“Рік великого перелому…”

Володимир Пасько

“1929 рік увійшов в історію Радянського Союзу як рік великого перелому на всіх фронтах соціалістичного будівництва. У лютому місяці цього року я організував колгосп “Зірка” і працював тут головою колгоспу три роки. Як же проходила колективізація в нашому селі? Якщо в період Жовтневої революції в Недбайках між кулаками і бідняками точилася жорстока класова боротьба, то це була боротьба із зброєю в руках. Кулачество тероризіровало бідняків, убивало радянських працівників і припинило цю боротьбу лише тоді, коли й бідняки добре взялися за зброю і примусили кулаків припинити свою бандитську діяльність і кинути зброю. Однак на господарському фронті вони боротьби не припиняли. Куркулі старалися перешкоджати любим міроприємствам радянської влади. Вони розуміли, що колективізація сільського господарства — це як друга революція, тільки на господарському фронті, а тому вони старалися всякими способами перешкоджати їй…”

— Що значить “перешкоджати”? Це поняття надто ємне. Під нього що хочеш можна підвести — від матюка спересердя і аж до гранати у вікно, — зауважив Шеремет.

— Гранати, припустимо, тоді вже так просто не літали. І взять на той час було ніде, та й кидать, в принципі, нікому вже було. Бо вихованці товарища Дзержинського, доблесні чекісти також до колективізації готувалися, тільки по своїй лінії. Всю зброю, яку тільки можна було, у населення позабирали. Познаходили навіть те, про що давно забули самі ті, хто ховали. Попідчищали і тих, хто міг якщо не за зброю, то за вила та сокиру взяться — тоді ми й почули вперше, що є такі Соловки. Як оказалося, це ще далі, ніж те місце, де й Макар телят не пас… — Якось вимучено скаламбурив Дід.

— А от скажіть, будь ласка. — В сучасній літературі, особливо популярній, настійливо проводять думку, що збройний опір радянській владі не вщухав аж до тридцятих років. Наводять приклади селянських повстань практично по всіх областях. То як було насправді? “Палала Україна вогнем селянських повстань проти ненависної московсько-більшовицької влади”, чи, м’яко кажучи, не дуже?

Старий сердито засопів, збираючись, видно, з думками. Нарешті зронив неохоче:

— Во-первих, я тобі вже казав — і нікому було, і нічим. А якщо хто здуру та з особистої образи і кидався проти радянської влади — так то були одинаки і довго на свободі не ходили — не той розклад сил був. Та й толку в тих спалахах було… Тільки чекістів дражнили та інших під удар підставляли — родичів та приятелів. Як “пособників”… — Замовк, ніби згадуючи своє.

— Це перше. А друге що? — Боявся втратити нитку Шеремет.

— Друге… Ти про колгоспи, які існували до 1929-го року, десь щось колись чув? Ґрунтовне? Щоб враження певне склалося?

— Та ні, щось не пригадую, — стенув плечима Шеремет. — А що, були такі?

— І чимало, якщо брати по Україні в цілому. Станом на двадцять п’ятий рік, коли кулачество знову почало піднімати голову, у нас було п’ять з половиною тисяч колгоспів. А через три роки їх стало вдвічі більше. А ти про них і не чув толком. Оце тобі ще одна відповідь на те, як “палала Україна вогнем протибольшевицьких повстань” у той час, наприкінці двадцятих.

Шеремет мовчки обдумував Дідові слова. В принципі, він не дивувався почутому. Але надто енергійно свого часу його переконували люди, патріотичну позицію яких він не міг не поважати. А виявляється — тут знову наш національний романтизм, який зображує нас, з одного боку, такими собі пасторальними селянами з янгольськими чеснотами, а з іншого — лицарями-патріотами. Не задаючись простою думкою: а чому ж тоді вкупі й в підсумку всі ці розпрекрасні люди-українці вже вкотре стають не переможцями в боротьбі за свою націю і державу, а традиційно виступають в трьох головних іпостасях: або безневинними жертвами хижих інонаціональних сусідів та пригрітих за пазухою зайд, або банальними зрадниками, або елементарним бидлом. Якому все одно, хто і як ним править — аби ясла були повні. Або хоча б не порожні. І тоді — все гаразд, тоді головне — аби “цоб-цобе” не забували вчасно покрикувать. Ті, хто зверху сидять…

— Ти чого це там розфілософствувався? — Спохопився Дід, випустивши, вочевидь за своїм його думки з-під контролю. — Ти читай далі, не отвлікайся. Бо ж времені мало.

“Спочатку колгосп наш був дуже маленький — всього п’ятнадцять сімей, всі бувші батраки. Правління складалося з п’яти осіб: Козир Іван Олексійович, Мищенко Петро Андрійович, Нечипоренко Максим Іванович, Рудь Федор Іванович і я. Головою колгоспу обрали мене”.

— Щось дуже вже скромно ви, Діду, пишете, — ще раз пробіг очима куці рядки Шеремет. — Гляну я, що мати про те згадує.

