Ніяке добре діло не лишається безкарним

Володимир Пасько

Ти тілько читав про Таманський похід. І звернув, мабуть, увагу, що у першій колоні, у Ковтюха, Кожух він по книжці, було декілька кавалерійських ескадронів. Командиром одного з них вибрали й мене. Як більш опитного у воєнному ділі і грамотного в політичних вопросах. Поки ми зібралися виступать, прибився до нас хлопчина один, років вісімнадцяти. Хоч нашого кавалерійського діла толком він не знав, я його до себе взяв. Помічником по всякій там канцелярсько-штабній роботі, бо всі ж кругом малограмотні, в том числі і взводні. А цей реальне училище закінчив, це типу як гімназія тоді була, тілько ближче до життя. Та й проісхождєнія підходящого — хоч і з євреєв, Шварцблут фамілія його, но із трудящихся.

— “Блут” чи “блат”? — Зацікавився Шеремет. — І із яких “трудящихся”?

— Та яка тобі різниця? Наші його ще й не так називали — буквою “я” і з м’яким знаком на кінці. І що з того? — Стенув плечима Дід.

— Ніяка, просто “шварц” по-німецьки — чорний, “блут” — кров, а “блат” — записка. Тож прізвище предкам вашого хлопця хтось дав, мабуть, з певним змістом. Навіть якщо й в німецько-російському варіанті.

— Я тоді того не знав, смислу фамілії себто. Як і того, що його “трудящийся” папаша, виявляється буржуазією був — держав майстерню, найманий труд використовував, головні убори шив. Від шапки сільському дядькові до папахи поліцмейстеру і шляпки його дружині. Но це вже потім з’ясувалося. Синок же об’явив себе “угнєтьонним пролєтаріатом” і в революцію, бач, пішов. Він би й до нас не попав, був би десь вище, якби із-за тифу від своїх не відбився, та не був такий слабкий після хвороби. Бо він з бойовиками—есерами вже більше году, як водився. Це я потім узнав, уже в поході. А партія більшовиків з ними тоді ще в союзі була. Так що все було ніби нормально. — Зробив довгу паузу, ніби збираючись з думками, Дід.

— Що ж далі? Щось трапилося?

— А далі трапилася цікава подія, яка, як я тепер розумію, і опреділила все моє подальше життя. Якщо не зразу, то потім. Та чи воно тобі треба? — Знову завагався Дід.

— Кажіть, якщо вже почали, що вже тепер… Не шукати ж мені в архівах матеріали про ті часи. Адже знаєте, що докопаюся, тільки час втрачу. — Тепер невдоволений був Шеремет.

— Ця подія не з тих, що в історії країни одфіксувалася. Таких було тоді десятки, якщо не сотні тисяч… Поїхали ми раз утрьох роз’їздом на розвідку. І Яков цей, значить, зі мною напросився. Зробили своє діло, угледіли, що треба. Одного я відправив, щоб скоріше відомості доніс, а самі вирішили ще одне місце перевірить. І напоролися на такий же, як і ми роз’їзд, тільки козачий, чоловік п’ять. Бачу — не втекти, бо близько, та й коні в нас — ребра порахувать можна, фуражу ж обмаль було. Зриваю з плеча карабін: “Одстрілюємось!” — кричу. І першою ж кулею одного з них поцілив. Глянув на Якова, чому не стріляє — а в нього очі з орбіт ледь не вискакують, білий увесь, руки трясуться, ствол ходуном ходить. Пальнув раз-другий — і хода. Я ж скумекав, що вдвох нам від них не відірваться, все одно смерть. Матюкнувся про себе, та ще одного з коня зсадив. Тут вони трохи промашку дали: пощитали, що в мене в карабіні патрони кончилися, так урядник кинувся Яшку наздоганяти, а мене лишив на забаву молодим вовчатам. В надії, що ті, козаки та ще й удвох, з одним “мужиком” упораються. Та не тут-то було. У мене при собі ще й наган, той, що князь Голіцин колись подарував. Тут він мене виручив здорово. Хоч і не з першого пострілу, а збив я одного з коня. Другого вже легше було, на шашках зі мною тягаться ще не доріс. Так я не тільки врятувався, а ще й коня собі справжнього стройового добув, замість свого замореного-безпородного.

