьох нинішніх своїх земляків, що запорозькими козаками себе називають…

З поверненням Шеремета в Україну, вони стали бачитися рідше. Обидва дослужилися до генеральських звань і під час зустрічей із задоволенням роздивлялися фотографію, де були зображені ще майорами — молодими, стрункими, чубатими… Тож завтрашня зустріч обіцяла бути і цікавою, і приємною.

Шеремет глянув на годинника: спати поки що ранувато, потім страждатиме від безсоння. Увімкнув телевізора, пострибав по програмах. Увагу привернув неросійської зовнішності, але “новорусского” вигляду чоловік, який розповідав якраз щось про Азовське море, острів Тузлу, Керченську протоку… Володимир не любив цієї теми, тому ні слухати, ні дивитися не хотів. Справа минула, але національне приниження є приниженням, в які б дипломатичні шати воно не вбиралося. Якщо сильніший сусіда хоче вирішити якесь питання із слабкішим по справедливості і миром, то він не починає з того, що трощить спільний паркан, а потім “миром” і “по справедливості” встановлює його там, де йому заманеться. Змушуючи при тому слабкішого сусіда догідливо-ствердно кивати головою: так-так, це ми разом, я добровільно… Шереметові раптом пригадалася з цієї нагоди “хуліганська” пісенька часів його юності. Не дуже, звичайно, пристойна, однак тепер ще і не таке в ефірі почуєш:

“Я иду по Уругваю,

Ночь хоть выколи глаза.

Слышны крики “Раздевают”,

“Ой, не надо, я сама…”

Чи не так і в нас з тією Тузлою вийшло? Та й в інших багатьох випадках. Але про що це він там ще гаркавить, отой рудобородий? Із коментарів ведучого Шерем зрозумів, що це був якийсь Альфред Кох, російський колишній міністр, а нині — один з провідників російських підприємців. Шеремет вслухався уважніше. А той, не соромлячись, рубав правду-матку просто у вічі: “Следует подчеркнуть, что интересы России не ограничиваются островом Коса Тузла, ей должны принадлежать и Крым, и Херсон, и Николаев, и Одесса”. Володимирові ледве памороки не забило від почутого — настільки було воно нахабно-брутальним і провокаційним, цілковито заперечувало не лише офіційно підписані міждержавні і загальноєвропейського та світового рівня документи, але й суперечило елементарній логіці міжнародного добросусідства. Що ж це за канал таке демонструє: ага, НТВ — “Народное телевидение России”, який іде на всю Співдружність Незалежних Держав, якщо не на увесь світ. Схоже, що “незалежних” настав уже час в лапки брати? Принаймні, що стосується України?

А “новий русскій” все розпалявся й розпалявся, екзальтовано посіпуючи цапиною борідкою і войовниче поблискуючи скельцями тонких окулярів: “будет ли там развеваться украинский флаг или российский триколор, меня откровенно говоря, не очень интересует, важно, чтобы по факту это были российские земли, которые учитывали бы наши интересы, и чтобы там присутствовал российский капитал, российские люди, российские интересы. Для этого, мне кажется, дипломатические каналы уже исчерпаны. Мне кажется, поезд ушел, и получить де-юре эти территории невозможно. Остается один-единственный путь — это экономическая экспансия, это фактически скупка этих земель, скупка этой недвижимости, скупка этих заводов, скупка инфраструктуры и так далее, и так далее”.

Шереметові хотілося себе ущипнути. Все це скидалося на якесь марення: Україна, незалежна держава, і раптом частина її території — “по факту… россійскіє зємлі”. До того ж виявляється, що ті українські землі повинні слугувати не українським, а чиїмось іншим інтересам. І щоб там був присутній “россійскій капітал, россійскіє люді, россійскіє інтєрєси”. Вибачте, а українським людям зі своїми інтересами куди з тієї своєї-не-своєї української землі йти? Світ за очі? Чи в найми до “россійскіх людєй”? А українським національним інтересам де ж реалізовуватися, як не на своїй землі? Чи не виглядає це, як в широковідомому російському прислів’ї: “жену отдай дядє, а сам іді к …” — до іншої жіночки, так скажімо?

