“Маємо те, що маємо”

Володимир Пасько

Запала довга пауза. Шеремет зосереджено обдумував слова Кравцова. Той тим часом смакував коньяк, зігріваючи у великих долонях келих з духм’яною “Тисою”. Все сказане російським генералом настільки відрізнялося від настроїв, яки панували в нинішньому українському суспільстві, що потрібно було або ставити на цій темі крапку, або починати нову, серйозну, а значить — довгу дискусію. Останнє в його плани не входило. Як і далі вислуховувати дошкульні закиди Кравцова стосовно національних рис українців. Однак той, ніби відчувши, випередив його буквально на секунду.

— Два слова о третьем компоненте державности, чтобы уж закрыть эту тему — о мудрости правителей. Она в чем главным образом заключается? Чтобы правильно и четко уяснить, в чем состоят интересы своей нации и государства, это во-первых, во-вторых — суметь обеспечить их достижение и соблюдение, этих национальных интересов. А для этого необходимо суметь надлежащим образом организовать свой народ, озадачить и по-умному им руководить, чтобы государство — крепло, а народ — богател. Все остальное — производное от указанной первоосновы, согласен? — не особливо потребуючи відповіді, запитав Кравцов.

— В принципі, про щось подібне ще Нікколо Макіавеллі казав, а до нього Платон та й інші мудрі люди, мабуть, були… — знизав плечима Шеремет.

— Вот-вот… Году в девяностом, когда Союз уже трещал, но еще не рухнул, Дойче Банк провел исследование относительно будущего каждой республики в случае его распада. Украина имела, наряду с прибалтами, наилучшие шансы — была в состоянии построить современную экономику за каких-небудь десять-пятнадцать лет. Прошло с тех пор уже тринадцать. Что вы построили? Чего достигли? Какого благосостояния народа? Молчишь? Тогда я отвечу: средней заработной платы меньше ста долларов в месяц. Это в то время, когда минимально допустимый европейский стандарт — в семь раз выше. А вы все планы относительно вступления в европейский союз строите… Пословицу свою украинскую забыли, относительно того, кто “думкой богатеет”… Хотеть не вредно. В этом, как в капле воды отражается вся мудрость вашей правящей верхушки и ее способность руководить нацией и государством.

— Ваші ніби-то кращі… Так само розвиваєтеся за принципом країни “третього світу”: пара відсотків супербагатіїв і три чверті — відвертих злидарів. Якби не нафта і газ — ще гірше, мабуть, ніж в нас було б, — огризнувся Шеремет.

— Если бы да кабы… Пока что у нас средняя зарплата выше вашей ровно в два раза. Белорусы и те вас обошли, из соседей — одни молдаване отстали. Поэтому у нас от ваших “мигрантов” отбоя нет, выбираем, кого хотим: от строительных рабочих и вахтовиков для Тюмени до профессуры для наших провинциальных университетов. И едут только так, за милую душу…

Шереметові пригадалася недавня зустріч з колишнім його водієм, старшим прапорщиком у відставці Кобзюком. Той мав у спадок від тещі садибу поблизу Шепетівки, тож періодично їздив обробляти ділянку, бо на пенсію хіба проживеш? Трудівник, яких мало, він з болем розповідав, що кілька сімей з того села позабивали-покидали хати й виїхали до Росії на постійно. Та й інших прикладів мав більш, ніж вдосталь, щоб сприйняти гірку правдивість Сергійових слів. Якщо не серцем, бо то було неможливо, то бодай розумом. Однак здаватися на милість переможця не хотілося.

— Та що ти до мене присікався: і мова, мовляв, у вас деградує, і культура національна, і народ до власної незалежності й національної справи байдужий, і економіка вся під контролем російським, і можновладці якісь не такі, як треба… То що ж нам, українцям, тоді робити? Повіситися з горя?