— А напарник же ваш як? Догнав його той урядник?

— Не встиг. Він як побачив, що один його вже з коня злетів, то забув про Яшку та кинувся повертать їм на допомогу. Второпав, що не на того напали. Однак запізно вже було. Побачивши таке діло, сам на сам не зважився, випалив по мені з револьвера увесь барабан, та й утік.

— Круто ви, Діду. — Мерзлякувато повів плечима Шеремет. — Чотирьох в одній сутичці.

— Двох. — Уточнив той. — Двоє ранені були, добивать їх не став. Зброю та патрони тільки поодбирав, щоб в спину не стріляли.

— Яка ж доля вашого напарника?

— Слухай далі. Приїжджаю я неспіхом у ескадрон, а мене там вже схоронили. Яшка наплів, як ми вдвох героїчно відбивалися, однак коли мене зрубали, то тоді вже він вирішив вирватися і втекти хоч самому.

— Тобто, не боягуз, який покинув товариша в біді, а герой, який бився до останнього.

— Виходить, що так. Побачив мене — побілів знову так, як тоді перед козаками. Бо знову смертю в лице дихнуло — знав, що хлопці йому не простять, якщо я правду скажу, — знову замовк Дід.

Ситуація Шереметові була зрозумілою. У них в Афганістані в таких випадках переводили в іншу частину — щоб запобігти “випадковому” пострілу або “несподіваному” вибуху гранати. Чим же тут обернулося?

— Не сказав я йому нічого. Просто підійшов, витягнув його шашку з піхов — і всім все стало ясно. Ледве вгомонив хлопців. Довелося сказати, що сам відправив його за підмогою. А тут якраз Ковтюх збирав команду, щоб манівцями, поперед головних сил, пробилась до головнокомандувача радянських військ Сорокіна. Підійшов до мене увечері цей Щварцблут, очі ховає: “Спасибі тобі, Григорію Демидовичу. Вік не забуду. Одправ до тієї команди — кров’ю змию”.

— І що, відправили? Змив? Не забув?

— Одправить-то одправив. Чи змив — не знаю, може й так. А от що не забув на все життя — це точно.

Щось в інтонаціях Дідових видалося Шереметові не зовсім щиро-природнім, якась чи то двозначність, чи то гірка іронія.

— Зустрілись ми з ним вже місяців через три. Я тобі розповідав колись, що після виходу нашої армії до своїх мене з ескадроном направили до окремого кавалерійського полку при ставці головкома Сорокіна. Однак його наприкінці жовтня місяця оголосили ворогом радянської влади і розстріляли. А я в цей час якраз звалився з возвратним тифом. Вийшов з госпіталя на початку грудня — вітром колихає. Поки був у безпам’ятстві, всього обікрали — ні документів, ні грошей, ні зброї, ні одежі путньої. З виду босяк-босяком, тільки й того, що справка госпітальна у кармані. Куди йти? Пішов до воєнного комісара. А там як почули, що я в тому полку служив, при Сорокіні — одразу в “чрезвичайку”, без всяких розговорів. Настільки він, виявляється, їх своїм отим заколотом налякав, що майже всіх з його близького оточення порозстрілювали, в тому числі й багатьох командирів цього полка. Правда, коли дізнались, що я з таманців, почали хоч трохи слухать. Добре, кажуть, ми про тебе попитаємо. І приводять на другий день мене — до кого б ти думав?

— Звідки я знаю? Вас багато з ким доля зводила, — здвигнув плечима Шеремет.

