“Давай, чтобы снова вместе…”

Володимир Пасько

Сигнали точного часу, що пролунали по радіо, відміряли шістнадцяту, скоро має бути Кравцов. Читати не хотілося. Шеремет уважніше прислухався, про що йшлося в радіопередачі. Бо під рубрикою “Суспільство і ми” можна було говорити про що завгодно, цього разу головною темою були проблеми етногенезу загалом і українського зокрема. Гість програми і головний оповідач, судячи з голосу та інтонації, ще досить молода, але амбітна людина. Впевнено оперуючи категоріями століть і тисячоліть доводив, що з давніх давен пращури нинішніх українців поділялися на два принципово різних психологічних типи.

Одні, тихі й сумирні, спокійно сиділи по своїх домівках, були типовими гречкосіями і справно плодили собі подібних, з відповідною ментальністю. Якщо по-науковому, то це був “етико-інтуїтивний інтраверт”, а якщо по-простому — то миролюб і миротворець. До другого типу науковець зараховував любителів гострих відчуттів і пригод, які йшли від насиджених і нагрітих гречкосіями місць світ за очі — здобувати своє щастя в чужій стороні, нерідко з боєм і кров’ю. Цих іменували “логіко-сенсорними екстравертами”, але прозивали чомусь не авантюристами, або якщо по-нашому — пройдисвітами і паливодами, а чемно й ввічливо “адміністраторами”.

Однак родзинка, як зрозумів Шеремет, була не в самому поділу на “миролюбів” і “пройдисвітів”, таке не лише праукраїнцям було притаманне. Достатньо згадати флегматичних скандинавів та з їх же племені горлорізів-вікінгів, потім лицарів-хрестоносців, затим “людей довгої волі” з азійських степів, за ними європейських колонізаторів. Нині ж вогнем, мечем, гаманцем і інтернетом несуть всьому людству демократію і права людини адепти-апологети “нового світового порядку”. Ніщо не нове в цьому світі, як казав Шекспір. Новими були лише висновки автора теорії. Він доводив, що кожні 532 роки, не більше й не менше, оті пройдисвіти знову повертаються на свою історичну батьківщину, наразі українську, щоб зачати разом з аборигенами-гречкосіями новий етнос, який років сто-двісті виношується-визріває в новий нормальний народ, а згодом знову поділяється на тих і на інших, і так до безкінечності.

Шеремет став прислухатися уважніше: щось подібне він уже зустрічав у російського історика професора Лева Гумільова, сина знаних російських поетів Миколи Гумільова і Анни Ахматової, уродженої Горенко, які обидвоє відзначалися, на противагу синові, виразною авантюрністю вдачі. Класичний кабінетний вчений Гумільов-син делікатно називав цей тип людей “пасіонаріями”, себто — заповзятими і запальними, в принципі те ж саме, що й “адміністратори” цього українського науковця. Однак якщо вірити сказаному ним, то цикл життя нинішньої української нації добігає кінця, оскільки сформувалася вона, як відомо, десь наприкінці п’ятнадцятого століття. Додати 532 роки — і ось-ось чекай нового запліднення. Однак ким? І в який, цікаво, спосіб? Якщо вірити теорії, то це мають бути нащадки тих, хто раніше подався з нашої рідної землі шукати щастя деінде. Такі, якщо пригадати історію, дійсно були — заповзятливі русичі, що пішли на північний схід колонізовувати багаті звіром і рибою землі, не дуже густо заселені угро-фінами. При тому вони не тільки досягли своєї мети, а й смирних тубільців запліднили так, що від них залишилася в своїй цноті лише нинішня невеличка Фінляндія. А безкрайні колись угро-фінські землі стали “ісконно русскімі”. Потім ще дещо до себе приєднали — і тепер вони, брати-росіяни, мають у своїй державі землі стільки, що дай Бог їм її освоїти та втримати в грядущі неспокійні часи. Тому навряд, щоб їм зараз було до нових надбань чи повернень на історичну батьківщину. Тож в який спосіб, як практично може виглядати оте “ре-запліднення”? Щось тут в цій теорії не клеїться…

Однак науковець зробив раптом несподіваний перехід. Виявляється, що за сучасних умов, за сучасної інтенсивності інформаційного обміну і розвитку всіх видів комунікацій, час від зачаття етносу до його народження може складати не сто-двісті років, як колись, а всього лише десять-п’ятнадцять. І “запліднювачами”, тобто — “батьками” нового українського етносу, на його думку, мають бути ті українці, що виїхали за кордон протягом останніх десяти-п’ятнадцяти років. Які повернуться раптом в Україну, свідомі своєї історичної ролі. Далі довго, але малопереконливо доводилося, чому має статися саме так, а не інакше.