— Да нет, зачем же. Вешаться не надо. Просто правильно понимать ситуацию следует. Ты помнишь поэта такого, Евгения Евтушенко? Кумиром молодежи во времена нашей юности был? — отримавши ствердну відповідь, продовжив. — Так вот, у него хорошие строки были относительно ответственности и сложных ситуаций: “И нужно трезвым быть, и трезво взвесить звенья, допрежь, чем их надеть — таков закон вериг…”

— Не зрозумів, до чого це тут? Я пам’ятаю цього вірша, він — про любов, ліричний, ми ж з тобою ніби про інше розводимося, — здивувався Шеремет.

— Что любовь к женщине, что любовь к Отчизне — субстанция, так сказать, сопоставимая. И вериги есть вериги. Только в одном случае — супружества, в другом — государственности. Как не каждый юноша готов к супружеской жизни со всей ее сложностью и ответственностью, так и не каждый народ бывает готовым к самостоятельной государственной жизни.

— Це ми ще подивимось, хто й до чого готовий і кого що очікує попереду, “Єщо нє вєчєр…”, як співав Володимир Висоцький, — розгнівано відрубав Шеремет. — У нас віками здібних людей то Польща, то Росія собі забирали. У вас і досі серед вашої верхівки українських прізвищ не злічити — всілякі заболотні, завірюхи, гаврилишини, приходьки, христенки, шахраї, інші “істінниє вєлікороси”, — не відмовив він собі в іронії. — Тож звідкіля нам тоді було їх узяти, отих розумних та досвідчених? Управлінців вищого державного, а не містечково-провінційного рівня? Якщо вони всі як в Москві були, то так там і лишилися. До того ж, до розпаду Союзу дев’яносто сім відсотків промисловості в Україні належало до центрального, московського підпорядкування. Тож звідкіля нам було тієї управлінської мудрості набратися, управляючи всього трьома відсотками? Величиною, як відомо, в статистиці малодостовірною? Не кажучи вже про те, що тих із здібних, хто прислужуватися не хотів, національну свідомість мав — тих всіляко гнобили, аж до фізичного знищення.

— Почему же у прибалтов сейчас ситуация диаметрально противоположная вашей? Ведь исторически ситуация у них была подобной, они тоже по несколько столетий разные империи своими соками подпитывали. И в советские времена их народное хозяйство управлялось по тем же принципам, что и ваше. Почему же их элита сумела, а ваша — нет? — допитувався Кравцов. — Ведь украинцев почти в четырнадцать раз больше, чем литовцев, например. Разница на порядок, то есть, несопоставимая. А количество высших государственных должностей, наоборот — сопоставимое вполне. Казалось бы, вы таких умников могли себе понабрать и столько, что куда там Литве тягаться, а тем более Латвии или Эстонии. А вышло что? Почему — не скажешь?

Маємо те, що маємо — спав Шереметові чомусь на думку вислів першого українського президента, який дуже швидко став крилатим. Він і книжку спогадів свою так назвав. Не відчуваючи, вочевидь, докорів сумління за те, що з його народом і державою сталося саме так і маємо саме це завдяки, значною мірою, його особистому безпосередньому і чуйному керівництву. Хоч би книжку повстидався так називати… Але ж Кравцову всього не скажеш, соромно, адже він якщо ще й не іноземець, то все ж уже і не свій… Однак той на його відповідь і не очікував:

— Хочешь, я тебе скажу, в чем дело? Не государственной мудрости не хватает вашим власть имущим, а элементарной человеческой совести. Ощущение своей принадлежности именно к этому своему народу и уважения к этому своему государству. Отсутствует изначальное для любых национальных элит осознание, что прочность твоего нынешнего положения и благополучие твоих детей неразрывно связаны с благополучием именно твоего народа и именно твоего собственного государства. И эта ваша “дурная болезнь” — не только наследственная, но и так сказать имманентная, присущая именно вам, украинцам. Правда, белорусам еще более того, но они не в счет, там уже в национальном плане агония, те уже свое “мают”, окончательно и бесповоротно.

— Не треба перебільшувати, ваші також добряки. Всі ці абрамовичі, березовські, гайдари, гусинські, кохи, нємцови, ходорковські, чубайси, які зараз у вас музику замовляють, як-то кажуть, — це вони “плоть от плоті і кровь от крові вєлікого русского народа”? Це їм ваші лапті-щі-частушки “ісконно родниє”? “Окстісь”, Серьожа, не треба нас дурити… — спробував осадити він Кравцова.

— А я и не собираюсь тебя дурить, как ты говоришь. Да, все эти одиозные личности — они в нашей российской жизни действительно присутствуют. И не просто присутствуют, а действуют, причем весьма активно. Но — под жестким контролем людей, для которых высшей ценностью есть российское государство и, естественно, их власть в этом государстве. Деньги для них — вторичное, производное от этой их власти. Ибо они и себя, и свое потомство вне этого государства не мыслят. И деньги им нужны для того, чтобы устроить свою жизнь именно в своей стране, а не где-либо. Туда, на Багамы и Канары, они ездять в отпуск, отдыхать, а живут — у себя дома, в могучей и великой России!

— Хіба в нас не так? — без особливої впевненості спробував заперечити Шеремет. — Ті ж самі олігархи, з тим же самим нутром, тільки прізвища на український лад модифіковані, та і то не у всіх. Чиновники також всі одним миром мазані…

— Э, нет, не скажи. Значит, ты не понял. Если упрощенно, то у нас вельможа во власти отщипывает себе кусочек от общественного пирога лишь для того, чтобы не выглядеть нищим в сравнении с олигархом, с которым вынужден общаться по долгу службы. У вас же принципиально иначе, все с точностью до наоборот. У вас олигархи сами решили взять власть в свои руки. Они сами сели в кресла вельмож, причем с весьма определенной целью — приспособить интересы государства к своим собственным, а бюджет государства — к своему кошельку, точнее, к счету в зарубежном банке. Не “я в державе и для державы, для народа”, а “держава — это я”. Эти постулаты — противоположны по своей сути. Их отличия — и кардинальные, и принципиальные и несовместимые.

— Що поробиш, іншої “еліти” в нас немає, принаймні поки що. А якщо і є — то на повний голос вона заявити ще не в змозі або не зуміла, в силу не увійшла. Тож — живемо поки що так, як можемо, — невпевнено мовив Шеремет.

— “Выходит, хорошо? — Да, доктор, выходит хорошо, входит плохо…” — зареготав Кравцов, цитуючи фрагмент із фривольного анекдоту.

– Не бачу підстав для веселощів, — сухо зауважив Шеремет. –

– Не обижайся на меня, старик. Не я же виноват в том, что у вас эта болезнь настолько распространена. Хотя, если быть точным, то угрозу для вас представляет не столько державотворческая импотенция вашей “элиты”, сколько ее полная аномия. –

Аномія… За часів їхньої молодості, коли вони наполегливо займалися самоудосконаленням або, як тоді казали, “роботою над собою”, Шеремет придбав під час відпустки словник іншомовних слів. Хотів російською, бо служив тоді в Ленінграді і на повернення додому в Україну навіть не сподівався, але не знайшов. А за двадцять років по тому словник цей добре йому прислужився, причому за прямим призначенням, позбавивши його необхідності подумки перекладати з російської на українську. Але мова не про те. Зустрівши вперше цей незнайомий термін, “аномія”, Шеремет поліз до свого улюбленого словника. Однак слова такого там не знайшов. Довелося взяти сучасний, виданий вже в незалежній Україні. Там цей термін об’явився. І означав він не що інше, як дослівно — “відсутність закону, організації”. По-науковому, це означало “морально-психологічний стан індивідуальної і суспільної свідомості, який характеризується розкладанням системи цінностей, суперечністю між проголошеними цілями і неможливістю їхньої реалізації для більшості тощо”. Перепитав про всяк випадок у Сергія, чи однаково розуміють.

— Совершенно верно, мой милый друг. Только если по-простому, без околичностей, то это у нас называется “беспредел”, когда люди не знают меры в пренебрежении элементарными нравственными правилами, не говоря уже о законах, — розставив крапки над “і” Сергій. — Ваши не только казнокрадствуют без меры, это еще полбеды. Главное — у них отсутствуют элементарные понятия о национальном достоинстве, не говоря уже о какой-то там национальной гордости, а тем более о национальных интересах. И знаешь, почему? В чем первопричина, кроме атрофии совести?