— До Яшки Шварцблута. Тільки тепер до нього з повагою “товаріщ Шварц” звертаються, а він у офіцерській формі без погон, на плечі шкірянка накинута, на правому стегні — маузер теліпається, на лівому — коштовна кавказька шашка. Герой, та й тільки. До мене сухо-офіційно: “ґражданін Ґорєнко”. — В голосі Діда забриніла давня образа. — Залишились ми удвох, я ще раз все оповів. Однак він, бачу, не слухає, пальцями по столу барабанить та про щось своє думає. Потім, немов від сну прокинувся: “Ви понімаєтє, какая участь может ожідать подручного врага трудового народа, мятєжніка Сорокіна?” У мене аж в грудях захололо. Не так від самих цих слів, як від того, як вони були сказані. Він, видно, на це й розраховував. З молодих — да ранній, способний, видно. Що ж, кажу йому, якщо я для тебе тепер “подручний врага” — роби, як щитаєш нужним. “Что же ето ти, Грігорій Дємідовіч, жізнью своєй так нє дорожіш? Нє просіш? Ілі гордий очєнь?” Та ні, кажу, я не гордий, міг би й попросить — це якби ми з тобою не були знайомими. А так — ставь к стєнкє, якщо совість твоя тобі дозволить. “Совєсть, говорішь… Рєволюціонная совєсть говоріт, што лучше расстрєлять дєсять нєвіновних, чєм упустіть одного врага рєволюціі. Но ти нє враг, в етом я убєждьон. Поетому — дарю тєбє свободу. Только уєзжай отсюда подальше. В свою дєрєвню, напрімєр. Там і дєлай рєволюцію. Только запомні — ми тєпєрь с тобой квіти. Полностью. Ви хорошо мєня понялі, товаріщ Горєнко?” Що мені залишалося за таких умов робити? “Да понял, кажу, спасібочки вам за ласку, товаріщ Шварцблут. Разрєшітє ідті? — Ідітє”. От так воно в житті, як бачиш, буває…

— Цікаві справи! Але ж він, оцей Яшка, — сам лівий есер, як і Сорокін. Це він би мав боятися ваших свідчень.

— В тому-то й справа. Тому він так довго й думав — одпускать мене живим, чи до стінки прислонить. Щоб кінці в воду. Бо ж він, видно, встиг з есерів у більшовика перекраситься. А я — незручний свідок.

— Ну і ну! — Не стримався Шеремет. — Оце так історія! Оце так часи!

— Не історія, а бувальщина, — поправив Дід. — І це ще не кінець. На жаль…

— А що таке? Було продовження?

— Та було, будь воно неладне. — Вогник цигарки пульсував від частих сильних затяжок, немов глибокої ночі світлофор на перехресті.

— Коли? — Спитав, сам вже здогадуючись про відповідь.

— На початку двадцять третього. Я тоді вже років два з половиною, як заступником голови повітвиконкому був. А обстановка в країні складувалась напружена. НЕП, нова економічна політика, набирала сили, а з нею і буржуазія недобита та кулачество знову почали піднімати голову. Партія очищаться почала від случайних людей, за два роки була “вичищена” за малим половина. Із семисот тисяч комуністів, які були навесні двадцять першого року, до весни двадцять третього залишилось чотириста тисяч.

— А триста тисяч чоловік куди ж поділися? — Здивувався Шеремет.

— Нікуди, — спокійно мовив Дід. — Просто поклали партбілети, а з ними і свої посади багато хто втратив — це факт.

— За що ж, цікаво?

— У більшості — за сокритіє анкетних даних, нечесність перед партією, чуждоє класовоє проісхождєніє. Багато хто — за морально-битове разложеніє. Ще дехто — за неправильне розуміння політики партії. Це, в основному, ті, хто багато рота роззявляв та питань дурних задавав партійному руководству. Чимало, звичайно, під цю дудку і справжніх комуністів “вичистили”, особисті щоти позводили. — Голос Діда став зовсім глухим, зрадливо затримтів.

