“Підготовка колективізації сільського господарства”

Володимир Пасько

Нерівні рядки на пожовклому папері ставили більше питань, аніж давали відповідей. “Після лікування я оп’ять почав працювати на різних роботах. У 1924-25 роках працював головою сільради”.

Два роки — два рядки. І все. Однак Шеремет знав, що саме тоді в Комуністичній партії точилася гостра боротьба за владу, яка почалася фактично з часу тяжкого захворювання Леніна в 1922 р. і не вщухала протягом цілих дванадцяти років. Аж поки убивство Кірова не поставило крапку в питанні щодо можливої альтернативної кандидатури на посаду керівника і партії, і держави. Але до тієї кривавої крапки було ще довго, боротьба ще була в розпалі…

— Мене те не дуже стосувалося, — прочитав його думки Дід. — Тоді знову почало піднімать голову кулачество, знову посилилась класова боротьба. Партія поставила завдання нейтралізувати кулачество, відірвати середняка від куркуля і зміцнити його союз з біднотою. Так що роботи вистачало.

— При чому тут партія? Чи вони відновили ваше членство? Справедливість восторжествувала?

— На жаль, ні. Скільки я куди не писав, відповідь була одна — “нічем помочь нє можем, вступайтє заново.” А заново для селянина вступити тоді було практично неможливо: приймали робітників, червоноармійців, ще трохи “трудової інтелігенції” — і все.

— То чому ж ви знову лінію партії проводили та боролися з отими куркулями, замість того, щоб у власному господарстві хазяйнувати та дітей ростити?

— Потому, що комуніст він не наявністю партбілета опреділяється, а переконаннями. Переконання ж мої були кріпкі: я тих мироїдів не затим розкуркулював, щоб вони тепер знову гору взяли наді мною і сільською біднотою.

— Стривайте, стривайте. Як же це так? За дві сторінки до цього ви пишете: “Весною 1921-го року по всьому повіту проходила розкулачка кулаків. Організація комітета незаможних селян забирала у багатих кулаків частину коней, волів і іншої худоби, а також сільськогосподарського інвентаря і постройок і передавали біднякам. От таким способом бідняки змогли пахать ту землю, яку вони одержали. Крім цього, у кулаків брали і зерно на посів. От таким способом були матеріально обеззброєні кулаки, а бідняки одержали матеріальну допомогу і почали добре працювати і скоро позбулися злиднів”.

— Правильно, писав. Так і було. Но за ці три роки кулачество знову відродилося і сили набрало. А біднота так і не вивелася остаточно. То що ж робить? Довелося знову розкуркулювати. — Беземоційно зауважив Дід.

— Та ж побійтесь Бога, Діду! Давайте поміркуємо. Ви тричі ділили їхню землю протягом двох років, а потім відібрали, що захотіли з тяглової сили й реманенту. Було? Було. Таким чином, фактично урівняли всі господарства в можливостях: бо у всіх є земля, у всіх є чим її зорати, засіяти й обробити. Так? Так. То якщо одні люди працювали краще, своїм горбом підняли господарство — за що ж їх знову на поталу? На розкуркулення? І в ім’я кого? Ледацюг та невдах, в яких не звідти і не туди руки-ноги ростуть та макітра не варить? Де ж ваша хвалена справедливість, рівність і братерство?

— Не гарячкуй, не все так просто. Ось ти кажеш, що можливості рівні. Рівні-то рівні, та не зовсім. От два господарства, все однакове, в кожному по чотири душі. Але в одному ці четверо — чоловік із жінкою по сорок год, та два сини по двадцять. А в іншому — вдова з трьома дітьми, найстаршому чотирнадцять. Почали однаково, а закінчили — вдова за безцінь земельку свою віддала тим першим, та зі всім своїм виводком батракувать до них пішла за шматок хліба і копійчину злиденну. Бо який же дурень найманому робітникові нормальну ціну за його працю встановлює? Від свого рота зажерливого та черева ненаситного відриває? Це перше, найпростіше. А ось тобі друге: виростають та женяться оті два сини, в того удачливого господаря, та й вони з жінкою ще не старі — от і змушені ділити господарство. А як ти одну пару коней або волів та одного плуга на три частини поділиш? От і виходить з одного кріпкого господарства три слабосильних. А там неврожай або конячина ота одна у когось захляла — і стає тоді такий хазяйський син з хоч і дрібного, але хазяїна, сам батраком у таких самих, як його батько колись був. Отака-то вона діалектика сільської жизні. Знову, одні — багатії, інші — злидарі. Що робити? Як і чим справедливість піддержувать?

— Не пограбуванням же тих, хто вміє й може господарювати! Економіка — це одне, а соціальний захист — зовсім інше. Це як кінь і віз, якого, як відомо, поперед коня не ставлять. Добрий господар — це платник податків, вдова із сиротами — споживачі соціальної допомоги. Між ними — держава, яка повинна заохотити до роботи першого і допомогти другому. А не так — одібрать і поділить. Який дурень тоді добросовісно працюватиме?

— Ми хоча й обдирали, як ти кажеш, але небагатьох багатих на користь маси бідних та знедолених. А ви тепер робите все навпаки — обдираєте мільйони простого люду, робите їх злидарями на користь купки паразитів. Які вискочили з грязі та в князі, з дрібних пройдисвітів у великі підприємці, та ловлять золоту рибку у водичці, яку самі ж і скаламутили, — сказав, мов одрізав Дід.

— Не я її каламутив, ту водичку, не я в ній рибку ловлю, так що то не на мою адресу, — заперечив Шеремет. — Повернемося краще до ваших часів. Невже серед вас тоді не знайшлося лідерів, які б зрозуміли, що пригнічуючи справжніх хазяїв, ви не вирішите проблему бідності на селі, а лише заженете її в глибину?

— Чому ж не знайшлося? Були такі, — недобро усміхнувся Дід. — “Правий уклон” називалися. Бухарін у них в перших був. Кинув гасло: “Збагачуйтесь!” Дуже багатьом тоді це гасло сподобалося. Та партія була насторожі — наслідки тобі, мабуть, відомі…

— Та відомі. І для них, і для вас, і для країни в цілому, — здосадував Шеремет. — Я не знаю, як у вас в Недбайках, а в цілому по СРСР куркулі складали всього п’ять відсотків від сільських господарів. Але обробляли десять відсотків зернових площ і давали двадцять відсотків товарного хліба. Продуктивність виробництва — один до чотирьох. Тому — їх плекати треба було, а не нищити.

— Плекати, кажеш, — криво усміхнувся Дід. — Може, нових поміщиків з них ростити? А інших людей куди? Тих, хто земельку свою їм змушений був майже задурняка віддати? Батраків багато їм же не потрібно. Решті куди діться? В город? Так там своїх безробітних тьма. Тому партія правильно і вчасно провозгласила курс на колективізацію сільського господарства. Щоб з одного боку — не плодить нових, як ти їх називай — хоч поміщиків, хоч фермерів, хоч куркулів — все одно експлуататорів, а значить — ворогів трудового народу і совєтської власті. З іншого боку — не допустить нового зубожіння широких народних мас. А ще з іншого, виходячи із загальнодержавних інтересів — підняти товарність сільськогосподарського виробництва. Що можливе лише за умови створення достатньо великих господарств, типу як поміщицькі були.

— І всіх цих трьох зайців ви поцілили одним пострілом — створивши колгоспи. Чи не так? — Невесело зіронізував Шеремет.

— А ти не смійся! — Скіпив Дід. — Ви он колгоспи поруйнували, так по селах ніби Мамай пройшов — поля бур’яном позаростали, а від тваринницьких ферм — самі руїни. А є такі місця, що й руїн не позалишалося, розтягли все геть аж до фундаментів.

— Давайте спочатку колективізацію переживемо, а за нею голодомор великий та малий, та тридцять сьомий рік, а потім вже й до нас, грішних, дійдемо. — Не бажав залишатися в боргу Шеремет.

— А що її переживать, колективізацію? Вона, я ж тобі показав, була підготовлена самим ходом історичного развітія. Звісно, і партія велику підготовчу роботу провела. У зв’язку зі святкуванням десятиріччя Великої Жовтневої соціалістичної революції був оголошений масовий призов робітників у партію. На цей раз не забули і про сільських активістів з бідняків та батраків, чим створили міцний прошарок свідомих бійців партії, на яких можна було спертися в боротьбі за соціалістичні перетворення на селі.

— Ви-то особисто вирішили врешті питання зі своєю партійною приналежністю?

— Та вирішив, — без піднесення кинув Дід. — Довелося заново вступать, за малим через десять років після того, як став більшовиком. Що поробиш, така судьба. А комуніст плакаться на долю і обіжаться на партію права не має.

— На що ж він має, цікаво, право? — Необережно спробував підчепити старого Шеремет.

— Так ти ж сам ним був. Точніше, партбілєт носив, років двадцять, мабуть. Тож повинен би був запам’ятать, що в комуніста право одне — завжди бути впереді в боротьбі за інтереси трудового народу. Інших привілеїв і прав у нього немає, є лише обов’язки. Перед партією і народом.