— Звідки я знаю? Я ж не соціальний психолог з таємної поліції, то їхня прерогатива — досліджувати і нейтралізовувати подібні явища, — скипів Шеремет.

— Ларчик просто открывается: подавляющее большинство ваших так называемых “олигархов” сделали свои первые большие деньги на крохах с барского стола наших олигархов, которые без кавычек пишутся. А приумножили они их, эти первые свои миллионы, и стали действительно довольно богатыми людьми — только благодаря тому, что наши люди и наши корпорации взяли их к себе младшими партнерами. Младшими — ты понял? И именно наши люди, российские, не только знают, как эти деньги заработаны украинскими “большими” людьми, но и позволяют им их зарабатывать сейчас, и знают, куда, в какие страны они переводятся и во что вкладываются. Но самое главное — это не сама информация, а возможности, которые она открывает: наши люди в любой момент могут оставить ваших “крутых” без гроша. Попросту сделать их нищими. Не в буквальном смысле, конечно, жить они всегда много лучше тебя будут, но далеко не так, как жили… Неужели ты ничего из скандальной возни вокруг Украины относительно отмывания грязных денег не понял? Или хотя бы из неприятностей с вашим Лазаренко и нашим-вашим Гаврилишиным? Ведь эти примеры — это предупреждения непослушным…

— Звідки ти все це знаєш? І чому я повинен тобі вірити? — продовжував їжачитися Шеремет.

— А ты вспомни, что рекомендовала мировой общественности относительно Украины FATF — Международная группа по разработке финансовых мер борьбы с отмыванием денег. Да ведь эти рекомендации — это великолепный повод на совершенно законных основаниях проверить по всему миру все ваши офшорные и другие финансовые цепочки. А через них выйти на распоряжающихся этими средствами людей — вплоть до ваших известных бизнесменов и политиков, в том числе из ближайшего окружения высших лиц государства. Как это сделали в Югославии с президентом Слободаном Милошевичем и его людьми, — з очевидним задоволенням розтовкмачував хитрощі фінансово-економічної розвідки Кравцов. — Так что о проделках вашей “элиты” знают и американцы, и кому надо в Европе, и, естественно, наши. А поэтому имеют все возможности решать ваши принципиальные вопросы, не обременяя вас личным участием, между собой напрямую, через вашу голову. Кому же из ваших это не нравится, кто возражает — тогда извольте объяснить, откуда у вас денежки. Причем не только мировой общественности, но и своему народу, и внятно. У кого же вопросов не возникает — те живите. Пока. Пока ведете себя прилично. По отношению к нам, разумеется. А нет — привселюдно разденем до трусов, а то и на нары посадим, как некоторых ваших… Вот так-то, мой дорогой, — повчально підняв догори палець Сергій. — Кто владеет информацией — тот владеет миром. Сказано не нами и давно, но верно. А мы, россияне — владеем. Разведка-то доблестная советская кому досталась?

— І ти також серед тих, хто володіє? — не сподіваючись на щиру відповідь, запитав Шеремет.

— В определенной мере — да, — на мить завагавшись, підтвердив Кравцов. — Ты же знаешь, что я в Москве в Минчеэсе служу, а это такая контора, через которую бабки текут, как вода в унитазе, причем бабки вполне сопоставимые со всем вашим государственным бюджетом. Это, во-первых. Во-вторых — мне приходится с очень многими людьми контактировать, из очень разных сфер российской, да и “эсэнгэшной” жизни. И, наконец, в-третьих, я и вашу, украинскую жизнь знаю изнутри не хуже, если не лучше тебя с твоей кабинетной ученостью и армейской ограниченностью, — із серцем випалив Кравцов.

— “Ну, спасібо, вот уважіл, вєк благодарєн буду…” — з гіркотою зіронізував Шеремет. — Стосовно першого і другого твого сперечатися не буду, зрозумів уже, що ти себе в новому житті знайшов, і не тільки в службовому плані… Однак, що стосується нашого, українського життя, то тут — “позвольтє усомніться”, як у вас кажуть.

— Позвольте вам не позволить… — в тон йому відповів Кравцов. — Я за свои слова отвечаю. У меня брат уже лет двадцать как в руководстве Днепропетровской областью вашей вращается. Сначала в отделе оборонной промышленности обкома, потом в “облдэржадминистрации”, до заместителя главы там добрался. Куча его корешей на ваши печерские холмы перебралась, и отнюдь не на нижние жердочки вашего властного курятника уселась. Он тоже мог бы, да не захотел — свой город любит, все о нем печется. Хотя о том, что он украинец, не хуже тебя помнит, тоже с гонором вашим мужик. Кравец его фамилия, может слышал?

Шеремет напружив пам’ять. Він сам мав у “Дніпрі”, як полюбляють величати своє місто його мешканці, рідного дядька з дітьми — його двоюрідними братом і сестрою. І під час відвідин в розмовах дядька це прізвище нібито лунало: як приклад порядного урядовця, що “оцей один з небагатьох, хто ще совість не втратив, у кого ще очі від доларів не позеленіли…”. Але чому Кравець, а не Кравцов? — спитав недовірливо Сергія.

— Да потому, что его отец — родной брат моего, то есть — родным дядькой мне приходится. Только мой еще пацаном во время голодовки в город попал, в ФЗУ — фабрично-заводское училище, — а тот в своем колхозе так и остался пожизненно. Поэтому один русский и Кравцов, а другой — Кравец и украинец, хотя братья родные и всю жизнь в братской любви и дружбе прожили. А село дедовское — старинное, казацкое. Мы с Миколой практически каждый год встречаемся: то я “на батькивщину” приезжаю, то он по делам каким в Москве бывает. Вот так-то, а ты меня все донимаешь: Украину не любишь, жизни украинской не знаешь… — з докором вимовив Сергій.

— Все одно не вірю, — енергійно-заперечливо хитнув головою Шеремет. — Не вірю, щоб справа тільки в грошах була. Це в лоточника на базарі можуть очі від доларів позеленіти, бо іншої, вищої думки не має. Що ж стосується політичного і державного керівництва — то туди такі примітиви не пробиваються. Не можуть вони самі не усвідомлювати того, про що ти кажеш. Гроші грошима, а влада — владою, це спокуса не менша. Не буде нашої власної держави — не буде їхньої влади зі всіма її принадами, а від цього добровільно ще ніхто не відмовлявся.

— Правильно говоришь, добровольно от власти действительно еще никто не отрекался. Ни последний государь император Всея Руси Николай II Романов, ни президент Советского Союза первый и последний Михаил Горбачев-Меченый, ни даже наш первый президент новой России Боб Пьяный. Всех к выходу подвели под белы рученьки… А этого-то никто как раз для себя и не хочет, в том числе и ваши “можновладцы”. Тем не менее, их судьба в решающей степени зависит от нас, — впевнено-весело мовив Кравцов. — Мы ваших, тех, кто несговорчивый, можем не только без денег и без власти оставить, но и без головы, если уж на то пошло.

Помітивши заперечливо-невдоволений порух Шеремета, поспішив додати: — Но это только на крайний случай, конечно. До таких крайностей вряд ли дойдет, поскольку они ведь сами все понимают, люди они хоть и жадные, хоть и продажные, но не совсем уж глупые…

— Що значить “нєсговорчівих”? І що розуміється під “крайнім случаєм”? — з ноткою роздратування перепитав Шеремет.

— Несговорчивые — это те из ваших политиков и державных мужей, которые недостаточно внимательны к интересам великого государства Российского. И не поддерживают или саботируют идею славянского единства, тесной интеграции наших стран. Сначала экономической, а затем и полной, как положено, вплоть до создания общего славянского государства. Точнее — воссоздания этого государства. Единого и могучего, — повільно, ретельно зважуючи кожне слово, карбував свої думки московський гість.

Шеремет мовчав, спантеличений такою відвертістю. Нарешті зронив: — Кажеш — слов’янської держави, а маєш на увазі — Російську неоімперію?

— Я этого не сказал, но догадливых уважаю, — на всі зуби усміхнувся Кравцов.

