«Залізний потік»

Володимир Пасько

Ранок не приніс Шереметові звичної бадьорості. Як, зрештою, і попередній. Бо всі ці денно-нощні розмови-міркування-бесіди з персонажами його життя минулого і не зовсім, про події давні і не дуже, — вони пекли його душу й серце в сьогоденні, і все це аж ніяк не сприяло милуванню щебетом пташок і духом різнотрав’я в санаторній зоні столиці незалежної України. Яка з радістю розгортала свої обійми то на Захід, то на Схід, а то ще кудись, сповнена відчуття власної величі і гордості як держави, що за населенням і територією — ну зовсім як Франція. Майже. Якби тільки не оті злощасні бесіди-розмови-міркування, які наочно засвідчували, як ще далеко куцому до зайця: неграмотні українські селяни — і французькі фермери початку ХХ ст., сповнені власної європейської гідності громадяни мізерної за калібром Литви — і розгублені на ринково-глобалістичному роздоріжжі громадяни великої числом та незбагненної духом України. Вищі посадовці якої намагаються вклонитися водночас трагічно-полум’яному Тарасові Шевченку і кабінетно-патріотичному та державно-нездатному Михайлу Грушевському, святкуючи при тому ювілеї своїх недавніх керівників — імперських сатрапів і гнобителів українства. Бо вони, виявляється, для декого з владу нині імущих вчителями були. Хитрою наукою допомогли оволодіти — не як Батьківщину любить, а як вищому московському начальству подобатися. Так, щоб з одного боку — непоміченим не залишитися, а з іншого — огиди особливої плазуванням не викликати. Тобто — кар’єру свою зробити через посередництво тієї любові. Та вміло щаблями плазувати, щоб і швидко, і безболісно, та й без особливої душевної і фізичної напруги.

Що стосується прибалтійських друзів — з ними все зрозуміло. Якщо й не все до кінця, однак серйозних питань тут не виникає. Принаймні засадно-принципових. А якщо й є які — то стосуються технології, а не принципових засад. Бо вони в усіх людей в усьому світі очевидні і єдині — хоч для друзів, хоч для ворогів: кожний народ має свою країну, демократичну і правову, в якій добре живеться всім, а серед них і тим іншим, хто прийшов на цю землю, але полюбив її і поважає її природніх господарів. Так було, так є і так буде, скільки житимуть люди. Бо іншого історія не знає. І доля перших глобалістів — давніх вавілонян лише тому підтвердження, а не заперечення.

Читати зранку дідові нотатки не хотілося. Згадав про роман “Залізний потік”, на який той посилався. В бібліотеці повинен би бути. Бо це сучасних книг, на тему незалежності України і національно-визвольних змагань там обмаль — за браком коштів буцімто. Що ж стосується світлого радянського минулого — того добра всюди вдосталь. Бібліотекарка, почувши його запитання, лише здивовано зиркнула, і за хвилину винесла солідний том у вицвілій червоній палітурці. Вгорі великими літерами: “Библиотека мировой литературы для детей”. Колаж під написом сумніву щодо змісту не залишав: кулемет “Максим”, гвинтівка-трьохлінійка, шабля. І — полум’я, полум’я, полум’я… Полум’я Громадянської війни… Перебіг очима передмову: автор — серйозний класик радянської літератури, сам учасник Громадянської війни в зрілих вже літах, написав книгу по слідах — за три-чотири роки по війні. Що ж, варто, мабуть, переглянути, чим і як жив у ті часи його Дід.

Читати він любив змалечку, тому охоче вмостився в кріслі-качалці в лоджії і з цікавістю заходився гортати сторінки. Перше, що впало в око — це ставлення до Кубані і кубанців автора — донського козака, який безсумнівно вважає Кубань краєм, освоєним і заселеним українцями:

“— Та нєма ж края найкращего, як цей край!

Кто же хозяева этого чудесного края?..

Кубанские казаки — хозяева этого чудесного края. И так же поют украинские песни и говорят родным украинским языком… Пришли с милой Украины.

Не пришли казаки — пригнала их царица Катька полтораста лет назад; разрушила вольную Запорожскую Сечь и пригнала сюда; пожаловала им этот дикий тогда, страшный край. От ее пожалования плакали запорожцы кровавыми слезами, тоскуя по Украине… Поминали родную Сечь и день и ночь бились с желтыми лихорадками, с черкесами, с дикой землей, — нечем было поднять ее вековых, не тронутых человеком залежей.

А теперь… теперь:

— Та нэма ж края найкращего, як наш край!

А теперь все зарятся на этот край, как чаша переполненный невиданными богатствами.”

