“Ліквідувати як клас…”

Володимир Пасько

“Весною 1930-го року здійснювався лозунг: “на базі суцільної колективізації ліквідувати кулака як клас”. Із Недбайок було вивезено на північ сто тридцять шість кулацьких сімей. Аж тепер недбайківські бідняки позбавилися своїх класових ворогів-кулаків”.

Шеремета немов морозом вдарило по шкірі, а чиясь жорстка рука стиснула серце. Не весною, а раніше, ще холоди були. Проблему ліквідації куркульства як класу взагалі Йосиф Вісаріонович підняв уперше наприкінці “року великого перелому”. А вже 5-го січня 1930 р. була ухвалена ота злощасна постанова ЦК Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків). Не встиг ще місяць закінчитися, як комісія політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В’ячеслава Молотова розробила порядок розкуркулення. Так що перша хвиля колосальної екзекуції припала на кінець січня — лютий місяць.

— Діду! Але ж сто тридцять шість висланих сімей — це з вашого села кожна п’ята. Окрім того, ви казали, що на осінь двадцять восьмого року у вас в селі було охоплено колективізацією вже дев’яносто п’ять відсотків населення. То, виходить, висилали навіть тих, хто вступив у колгоспи? А їх-то за що? Адже лінію партії підтримали…

— То тільки для виду вони і вступили, і підтримували. А насправді — ізнутрі розлагали. Перечитай ще раз “Поднятую целіну” — краще ніхто не написав. Тому з ними треба було покончить раз і навсігда. Щоб не мішали.

Шереметові не давала спокою думка: а як же практично це відбувалося? Адже зима, мороз… Він пам’ятав свою давню розмову з Дідом, ще підлітком. Той тоді на це його питання враз посуворів обличчям і відповів не звично-лагідним, а жорстко-чужим голосом: “Вивезли в степ, та й все. Така обстановка тоді була — або ми їх, або вони нас”. Сказав — як відрубав, так, що охоти розпитувати більше не було. Може попитати ще раз? Тільки спочатку глянути, що там в матері.

“Я була малою, коли висилали багатіїв (робили вночі) не пам’ятаю. Але з розповіді батька знаю, що робили все це члени ревкому (а пізніше називалися комітет селянської бідноти) під керівництвом мого батька. Він в селі був самим грамотним політично і весь сільський актив рахувався з його думкою. Більш багатих вислали на Соловки (так казали люди), а менш багатих — за село, під ліс. Вони побудували там землянки і так жили. Селище те прозвали “Чагарі”. Їхні діти ходили зі мною в школу, були піонерами, як і всі. Тоді дітей — школярів без червоних галстуків не було”.

Шеремет ще раз перечитав. Як же воно тоді в них виходило: батьків викинули із села, як ворогів радянської влади, а їхні діти в школі репетували: “За справу Леніна-Сталіна — завжди готові!”? Дива, та й годі. Доведеться таки Діда питати.

— Нічого нового я тобі не скажу. То були наші класові вороги, таке було рішення партії, його треба було виконувать. І край.

— Однак виконувати ж можна було по-різному.

— Я й так виконав, як зміг, — сердито відказав Дід. — А якби букви інструкції дотримувався — то тих, що на Соловки поїхали, треба було б у лагеря поодправлять, а тих, що в Чагарях осіли — на їх місце, на Соловки. Так що я хоч і строгий був, но людини в собі не забував. Просто — время тоді жорстке було. І за “мягкотєлость к врагам совєтской власті” можна було дуже дорого заплатить. Все, закрили кулацьку тему!

Закрили, так закрили. Однак що мати може додати — почитати б треба.

“В будинках висланих куркулів розмістилися контори колгоспів, бригад, дитячі ясла, медпункт, деякі з будинків були продані на торгах. В одному з таких будинків поселилися наша сім’я, в другому — брат батька Дмитро, бо наші хати вже вросли в землю, незабаром вони розвалились від дощу і вітру і на тому місці були огороди. Гроші за хату батько заплатив у сільську раду.

Інше описане майно в куркулів також конфіскували і продавали на сільських торгах, де купить міг будь-хто бажаючий”.

Розмістилися контори колгоспів…Незрозуміло. Адже на початку тридцятого року була створена єдина село-комуна.

— Та була, була. — З досадою озвався Дід. — Якби зверху не пішли на поп’ятную, все було б гаразд. Бо ж діло було зроблене — комуна створена, люди почали звикать, що все обще — і поле, і тягла, і худоба, і птиця. І ніхто голодний ніколи не буде — всім все порівну. Однак наверху злякалися — видно, десь заворушення були. А тому знеславили комуни, обізвали перегибами — і все розпалося знову, тільки вже не на вісім колгоспів, а на п’ять. Однак, були й ті, хто не захотів з комуни виходить. Вони утворили собі нову, невелику, “Клич” — таку взяли назву. Я лічно став знову головою колгоспу “Зірка” і був на цій роботі до осені 1931-го року.

Добре, що Дід не бачив, як закотилася його “Зірка”. Шеремет згадав свої відвідини села влітку першого року нового тисячоліття. На будинку правління все ще висіла вивіска колгоспу з гербом неіснуючої вже десять років УРСР, хоча самого колгоспу вже також не існувало — було колективне сільськогосподарське підприємство “Нова Україна”. Однак і воно, як з’ясувалося вже зжило себе і зараз якраз засідала комісія з розпаювання майна колишнього колгоспу — КСП. За дверима лунали збуджені голоси. Очевидно, не тільки створення колгоспу справа серйозна, його розтягання на шматки — також діло не з простих. Шеремет машинально глянув на пом’ятий аркуш, що валявся на столику в приймальній — список на сповіщення членів тієї “комісії з поховання”. Пробіг очима по прізвищах — ті ж самі, рідні, знайомі по дідовому списку борців за владу Рад. Діди по крихті зносили докупи свої нехитрі статки, щоб побудувать “цвєтущую жизнь”, якщо не для себе, то хоч для дітей або онуків. Ці ж, їхні діти і онуки, в сподіванні на те ж саме роблять прямо протилежне — розтягають по своїх обійстях громадське добро, напрацьоване спільною працею дідів і батьків. Об шибку зроду не митого, заснованого по кутках павутиною вікна у відчаї билася невгомонна муха. На всьому лежала печать запустіння і зневіри…

— Тут у вас про цілий рік записів немає. Розповісте?

— Почитай, що там мати твоя згадує, я додам в разі чого.

“Село, більшість людей, свідомо йшли на революційні перетворення. В 1930 р. закрили церкву, скинули дзвін великий (на цю процедуру зібралося майже все село), церкву перебудували на сільський клуб, а ікони знесли в центр села з своїх хат і спалили. Так боролися з релігією, в якій вбачали свого гнобителя, організатором був Г.Д.”.

— Діду, скажіть по правді, вам особисто дійсно ота церква так заважала? Релігія в цілому?

— Сама по собі не дуже. Я особисто давно розувірився і писав, чому: бо якби Бог на світі був, то він не допустив би таких безобразій і такого тяжкого життя людей. Однак і вірувать людям не мішав. Просто, прийшла вказівка зверху — посилить антирелігійну, атеїстичну роботу. Довелося посилювать — спочатку попа од села одвадили, він у нас приходящий був, тільки службу відправляв, а потім церкву на цеглу для будівництва клубу розібрали, щоб пусткою даремно не стояла.

— А ікони ж навіщо палили?

— З іконами — то, звичайно, перегиб вийшов. Можна було й не палить, якби хто з віруючих серйозно вступився. Та й зносити ікони з хат же силоміць не заставиш — самі несли. І дзвона скидать не я ж сам лазив. Та й з радістю фотографуватися біля розореної церкви сотні людей не змусиш. Бачив, який натовп зібрався? Майже все село.

Шеремет бачив ту фотографію у сільському музеї: на обличчях справді, окрім цікавості, нічого не написано, заплаканих не видно, білозубі посмішки — у всіх, хто ще не зовсім старий.

— Просто, релігія на той час себе ізжила, втратила свій моральний авторитет, особливо серед молоді і середнього віку. Була скоріше звичкою, якимсь набором ритуальних дійств. А піп — одправником цих дійств, як мельник на млині, прикажчик у лавці. А не духовним отцем своєї пастви. За порадою, як в кого щось траплялося або потреба яка виникала, йшли до мене, комуніста, а не до попа. Тому й пройшло це все так спокійно. Хто ж хотів — той до церкви у сусіднє село ходив, ніхто їм не боронив. Але таких було небагато, переважно старі бабці, та й тих десятків два-три було, не більше.

Шеремет замислився: а чим же пояснити тоді нинішній релігійний ренесанс? Також кризою моралі? Тільки тепер вже комуністичної? Тепер вже вона себе зжила?

— Не поспішай, не поспішай ховати — ні комуністичну мораль, ні ідею, — озвався Дід. — Ви від них відмовилися, а що навзаєм? Хіба релігія відродилася по-справжньому? Так, одна відімость… Хрестики поначіпляли, а учення християнського ніхто толком не знає. Хіба ж це “ренесанс”? Таке … — Байдуже махнув рукою. — Ходімо краще далі, ближче до реального життя.

“В листопаді місяці 1931 р. мене обрали членом правління Драбівського райколгоспсоюза і замісником голови правління, так що я перейшов працювать в Драбів, де й трудився до серпня місяця 1932 року. А в серпні місяці мене як видвиженця послали на педагогічну роботу і призначили в Недбайки директором неповної середньої школи. Таким чином я оп’ять повернувся в Недбайки”.

— А чому вас спрямували на ниву освіти як “видвиженця”? Що це за підвищення таке — з районної номенклатури та знову в село?

— Ти того времені не знаєш. Для того, щоб побудувати соціалізм, потрібно було багато грамотних людей. А звідкіля їх взять? От тому у 1930 році було запроважене загальне обов’язкове початкове навчання. Повсюди розгорнувся рух за ліквідацію неписьменності і малописьменності, всіх заохочували вчиться за любу ціну — у вечірніх школах та заочних, на всіляких курсах. Тому шкільне діло — це тоді також був фронт, непочатий край роботи. Так що ти даремно.

— Може це й не тактовно так казати, Діду, але який же з вас, вибачте, директор школи, з вашою освітою? Точніше, з її відсутністю?

— Правильно мислиш, хоча й терпко слухать. Однак тоді ситуація з шкільними кадрами була зовсім не така, як зараз. Тоді серед учителів лише один з чотирьох мав спеціальну освіту — вищу або бодай середню спеціальну, молодший спеціаліст по-вашому. Решта, три четвертих, закінчили тільки середню або навіть початкову школу. Так що я серед них, принаймні серед половини, не дуже й вирізнявся. Тим більше, перед призначенням послали мене на тримісячні курси у педагогічний технікум, у Гадяч.

— І який же предмет ви читали? Окрім того, що директорствували?

— Історію СРСР, був тоді такий предмет. А зважаючи, що самому СРСР не виповнилося тоді ще й десяти років, то отщот йшов головним чином з початку століття, з революції дев’ятсот п’ятого року. А ці часи я вже на своїй шкурі пізнав. Так що, хоча підручників тоді ще було обмаль, але — впорався. “Щоправда, повинен сказати, працювати мені було не легко. Мені доводилося і самому вчитися, і школою керувати, і працювати секретарем територіальної первинної парторганізації”.

Дійсно, за таких умов легко не буде. На Шереметовій пам’яті в колгоспах вже були звільнені секретарі партійних організацій, штатні “замполіти”, так би мовити. Бо на кінець радянської доби в Недбайках вже було біля семидесяти комуністів і більше ніж сотня комсомольців.