“Я пам’ятаю перші колгоспні збори весною 1929 року. Ми пішли всією сім’єю, бо приїхав фотограф у село, на той час це було чимось незвичайним. Мама теж була колгоспницею, батько вважав, що його сім’я повинна бути прикладом для інших. В цей день ми сфотографувались — тато, мама, Таня, я, Галя, а Колі ще не було. На фото ми вдягнуті гарненько, але всі троє дітей босі.

Під час проведення зборів куркулі, щоб зірвати збори, підпалили хату тьоті Марти, батькової сестри. І як стало видно пожар, то батько відразу сказав людям, що це горить хата моєї сестри. Ми туди всі побігли, так воно і було, стріха згоріла, бо з соломи, а стіни глиняні, то лишились. Після цього сім’я тьоті, три чоловіки, жила майже повністю на утриманні моїх батьків”.

Весною — і всі троє дітей босі. — Шеремет запитливо глянув на Діда.

— Мама твоя мала тоді була, сім років ще не виповнилося, трохи сплутала перші збори з тими, що потім були. Я ж казав, що кулаки всіляко намагалися перешкоджати. “Але біднота села не зважала на кулацькі перешкоди, а ішла до нас. Протягом трьох місяців колгосп поповнився новими членами і на Перше травня у колгоспі вже було понад двісті сімей”. От тоді, у травні, і були ті збори, про які Манюся пише. “А протягом літа в селі вже було організовано вісім колгоспів або дев’яносто п’ять відсотків усього населення”.

— Практично все село пішло до колгоспів? Але ж завдання суцільної колективізації було поставлене лише на наступний рік, на дев’ятсот тридцятий?

— Правильно. Але ж хіба ми не комуністи? А що таке соціалістичне змагання — забув? Головне — це працювати з народом, з людьми, якщо треба — з кожним в отдєльності.

З кожним в отдєльності… Шереметові пригадався роман “Поднятая целіна” видатного радянського письменника Михайла Шолохова, лауреата Нобелівської премії, між іншим, першого з радянських. Чи не останнього? Хто-зна, докопуватись ніколи, та й ні за чим. Бо якщо перший його роман —“Тихий Дон”, — ще бодай якось претендував на об’єктивність, то цей вже був неприхованою одою колективізації, “родной коммуністічєской партії” та її “надьожному фундамєнту — рабочєму классу”. Донські козаки слугували матеріалом для велетенського експерименту з “воплощєнія планов партії” щодо докорінного злому вікового устрою селянського життя на “одной шестой часті зємного шара”. За цим романом був знятий однойменний фільм.

Вихований на комуністичних традиціях не просто взагалі, а ще й на сімейних — діда-більшовика, — Шеремет, якому виповнилося тоді лише тринадцять, не тільки прочитав той роман, а й подивився фільм, як її піднімають, оту цілину, як колективізують донських козаків. І якими методами. Будучи вже дещо старшим, він розмовляв якось з Дідом про те, як практично відбувалася колективізація. Розмову почула баба Векла. І сказала йому потім наодинці: “Ти Макара Нагульнова з того фільму пам’ятаєш? Ото чисто твій дід був”.

Макар Нагульнов, красень-козак у військовій формі без відзнак, але з револьвером на боці переконував “колєблющихся” у правильності комуністично-колгоспних ідеалів досить дохідливо, застосовуючи до “нєпонятлівих”, а тим більше “нєпокорних” і більш вагомі аргументи — аж до “нагана” включно.

Шеремет згадав про це вже дорослим, але ще досить молодим. Коли у нього виникли деякі сумніви щодо правильності курсу, яким вів комуністичну партію, партію його рідного Діда, “наш дорогой Лєонід Ілліч Брєжнєв”. Відтоді він позбувся деяких іллюзій як щодо “лінії партії”, так і щодо власної натури. І все це вкупі визначило його подальший життєвий шлях…

— Ну що, закінчив мені кістки перемивать? — Перервав його роздуми Дід. — Пішли далі?

— Так далі в цей період, наскільки мені відомо, „порушувався насамперед ленінський принцип добровільності в колгоспному будівництві. Кропітка організаційно-роз’яснювальна робота серед селян нерідко підмінялася грубим адмініструванням і насильством щодо середняка. Добровільність вступу в колгоспи замінялася примусом під страхом “розкуркулювання”, позбавлення виборчих прав і т.д. В деяких районах процент “розкуркулених” доходив до 15, позбавлених виборчих прав — 15-20”.

— І звідкіля ти це все взяв? Все оце очернительство нашої роботи? — З досадою вигукнув Дід.