Так він і знав! Серцем відчував, що тут щось не те. Не міг Дід так просто, лише за станом здоров’я, на шість років відійти на узбіччя, а потім ще чверть століття тяжко працювати “рядовим бійцем партії”. Однак, як його спитати?

Ніби відчувши його думки, Дід продовжив, але вже рівним, сухим безстороннім голосом:

— Одним з болючих питань в той час була незформованість системи державного управління. Точніше, недостатньо чіткий поділ обов’язків, а значить, і влади між партійним апаратом і рештою управлінців — у всіх областях і на всіх рівнях. Бо раніше, починаючи з Гражданської війни, було як? Чим більший і заслуженіший ти комуніст — тим на більшому государственному, воєнному або хозяйственному посту ти знаходишся. Партійний секретар, починаючи від низової партячейки і аж до самого верху — він був саме секретар. Вів собі партійні справи, облік, протоколи, готував збори, конференції, словом — відав внутріпартійною роботою і не більше. Всі до того й звикли, що в повіті, приміром, найстарший за чином — голова виконавчого комітету повітової Ради робітничих і селянських депутатів, простіше — повітвиконкому.

— Цікаво, цікаво, — настовбурчив вуха Шеремет, звиклий до іншої за радянських часів системи управління країною. — А повітовий комітет компартії яку ж тоді роль відігравав?

— В тому-то й справа, що незрозумілу. Ні їм самим, отим партапаратчикам, ні нам, практичним керівникам повіту. Бумажками одними заніматься їм, видно, обридло, захотілося порулить. І почали вони втручаться в практичні справи, пробувать давать вказівки з загальнодержавних і народногосподарських питань. Однак же ж ні досвіду, ні розуму, ні грамотьошки немає. Ми, повітове керівництво, вже років по два як працювали на своїх должностях, бодай на власних помилках, однак чомусь же навчилися, як управлять. А ці, з писарчуків партійних повиростали, — і туди ж, нами командувать. Тими, у кого не тільки досвід, а й партійний стаж побільший, декого з них навіть у партію ми ж і рекомендували. Словом — нісенітниця якась получилася.

— І як же цей конфлікт у вас розв’язався?

— У грудні місяці звітно-виборча конференція була — ми й “прокотили на вороних” нашого повітового партсекретаря. Щоправда, і свого поставить нам не дали. Ми рекомендували Дмитра Пилипчука, колишнього конармійця-будьонівця, секретаря повітвиконкому. Так вони його швиденько, двох місяців не встиг добуть, одправили в республіканську партійну школу, до Харкова, там тоді столиця була. А до нас прислали нового…

Такого Шеремет собі навіть уявити не міг — щоб першим секретарем райкому партії обрали не того, кого визначили згори. Хоча з партійною “кухнею” в цій ланці познайомився ще хлопчаком, в середині п’ятдесятих. Тоді якраз почалося хрущовське тасування кадрів, під яке потрапили декотрі з батькових знайомих. Оце дійсно колись демократія в комуністичній партії більшовиків була!

— Не поспішай з висновками, охолонь. — Спустив його з небес на землю Дід. — Послухай, ще далі було. Бо саме з тих квіточок виросли ті гіркі ягідки, що дали нам і голодомор, і репресії, і все інше недобре, що призвело врешті до загибелі і партії, і держави.

— Ви вважаєте, що квіточки були аж тоді? Як на мій погляд — набагато раніше. Ще коли ви почали з офіцерів погони зривати, а потім на штики їх піднімати і в морях топити, як Серафимович описував. Та й не він один. Я не вас особисто маю на увазі, а те покоління комуністів, яке ви зараз намагаєтеся обілити.

— Ми принаймні були чесними перед собою і революцією. — Скинув голову Дід. — Да, били “контру” і “петлюру”. Відкрито і чесно. А не були перевертнями — і вашим, і нашим, але щоб завжди на боці переможця. Ми, можливо, недостатньо жаліли інших, але себе жаліли ще менше. Тому й вистояли, незважаючи на все. І побудували. А ви — за вітром усе пустили…

— До цього ще дійдемо, Діду, попереду ще вісімдесят років, давайте закінчимо з 1923-м.

