1. Троян формує партизанський загін

Улас Самчук

Була то довга, складна, повна турбот історія, дарма що вкладалася вона у рамці трьох місяців, коли в невеликому, але густому і яристому борі, що між селами Дерманем, Верховом і Бущею, званим Попівщиною, або Темним бором, отаборилась і почала оперувати ще одна з чисельних ватаг українських партизанів, що, з ласки відповідного підсоння, множились по лісах, либонь, разом із грибами, після теплих, літніх і підосінніх дощів. І назвалась вона в початках демонстративно Дванадцята Зелена Бригада, либонь, тому, що постала серед ночі, серед лісу і планувалась як кінний відділ.

Хрестили її ті троє друзяк, які ото в Здолбунові, разом з Трояном, випали з вагона, яким ідея Троянова лягла щільно на серце і які звались – Іван, що миттю охрестив себе казковим Царенком, Максим, що негайно став Залізняком, і Терешко, що не знайшов собі гідного відповідника ані в казці, ані в історії і тому Терешком так і залишився.

Всі троє походили десь із-за Дніпра, всі були комсомольцями часів Скрипника, “боролися за краще майбутнє трудящих всього світу”, і всі побували на Сибіру, в таборах, у країнах вічної мерзлоти, ледве звідти перед самою війною вилізли і попали у вир нової метушні, що на цей раз прибула до них з другого кінця планети. Це було товариство дуже відмінне від інших партизанських ватаг, ніхто з них не нюхав ніяких націоналізмів, ніхто не носив шапки-мазепинки, і кожний з них ледве був ознайомлений з синьо-жовтою барвою, що мала бути їх бойовою і політичною відзнакою.

І брали вони життя інакше, ніж їхні колеги-“західняки”, якось загальніше, якось, як вони казали, ширше, якось, може, легковажніше, не так пристрасно й не так драматично, дарма що кожний з них бував і на коні, і під конем, і не раз траплялося стояти їм, як то кажуть, на самому краєчку життя, яке було для них від самого народження вічною загрозою, ніби вони жили в якомусь гнізді роздратованих ос або отруйних гадів.

І лише один з них, що найменував себе Залізняком, називав себе волюнтаристом, европеїстом і писав потайки вірші, що звучали приблизно так:

Сталеве небо, залізні зорі,

Огненні вітри, роки мов криця!

Вовком скаженим в чорному борі

Вию до тебе, моя вовчице!

Троян, що слабо розумівся на поезії, був вдоволений такою кількістю сталі та заліза і одразу йменував його шефом пропаганди, освіти і – на всякий випадок, якщо виникне така потреба, – культури… Шефом же штабу автоматично став Царенко, що хоч не був залізним, але вмів, як він казав, ставити діагнози, переводити аналізи і робити висновки.

– Це, знаєте, – казав він своїм виразним, лінивим полтавським говором, – буде так: попервах німота накладе як слід кацапці… (пауза). Опісля кацапка накреше німоті… (знов пауза). А тоді вже ми – лордам по мордам і в’їдемо в наш Київ, мов той Хмельницький, що ото на тій барвистій картині…

– Бра-а-атіку! – співав своїм козлетоном флегматичний, закам’янілий скептик Терешко, що варив для бригади полтавські галушки, подільську мамалигу і волинську кашу. – Замовляй мерщій білого коня, бо до того часу, либонь, і миші порядної не лишиться…

– Терешку, Терешку! Вари свої галушки, а до високої політики не тич носа…

– А цур їй тій високій! Он той твій Кох у Рівному також “кухар”, а диви, що витіва…

– От як я тобі покажу, який він мій, то забудеш, як і бабуня твоя звалась.

Диспут кінчався, але кожний лишався при своєму.

У той час, коли ліси сповнювалися рухом і гомоном, місто Рівне, наприклад, почало пустіти, ніби після посухи степ. Не стало ні Вайза, ні Пшора, ні штабу, ні пропаганди. Усе це пішло далі до Кременчука, до Полтави, до Ростова. Не стало гетто. Зникла і Шприндзя. Лише славетний уряд безпеки розрісся, розбудувався, розгорнувся ще Рейхскомісаріат, що обснувався довкола колючими дротами, шість метрів заввишки, нагадуючи величезного павука.

Пили тепер не у Вайза і не у військовому казино, а у так званого директора банку “для України” Мюллера чи Шіллера, а також у великому, збудованому в старогерманському стилі будинку, що його назвали Німецьким Домом. На вулицях сухо, порожньо, вичувається туга, смуток, пригнічення, безнадія. Лише рої урядовців у своїх старанно випрасуваних, жовто-бронзового кольору уніформах та, як звичайно, валки – туди й назад – запрошених, застарілих, ніби вимучених, машин.

Яків, тобто Троян, бував тут досить часто і досить одверто, дарма що вже не належав до цього світу. Змінились його настрої, його знайомі, його вигляд. Його це місце вже не так цікавило, як то було ще недавно.

Зате він цілковито вернувся знов до Дерманя, до своєї Марусі, до всього того, що виповнювало цей простір, хоча й тут багато дечого за цей час змінилося. Це був не той Дермань, якого він знав від свого дитинства у різних фазах його розвитку, це був якийсь сам для себе, винятковий світ із своїми турботами, своїми завданнями, своїми, дуже складними й тяжкими, проблемами.

Маруся була, як і завжди, ніжною, теплою, відданою, дарма що без фантазій Шприндзі і без її дядька у Вінніпезі. