Страшна кара

Володимир Пасько

“Колгосп — це була зовсім нова форма сільськогосподарського виробництва, люди до неї не звикли. Я пам’ятаю, як колгоспні бригадири ранком ходили з хати в хату й просили людей іти в колгосп на роботу. Люди не хотіли йти, виходили пізно, поверталися з роботи рано, на роботі під час прополки просапних культур лежали байдикували, розповідали різні історії, співали, а бригадир приходив під вечір і сварився, що мало пропололи. Я це бачила на власні очі”,

— ділилася своїми дитячими враженнями мати.

— То правда, Діду?

— Та ти ж знаєш, які в нас люди… Як для себе — то якщо не гори здвигне, то бодай щось зробить. А як для громади — попробуй його докликаться. Все те — остатки дрібнобуржуазної кулацької психології, які ми сподівалися викорінить. Тому й в бригадири важко було знайти охочих. Дядька Опанаса пам’ятаєш? Що чоботи шив, мій свояк? Він мене так допік своїм критиканством, що я підговорив правління колгоспу його бригадиром призначить. Хай сам похазяйнує та покомандує…

— Які результати експерименту?

— Через тиждень прийшов проситься, щоб одпустили з миром і клятвенно пообіцяв, що більше проти колгоспного ладу рота роззявлять не буде. Отак воно було, якщо по правді. Така свідомість у людей була.

Шеремету пригадалася пісенька, яку він чув у своєму дитинстві, через чверть століття після описуваних подій і в зовсім іншому кінці України. Але як щодо колгоспного ладу, то ставлення людей було те саме:

Працюй, дурню, у колгоспі

Ніч і день, ніч і день.

Вони тобі намалюють

Трудодень — трудодень.

Все повторюється двічі. Слова, мається на увазі. Не трудодні.

“Я любила з своєю мамою, а потім з подружкою до її мами ходити в поле. Пам’ятаю, був такий випадок. Жінки до обіду попрацювали, а потім до гайку у холодок — перекусити та відпочити. Нам з Танею набридло теревені дорослих жінок слухать, та й незручно. То ми взяли з нею сапи та пішли в охотку пополоть. Та так непомітно по дві денних норми з нею зробили, поки бригадир під кінець дня не прийшов. Він як побачив, то як почав тих жінок сварити та стидити, а вони потім нас — досі вуха горять…

Зернові ж культури такі були забур’янені, що там, де пшениця повинна була б рости, то більше було кукілю і волошок, ніж пшениці. Ми, діти, радісно рвали ці квіточки. А колгоспи мали дуже низький врожай “.

Читати безхитрісні рядки ставало важко. Якби хто знав тоді, що за ягідки уродяться з тих квіточок — з корінням би їх повиривали, при світлі місяця мабуть працювали б, аби тільки відвести ту страшну біду. Та й хто ж тоді міг подумати, що влада, яка демагогічно називала себе народною і щохвилини горлянку дерла про народне нібито благо, виявиться такою нахабно-жорстокою і бездушною…

“І ось в 33-му році уже був голод. Люди їхали на Кубань міняти одежу на хліб, в Могилів за картоплею. Обдирали з липи кору, листя, сушили, робили з цього борошно (муку), домішували чуть-чуть звичайного борошна, картоплі і такі пекли млинці.

В колгоспі для тих, хто ще міг вийти на роботу, варили затірку або галушки. Кожному діставалась галушка величиною з яйце і вода, в якій вона варилась. Наша мама теж нам приносила таку галушку, а з неї стирчали остюки і застрявали в горлі. Батько в ту пору працював директором школи і, як службовець, одержував 9 фунтів борошна в місяць, це три з половиною кілограми. Окрім того, ми свого часу втрималися, не зарізали корови, як не стало чого їсти. Ніби відчували, що це не край, що буде ще гірше. Тим ми і жили трохи краще від інших. Мама щодня давала молоко і ще дещо тітці Марті і її дорослим дітям. Вона вижила, а діти померли. Щовечора склянку молока давала мама сусідському підлітку, в якого всі рідні померли. Він завдяки цій склянці вижив. Допомагали ми і сестрі маминій, у якої було шестеро дітей, а чоловік помер. Ми ходили в школу, діти були дуже худі, сухі, а потім опухали, вмирали і все менше дітей було в класі. У нашого сусіда було дев’ятеро дітей. Жінка і восьмеро дітей померли, він сам їх хоронив, — відвозив візком на кладовище без труни, тільки завернуті в ряднину, закопував сам, щоб той кілограм борошна, що давали на таке горе, самому використати. Цим він спас себе і одного з найстарших дітей.

Пам’ятаю, що до голодовки в дворах селян було соток по 5 — 6 землі, де гралися на зеленій траві діти. А після голодовки землю скопали майже до порога кожної хати і все було засаджене овочами.

Дітей, які залишилися після голодовки сиротами, всіх забрали в колгоспні інтернати, там годували, зодягали.

Люди не звинувачували в голоді систему колективізації, просто вважали, що це діє якась ворожа рука.

Голодовку 1932-1933-х років ніхто в той час не називав голодомором. Пояснювали голодовку так: перші роки в колгоспі люди працювали хоч і не дуже сумлінно, але все, що вродило на полях і зібрали, то ділили на душі населення, а державі віддавали вже те, що лишалося. А потім керівництво держави побачило, що така політика не вигідна державі — і ввело хлібопоставку. Колгоспники ж, як і раніше, в час збирання врожаю грали в карти на полі, а зерно перестигле сипалося на землю. Урожай не зібрали, а план хлібопоставки мусили виконати, тому самі залишились без хліба. Та і врожаї тоді були погані, не було ж міндобрив, возами возили перегній на поля. З машинно-тракторної станції (МТС), яких було в кожному районі по одній, давали на сільськогосподарські роботи з техніки може по одному-два трактори і одному комбайну на колгосп, та й ті не дуже працювали, бо часто щось ламалося, а ремонтувати не вміли. Косили хліб косарками, а жінки в’язали снопи, та чоловіки косами косили. Ці снопи складали в копи (по шістдесят снопів), потім їх звозили возами в скирти, а тоді вже молотили так званою паровою молотаркою. Таким чином, продуктивність господарства була дуже низькою “.