— А що тут закінчувати? — Дід весь якось потух, так само швидко, як і спалахнув. — Показують нам нашого нового партійного повітсекретаря — десь я його ніби-то бачив. Тільки без бороди і без вусів, які, видать для солідності запустив, бо молодий дуже. А як сказали, що він “товариш Чернявський Яков Михайлович, воював на фронтах, служив у ВЧК, закінчив партшколу, працював у губпарткомі” — мене наче в серце штриконуло: та це ж Яшка Шварцблут! Тільки й того, що в пір’я вбрався і навіть заматеріти встиг. Та фамілію поміняв. Так тоді багато євреїв, хто був на отвєтствєнних должностях, робили, щоб їх не дуже замітно було. Мабуть, якась установка на те зверху була, точно не знаю, не скажу.

— Невеселий жарт з вами доля утнула, Діду. — Шеремет вже зметикував, що і як було далі.

— Вийшло так, як і слід було ожидать. Я на другий день до нього: це ти, мовляв, чи не ти? А він мене так культурненько на “ви” одразу переводить, і: “Будєм вмєстє работать. Но прошу учесть — я нє мой прєдшественік, которого ви схрумкалі, как курьонка. У мєня закалка — стальная. Зуби обломать — запросто”. Це що, питаю його, погроза? — “Нєт, што ви. Ні в коєм случає. Просто — прєдупрєждєніє. На всякій случай”.

— І скоро йому така нагода випала — щоб показать і гарт, і зуби?

— За кілька днів. Тільки я тоді не зразу второпав. Присилає до мене кур’єра: товариш Чернявський просять вас зайти, як матимете час. Назавтра заходжу, а він мені: “Покажіть свій партбілєт пожалуйста, я тут все звіряю, діла запущені… А чому він у вас дублікат? Де оригінал?”. Та я ж тобі ще у вісімнадцятому году в П’ятигорську розказував, що вкрали у госпіталі всі документи, і партбілєт з ними. “Харашо. А де ви вступали в партію? Бо по вас же ніяких даних нема, окрім вашого заявлєнія про видачу дубліката. А на якому основанії — неясно”. У мене злость вже закіпає, а він спокойний. У Курську, кажу, вступав я в партію большевиков. У госпіталі. Коли був тяжко ранений у боях за Совєтскую власть у вісімнадцятому году. Аж тільки тут він ніби трохи відтанув, усміхнувся: “ Да ви нє волнуйтєсь, ми всьо уточнім. Просто, партійниє дєла любят порядок”. Знав би я тоді, що за “порядок” він для мене готує…

— Те, що гидоту, я не сумніваюсь. Питання одне — яку і в який спосіб?

— Правильно мислиш, — важко зітхнув Дід. — Питання, хто ж править в країні, хто є справжня власть — ради чи партійні комітети, — хвилювало, видно, не тільки нас, в нашому повіті. Всюди стара гвардія більшовиків пішла на практичну державну і народногосподарську роботу, а нова апаратна поросль намагалася всім цим керувать, не маючи на те ні заслуг, ні уміння, а головне — ні за що не відповідаючи. На травень якраз намічався дванадцятий з’їзд партії, до нього в центральній печаті багато питань піднімалося, однак це було з найголовніших: “Вся влада Радам”, за що ми боролися зі зброєю в руках в громадянську війну, чи — “вся влада партійним комітетам”, які розплодилися і набрали силу, поки ми кров свою проливали?

— Хто переміг — це мені зрозуміло. За моїх часів таке питання не виникало навіть в теорії, не кажучи вже, щоб практично. Як же це тоді відбувалося?

— З 17 по 25 квітня 1923-го року, цілий тиждень, проходив з’їзд партії, дванадцятий. Радіо тоді не було, тому всі з нетерпінням чекали, коли привезуть газету “Правда”, в ній все печаталося. І одразу все обговорювали в первинних партійних організаціях. А потім зізвали повітову партконференцію з обговорення матеріалів з’їзду і практичного виконання рішень партії. А в них прямо говорилося, що обстановка непу створює ґрунт для ухилів в партії. Особливо небезпечними і згубними є ті ухили, які протиставляють партію державі. На цьому Чернявський-Шварцблут і побудував свій наступ на нас — на мене і голову повітвиконкому Шульгу Миколу Федоровича.

— І які наслідки для вас це мало?

— В рішеннях з’їзду було прямо сказано, що зі всіми “уклоністами” проводитиметься рішуча боротьба, аж до виключення з партії. На цій підставі представник губпарткому і запропонував оголосити догану Шульзі і мені — за неправильне розуміння лінії партії. Тут відразу знявся лемент, всі лізуть на трибуну. Попросив слова і я — висказать своє мнєніє щодо цього.

— Ох, даремно ви це, Діду, зробили, — не втримався Шеремет, згадавши, як його самого якось розпинали на партійних зборах, спровокувавши на запальний виступ. Ледве потім відмився від бруду. А його ж провина була неспівставно меншою!

— Це я потім вже зрозумів, що даремно, — з жалем промовив Дід. — Що то була ретельно спланована і підготовлена провокація. Бо після мого виступу просить слова оця чорна душа, Чернявський, і каже, що ми, мовляв, Горенку не маємо права догану виносити, оскільки треба спочатку розібратися, чи член партії він взагалі. І розказує, що робив запит до Курського губпарткому — там матеріалів, які б підтверджували, що мене приймали до партії, немає. А раз так, то партквиток взамін утраченого мені видали в Пирятині незаконно. І всякий інший бруд почав лить на мене. А потім запропонував припинити моє членство в партії до вияснєнія обстоятєльств. Що тут почалося! Люди ж мене знають. Но і він зумів групу недовольних довкола себе сколотить та всяких пристосуванців на свою сторону схилить. Сили майже порівну…

— Чим же закінчилося?

— Закінчилося тим, що конференція більшістю в один голос таки проголосувала за пропозицію тієї чорної душі. Я не витримав і написав заяву про звільнення мене від посади заступника голови повітвиконкому. Після чого повернувся у своє село, в Недбайки, до сім’ї.

— Що ж це виходить: ви шість років серед перших боролися за владу Рад, за діло партії більшовиків, не шкодуючи свого життя і здоров’я, а вам так віддячили? — Так і кортіло вжити енергійніше слово, але Шеремет пожалів старого, не став ятрити рани. — І тільки тому, що до ваших рідних країв доля закинула якогось зайду, який, як на лихо, мав на вас недобре?

— Діло не в тому зайді з чорною душею, і навіть не в тому, що так з партійними архівами склалося — не встигли їх вивезти наші, коли денікінці під Курськ підступили, у вересні дев’ятнадцятого, попалили. І мою долю разом з ними. — Задумливо мовив Дід. — Справа тут в іншому.

— А в чому ж тоді? Здається, і того досить, що тут незрозумілого? — Перепитав здивовано Шеремет.

— Справа в тому, — ніби й не чув його Дід, — що тоді в країні відбувалася радикальна зміна курсу, а я того попервах не второпав. Як в господарчому житті партія перейшла до нової економічної політики, так і в державному будівництві почав відбуватися перехід до нової політики — від диктатури пролетаріату до диктатури комуністичної партії. Принцип соціалістичної демократії замінявся на принцип демократичного централізму. А ми, рядові бойці Партії, того одразу не збагнули, що майже кожного другого “вичистили” з її рядів з однією метою — перетворити партію більшовиків на “орден комуністів”. Який би встановив свою диктатуру і над пролетаріатом, і, за його допомогою, над всією величезною країною. Тому — не будь цього Чернявського-Шварцблута, то був би якийсь Сахарінкін-Цукерман — однак ні світліше, ні солодше від цього б не стало.