— І одним з цих обов’язків було “провєсті коллєктівізацію сєльського хозяйства”, — в тон Дідові з жалем мовив Шеремет.

— Ти ба! Молодець! Скільки років пройшло, як вчив, а не забув же матеріалів XV з’їзду партії. Дійсно, саме тоді, в грудні 1927-го року було прийняте рішення про всемірне розгортання колективізації сільського господарства, про перехід у землеробстві до великого соціалістичного виробництва, заснованого на новій техніці. Словом, почалася підготовка наступу соціалізму по всьому фронту.

— Я не забув матеріалів не тільки цього з’їзду, а й дванадцятого, що відбувся ще у 1923 р. І на якому були прийняті принципові рішення з національного питання. А у вас в спогадах про це щось жодного слова. Чи для вас це було неактуальним?

— Та як тобі сказати… — Задумливо протягнув Дід. — Національний вопрос тоді, на початку двадцятих, постав дійсно досить гостро. Бо майже всі, хто хоч трохи долучався до влади або до городського життя, одразу починали “как-ать” та “што-кать”. А основна ж масса населення були українці, до того ж селяни. Це вбивало ще один клин між партією та пролетаріатом, з одного боку і селянством — з другого. А цього в умовах непрекращающоїся класової боротьби допускать було не можна. Бо у селянина в руках було головне — хліб. І краще, щоб він його оддав добром.

— А для цього треба було, щоб до нього зверталися його рідною мовою, а не накидали йому чужу. Досить, що владу накинули… — В тон Дідові продовжив Шеремет.

— Для цього ХІІ з’їзд знову, як і Х з’їзд, закликав партію до рішучої боротьби проти великоруського великодержавного шовінізму, як головної на той час небезпеки, ну і місцевого націоналізму, ясне діло. — Ніби-то й не чув його старий.

— Виходить, всесоюзна партія визнавала за головну небезпеку одне — великоруський шовінізм, а українські комуністи — інше, місцевий націоналізм?

— З чого це ти взяв? — Здивувався Дід.

— Чим же тоді пояснити, що непогана в цілому постанова КП(б)У, прийнята на розвиток того рішення з’їзду, гальмувалася майже два роки і активне проведення українізації почалося лише 1925-го року? А один з головних українських комуністичних ідеологів, Дмитро Лебідь, висунув теорію боротьби на Україні двох культур — російської й української. І добивався, щоб українська радянська держава не підтримувала жодну з них, зберігаючи фактично таким чином за російською культурою панівні позиції, здобуті нею за часів російського царату?

— Однак партія на це не пішла! — Заперечив Дід. — І хоча й з деяким запізненням, але таки розпочала політику українізації. Причому за практично сім-вісім років українські комуністи в “тоталітарній російсько-більшовицькій імперії”, як у вас тепер кажуть, зробили для української мови й культури багато більше, ніж ваші демократи за тринадцять років в незалежній Україні. Хіба не так?

— Зате потім ваші надолужили… — Буркнув Шеремет.

— То вже не моє покоління було. Я з своїм народом як був, так до смерті й лишився. І ні мови нашої, ні коріння свого козацького не зрікався ніколи, — гордо випростався в кріслі Дід. — І тебе тому вчив, між іншим. На свою голову.

— За науку вдячний, що ж до “на свою голову”, то я перед вами нічим не завинив: союз зруйнували не ми, військові, а ті, хто нами всіми тоді правив — компартійні бонзи великого калібру. Ті, хто у вірності партії присягався щохвилини і інших змушував, рішення чергового пленуму або з’їзду мав за молитву, а партбілет — замість натільного хреста. І за це свій бутерброд з ікрою жував, не заморською-кабачковою, як всі ми, прості комуністи, а паюсною, на гірший випадок — зернистою. А я не з того свій хліб їв, не з облудно-партійного корита. І завжди служив своєму народові, Україні — тій, яка була. Незалежній, щоправда, з більшою охотою — і того не приховую. Але то не є провиною, то природній стан душі будь-якого вояка — не найманця, а патріота. Щоб з більшою охотою служити саме своєму народові, а потім вже, якщо не виходить, то всіляким і різним політичним конгломератам. Які діють, однак, завжди знову ж таки від імені народу.

— Тебе не переспориш, — дорікнув старий.

— Та й не треба, не для того ж говоримо, щоб хтось гору взяв, а щоб до істини наблизитися. Хоча не гадав, що це так важко буде. А як, до речі, ваш заклятий друг українізацію сприйняв? Шварц, чи Чорний, чи як його там?