Очевидні спроби матері якось завуалювати, обумовити якимись об’єктивними причинами відвертий геноцид виглядали безпомічними і марними. Хоча — а як інакше вона могла написати? Донька переконаного більшовика і сама комсомольська функціонерка в молодості? Написати, що московська комуністична влада, якій її батько й вона безмежно вірили й чесно служили, виявилася убивцею кількох мільйонів українців — їхніх співвітчизників? Тим більше, що і сам злочин, і його масштаби ретельно приховувалися. Настільки довго і ретельно, що про цю трагедію не знали толком багато хто навіть і з Україні сущих, особливо за радянських часів. Співчували ленінградцям, які втратили від голоду внаслідок блокади у війну мільйон чоловік, проклинали німецьких фашистів, які замордували п’ять з половиною мільйонів громадян України — і водночас забули-не знали про майже таку ж кількість, кожного шостого-сьомого зі своїх власних співвітчизників, загиблих лютою голодною смертю з вини московських комуністів і поставлених ними київських посіпак. Та й як було не забути-знати, якщо навіть в підручниках історії радянських часів ці мільйони жертв просто не існували. Про час, коли мільйони українців конали найжахливішою із смертей, в підручнику, по якому його самого вчили в школі, писалося: “На початку 1933 року країну облетіла радісна звістка: перша п’ятирічка була виконана раніше строку… Колгоспний лад знищив куркульську кабалу і зубожіння трудящих мас селянства. Сільська біднота і нижчі верстви середняків ставали в колгоспах забезпеченими людьми”.

— Не край мені серце своїм правдошуканням! Досить! Це для тебе воно щось нове, якесь відкриття, а я все це пережив! І вижив, не збожеволів! Це не партія винувата, а шкідники, які проникли в партійно-государственний апарат і організували цю голодовку. Не зрозуміло тільки, чому їх не разоблачили і не судили.

— А ви не знаєте чому? Та тому, що тоді довелося б посадити увесь ваш тогочасний партсовапарат — від самого “вусатого”, який віддавав злочинні накази, до рядового комнезамівця, який в свого односельця останню картоплину забирав і життя разом з нею.

Нестерпна пауза висіла в повітрі, загрожуючи своїм тягарем розчавити все — і їхні близькі родинні стосунки, і їх самих. Першим порушив мовчанку Дід.

— Ти знаєш, щось там, наверху, — показав пальцем кудись над стелю, — мабуть все-таки єсть. Хоч я й не бачив, і трудно в те повірить. Но — єсть. Що мене тоді, в серпні тридцять другого, ще до того, як в нас справжній голод почався, звільнили від керівної колгоспної роботи і відправили у школу. І я особисто непричетний до всих тих експропріацій і екзекуцій. Не маю на собі заморених голодом душ. А декого ще й врятувать удалось.

— Може, хоч тепер признаєтеся, за що вас з “керівників колгоспного руху в масштабі окремо взятого району” в бік посунули, м’яко кажучи?

Та ні за що. Просто, коли я побачив, як напружено-важко проходили хлібозаготовки у тридцять першому році, коли їх розтягли в часі аж до весни тридцять другого, то зрозумів, що тут щось не так. А коли в травні тридцять другого з Москви надійшла постанова РНК СРСР і ЦКВКП(б), за якою продрозкладка з колгоспів залишалася фактично в тому ж обсязі, то ясно усвідомив, що таке добром закінчитися не може. В нашому районі великого голоду тоді ще не було, такого як у наступному році, однак напруга вже сильна відчувалася. Хоча смертельних випадків було небагато, але в цілому люди були доведені до ручки. Чутки надходили, що в інших краях голодують вже масово, навіть про випадки людожерства розповідали. Я сам на Кубань змушений був їхать, до своїх давніх знайомців, мішок борошна звідти привіз та сальця трохи. Тому того літа ми не охляли, кріпкість сохранили, мабуть, це також був фактор, що допоміг потім вижить. Бо в тридцять третьому вже й на Кубань не було чого їхать, там те ж саме було, та й не пускали вже тоді.

Слухати глухуватий буденний голос Діда було моторошно-цікаво, однак складалося враження, що він щось приховує, відволікає від поставленого питання — чому його фактично усунули від керівної роботи, причому саме в такий драматичний для влади час, коли кожний більш-менш досвідчений і відданий справі працівник був на особливому рахунку. Чи ж Дід не мав належної освіти або досвіду? Так зовсім ні, порівнюючи з іншими керівниками тієї пори, все було цілком пристойно — “два класи і один коридор”. Викликав сумнів своєю відданістю комуністичній ідеї? Також навряд щоб, оскільки на пенсію пішов з посади хоча й районного масштабу — але провідного ідеолога. Тоді ж в чому річ? Шеремет обережно перепитав знову.

— Як тобі сказать… Коли я побачив, що при таких методах роботи й хазяйнування одних та керівництва інших — так і до голодовки недалеко, то вирішив поставити це питання на бюро райкома. Щоб звернуться у Полтаву або у Харків, щоб зменшили план хлібоздачі. Бо ж людей заморимо геть зовсім. У нас голодовки в двадцять першому — двадцять другому році, слава Богу, не було, однак начулися достатньо. Подумали-подумали та й вирішили написати прямо в ЦК, у Харків, самому товаришу Косіору. Щоб вирішить без зволікань, — Дід зробив довгу паузу.