— Та з книжки, Діду. Вашої ж партійної біблії. Ось дивіться. — “Історія Комуністичної партії Радянського Союзу”. Видання 1959 р. Підручник аж на сімсот сторінок. Авторський колектив — люди одного з вами партійного стажу. Українця немає жодного з одинадцяти чоловік. Писане в Москві, у нас лише переклали українською. Та випустили накладом в чверть мільйона примірників. Ось поруч навчальний посібник, такого ж, здавалось би, рівня — “Історія України”. Але — сучасний. В півтора рази тонший і наклад в п’ятдесят разів менший. А ви кажете, що в нас націоналістична ідеологія процвітає…

— То ваші проблеми, що ви не бажаєте вивчати історію свого народу і своєї держави: хоч за рівнем, бо посібник — то не підручник, хоч за тиражем, бо наклад п’ять тисяч примірників на майже п’ятидесятимільйонну країну — то просто знущання зі здорового глузду. Тим більше, що у вас з попередніх років запаси такої літератури ще не створені. Однак повернемося до колгоспів. Ми у себе в Недбайках, якщо хочеш знать, не тільки практично завершили колективізацію, коли інші ще тільки починали. Ми пішли далі. І такого скачка голою принудилівкою не зробиш. Читай-читай!

“На початку тисяча дев’ятсот тридцятого року всі колгоспи села були об’єднані в один колгосп під назвою “село-комуна”. В цьому величезному колгоспі мені і довелося працювати головою”.

На цих словах Шеремет знову зупинився. Подив викликало не те, що саме Дід очолив такого монстра — господарство на сімсот дворів. Відважитися і спромогтися на таке міг тільки “Макар Нагульнов” — Григорій Горенко, кому ж іще в селі таке під силу? Цікавило, передусім, що уявляла собою ота “село-комуна”, а головне — як спромоглися об’єднатися цілих вісім незалежних “вождів”? Для України, особливо нинішньої, випадок вкрай нетиповий, навіть парадоксальний. Причому — супер, як полюбляє говорити його начальник — генерал і професор-математик Назаренко. Глянув материні записи — точно, є.

“В цьому ж році була і комуна організована в селі. 7-річною дитиною я ходила в гості до дядини — жінки материного брата. Що мені запам’яталося? Жінки були з підстриженим волоссям (в селі всі носили коси), в закорочених спідницях (в селі всі носили довгі), всі жили в побудованому великому (довгому) будинку, їли в столовій, діти в садочку гралися гарними іграшками. В гуртожитку кожна сім’я мала кімнату. Підлога була не глиняна долівка, як в сільських хатах, а дощата дерев’яна. І нам було цікаво на ній ходить, натискаючи на п’яти, щоб гучніше гупало. А коли я вже ходила в школу, то звертала увагу, що всі учениці з комунарок були в однакових червоних з квітками платках, їм давали в сільському магазині в першу чергу. На початку голодовки вони в школу приносили з собою білий хліб, а ми вже голодали. Комуна була на дотації. Пізніше вона стала колгоспом під назвою “Клич”.

Комуна була на дотації… За рахунок кого вона на ній була — сумнівів не виникало. Обкладали податком одноосібників — ті аж пищали.

— Діду! Можна незручне питання?

— Яке? Про статтю Сталіна “Запаморочення від успіхів”? Про перегиби? Про боротьбу з викривленнями партлінії в колгоспному русі? Була в березні тридцятого така постанова ЦК.

— Саме так. Чи не були всі ваші видатні досягнення тими самими перегинами? Тоді, в двадцять третьому, ви пішли “проти паровоза”. Чи не побігли тепер, через шість-сім років, “попереду паровоза”?

— Ти бач, який наблюдатєльний! “Проти…”, “попереду…” А про XVI партконференцію, що в квітні 1929-го року відбулася, ти чув? А ти знаєш, що одними з головних питань на ній були шляхи піднесення сільського господарства та генеральна чистка й перевірка членів і кандидатів партії? То де, по-твоєму, краще за таких умов було бути — “попереду”, чи “позаду”? Мене вже один раз “чистили”, досить… Цього разу також кожного десятого викинули, мов непотріб. А що таке в ті часи було носити тавро “ісключонний із партії” — знаєш?

Шеремет достеменно про це не знав, але приблизно собі уявляв. Бо навіть в часи його особистого комуністичного минулого, значно м’якіші, ніж дідові, погроза: “положіш партбілєт на стол” — діяла безвідмовно. І приводила до покори якщо не всіх, то дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих…

— А про пленум ЦК ВКП (б) в листопаді місяці ти знаєш? — не вгавав Дід. — На ньому товариша Косіора, першого секретаря ЦК КП(б)У заслуховували, якраз про хід колективізації? А про те, що товариш Сталін ще наприкінці грудня порушив проблему ліквідації кулачества як класу — знаєш?

Шеремет почувався доволі незатишно перед Дідовою навалою. Може, він про ті пленуми й виступи вождя коли й чув, а може й учив, однак з часом забув. А надаремно, виходить. Бо минуле — воно завжди з нами. Тим більше, якщо стосується таких переломних моментів у житті велетенської країни. Що ж стосується геніального вождя і учителя — то він був вірний собі. Точніше, тоді він ще був просто вождем. Епітети додалися пізніше, після 1934-го. А вкорінилися після 1937-го. Але до того ще було далеко. Для початку — завершення суцільної колективізації. А це мало свою передумову…