— А, Шварцблут! Точніше, Чернявський, як він в нас об’явився, — пожвавішав Дід. — Та ти знаєш, нічого, нормально. Швиденько мову нашу згадав, бо ж сам із Херсонщини. Як одразу виявилося, предок його в старшинах запорозьких ніби-то ходив. Дуже любив він про це розказувать. Щоправда, тут осєчка в нього невеличка вийшла.

— Яка ж, цікаво? Людина він, наскільки я зрозумів, передбачлива і навіть дуже. Ось і предків відразу одкопав, не забарився…

— Твоя правда. Однак іноді навіть в розумної людини амбіційність і жага похизуваться перед іншими розум затьмарюють. Так і в нього. Розхвалював він отак-розхвалював якось своїх предків-козаків під час чергового виїзду “у народ”, роз’яснюючи селянам політику партії щодо українізації — і як вони з турками билися, і на Кубань переселення запорожців-чорноморців організували, словом, без них би Україна загинула, більших орлів-патріотів не було. А вчитель з нашої школи, Шамрай Олексій Галактіонович, і питає його: “А як ви ставитеся, товаришу Чернявський, до факту знищення Запорозької Січі російським царизмом? Що це було — законна акція влади, чи нахабне загарбання, окупація?” Той, звичайно, б’є себе в груди: “З обуренням, звісно, сприймаю. Ясна річ — нагла окупація проклятим царизмом козацького краю свободи”. Шамрай не вгамовується: “А як розцінюєте дії тих українців, що допомагали в цьому царським військам? Хто був призначений царським урядом на адміністративні посади?” Той знову: “Звісно, як — негативно, запроданці і колаборанти. А до чого це ви все це питаєте?” Учитель знизав плечима, глянув на нього, та й каже: “Повністю підтримую вашу думку щодо окупації і запроданців. Однак був я недавно у Києві, є там така Археографічна комісія, академік Грушевський її очолює. Так ось, знайшли вони в ленінградських архівах, що допомагав росіянам в руйнуванні Січі запорозький полковник Петро Чернявський, який в нагороду за це був призначений старшиною Личківського “уєзду”. То не ваш, часом, родич-предок був?”

— А той же що, як відреагував? — Зацікавився Шеремет.

— Та поки він зібрався, із натовпу ще хтось кричить: “А ніс не заважав твоєму предкові-козакові кинджала в зубах тримати, коли він на турецьку фортецю ліз?” Хоча ніс у самого Яшки був цілком нормальний, та й лицем гарний. Але ж народ в нас, сам знаєш — на язика гострий, тільки дай привід посміятися…

— Дійсно, не позаздриш, — співчутливо хитнув головой Шеремет.

— Не переживай, він хлопець тертий. Ти йому в очі плюй, а він каже — дощ іде. Щоправда, брати-росіяни більш влучний вислів на подібний випадок мають: “ти єму… (бризгай) в глаза, а он говоріт — божья роса”. Одним словом, без коплексів, як у вас тепер кажуть. Хоча Шамраю те, видно, запам’ятав — інакше з чого б саме його, простого вчителя, ще на початку репресій, у тридцять четвертому році забрали за ніби-то “буржуазний націоналізм”, як “петлюрівського прихвостня?” Хоча того ж Грицька Кірпача, колишнього царського офіцера, загребли лише у тридцять сьомому?

— Хто допоміг — то навряд чи стане відомим. У вас в ті часи і сусіди-односельці добре одне на одного стукали. Як на Олександра Довженка, наприклад, що бачили у його батьків фотографію, на якій він у петлюрівській уніформі. Розкажіть краще, чому рішення про колективізацію було прийняте партійним з’їздом у грудні двадцять сьомого, а почали створювати колгоспи фактично лише на початку двадцять дев’ятого. Адже, наскільки я пам’ятаю, рішення партії виконувалися завжди негайно і без зволікань. А тут цілий рік згаяли. Чому? — Перевів розмову на іншу тему Шеремет.

Дід тримав довгу паузу, видно, щось обмірковуючи:

— Розумієш, двадцять восьмий рік виявився несподівано важким. Але це тільки підтвердило правильність курсу, обраного партією. Тоді ми дуже недобрали хліба — дався взнаки неврожай на півдні України і на Кубані попереднього літа. Кулачество, що зросло в умовах непу, відмовлялося продавати хліб державі по цінах, які визначала Радянська влада. А експорт хліба — це валюта для індустріалізації країни. До того ж загострилася класова боротьба — підняли голови всілякі “врєдітєлі”. Та ще й в партії утворилася група правих капітулянтів, які відкрито виступили проти політики соціалістичної індустріалізації країни і колективізації сільського господарства. Бухарін, Риков, Томський та деякі інші “уклоністи”, і вже не перший день, почали вголос вимагати поступок куркулеві на селі і капіталістичним елементам у місті. Все це дещо загальмувало наш рух уперед, але зупинити його вже не могло.