— То вони тільки білєти партійні та комсомольські носили, а справжніх комуністів і комсомольців серед них було, як життя показало, мов кіт наплакав, — озвався з гіркотою Дід. — Інакше б вони не дали розвалити й розікрасти те, що ми з таким трудом созідали. Не для себе — для людей.

— То було потім, Діду, читаємо далі.

“Крім цього, мені хотілося, щоб у Недбайках школа була нормальна середня школа, а не семирічна. Тому я тричі їздив у Харків, у Міністерство народної освіти — клопотав, щоб у Недбайках відкрити десятирічну школу. За допомогою райкому партії та райвиконкому мені вдалося одержати такий дозвіл. Отаким чином у Недбайках у 1936-му році була відкрита школа — десятирічка”.

Цікаво, а що ж згадує про школу її учениця — директорська донька?

“Відвідування в школі було погане, діти не мали взуття прийти в школу. Тоді робили так: брали чобітки в учня, він сидів босий в класі, йшли в кінець села за іншим учнем, взували його (це робив актив класу, в тому числі і я), приводили в школу, він віддавав чобітки і сидів босий, потім його знову взували і відводили додому. Шкарпеток взагалі не було, обмотували ноги онучами, або взувалися так просто на босу ногу. Діти ходили в школу без сумок, носили книжки просто під рукою, або в газеті, або зав’язані в платок, а менші діти в торбі з домотканого полотна. І всіх це все влаштовувало, не було заздрощів між людьми, всі були задоволені своїм життям.

Не дивлячись на тяжке життя, всі діти мали добрий зір, в окулярах у нас в школі появився тільки один учень на всю середню школу в 37-му році, син фельдшера сільського.

Школа в селі була центром всієї культурно-масової роботи на селі. Вчителі були великими ентузіастами. Багато працювали з відстаючими учнями після уроків, керували гуртками художньої самодіяльності: співочий, драматичний, музикальний, хореографічний. Активно працювали піонерська та комсомольська організації, регулярно виходили з художнім оформленням класні стінні газети та загальношкільна. Учні були активними дописувачами, складали вірші, які оприлюднювалися в стінгазетах. Учні між собою жили дружно, на перервах обговорювали домашні завдання, прочитані книги, бо вдома кожного чекала праця в господарстві, або й на колгоспному полі. Зачитувалися книгами “Як гартувалася сталь” Миколи Островського, “Мати” Максима Горького, з нетерпінням чекали виходу в світ другої книги Островського “Народжені бурею”, читали “Цусіму”, твори Нечуя-Левицького, Івана Франка, Панаса Мирного, Тараса Шевченка”.

Шеремет зупинився, виринаючи ніби з якогось напівзабутого сну. І повертаючись до реальності — всих цих нинішніх ліцеїв, гімназій і т.п. В яких діти змалечку діляться на багатих і бідних, а відповідно і на “перспективних” і “без…”. Від природних здібностей нині, на жаль, мало що залежить. Його мати й тітка після закінчення тієї школи без проблем вступили до київських вузів. Одна — до університету ім. Тараса Шевченка, інша — до педагогічного інституту, нині також університет — ім. Драгоманова. Тоді, щоправда, він цього імені не носив — імені хоча й не дуже ревного, а все ж українського націоналіста. А з нинішніх недбайківців хто може поступити отак просто до столичного вузу? Хіба що родич або односелець якийсь близький за вуха втягне, використовуючи всі формальні й неформальні методи впливу, які тільки існують. Решта — читайте Володимира Винниченка, того, що ще дореволюційний…

“Я в недбайківській школі працював директором школи з вересня місяця 1932-го року до 10 серпня 1941-го року”.

Шеремет ще раз погортав сторінки — все, більше нічого. За цілих дев’ять років. Ніби й не було ні голодомору, ні тридцять сьомого року, ні іншого чогось значного в житті. Однак питати Діда не став, взяв до рук материного зошита. Так і є, її дитяча тоді пам’ять, спостережлива і міцна, зберегла…