Спробував би хто зараз отаке написати в Україні — одразу приліпили б ярлика “націонал-екстреміста” або принаймні “націонал-патріота”. Саме так — в лапках… І презирливо-зневажливо, крізь зуби… Хоча за даними останнього російського перепису більшість кубанців і зараз, вісімдесят років по цих словах радянсько-російського класика, вважають себе українцями. Однак тиск денаціоналізації і зросійщення даремно не минувся — майже втратив рідну мову Малиновий клин…

З цікавістю читав далі — і вже не відірвався, поки не закінчив. Стало зрозуміло, чому Дід не дуже згадував про той свій похід — надто багато було пролито тоді української кубанської крові. Тільки й різниці, що з одного боку — козаків, якщо за політичною ознакою, — білих, а з іншого — “іногородніх”, червоних. З такою відвертістю, як Серафимович, в наступні роки писали рідко. Що далі більше акцентували на звірствах білих, червоних же зображали якщо не з крильцями за плечима, то принаймні добро-мудро-героїчними. А було, виявляється, не зовсім так. Точніше — зовсім не так, “добряг” вистачало з обох боків… І кожний норовив не тільки око за око і зуб за зуб, а — голову одразу стяти, разом з очима і зубами. Які тут антимонії, коли світова революція йде, в ім’я вищої соціальної справедливості…

В самісіньке серце вразила описана в романі сцена:

“Из поповского дома выводили людей с пепельными лицами, в золотых погонах, — захватили часть штаба. Возле поповской конюшни им рубили головы, и кровь впитывалась в навоз…

Разыскали дом станичного атамана. От чердака до подвала всё обыскали — нет его. Убежал. Тогда стали кричать:

— Колы не вылизишь, дитэй сгубим!

Атаман не вылез.

Стали рубить детей. Атаманша на коленях волочилась с разметавшимися косами, неотдираемо хватаясь за их ноги. Один укоризненно сказал:

— Чего же кричишь, як ризаная? От у меня аккурат як твоя дочка, трехлетка… В щебень закопалы там, у горах, — та я ж не кричав.

Срубил девочку, потом развалил череп хохотавшей матери”.

Який інший цивілізований народ пережив щось подібне в ХХ столітті? Щоб отак одне до одного люди одного роду-племені? Та жодний. Хіба що, може, фіни. Так вони всім народом і всією країною за цілу їхню Громадянську війну втратили загалом майже стільки, скільки за кілька діб, якщо вірити Серафимовичу, поклали полонених червоних білогвардійці в одному Новоросійську у вісімнадцятому році. Або червоні у двадцятому розстріляли білих, після того, як Крим здобули.

Хіба ж може зберегтися нормальною психіка у народу, який пережив таке криваве братовбивство? Звісно, що ні. То що ж тут тоді дивуватися з штучних голодоморів і мільйонних репресій, якщо цілий народ був навмисно інфікований вірусом братовбивства, знецінення людського життя?

Глянув ще раз, для кого призначена книжка. “Библиотека мировой литературы для детей”. То який же мудрий народ виховує на таких жахах нові покоління своїх дітей? На такому ставленні до своїх співвітчизників? Глянув на наклад — чотириста тисяч примірників. Це тільки 1979-го року. У тринадцятилітніх, які почитали цю книжку тоді, нині вже діти дорослі. Які також читали цю книгу. Мільйони людей, отруєних ідеєю братовбивства на ґрунті ідеологічних розбіжностей. То чого ж ми дивуємося, що за тринадцять років незалежності так і не спромоглися до національної згоди? Чим засіяли діди й батьки — те й пожинаємо, яке насіння — такий і врожай.

Спроба після вечері почитати газети і подивитися телевізор лише ствердила його невеселі міркування. Звідусюди лилися потоки бруду одних на інших і навпаки. Тільки й чулися медійні штампи: кримінально-економічні фінансово-політичні олігархічні структури; вузьколобі націонал-шовіністи; ліві нащадки кривавої тиранії; продажна парламентська більшість; тиск з Банкової; роблять політику на американські (російські) гроші; мерщій до Європи; ні, тільки до ЄЕП; так, до Європи, але тільки разом з Росією і т.д., і т.п. І так тринадцять років поспіль! Краще вже про минулі часи почитати — все цікавіше, аніж оця огидно-нудотна жуйка. Аби принаймні новими очима на давно відоме глянути. Як хоча б на оцей “Залізний потік”, який він хлопчаком, безперечно, читав. Однак зараз, коли у нього вже онуки самі читають — багато що, як виявляється, сприймається зовсім інакше…

Шеремет відволікся від своїх міркувань, знову взяв Дідового зошита, знайшов потрібну сторінку, наново занурився в минуле:

“Отже, в Недбайках в період Жовтневої революції точилася жорстока класова боротьба, і не без людських жертв. Біднота села, нагорювавша без землі, не шкодуючи свого життя боролася за владу Рад, за землю і перемогла, і під керівництвом партії Леніна почала будувати нове життя — соціалістичне. Я в цей період працював у Пирятині на посаді замісника голови повітового виконавчого комітету — з червня місяця 1920-го року до травня місяця 1923-го року, тобто за малим три роки. Робота була дуже напружена і мої раніння і контузія давали себе почувать. Внаслідок раніння 1918-го року в бою з німцями та петлюрівцями я лишився тоді одного ока, а тепер у мене почало боліть друге око так , що я не став бачить і на нього. Тому я оставив роботу в Пирятині і переїхав додому в Недбайки.