— Стривайте, Діду. Ви поставте себе на місто того селянина, якого ви куркулем обзиваєте. Він тяжко працював, виростив хороший врожай, а йому кажуть: а тепер продай своє добро, свій труд не за ту ціну, якої він насправді вартий, а задешево. Хто ж з нормальних людей на таке дурне діло добром піде? І що простому сільському дядькові до вашої індустріалізації? Якщо товарів обмаль, а ціни непомірні? Звісно, що він свій потом политий хлібець і ховатиме, і хитруватиме, як тільки зможе.

— От тому ми тоді той хліб у нього і забрали силою. Бо крайні потрібна була валюта. Щоб провести індустріалізацію і перетворити Радянський Союз з відсталої, переважно аграрної країни у розвинену, промислово-аграрну. Інакше нам, країні, яка одинцем будувала соціалізм у суціль ворожому оточенні, було б не вижити. Тому питання постало руба: або ми куркуля, або він нас. А якщо гору візьме він — тоді нас всіх разом капіталістичне оточення на шматки рознесе. Як от вас зараз — спочатку розкололи, а тепер поодинці мордують, незалежних і суверенних… І нічого ви не варті, робите все, що вам з Вашингтона або Брюселя скажуть. А з Москви підкажуть. З нами ж, із Радянським Союзом, навіть тоді щиталися. Хоч ми тоді такі економічно слабкі були, що куди там до вас у дев’яностому році…

— То ще невідомо — чи так дуже рахувалися, чи просто економічна криза на Заході наприкінці двадцятих на заваді стала. — Спробував пригасити запал старого більшовика Шеремет.

— Е, не скажи. Переможну війну не раз використовували як найзручніший вихід із внутрішньої кризи. Прикладів тому в історії достатньо. Однак як не пробувала Англія організувати проти нас нову інтервенцію, щоб задушити єдину в світі країну робітників і селян — а не вийшло, ніхто не підтримав. Чому? Так нас полюбили усі ті буржуї, які ще десяти років не минуло, як з нами воювали? Та ні, не полюбили й не примирилися. Просто побоялися, що ця війна проти нас революцією для них може обернутися. Бо знали, що ми своєї крові не пожаліємо, але й їхньої проллємо стільки, що мало не буде, якщо на нас нападуть. Отак-то. В світі поважають не тільки сильних зброєю, а й сильних духом, з незламною рішучістю, коли йдеться про захист інтересів свого народу. Так було, є і так буде.

Шереметові вкотре пригадалися литовські друзі. Ніби про них сказано. Хоча — чому тільки про них? А Словенія, Хорватія, Словаччина, інші — вони що, набагато більші від країн Балтії? Однак також спромоглися до порога Європи хто впритул підійти, а хто й увійти…

— Мабуть, тому, що маємо різну ментальність, — почувся незрозуміло звідки голос Регімантаса Казакявичуса. — Ми — європейську, а ви — свою, так скажімо, особливу, ні на яку іншу не схожу.

— Що ти маєш на увазі? — Шеремет був збентежений появою ще одного учасника незвичайної дискусії.

— Хоча б те, що жоден інший народ світу не відзначає з інтервалом в якихось три місяці річницю з одного боку геноциду власного народу, з іншого боку — входження його до складу тієї держави, яка цей геноцид організувала. — Голос Регімантаса був незвично суворим. — Навряд чи будь-хто з європейців в змозі зрозуміти, як це так можна: поплакавши над домовиною щонайменше чотирьох з половиною мільйонів безвинно заморених голодом співвітчизників, вже через три місяця бенкетувати й танцювати на честь тієї імперії, яка це зробила.

— То хто такий? — Стривожився старий. — То хто вбиває клин між українським і російським народами?

— Не хвилюйтесь, Діду. Хіба правда може стати клином? А з тих двох дат — сімдесят років геноциду і триста п’ятдесят років втрати історичного шансу на незалежність, — нехай кожний відзначає ту і так, яку йому серце і розум велять. Поки ж що в нашій розмові ті чотири з половиною мільйони ще живі. Про три мільйони ненароджених і до віку померлих також мову вести не будемо. Колективізація ще попереду…