Заклик до економічної експансії, а фактично — до економічного поневолення, до економічної окупації України, який так безпардонно пролунав з вуст вождя російських олігархів, вразив Шеремета до глибини душі. Точніше, не так сам заклик і його нахабний зміст, як беззуба позиція наших українських олігархів. Адже якщо в Україні буде панувати “россійскій капітал, россійскіє інтєрєси, россійскіє люді” — то де і ким тоді вони бачать себе, наші “нові українці”? Для Шеремета особисто це практичного значення не мало, оскільки офіцер, навіть вищий — людина скромних статків за визначенням. І ніяких акцій або часток в будь-яких підприємствах він не мав, та й не прагнув, якщо по-правді. Просто, цікаво було поміркувати. Якщо наші “круті” бачать майбутнє своє і своїх дітей в Україні, то мали б усвідомлювати, що тут для них місце з власним пристойним бізнесом за таких умов навряд чи знайдеться. “Економічєская експансія” передбачає передусім переділ: те українське, що вчора “било вашє — стало нашє”, насьогодні російське. В цьому навіть дрібний бандит Попандопуло ще сто років тому тямив. За такого розкладу для більшості наших “крутих” залишається хіба що круте зниження статусу — від самостійних власників до всього-навсього управляючих при чужому добрі. Як би гарно воно не називалося — хоч “топ-менеджер”, хоч не “топ”, а просто… Бо “топами” російський капітал візьме своїх “россійскіх людєй”. Увійти в долю з російськими ушкуйниками за принципом “я нє халявщік, я партньор” — навряд, щоб в когось вийшло. Принаймні, на довгострокову перспективу. Хто не вірить — нехай почитає історію козацької старшини від часів гетьмана Богдана до “червоного переділу” 1917-го року. Українець — і “поміщик” або “солідний підприємець” — слова ці тоді були майже несумісні. А мізерні винятки лише підтверджували правило.

На що сподівалися ті “нові українці”, що бачили своє щасливе майбуття за межами рідної землі, Шереметові було геть незрозуміло. Особливо, якщо згадати слова великого британця Вінстона Черчілля, що здобути гроші — це хоробрість, зберегти їх — мудрість, а примножити — мистецтво. У відвазі тих своїх земляків, які, не зупиняючись ні перед чим, зубами розшматували і загребущими руками привласнили загальнонародне добро, він не сумнівався. Що ж стосується мудрості, а надто мистецтва — то тут, як-то кажуть… Та ще й без адмінресурсу… І справа не в тому, що наші “круті” слабкіші на голову від литовців або поляків, хоча сама здача своїх позицій у бізнесі у себе вдома практично без бою якимсь зайшлим “конкістадорам” є фактом досить красномовним і коментарів навряд чи потребує. Просто хоробрість, мудрість і мистецтво рідко уживаються разом в одній натурі. Для того, щоб вони притерлися, стали органічною тріадою, потрібна зміна не одного покоління. А наші поки що — всі в першому поколінні і подібні швидше до шакалів, аніж до левів. Вони поки що на рівні відваги рабів або, в кращому випадку, незабутнього Остапа Бендера із Шурою Балагановим вкупі. А чим ці легендарні персонажі закінчили — переповідати не треба. Деякі українські можнавладці, щоправда, тепер вже колишні, лише повторили торований шлях, тільки й того, що тепер вже на сучасному і більш високому рівні, та по в’язницях інших держав.

Однак дідько з ними, з тими “крутими” й “олігархами”. Вони й самі собі якось дадуть раду, є в природі продукти, які не тонуть… А от як завтра бути йому самому? В світлі всього щойно передуманого? Адже вони із Сергієм тепер — громадяни різних держав, відповідно й служать — один Україні, інший — Росії. Шереметові не хотілося навіть думати, що це може якось вплинути на їхні особисті стосунки. Хоча і Тузла, і багато чого іншого ятрило душу. Хотілося крикнути щосили, щоб все-таки почули: дорогі брати-росіяни, та будьте ж ви справді братами, майте ж до нас бодай дещицю тієї поваги і любові, які ми до вас маємо. Не принижуйте нас перед самими собою і всім світом, поводьтеся з нами так, щоб у нас не виникало аналогій з минулим століттям: щодо взаємин поляків і українців у Західній Україні, німців і чехів та поляків, сербів і хорватів з боснійцями, словенцями та чорногорцями на додачу. Бо ж там всюди не було добра, не було щастя-долі для простих людей хоч з одного, хоч з іншого боку. Шереметові хотілося вірити, що все це, велике й складне, яке лежить далеко за межами їхніх з Сергієм можливостей, а нерідко і самого розуміння, що воно не вплине на їхні особисті стосунки, закорінені в такій давнині — понад чверть століття. Тому очікував зустрічі з московським другом з надією і нетерпінням.