Майже більше року довелося лікувати очі, а потім я оп’ять почав працювати на різних роботах. 1924-25 роки працював головою сільради, 1927-28 роки прорабом по будівництву клубу, тепер школа. Причому ця праця не оплачувалася. У лютому місяці 1929-го року я організував перший у селі колгосп “Зірка”.

Шеремет зупинився, ще раз перечитав написане. Майже шість років життя — і два десятки рядків письма. Та ще й якого життя: тут тобі і смерть Леніна, і з’їзди єдиноправлячої комуністичної партії, і боротьба з троцькістами та всілякими іншими “уклоністами” — і про все це ані жодного слова. Ніби й не було. Ні, тут щось не те. Чекати ночі, поки Дід знову прийде, щоб спитати? А раптом як то всього лише його, Шеремета, хвороблива уява? А насправді нікого не було й не буде? Стривай, так є ж десь тут, у теці, й материні спогади! Може, в них знайдеться ключ до розгадки?

Знайшов учнівського зошита в линялій рожевій палітурці, списаного акуратним учительським почерком. Про той період, двадцяті роки — також негусто:

“Люди, яких я пам’ятаю, жили бідно. Хати в усьому селі (та й інших селах) були всі з земляними підлогами, землю покривали слоєм глини, а потім все життя щотижня майже мазали розчином глини. Село до війни (1941-45 рр. — прим. авт.) майже не будувалось. Селяни сіяли льон, коноплі, пряли нитки, ткали полотно, з чого шили одежу. Виткане полотно відбілювали на сонці і намочували у воді, стелили на траву, висихало, знову намочували, розстеляли і так цілий день. І не один день. За зиму напряли, виткали, весною місяцями в сонячну погоду відбілювали, а зимою, як вже не було надвірньої роботи, шили сорочки жіночі, чоловічі, вишивали їх чорними і червоними нитками. Вишивати вміли в селі всі жінки без винятку, з 6-7 років уже вміли. Верхній одяг зношувався до великих дірок, їх залатували і знову носили. Не завжди були гудзики біля одежі, а тому верхній одяг часто підв’язували якимсь шнурком. Взуття не було в людей, часто одні чоботи були на сім’ю, в них по черзі взувалися діти.

Я пам’ятаю, що в нас були кобила, корова, різна інша домашня живність. Жили бідно, хліб був чорний, лише на свято білий, млинці — це вже розкіш. Борщ, пшоняна каша, суп з квасолі і картопля — це була основна і щоденна їжа, цукру не було”.

Не густо, скажімо так — з жалем зітхнув Шеремет.

— А чого ж ти хотів? — Як позаминулої ночі, почувся глухуватий голос. — Вона ж двадцять третього року якраз тілько народилася. Що ж вона могла пам’ятать? Та ще про моє, доросле, а не своє дитяче життя?

— Це знову Ви, Діду? — Незвичний острах студенив душу, ніби відриваючи її від тілесної оболонки. — Я тут дечого не розумію, що трапилося з вами у двадцяті роки, між Громадянською війною і колективізацією.

— Що ж там розуміть? Хворів, лікувався, порався на землі, як усі люди. Громадською роботою он займався, в міру сил, конечно, — невдоволено буркотнув Дід.

— Якби я вас не знав — то повірив би, що дійсно “в міру сил…” Однак оскільки я вашої крові, то дозвольте не повірити. І якщо вже в нас така розмова дивна вийшла, то давайте відверто. Бо другого такого разу може й не бути. А правду ховати навічно — гріх. Насамперед перед собою і своїми. Тим більше, термін давності все рівно давно минув.

— Термін давності, кажеш, минув… — Чиркнув сірником Дід, запалив цигарку. — Я ж не злодій, щоб за нього ховаться, за цей термін… Просто є речі, про які згадувати без потреби людині не хочеться, та й не слід. Однак, може ти й правий — не все треба на тому світі ховать. Особливо неправду і несправедливість. Бо вони там, у вологій темряві, плодяться, немов черви і точать людські душі, немов та шашель. То ж слухай…