Шеремет з літератури знав, що ні Харків, ні тим більше Москва всі ці ремствування з місць до уваги не брали. Точніше — використовували цю інформацію, аби ще дошкульніше визискувати українське селянство як становий хребет української нації. І щоби врешті-решт зламати цей хребет, зробити українську націю довічною калікою. Що, в принципі, і сталося. Але для того потрібен був ще й тридцять третій рік. Поки ж що була весна тридцять другого. І наївна спроба простих сільських більшовиків знайти правду й порозуміння в своїх “старших товаріщєй”.

— І що ж вам відповіли, як і чим допомогли старші товариші? — Спитав просто так, для порядку, Шеремет.

— За общими результатами ти сам знаєш, як: почався Великий голод, від чого ми й застерігали. А от в частностях вийшло доволі інтересно… — Чергова пауза була ще довшою. — Розбираться по нашому письму спеціально приїхав інструктор ЦК КП(б)У. Хто б ти думав?

— Я в житті одного-єдиного інструктора ЦК бачив, і то в Афганістані, причому згадую без особливого задоволення. — Без ентузіазму відказав Шеремет.

— Я також. Бо цим інструктором виявився товариш Чернявський. Тепер вже, щоправда, без бороди, бо в літа вже увійшов нормальні, та й харчі, видать, непогані. Хто головний ініціатор листа, йому донесли одразу. Далі — сам розумієш: “нєпоніманіє лінії партії”, “покриватєльство лодирєй і врєдітєлєй”, “покровітєльство кулацкім елємєнтам”, “гнілой лібералізм” і тому подібне.

— Чому ж так порівняно легко тоді вам обійшлося? — здивувався Шеремет. Бо знав, які висновки бували зазвичай після таких формулювань. І знав, як багато низових партійно-радянських працівників і простих комуністів жорстоко поплатилися за спробу залишитися людьми в нелюдській системі. Причому усунення з посади — то ще було покаранням з числа не найтяжчих. Відтак — чому ж дідові тоді непослух минувся?

— Поговорили по душах. Наодинці, без свідків, — бридливо скривив губи Дід. — Довелося пояснити, що цього разу один я з партії не піду. А підемо вдвох. Горенко — за те, що був проти нерозумної політики щодо селянства, в якій винуваті чиновники від партії. А Шварцблут — за приховування від партії свого буржуазного походження і есерівського минулого. — І не врятує тебе, кажу йому, ні те, що ти до товариша Косіора, першого секретаря ЦК КП(б)У в довіру втерся, через те, що тепер вже польське коріння в собі віднайшов і про свій “інтернаціоналізм” репетуєш, а не про козацьке походження. І навіть те не спасе, що лютуєш тут перед нами, останню зернинку вимагаєш в селянина забрать. Бо це не “лінія партії”, а пряме вредітєльство. Кому той соціалізм буде нужний, як люди вимруть? Не може комуністична партія більшовиків від своїх членів такого вимагать, не за те ми на фронтах Гражданської війни кров свою проливали, а потом з кулачеством боролися.

— І яка ж реакція у “товаріща Чєрнявского” була? — пожвавішав Шеремет. — Злякався? Чи як?

— Та ні, він, гад, не з лякливих був. До такого повороту, видно, готувався давно. Бо одразу кинув: — Хто тебе, селюка, слухать буде? А тим більше — хто повірить? Хто я і хто ти?

— Може, кажу, мене слухать і не будуть, зате послухають більш значних людей. Які розкажуть кому слід і про мене, і про тебе, і про всі наші тут діла. Може, мене це й не врятує, однак і тобі мало не видасться, коли за тебе як слід візьмуться. Причому не ваші, харківські, а московські товариші. Люди у мене там провірені ще в гражданську є, як з ними зв’язаться — також знайду. Так що думай…

— Я гадав, це тільки зараз такий гадючник серед чиновництва, причому на всіх рівнях, одне одного поїдом їдять. А “партсовактів”, виявляється, також були хлопці не з останніх в цьому ділі.

— А що я мусів робити? — В голосі Діда переможних ноток не відчувалося. — Дозволити, щоб моє життя зруйнував оцей партійний кар’єрист, з яким мене так нещасливо звела доля? Не кар’єру, зваж собі, а — саме життя. Бо воно мені без моєї справи, за яку я кров свою проливав, само по собі не дуже-то й нужне. Не пам’ятаю, хтось із мудрих сказав, що добро повинно вміти себе захищати від зла. Однак саме погане було не в тому…

Шеремет здивовано глянув на Діда:

— Цікаво, а що ж може бути гірше? Хіба що вже відверте безмір’я…

— Безмір’я кажеш… Це дійсно страшно. Але ще страхітливіше, коли воно поєднується з безвір’ям. Точніше — із зневірою. — Голос Діда став гірким, мов полин. — Бо Шварцблут подумав-подумав, та й каже: “Наївний ти чоловік, Горенко. Невже ти гадаєш, що те все, що тут у нас, в Україні робиться, в Харкові замислено? Невже ти не розумієш, що це все — прямі вказівки Москви? А ми всі тут, на місцях — всього лише виконавці? Просто один більший, другий менший, але обидва ми — всього лише гвинтики гігантської машини, сконструйованої не нами і не нами керованої. Ну, донесеш ти на Чернявського, доведеш, що насправді він Шварцблут, не українець, а єврей, не більшовик, а соціаліст-революціонер. І що з того? Пришлють замість Чернявського якогось Сахарова-Цукермана або Царьова-Малика. А далі що? Нехай навіть справжнього Іванова або Смірнова. Він що, інше щось робитиме? Це воля партії і її треба виконувати. За будь-яку ціну”.

— Навіть якщо ця ціна — мільйони людських життів? — Не втримався від репліки Шеремет. — А потім — хто її визначив, оту ціну? Хто кому дав таке право? І чия вона, ота воля, яких людей конкретно? І чому саме така нелюдськи жорстока?

— Приблизно те саме і я його також спитав, — неквапно зроняв слова Дід. — Однак він лише плечима знизав: “Звідки мені знати, який там, нагорі задум в масштабі всього СРСР і на десятки років наперед? Мені наказали робити тут, зараз і оце. Конкретно — розібратись з вашим повітовим керівництвом і доповісти чіткі пропозиції: кого до партійної відповідальності, кого з партії зовсім, кого тільки з посади, а на кого передати матеріали в ОГПУ, чекістам. Второпав всю серйозність ситуації?”

— Як тут не второпати, — кажу. — І в яку ж категорію ти мене зачислив? — Однак він ніби й не чує. “Я бачу, — продовжує, — що ти людина нібито розумна, але для керівної партійно-господарської роботи підходиш мало, особливо в світлі сучасних вимог. Гадаю, ми знайдемо для тебе посаду більш відповідну твоїм здібностям. Але запам’ятай: якби на моєму місці був хтось інший — так легко б тобі не минулося. Тому на майбутнє раджу: не пиши більше нікуди і ніколи. Партія не помиляється. І якщо в тебе й виникають якісь сумніви — тримай їх при собі. Настійливо раджу. По-дружньому.”

— Ну і “друга” вам доля підкинула! Я таких називаю “заклятий друг”, — невесело пожартував Шеремет. — Однак тепер принаймні стає зрозумілим ваш несподіваний потяг до роботи на освітянській ниві. Усунули — засунули в глухі Недбайки і сиди собі там, виховуй підростаюче покоління, гідних будівничих світлого соціалістичного майбутнього.

— Приблизно так, — хитнув головою Дід, вочевидь маючи намір поставити крапку на важкій темі.

Однак Шереметові не давала спокою думка, без відповіді на яку, як йому здавалося, неможливо було з’ясувати належним чином ні причин, ні масштабів катастрофи, яка спіткала його народ.

Безсумнівно, надходили відповідні злочинні директиви з Москви, зрозуміло, що був відповідний тиск і контроль за виконанням — але ж якби всі українці, які були тоді в партійно-радянсько-господарчому апараті, в репресивних органах — та стали разом “проти” — так, як його Дід, можливо б не сталося тоді катастрофи?

— Стали проти, кажеш… — гірко зітхнув Дід. — А про постанови політбюро ЦК ВКП(б)У від листопада 1932 р. стосовно участі “чекістів” і судових органів у проведенні хлібозаготівель і ліквідації осередків контрреволюції ти чув?

Шеремет напружив пам’ять, бо якраз нещодавно проштудіював навчальний посібник “Історія України: нове бачення”, офіційно рекомендований Міністерством освіти України ледве не для всіх, хто читати навчився — від учнів старших класів і аж до викладачів вищих навчальних закладів. Однак про ці постанови там не йшлося.

— Ви “закон про п’ять колосків” маєте на увазі?

— Не зовсім так, хоча і це туди ж. Просто для того, щоб виконати і цей закон, і хлібозаготівлі, що призвели до голодомору, треба було загнуздати “рядових і молодший командний склад партії”, тих, хто безпосередньо на місцях, в селі й у районі працює. Та так, щоб і не писнули. Або прикормить. Тому спочатку їм підвищили зарплатню, якраз до п’ятнадцятої річниці революції, та організували спеціалізоване постачання. Ти знаєш, що це таке, у вас воно потім до дев’яносто першого року збереглося.

Що таке спецпостачання Шеремет справді знав: коли певним категоріям партійно-радянських функціонерів дефіцитні товари продавалися за безцінь або за символічну ціну. В одному Дід не зовсім правий: спеціальне постачання в дев’яносто першому році не зникло, залишилися і надалі. Просто масштаби змінилися: тоді наділяли від шматка ковбаси до автомобіля або квартири, тепер — аж до завода-гіганта або латифундії включно.

— Ну, то вже ваші проблеми, — прочитав його думки Дід. — А тоді, одразу після святкування річниці революції, видали ще дві постанови та одну директиву. Це для тих, хто совість свою на спецпайок все ж не розміняв. Хочеш послухати? Я ті документи напам’ять і досі пам’ятаю. Ось, наприклад, що пообіцяли 27 листопада: “В первую очередь привлечь к судебной ответственности переродившихся, пособляющих кулачеству членов партии из числа руководящих должностных лиц колхоза — счетоводов, кладовщиков и т. п. Немедленно публиковать об их арестах и привлечении к суду. Коммунистов, помогающих обманывать государство и организующих саботаж хлебозаготовок, нужно судить особенно строго и решение суда вместе с исполнениями приговоров опубликовывать в районной печати… Секретарям обкомов совместно с начальниками отделов ГПУ выделить наиболее серьезные дела и в ускоренном порядке провести по ним суд с применением самых суровых приговоров… Составить и послать через ГПУ в г. Харьков список тех, которые должны быть высланы как политически опасный элемент. В особых случаях ответственных коммунистов после исключения из партии немедленно арестовывать и передавать суду”.

Однак цього, видно, здалося замало, тому через пару днів додали:

“Предусмотренные постановлениями ЦК репрессивные меры по отношению к кулацким элементам и в колхозах, и среди единоличников, еще очень мало использованы и не дали необходимых результатов вследствие нерешительности и колебаний там, где репрессия, безусловно, необходима… Советский аппарат в это же время совершенно бездействует и не исполняет своих прямых обязанностей, не несет никакой ответственности”.

А щоб забезпечити виконання, для надійності, так сказать, вирішили: “Для коренного улучшения руководства применением судебных репрессий создать в областях комиссии в составе первого секретаря обкома, обл. КК (Контрольная комиссия), начальника областного отдела ГПУ и облпрокурора. Комиссия раз в 2-3 дня устанавливает дела… которые должны быть проведены в ускоренном порядке… Суд по всем этим делам должен заканчиваться в срок 4-5 дней под непосредственным руководством и наблюдением комиссии…”

— То хто ж, по-твоєму, перед такою силою може встояти?

— Невже нічого не можна було вдіяти? Невже ніхто не пробував, як от ви, щось пояснити, переконати, саботувати врешті-решт? — вражено мовив Шеремет.

— Сміливий ти чоловік, як я погляжу, — насмішкувато мовив Дід. — А ти знаєш, що лише за чотири місяці хлібозаготівлі тридцять другого року було заарештовано за хлібозаготівельними справами одинадцять тисяч чоловік. А за один лише наступний місяць — шістнадцять тисяч! На “чорну дошку” було занесено шість великих сіл і до чотирьохсот колгоспів!

— І що з того? Мало кого за що сварять, — недбало кинув Шеремет.

— Та ти знаєш, що за цим — більше ніж чотириста притягнутих до суду партійців і більш ніж дві тисячі — з правлінь колгоспів, з них сотня — засуджених до страти! І це всього за п’ять місяців тридцять другого року. А попереду ж був ще й тридцять третій! — Скипів Дід. — В одній з областей (не пам’ятаю вже якій) закритий лист ЦК надходив, було засуджено тисячу голів та інших посадових осіб колгоспів, з них шістдесят чоловік — до роз-стрі-лу. В одній тільки області! А їх в Україні скільки було? А ти кажеш — “щось пояснити, переконати, саботувати…” Оті нещасні спробували…

— Хай буде так, вас — кого купили, кого залякали, партгоспактив районного масштабу… Це хоча й недобре, але по-людськи зрозуміло. Але чому прості люди оте терпіли? Ті, кому втрачати вже не було чого? Окрім свого життя, яке й без того опинилося під загрозою? Чому за коси-вила та сокири не взялися, як в Коліївщину?

— Як тобі сказати… — спробував пояснити Дід. — Мабуть, сподівалися на щось… Окремі, щоправда, пробували правди добитись, однак їх швидко приборкували. Переважна ж більшість далі лайки та матюків не йшла. Адже селянин — він по натурі своїй істота мирна…

— Неправду кажеш, Григорію! — загримів голос Шаблія. — Наш селянин хоча й миролюбивий, але й не віл тупий. І за себе, за родину свою постояти вміє. Однак ви спочатку найбільш сильних і енергійних, хто за вільну Україну боротися пішов, постріляли — порубали та з рідної землі до Польщі, Румунії та Чехії вигнали. Потім за простих, але розумних і працьовитих хазяїв взялися: куркулями їх оголосили та з рідних домівок повиганяли, найбільш сильних і тим небезпечних — до Сибіру, а просто заможних, але обережних — тих поближче, до Чагарів. Хто ж в селі, залишився? Голота безталанна і ледача та ще працьовиті боязкі дядьки. Які все на щось сподівалися від вас, від влади, а коли збагнули, що — все, гаплик, кінець життю, — тоді вже ані косу на держак настромити, ані вила або сокиру до рук проти московсько-більшовицького ворога взяти були вже неспроможні.

— Моя правда, а не неправда. Неправда — вона твоя, Дмитре. І правильно ми все робили усі п’ятнадцять год, коли за радянську владу боролися. Якби не ота трагічна помилка в тридцять другому-тридцять третьому — все могло бути інакше… Тут ми дійсно перед народом завинили. Але не ми, прості сільські комуністи, а ті, хто наверху сиділи та вказівки нерозумні — безсердечні давали, — сердито одказав Дід.

— Горішні, кажеш, винуваті, а ви невинні? — Розлютився Шаблій. — А хто в селянина останню морквину та картоплину одбирав? 3 голодного рота видирав? Хіба цеківці, що в Москві та Харкові сиділи? За сотні й тисячі верст? Хіба то не ви були та всіляка сільська наволоч, п’яниці та ледацюги, з яких ви свій “сільактив” зорганізували?

— Я особисто того не робив! — Глухо кинув Дід. — І нікого до того не заохочував. А за інших не відповідаю.

— Але ж хіба не ти їх свого часу залучав до того “активу” паршивого, комуністичні ідеї в їхні нерозвинені мізки втовкмачував, нацьковував на справжніх хазяїв? І те, що вчасно відійшов від чорної справи сам — це ще не значить, що до неї зовсім непричетний. Бо твої “шарікови” ж не тільки залишилися, а й розперезалися без твоєї руки на всю котушку. Поки їх самих влада не “кинула”, і вони також повиздихали, тільки й того, що останніми, — не відставав Шаблій.

— Звідки ти про це знаєш? Про ці деталі? Адже ти в той час у Польщі був. Разом зі своїми петлюрівськими недобитками.

— То твоє щастя, що такі, як я змушені були по чужих краях силу й відвагу свою марнувати. А тут наш народ без нашої лицарської звитяги й наснаги покірно гинув у вашому большевицькому ярмі, — не залишився в боргу Шаблій. — Що ж до того, звідки знаю — то до нас, через Збруч, з вашого комуністичного раю люди сотнями й тисячами втікали. І стріляли по них ваші ж червоні прикордонники, а не чужі польські. Однак в темноті, та ще й у воді не всіх поцілиш. Так що достатньо було тих, від кого можна було з перших вуст почути, що ви тут з народом нашим творили за московсько-комуністичною указкою.

— Тоді мусів би знати, що то не тільки ми винні, скомунізована сільська голота, як ти кажеш, — ображено заперечив Дід. — Для роботи на селі з міста було направлено понад сто десять тисяч партійців з числа переважно робітничого класу. І то тільки в 1932-му році. Та ще кілька десятків тисяч незабаром після того. Та апарат НКВС, ГПУ, прокуратура — все те, що нині називається “силовиками”. То що ми по своїх селах мали робити? Якщо мало не на кожний десяток сільських дворів якийсь “уполномочений” з числа присланих був? Скільки серед них українців було — сам знаєш. Вони й керували тією “голотою”, навчали своїм “методам роботи”. А ті й старалися, скільки в кого розуму й совісті вистачало…

— І розуму, і совісті хоч в тих сільських активістів, хоч в тих “уполномочених” і “правоохоронців”, наскільки тепер стало відомо, було небагато. Скоріше, не було зовсім, — втрутився в дискусію Шеремет. — Але ж скажіть мені, будь ласка: чи не українцями вони були, оті жорстокі безпосередні виконавці? Я не маю на увазі всіляких “уполномочених”. Принаймні у ваших, Діду, краях. Та й щодо цілої України — якщо не всі, то переважна більшість, мабуть, природніми українцями були. Хіба не так? Так. То ж чи не здається вам обом, що перш ніж дорікати якимсь далеким і абстрактним інтернаціональним правителям в Москві та Харкові й не дуже вже численним і заляканим місцевим комуністам, наголошую — теж українцям, слід було б перше замислитися, чому таке відбулося саме з нашим народом? І саме таким чином?

— Що ти маєш на увазі? — майже водночас однаково насторожено перепитали затяті супротивники.

— Поясню, якщо незрозуміло. Я довгий час жив у Санкт-Петербурзі, як по вашому — Ленінграді. Відомо, що там у війну від голоду загинуло майже мільйон людей. Мені багато хто розповідав про ті жахи. Вистачало подібного і в нас за десять років до того. Але там був конкретний винуватець: німецько-фашистські загарбники, які блокували місто. І перешкоджали довозу продовольства. Щоб примусити здати місто. В окупованих місцевостях довкола вони шматок хліба з голодного рота в селян не видирали. Їм потрібно було саме місто, а не смерть всіх підряд. Тобто: маємо справу з іноземцями, які переслідують політичну мету. Так?

— Припустимо, що так. Але куди ти гнеш? До чого? — Спантеличено-невдоволено засопіли обидва.

— До того, що в нашому випадку маємо справу не з іноземцями, і не з війною, а з чимось зовсім незбагненним, що не має аналогів в інших народів. Ви, вдумайтеся: українці морять голодом українців самі, слухняно виконуючи злочинний наказ чужинців. Українці відбирають хліб в українців і самі ж відправляють його комусь там в інші краї. Сусід в сусіда видирає з рота останній шмат і прирікає його на голодну смерть — аби тільки вислужитися перед чужинцями! Свій вбиває свого за наказом якихось чужинських зайд. То ж чи все в порядку з ментальністю в нашого народу?

— Чи в порядку з ментальністю в нашого народу, кажеш… Іншими словами — чи сповна ми, українці, розуму й моралі в порівнянні з іншими народами? — Голос Шаблія став гіркішим від полину. — Ми-то сповна, і з ментальністю в нас все гаразд — християнська вона в нас, мораль і віра. А от з тими, хто накази давав нас нищити та голодом морив — з тими треба було б розібратися.

— Що на увазі маєш? І кого? — насторожився Дід. Однак той ніби й не чув, правлячи своєї.

— Ти знаєш, що їхній нинішній Президент, незалежної України, також, до речі, колишній професійний комуніст, у своєму офіційному зверненні до нації заявив? Що “… це був геноцид. Цілеспрямований, ретельно спланований геноцид проти українського народу”. Але ж такий колосальний злочин, як геноцид проти цілого певного народу, може плануватися і здійснюватися лише в чиїхось певних інтересах. Якогось певного іншого народу або принаймні достатньо впливової і численної групи людей, яка ототожнює свої власні інтереси з інтересами цього іншого народу. То хто ж був той народ, злочинці з числа якого спланували і здійснили геноцид українців? І в інтересах якого народу?

Питання Шаблія важкою хмарою повисло в повітрі, не знаходячи відповіді. Щоправда, він її й не очікував, продовжуючи цитувати Президента України: “З українців виймали хліборобську душу, ламали хребет нації, свідомо провокували канібалізм”. Моторошно, але відверто й вірно. Однак — не самі ж українці заходилися самі себе знищувати і поїдом їсти? Такого не було в житті будь-якого європейського народу, тим більше нашого з його смирною вдачею. То хто ж були ті злочинці, що цей злочин спланували і зреалізували?

Шеремет згадав те минулорічне звернення у зв’язку з Днем пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій: “Спланований і реалізований Голодомор та масові політичні репресії поставили під сумнів саме існування нації”. Все трагічно вірно. Однак же “комуністичний режим” — це і його Дід, і сотні тисяч інших йому подібних. Нехай навіть вони й були комуністами, але ж хіба ворогами свого народу? Адже ж і він, Шеремет, також був комуністом, однак це не заважало й не заважає йому служити своїй нації. Як і мільйону інших українців — колишніх “члєнов КПСС”. Не кажучи вже про ті десятки, якщо не сотню тисяч професійних партійно-комсомольських функціонерів, які наввипередки кинулися до чиновних крісел в Україні, проти незалежності якої вони боролися до останнього, аж поки вона не одержала всенародної підтримки. І “вождь мірового пролетаріата” Володимир Ілліч Ленін на їхніх партійних квитках від злості ані не пожовтів, ані не посинів… Але що мав на увазі Шаблій в своїх міркуваннях?

— І хто ж, по-вашому, був насправді отой лютий ворог українства? Який влаштував геноцид нашого народу? Комуністичний режим? — Процитував він думку Президента. — Так його давно немає, “червона загроза” в уяві навіть дуже правих політиків на задній план відійшла. Тому треба спорудити відповідної урочистості Меморіали жертвам Голодомору, як це запланувало наше керівництво — і “хай же пам’ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, живих, додасть нам сил та волі, мудрості й наснаги для зміцнення власної держави на власній землі…”

— Мудро сказав ваш Президент, нічого не зауважиш, — схвально озвався Дід.

— Мудро-то мудро, але не все, — по довгій паузі заперечив Шаблій. — Повторюю своє питання знову, ще раз: якщо є “невинно убієнні” значить, є й “умисні убивці”. А умисних убивць завжди виявляють і конкретно називають, а затим розшукують і судять. Оскільки для злочинів проти людства, яким є геноцид, терміну давності не існує. Взяти близьких нам, українцям людей — євреїв, мільйони яких віками на нашій українській землі годувалися. Вони аналогічну нашій катастрофу свого народу назвали “Холокостом”, що значить грецькою “спалений цілком”. І виявили винуватців: не просто “фашизм”, а конкретно кожного злочинця — хто за ім’ям і з якого роду-племені, щоб всі знали, який народ породив таку потвору. І винуватців їхнього горя вишукують по всьому світу і судять, бодай заочно. Тому я питаю: а в нас винуватці хто? Як їх кличуть, які матері їх, душогубів, породили, які батьки їх виховали? Яких народів вони дочки й сини?

— Так їх усіх давно вже на Землі немає, ні самих душогубів, як ти кажеш, ні тих, хто їх породив — вони давно вже в пеклі гріхи свої спокутують, — стенув плечима Дід. — До чого тут фамілія, ім’я й отчество і з кого походять? Я розумію куди ти гнеш, але — не будеш же ти щот всім тим національностям пред’являть? Які в ті часи панівні місця у правлячій верхівці займали? Так ми якщо не зі всім світом пересваримося, то із сусідніми народами — точно.

— Стривай, Григорію! То хто ж кого голодом морив? Ми їх чи вони нас? То чому ж вони не бояться з нами посваритися і нахабно заявляють, що визначення голодомору як геноцид не є адекватним події? Чому знищення шести мільйонів євреїв — це геноцид, а знищення від семи до десяти мільйонів українців — ні? Це, мовляв, їхня особиста трагедія і порушення прав людини, не більше? Де ж логіка? Я вже не кажу про елементарну совість, — наполягав на своєму Шаблій.

— При чому тут совість? Тут політика, чого їх плутати? — невдоволено заперечив Дід.

— Совість і політика — поняття нероздільні. Бо брутально безсовісна політика до добра жодну державу ще не доводила. Керівництво заходами, які призвели до загибелі мало не десяти мільйонів українців, звідки здійснювалось? З Москви. Оті сотня тисяч з чималим гаком партійців, які були направлені в українське село, щоб організувати практичне виконання отих бузувірських заходів — вони ким були за національністю? Тож чому саме демократична Москва, яка нібито вже позбулася свого шовіністично-комуністичного минулого, тепер категорично проти того, щоб визнати голодомор, влаштований комуністичною верхівкою СРСР, геноцидом нашого народу?

— Ти ж сам на своє питання і відповів — чому, — втомлено кинув Дід.

Шеремет слухав цю дискусію, і гостру і пекучу, однак мовчав. Бо не міг же він їм, очевидцям і учасникам тих подій, сказати, що навіть в незалежній Україні вищий законодавчий орган держави кваліфікував Голодомор як геноцид всього лише мінімально необхідною для прийняття такого рішення кількістю голосів: за проголосувало всього лише 226 із 410 депутатів, зареєстрованих у залі. Тобто: сорок п’ять відсотків “народних обранців”, майже половина, не вважають за геноцид знищення до десяти мільйонів своїх же співвітчизників, причому самою лютою зі всіх смертей — голодом. Про що ж тоді тут говорити? І чого тоді вимагати від інших держав і народів, а тим більше від безпосередньо причетних до цього злочину? З ретельно прихованою від світу своєю виною, усвідомленою підступним розумом, але без покаяння в темній душі.

— А хто за національністю були оті комуністичні керманичі? Окрім нечисленних росіян? — не вгавав Шаблій — І чому під “Декларацією до 70-річчя Великого голоду в Україні 1932-1933 років”, яку підписали понад тридцять держав світу і Європейський Союз, немає підпису делегації Ізраїлю? Чому представники саме єврейського народу, який сам пережив геноцид, продемонстрували настільки байдуже ставлення до трагедії українців, на землі яких і серед яких вони жили віками? Чому про вину слов’ян, особливо українців, за погроми, наслідком яких є побиті шиби та розпороті єврейські перини, нам нагадують постійно, а за свою участь у винищенні десяти мільйонів українців ні від кого жодного слова покути не було?

— Чому, чому… — розсердився Дід. — Їх і питай, чого ти до мене причепився? Тільки замучишся в тому розбиратися — хто, де і коли був прав, а хто винуватий, не кажучи вже, щоб поіменно.

— Е, ні, не скажи. Поіменно всіх треба назвати хоча б тому, що у вас, в нинішній незалежній Україні, вулиці і навіть міста й досі імена катів українського народу носять, а пам’ятники тим катам своєю окрасою вважають. В той час як їм анафему по всіх церквах, незалежно від конфесій, слід було б проголосити. Це щонайперше.

— Стривайте-стривайте, шановний пане Дмитре, — не витримав Шеремет. — Не треба так перебільшувати. Взяти хоча б Київ: пам’ятника Михайлу Грушевському поставили, вулицю його ім’ям назвали, вулиці Січневого повстання й Косіора перейменували…

— А пам’ятник цьому комуністичному сатрапові, одному з провідних організаторів голодомору, — так на місці і стоїть. А вулицю імені Артема, затятого ворога всього українського, вулицею Січових Стрільців назвати — що, заракло духу? А на місці противника нашої самостійності Миколи Щорса хіба не краще виглядав би Євген Коновалець, який життя поклав не за червоний Інтернаціонал, а за незалежну Україну? Я вже не кажу про сороміцтво з вашим містом Котовським і пам’ятниками йому по всіх усюдах. Кримінальний злочинець за царя, елементарний бандит-“рекетир”, як по нинішньому, а потім червоний паливода і горлоріз, кат українського народу, один з адептів відторгнення значної частини українських земель на користь Молдови — і його продовжують звеличувати в незалежній Україні! В той час, як закатованим ним під Базаром моїм бойовим побратимам — борцям за волю українського народу пам’ятник споруджує українська діаспора у Великій Британії. І вам, українцям, не соромно?

— Що, тебе також там на той світ одправили? — поцікавився Дід.

— Слава Богу, ні, я ще повоював за Україну — і в Українській військовій організації, і в Організації українських націоналістів, і в Українській повстанській армії був. На той світ пішов полковником, в бою, як і личить козакові. Мені червоніти за себе перед своїм народом нема чого — поклав за нього все, що мав. Але то вже окрема тема. А під Базаром мені тоді просто пощастило: на моїй ділянці прориву облогою керував червоний комполку з кубанських козаків. Заговорила, видно, в ньому людська совість і українська кров — дав нам можливість вирватися з кола смерті. Так червоні його потім за це й розстріляли разом з нашими козаками. От кому пам’ятника треба було б поставити, а не “легендарному комбригові”. Червоні галіфе його нашою українською кров’ю вифарбувані, а героїчна його легенда на наших українських кістках вибудована… — гірко закінчив Шаблій.

— Тебе послухати — так тоді ледве не всю Україну треба перейменувати та пам’ятники позносить. Що тоді залишиться? І що поставить? Так, щоб знову зносити не треба було, аби розбрату не визвать? — сердито засопів Дід.

— “Переконаний — у Києві має постати величний Меморіал жертвам Голодомору. Пам’ятники потрібні і в усіх регіонах держави. Це не формальність, а свідчення глибокої шани до загиблих, невмирущої пам’яті про цю трагічну сторінку історії та водночас — символ безсмертя нашого народу”. Це не я сказав — це слова їхнього Президента, — вказав на Шеремета Шаблій. — Гарні слова, дай Бог, щоб з ділами не розійшлися.

Почувши, врешті, добре слово, він аж духом піднісся, однак, лише на мить. Бо згадав інтерв’ю одного чиновника. Спорудження “величного Меморіалу жертвам Голодомору” в рік його семидесятиліття потихеньку перепасували міській владі. А та виділила на спорудження пам’ятника аж цілих 150-200 тис. гривень. За нинішніми цінами це вартість двокімнатної квартири середньої якості. Якщо втрати України в Голодомор і від німецько-фашистських загарбників цілком співставні, то пам’ятники вийдуть, м’яко кажучи, не зовсім, особливо в порівнянні з меморіалом на Печерських пагорбах… І нікого не хвилює як відповісти на це питання людям років через тридцять, на століття чорної річниці. Хоча, може ще схаменуться, підкинуть якусь копійчину, щоб не дуже людські очі й мізки муляло…

Шаблій же продовжував:

— Тільки треба б було додати, що пам’ятники мають постати не тільки безневинним жертвам, а й борцям. Якщо не насамперед, то відразу за тим. Але увічнення пам’яті жертв неможливе без виявлення і покарання, бодай умовного, винуватців, з кого б вони не походили, з яких могутніх нині націй. Бо злочин є злочин, хто б його не вчинив — хоч марсіани… — знову повернув на своє невгамовний полковник.

— Не треба зараз тих деталей. Ніч коротка, а скільки ще потрібно з’ясувати, — заблагав Шеремет, бажаючи припинити подальше загострення теми. Було на те кілька причин. Серед них і та, про яку казав Дід — щоб не внести, не дай Бог, розбрату із сусідами, та й з власними етнічними меншинами. На думку спали слова з пісні його афганських часів: “Хто є ворог, хто друг — розберусь як-небудь, / я звичайний солдат — складний-довгий мій путь…”

Однак Шаблій немовби й не помічав прагнення Шеремета уникнути вкрай небажаної і навіть небезпечної, як на нинішні часи, теми:

— До справжніх причин Голодомору ти не доберешся, поки не вислухаєш мене. Я коротко, недовго. Насамперед — не бійся, що хтось там образиться. Бо хіба ж Правда комусь із порядних людей може очі колоти? Якою б гіркою вона не була? Її сприймають, перепускають через свою душу, роблять висновки — і намагаються надалі жити по Правді й Справедливості, не припускаючись більше помилок. Адже так?

— Звісно, що так, це ж хрестоматійні речі.

— От ти над ними і подумай. Бо нам з твоїм дідом вже пора, договоримо іншим разом, — заквапився Шаблій. — Головне, ти пошукай, кому це було вигідно, хто мав би з цього зиск — із знищення нашого народу. Шукайте — і віднайдете, так сказано в Біблії. Я б додав: як віднайдете — воздайте їм по заслугах їхніх. Хто б вони не були, ці визискувачі, в які б гарні шати не рядилися і в які б привабливі словеса не вбирали свої облудні задуми. Настала пора істини.