— Якщо ви так добре це розумієте, то навіщо тоді пішли “проти паровоза”, як-то кажуть?

— Це я тільки потім дотумкав, коли вже було пізно. А тоді… Тоді — боровся за власть іменно народа. І думав, що саме це найбільшою мірою відповідає інтересам партії.

— І що ж ви робили в Недбайках, після того, як в Пирятині з молодими годованцями партійного корита горшки побили?

— “Майже більше року довелося лікувати очі, а потім я оп’ять почав працювати на різних роботах. 1924 — 25 роки працював головою сільради, 1927 — 28 роки — прорабом на будівництві клубу, тепер школа. Причому ця робота не оплачувалася”.

Шеремет питав у матері навмисне про ті роки, однак вона мало що могла додати: “Я не можу точно відповісти на питання, чому батько пішов з голови сільради на посаду уповноваженого по будівництву школи. Але я знаю ситуацію в селі: яку б посаду не займав батько, але підбором і розстановкою кадрів керував він і за все, чим жило село і що в ньому робилося, все своє життя був відповідальним перед районною владою. Він щодня бував у сільраді, в колгоспах, допомагав у керівництві колгоспами (кадри були слабі). В ті часи голова сільради і голови колгоспів оплачувалися погано і не були такими авторитетними, як тепер. А тому посада, яку він зайняв, вважалася більш престижною. Ще раз підкреслюю, що від керівництва селом його ніхто не звільняв. Авторитет у нього в селі був високий, його поважали. Працював дуже багато, вихідних у нього ніколи не було. Приходив додому завжди пізно ввечері (вже було темно), але ніхто не посягнув на його життя. Та і жили ж ми в хаті, де вікна були низько, але камінь у вікно не полетів. Це як для села, та ще й на ті часи багато про що свідчить”.

— Сказано влучно, краще й не придумаєш. Однак тут — загальна характеристика років на десять вперед, що ж відбулося саме тоді — хто його знає, — подумав Шеремет. А Дід мовчить, лише цигаркою блимає. Видно, далися взнаки ті роки чорної несправедливості від рідної партії.

— Не жалкуєте? — Кинув несподівано, із слабкою надією заскочити зненацька.

— За чим? — Флегматично кинув Дід. — Я ж у Партію прийшов голим-босим, з народу, щоб боротися за краще майбутнє для таких злидарів, як сам. А не гладким і теплим, начитавшись розумних книжок, щоб ощасливлювати народ запозиченими у других ідеями. Тому я як був більшовиком, так ним і зостався. І продовжував робить своє діло — будувать радянську владу і бороться за краще майбутнє простих людей. Тільки й того, що тепер без офіційного партійного білєта і в дещо меншому масштабі — не цілого повіту, а свого лише села. Головне — в мене була своя ідея, головна ціль в житті. А цього в мене не міг відібрать ніхто. Ціль мого життя. Бо її можна було відібрать тільки з життям. — Рішуче, з серцем закінчив Дід.

— Вибачте, і що ж то за ідея, ціль, дозвольте уточнити? — Наважився по невеличкій паузі Шеремет.

— Справедливість, равенство, братство — ось та ідея і ціль, за які і життя оддать не шкода, — так само рішуче відчеканив Дід. — Я своє оддав — і не жалкую!

Шеремет лише глибоко зітхнув. Та віддати то ви віддали, Діду, своє життя, заробивши за те пенсію п’ятдесят сім карбованців та аж три карбованці добавки за особливі заслуги — щоб гордо іменувати її “персональною”. А тих трьох карбованців вистачало тоді або на цигарки, причому найдешевші, або на кіло масла, або на пляшку горілки. Оскільки Дід практично не пив, то перевага була за першим — за цигарками “Памір”. Або “жебрак в горах”, як їх називали за етикетку: альпініст з рюкзаком на тлі далеких гір. Як те все було давно — і ті гроші, і ті ціни, і ті гори, і те все життя… Як і його гасло: справедливість, рівність, братерство…