Шереметові стало нецікаво. Ті, хто виїхав на ПММ — постійне місце мешкання, — вони долали чималі труднощі не для того, щоб повертатися. А це якраз саме та частина нашої нинішньої еміграції, яка за своїми інтелектуальними й соціально-психологічними якостями ще може уявляти бодай якусь певну цінність як етнотворча сила. Решта — “гастарбайтери” різних мастей. Можливо, вони люди й хороші, й працьовиті, й безперечно заслуговують через складну свою долю на співчуття, однак це люди без належних знань і якостей, “адміністратори” з них навряд чи вийдуть. В більшості своїй це ті ж наші “воли під’яремні”, тільки й того, що з іноземним тавром і мало хто з них спроможний гордо заявити: так, таврований, але — не раб. Такі, скоріш за все, додому повернуться. І долари та євро з собою привезуть. А от чи привезуть вони найнеобхідніше — дух особистої гідності, заповзятливості й організованості? Навряд чи, такому в наймах не навчають. Ну а сам від хазяїв запозичити найцінніше може не кожний. А хто спроможеться — той навряд чи повернеться тоді до рідної домівки, бо від добра добра не шукають, а Європа починає вже й на практиці, а не тільки теоретично усвідомлювати, що таке демографічна криза. То ж коло замикається, і знову не нашу користь…

Тієї миті, коли крива настрою впала майже до нуля, пролунав рішучий стукіт. Двері різко розчахнулися і в них з’явилася огрядна постать:

— Разрешите, пан генерал! Разрешите вас поприветствовать лично и от всей нашей московской общественности!

Сергій Кравцов, дещо розповнілий-постарілий-полисілий, але так само енергійний і жвавий, з притаманним йому азартом розпитував, коментував, розповідав… Про себе, про спільних знайомих. Років п’ять, що вони не бачилися — чималенький-таки термін.

Вперше тінь непорозуміння промайнула між ними, коли мова несамохіть зайшла про Чечню. Сергій як високий посадовець міністерства з надзвичайних ситуацій брав участь в організації допомоги місцевому населенню. Судячи з розповідей, до його компетенції входило майже все, що потрібне мирній людині для того, щоб вижити і зберегти здоров’я в умовах, коли в твоїй країні точиться війна. І Шеремет вірив, що Сергій зробив більше, ніж спромігся б будь-хто інший на його місці. Такою вже він був людиною — порядною і потужною у всьому, за що б не брався. Єдине, що викликало в Шеремета здивування — це ненависть до боротьби чеченців за свою свободу: “бандиты, мафиози, за деньги что угодно сделают, мерзавцы, наемников там со всего мусульманского мира, уничтожать их всех необходимо и немедленно, по первому подозрению…”

Шеремет не витримав:

— Сергію! Ти ж полюбляв свого часу пісні Володимира Висоцького. Таку пам’ятаєшь: “Отставить разгворы, вперед и вверх, а там… Ведь это наши горы, они помогут нам. Они — помогут нам!”

– Допустим, любил и помню. И эту тоже. Ну так что? — не міг втямити Кравцов. –

– Та нічого. Я про те, що ті гори, Кавказькі — то їхні гори. А тому вони саме їм і допомагають, а не вам. –

– Да ты что, Володя, ты им сочувствуешь? Не нам, а им? Да они же головорезы-абреки, там средневековье, там рабство существует. Ты понимаешь — рабство! Да от них всему Кавказу покоя нет. Это же как Афганистан, если еще не хуже. Ты что, Афган забыл? –

– Пам’ятаю, тому й кажу, — вперто вів своєї Шеремет. — Ви їх мордуєте вже понад півтора століття, жодний народ на цілому світі, мабуть, не зазнавав таких тортур і втрат у боротьбі за свою свободу, як чеченці. Однак вони — борються. Без видимих шансів на перемогу, але борються! Нехай вони хто завгодно і які завгодно — війна є війна, ваші також не янголи. Це іще Лев Толстой описував, а тепер Невзоров показує. Однак в них є те, що переважує все інше — то є їхня земля, а не ваша. І саме вони мають право на цій своїй землі запроваджувати для свого народу ті правила урядування і внутрішнього життя, які вони вважають за доцільне, а не ви. –

– Да при чем здесь Лев Толстой? И наши нынешние охотники на “желтых уток” и “любители жареного”? Ты что, на их стороне? Ты, сам “афганец”? — щиро здивувався Кравцов. –

Шеремет був дещо спантеличений такою прямою постановкою питання — на чийому боці він сам? Мимоволі пригадався випадок, який трапився з ним під час останнього відвідання Петербурга, кілька місяців тому. Був якраз переддень “Дня защітніка Отєчєства”. На станції метро “Невський проспект” він почув раптом, як двоє молодих чоловічих голосів натхненно виводили:

“Снится часто мне мой дом родной,

Лес о чем-то о своем мечтает,

Серая кукушка за рекой,

Сколько жить осталось мне считает…”

В Афганістані це була їхня улюблена пісня — “Кукушка”. Її написав лейтенант Олександр Стовба — українець, випускник Київського вищого загальновійськового командного училища, який героїчно й трагічно загинув на тій війні. Шеремет пішов на голоси і в тунельному переході побачив трьох чоловіків у камуфляжі, десантних тільниках і блакитних беретах. Співали двоє. Спинами притулились до стіни, в руках гітари, стоять кожний на одній нозі, кукса другої звично прилаштована на перекладину обпертої об стіну милиці. Обличчя відсторонено-натхненні, очі блукають поверх голів. Натовп байдуже поспішає мимо і далеко не кожний зупиняється, щоб кинути бодай якусь копійчину в розкритий футляр гітари. Не кажучи вже, щоб послухати. Але їм, здається, ніщо не потрібно і ніхто не потрібен — насправді їхній погляд повернутий кудись у себе, в середину:

“Только ты кукушка не спеши

Мне дарить чужую долю чью-то,

У солдата вечность впереди,

Ты ее со старостью не путай…”

Бути “афганцями” вони аж ніяк не могли: війська вивели звідти п’ятнадцять років тому, а їм щонайбільше по двадцять п’ять. Однак кукси замість ніг, ордени і медалі на грудях, хоча й не відомі йому, а головне — те, як вони співали й дивилися на світ, підказувало Шереметові: це — вояки, це свої. Сумніви розвіяв третій, років під сорок — той був справді “афганець”, він і навчив, мабуть, цих “чеченців” своїм пісням. Як з’ясувалося, він служив із Шереметом в Афганістані в одному гарнізоні. Потім вони ще пару разів зустрічалися на тому самому місці — однак пісні були ті ж, “афганські”.

Піднявшись після однієї з зустрічей з тими хлопцями нагору, на Невський проспект, навпроти Казанського собору наштовхнувся на продовження теми. Десяток чоловіків тримали в руках плакати: “Прекратить бойню в Чечне!”, “Свободу чеченскому народу!” і т. п. На вигляд — звичайні росіяни, за віком — від двадцяти до шестидесяти. Наймолодший — з закривавленим обличчям і відірваною штаниною. Довкола — десяток міліціонерів. Демонстранти їм щось терпляче пояснювали, ті криво усміхалися. Повз них — натовп, так само байдужий до демонстрантів, як і внизу до “героїв Чечні”. На все це з мудро-сумною усмішкою споглядав зі свого п’єдестала бронзовий Микола Васильович Гоголь. Але не будеш же розповідати про все бачене Кравцову. Так вони цю болючу тему війни і до ранку не закінчать. Тому повернувся до питання Кравцова про Толстого.

– Геній російського народу Лев Толстой тут при тому, що він війну Російської імперії на Кавказі вважав загарбницькою і зовсім не схвалював, про що й писав у своїх творах. Так само, як і наш Тарас Шевченко, і багато інших прогресивних людей свого часу. Навіть той самий Лермонтов, який ледве не загинув від чеченської кулі. Щоправда, милість долі потім підправили свої ж… І у вас, в нинішній Росії мало хто в захопленні від “груза 200” та від “трьох- сотих”, хто без рук-без ніг…— Знехотя, через силу, кидав важкі фрази Шеремет. — Що ж до “афганця”… Невже сам забув, скільки російських генералів-“афганців” виступили з протестом проти тієї, ще першої чеченської війни? Вони мали честь і мужність. За що й постраждали. А ті, хто прийшов їм на зміну — ті вже були “без комплексів”. Зате з жагою звань, орденів і посад. І, звичайно, грошей, шлях до яких ті високі посади відкривали, особливо там. –

– Хорошо, я все понял, дискуссий достаточно. Но запомни: Чечня — это неотъемлемая составная часть Российской Федерации. Чеченцы — граждане России и подлежат ее юрисдикции. И такими будут всегда, или их не будет вовсе, — жорстко відрубав Кравцов. –

– Вони стали складовою самодержавної Росії та її підданими силоміць, великою кров’ю, передусім їхньою. Тож чи має право цивілізована і демократична Росія здійснювати фактично геноцид, аби тільки втримати цей нещасний клапоть гірської землі і кілька сот тисяч людей, більшість з яких цю державу люто ненавидять? — не міг одразу, просто так поступитися правдою Шеремет. — Чи вам землі мало, найбільшій у світі за територією країні? Чи для вас кілька сот тисяч людності щось важать, якщо і так понад мільйон щорічно втрачаєте, природнім, так би мовити, шляхом? Чи вам нафти не вистачає в Сибіру, що ви за ті її жалюгідні калюжі в Чечні готові цілий народ винищити? –

– Ты ничего не понимаешь. Если мы отпустим Чечню — значит, засвидетельствуем свое поражение. Публично и официально. И где тогда гарантия, что за Чечней другие не потянуться? Тува, буряты, якуты, прочие? Татары и башкиры те хоть и внутри нас, тем не менее тоже голос поднимут, в этом даже сомнения не возникает. Это во-первых, во-вторых — мы же тогда Кавказ потеряем. Весь и надолго, если не навсегда, — запашів гнівом Кравцов. –

– Ви і так його вже втратили. Спочатку Азербайджан, тепер Грузію. Обтяжена проблемами Вірменія — також не медаль вам на шию. І ще багато чого втратите. І не тільки на Кавказі, — флегматично зауважив Шеремет. — Але геополітика — то не моя парафія. Я знаю одне: на чужих кістках палацу щастя собі не вибудуєш. Такого не було, немає і не буде ні серед окремих людей, ні серед народів і держав. Тож — думайте і вирішуйте, то ваше і право, і передусім обов’язок… –

Кравцов, обличчя якого взялося червоними плямами, сидів мовчки, не маючи, що сказати. Шереметові зробилося ніяково: прийшов давній приятель, та ще й здалека, та ще й раз на п’ять років, а він його так…

— Вибач, Сергію, не хотів тебе образити. Все, проїхали… Ми з тобою не політики, а генерали, тим більше відносно мирних військових професій — то ж давай краще піднімемо по келиху за мир і дружбу. Зараз глянемо, що там у нас в холодильнику, — підвівся з фотеля Шеремет.

— И у нас с собой кое-что есть, — зраділо підхопив гість, беручи до рук свого саквояжа. — Вот водочка, “Русский стандарт” называется, лучшая водка в СНГ и его окрестностях. А вот икорка паюсная — ребята из Астрахани передали. А вот икорка зернистая — с Камчатки. Женю Петренко со своей кафедры, из Питера помнишь? Так это он там у меня теперь хозяйством заведует…

Шеремет додав широко відомих і вже вважай ритуальних українських напоїв і наїдків — і за кілька хвилин стіл був накритий, хоча й по-холостяцьки-офіцерськи, але, як-то кажуть, на рівні. Тінь непорозуміння обидва намагалися стерти дещо удаваною веселістю.

— “Ну, за встречу!” — жартома скопіював Сергій відомого кіноперсонажа, свого співвітчизника — генерала Булдакова. Шеремет охоче підтримав, як кажуть росіяни, “худой мир лучше доброй ссоры”. Хороша компанія, добра горілка, смачна закуска, приємна бесіда — все це разом створювало атмосферу спокою і благодушності — коли починає здаватися, що можна говорити і все, і про все, і щиро, і відверто.

— Послушай, Володя! — мовив раптом Кравцов, після того, як підняли келихи за родини, за друзів. — Давай теперь поднимем за то, чтобы мы снова и всегда были вместе, не взирая ни на что.

— Дивак! Так ми і без того з тобою разом — і зараз ось сидимо, і до того зв’язків якось не втрачали, — не одразу второпав Шеремет.

— Да нет ты меня не совсем понял. Не мы с тобой, это и без того ясно, а чтобы Россия и Украина всегда были вместе, русские и украинцы, как раньше. Или хотя бы так, как мы сейчас с “сябрами” отношения строим. Только чтобы теперь “на троих” было. Ведь мы же славяне, чего нам делить? Давай, а? — запитливо глянув йому у вічі Сергій.

Шеремет апріорно був готовий до цього питання, оскільки воно в тій чи іншій формі завжди спливало при його спілкуванні з “гражданами Российской Федерации”. Але тут був заскочений зненацька. Розслабився, старий дурень, — подумки лайнув сам себе. — Забув, що “великоросс” — він ним залишається завжди і всюди. З “великорусским великодержавным шовинизмом” ще Ленін боротися спробував, принаймні попервах і на словах. Що з цього вийшло — відомо. З власного досвіду Шеремет знав, що ця хвороба особливо поширена серед росіян сумнівного в етнічному плані походження. Їм, росіянам лише за паспортом, українська незалежність муляла чомусь найбільше. Але ж йому треба зараз якось так відповісти, щоб знову не вплутатись у безплідну дискусію.

— По-перше, це не від нас з тобою залежить, виходить за межі нашої компетенції, так би мовити, — спробував перевести розмову на жарт Шеремет. — По-друге, інтеграція в нас і так іде повним ходом: то ЄврАзЕС — Європейсько-азійське економічне співтовариство створювали, то тепер ЄЕП — Єдиний економічний простір лаштуємо. Так що тут, по-моєму, все в порядку, в тому руслі, як ти пропонуєш.

— Да нет, я не о том. Это все хорошо, но главное — надо возродить нашу единую великую могучую державу. Пора наконец понять, что порознь каждый из нас — что птица с подбитым крылом. Вся разница лишь в размере каждой птицы, да какое крыло повреждено — правое или левое. Но хоть летать, хоть просто жить — все равно неудобно. А вместе мы — как катамаран, — зробив крутий стрибок з небес у море Кравцов. — Который ни опрокинуть, ни потопить практически невозможно. Разве я не прав?

Розмова набувала вкрай небажаного спрямування. Далі слід було очікувати “как же так…”, “всєгда билі вмеєстє…”, “да у мєня тьоща-кум-брат-сват на Украінє жівут …”, “да ми вам і газ, і нєфть…”, “да кромє нас ви нікому нє нужни…” — і т. д., і . т. п. Це все було далеко не нове і навіть сто разів чуте. І особливо пристрастно обговорювалося на зорі незалежності, роках в дев’яносто першому-третьому. Як реакція сатириків на ситуацію, широкого розголосу набуло тоді “Слово к брату московиту” — удаваний лист володаря Золотої Орди хана Мамая до московського князя Дмитра, який увійшов до історії, як Донський. В листі, опублікованому буцімто “тюркологом” таким собі Володимиром Коваленком, йшлося:

“Здравствуй, дорогой Дмитрий! Не думал я двадцать лет тому назад, когда мы с тобой сидели в одной юрте и пили кумыс из одного бурдюка, … что ты, попав под влияние … взял курс на отрыв Московского княжества от Золотой Орды. Что твои люди повсюду кричат о каком-то “монголо-татарском иге”. Одумайся, брат Дмитрий! Что это за замах — по живому отрезать Московию от Орды?

Я обращаюсь к тебе, как свой. Ты ведь знаешь, что я не чингизид, а едва ли не наполовину москвитянин. Я вырастал при звуках московской речи… Одна кровь течет в наших жилах. Недаром есть поговорка: хорошенько поскребите московита, и вы обнаружите татарина. Ваш язык — почти что наш язык. Богатырь,… карандаш,… лошадь… и сотни других слов — это и ваши, и наши слова. Это уже потом, при киевской подтравке были выращены и ненародный московский язык, напичканный славянскими словами, и соблазн отучить московитян от татарской речи…

Тысячи лет у нас была одна вера… И вообще, разделение по религиозному признаку — это варварство!… В толще населения нет и тени нетерпимости между московитянами и татарами. Вспомни, что Батый сделал Александра Невского своим приемным сыном…

Сегодня отделять Московию — значит резать через миллионы семей и людей: какая перемесь населения; целые области с татарским перевесом; сколько людей, затрудняющихся выбрать себе национальность из двух; сколькие — смешанного происхождения… — кто они? Московитяне? Татары?

А где граница между Московией и Татарией? Сотни лет мы прожили вместе, не зная никаких (не разобрано). У кого повернется язык сказать, что Тула, названнная именем царицы Тайдулы, жены Джанибековой, московский город? А Нижний?… А земли по верхней Волге и Каме?… Может, ты, Дмитрий, захочешь включить в состав Московии еще и Кырым? Или — ха-ха! — Сабир?…

Вся Европа объединяется (я слышал, что вон Литва собирается объединиться с Польшей), а ты вздумал разъединяться.

Да, горько вспоминать жестокие акции Батыя по отношению к Козельску и некоторым другим городам. Но это было недолго. И потом, козельцы ведь первые убили наших послов, пришедших к ним с мирными предложениями.

Гораздо больше было позитивных примеров. Мы вместе остановили натиск немецких полчищ на Восток. Московитяне и татары плечом к плечу сражались с агрессивной Литвой и ее вассалами — русскими князьями. Воссоединение Московии с Золотой Ордой — а именно так это всеми было воспринято — открыло путь… оказало благотворное влияние на (не разобрано). Мудрый старший татарский брат помог младшему московскому брату усвоить твердую ордынскую дисциплину, воинскую доблесть и беспощадность к врагам.

Некоторые московиты кричат, будто татары их (не разобрано). Это бесстыдная ложь. Покажи: где то, что мы награбили?! Посмотри как живет московитянин. Он живет в избе, ест наваристые щи и пирог с (не разобрано). А простой татарин живет в кибитке, терпит пыль и стужу, питается просом и сырым конским мясом. Так кто же кого грабит?!…

Больше всего беспокоит меня начинающаяся вражда московитян и монголо-татар. Прошу тебя, Дмитрий: опомнись! Не сталкивай лбами наши братские народы. История тебе этого не простит.

Твой брат МАМАЙ”

Шеремет використовував цього листа нечасто, тільки коли його дуже вже допікали різного роду “воссоєдінітелі” та “собіратєлі зємель”. Зазвичай після цього розмова закінчувалася негайно, а знайомство набувало характеру вимушеного — себто віталися крізь зуби, якщо зовсім не відверталися при зустрічі. У випадку з Кравцовим йому цього дуже не хотілося, тому сказав примирливо:

— Сергію! Я зовсім не проти дружби наших народів, навпаки — обома руками “за”. Хоча б тому, що моя старша донька і онука живуть у Петербурзі і є громадянами Росії, та й ти — мій давній і дорогий друг. Однак “Україна — не Росія”… Ти чув про цю солидну книгу нашого президента Леоніда Кучми під такою назвою? В нашій Конституції проголошено, що: “Україна є суверенна і незалежна… держава… Україна є унітарною державою… Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою… Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ… Державною мовою в Україні є українська мова… Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності покладаються на Збройні Сили України”.

— Ну и что из этого? Конституцию, равно как и изменения к ней, принимают живые люди. А если люди — следовательно, имеют собственные интересы. Помочь удовлетворить которые всегда найдутся и желающие, и возможности. При надлежащем, разумеется, взаимопонимании. Да ты и сам не хуже меня об этом знаешь. Ваши на этом собаку съели — на внесении всяческих изменений и дополнений к вашему “законодавчому полю”.

— Є ні, не скажи. Стосовно політиків не беруся, це не моя парафія, що ж до себе — в мене сумнівів немає ніяких. Як офіцер я складав присягу на вірність українському народові, який обрав незалежність — тож як я можу бодай обговорювати якісь прожекти, тим більше, які передбачають обмеження суверенітету і незалежності моєї держави? Та за це будь-де і будь-коли погони зривають одразу і добре, якщо не з головою… Ти можеш собі таке уявити, щоб австрійський, угорський, чеський і словацький офіцери, за участі польського й українського, сиділи десь у віденській кав’ярні і обговорювали собі плани створення якоїсь-там єдиної Дунайської держави? Тільки на тій підставі, що колись їхні народи входили до складу Австро-угорської імперії, а вони мають особисті симпатії один до одного?

— Ну ты и сравнения подбираешь! А ты знаешь, что по данным ваших же социологических опросов около девяноста процентов респондентов имеют насчет России полностью положительное или скорее положительное, нежели отрицательное мнение? А более восьмидесяти процентов опрошенных заявили, что считают российский народ “побратимом” украинского и не относятся к нам, россиянам, как к иностранцам? — з переможними нотками виголосив Кравцов.

– Це було до Тузли, чи опісля? — не втримався від репліки Шеремет. –

– Как раз накануне, но ты не волнуйся, это если и повлияло, то весьма несущественно. Событием года конфликт вокруг Тузлы считают чуть более десяти процентов украинцев. Всего лишь, — продовжував натиск Сергій. –

Шеремет мовчав. Бо генерал Чалий, який напередодні Нового, 2004-го, року відвідував у своїх справах Петербург, розповідав йому, якого шовіністичного забарвлення набули ті події серед значної частини росіян, особливо серед військових. Тож що він мав тепер казати, коли наші самі продемонстрували таку байдужість до національної гідності і до територіальної цілісності своєї держави? Однак не даремно хтось із мудрих влучно помітив, що силування, примус загострюють розум. Пригадалася дискусія, яку він мав нещодавно під час зйомок публіцистичного фільму “У кожного своя війна”, і висновки, до яких тоді дійшов:

— Знаєш, Сергію, всі ті факти, можливо, про щось і свідчать, і навіть безперечно, але мені б не хотілося їх анатоміювати, тим більше — зараз. В мене на цей рахунок є своя філософія, своя ідеологія, так би мовити. Вона дозволяє безпомильно, як мені здається, відділяти зерно від полови і вірно оцінювати стан і міру речей. Принаймні — жити в ладу з людьми, із собою і власною совістю.

— Что же это за философия у тебя такая универсальная? Что в состоянии даже душу успокоить, в нынешние-то времена? — зацікавився, хоча й не без іронії, Кравцов. — Поделись, век благодарен буду.

— Філософія проста, ні на що оригінальне не претендую, — пропустив шпичака повз вуха Шеремет. — Якщо кинути оком в глибину віків і по різних народах світу, то побачимо, що базові цінності у всіх них як соціальних організмів в різні часи були і є практично однакові. Це: народ, рідна земля, мова і культура, мораль і релігія, держава, родина, а затим і сама людина, громадянин. Все це давно і добре відоме. Просто його треба звести воєдино і вибудувати в певній ієрархії, склавши попередньо кожній речі її справжню ціну. Причому мірилом слід взяти не тільки розум, а й серце, пропустити все через свою душу, переплавити в ній, як в тиглі. І тоді на гору спливе справжнє золото, під ним срібло і так далі. Аж до заліза волі, сили і душевного добра окремої людини. Тоді й вибудується, як мені здається, в людини правильний світогляд, з’явиться вірне особисте мірило і речей, і подій.

— Не понял. Покажи пальцем, кто против? Я лично — за. По-моему, тут и говорить-то не о чем, все и без того банально ясно и просто. Не понял, к чему это мудрствование на ровном месте, — іронічно-розчаровано протягнув Кравцов.

— Ось і чудово, що в нас така єдність в думках, — ніби й не помітив його іронії Шеремет. — Давай тільки швиденько-хутенько перебіжимося по цих простих-ясних, як ти кажеш, банальностях. Бо знаєш, як воно іноді буває: слова ніби й однакові, а зміст кожний розуміє по-своєму — так, що не завжди співпадає, якщо цілковито не суперечить.

— Валяй, Спиноза, — неохоче погодився Сергій. — Только давай сначала еще по одной, чтобы быстрее мысли шевелились. — Зі смаком крякнувши, закусив корнішончиком, зручніше вмостився в кріслі. — Ну, теперь вперед, без страха и сомненья!