– А “крайнім случаєм” що може бути, як на твій погляд? –

Той дещо зам’явся, однак потім, очевидно, вирішив іти до кінця: — Крайний случай — это если возникнет угроза прихода к власти в Украине националистических прозападных элементов. Не дай Бог, конечно. Типа вашего Ющенко. Тогда…

— І що “тогда”? Якщо народ саме його обере, а не когось іншого? Війною на нас підете, чи що? — роздратувався безцеремонністю російського приятеля Шеремет.

— Ну, зачем же так примитивно и грубо… Кроме военных способов решения проблемы у нас есть тысяча и один других способов привести Украину в приемлемое для нас состояние — территории с дружественным России населением, на которой будут доминировать российские экономические и военно-политические интересы и русская культура. А в последующем, в перспективе, мы положительно ответим в конце концов и на тот вопрос, который еще Александр Сергеевич Пушкин в свое время поставил.

— Це що ж ще за питання таке? Що ви його й досі пам’ятаєте? — з осторогою запитав Шеремет. — Щодо України в його поезіях, то мені до пам’яті запало лише те, що він “нє пригал в князі із хохлов”, та ще “я помню чудноє мгновеньє” з нашою лубенчанкою Анною Керн-Полторацькою.

— Было у него еще одно интересное стихотворение, “Клеветникам России” называется, — усміхнувся Кравцов. — Не полная аналогия, конечно, но определенные ассоциации вызывает, хотя и сто семьдесят лет прошло.

Шеремет також добре пам’ятав цього вірша, але кортіло почути його в інтерпретації і з коментарями сучасного росіянина: — Нагадай, послухаю. Хоча б зміст, якщо дослівно забув.

— Содержание — о подавлении восстания Польши против России в 1831 году. А дословно… — московський гість приосанився, покахикав, затим пихато задекламував, як російський поет гнівно вичитував європейцям за їх намагання запобігти розправі росіян над поляками, що повстали за свою свободу:

“… Оставьте: это спор славян между собою,

Домашний, старый спор, уж взвешенный судьбою…

…Кто устоит в неравном споре:

Кичливый лях иль верный росс?

Славянские ль ручьи сольются в русском море?

Оно ль иссякнет? Вот вопрос…

…Оставьте нас: вы не читали

Сии кровавые скрижали;

Вам непонятна, вам чужда

Сия семейная вражда…

…Иль нам с Европой спорить ново?

Иль русский от побед отвык?”

Ці слова російського генія, згадані майже через двісті років після їх написання й за зовсім інших історичних обставин, стосувалися, вочевидь, не тільки поляків. Точніше, мабуть, зовсім не їх… Однак чим йому заперечиш, цьому малоросові Кравцову — вірному слузі двоголового орла?

— Але ж поляки встояли, здобули-таки собі незалежність. Хоча і через вісімдесят років, але — встояли й здобули, не “слілісь в екстазє” з “вєрним россом”?

— Начнем с того, что вы — не поляки. Куркулисто-осторожный хохол — это не кичливый лях, он на рожон не полезет. Это поляки Российской Империи свыше ста лет кровь портили, никак не хотели ассимилироваться. А украинцы — без проблем, прекрасный материал для пополнения и подкрепления любой нации, — різко, ніби цвяхи з усього розмаху в домовину заганяв, кидав свої дошкульні слова Кравцов. — Но главное не в этом — посмотри, какой век на дворе. Эпоха самоопределения наций, конструктивного национализма давно осталась в прошлом. Как и собственно государств-наций. Теперь настало время более крупных, наднациональных социальных образований — региональных, континентальных, да и всемирных. Так что для вас и тогда, в начале девяностых было уже поздно, хотя еще можно было успеть, впрыгнуть на последнюю подножку европейського поезда. Но вы своим шансом воспользоваться не сумели — все болтали, как вам вашу державу “разбудовывать”. И прошляпили за болтовней свое время, как нация. Поэтому теперь поляки — это Европа, а вы — Евразия, вместе с нами. Хотите вы этого или нет. Нравится вам это или не очень. И в строке поэта “Славянские ручьи сольются ль в русском море?” можно смело убирать как вопросительную частицу, так и сам знак вопроса.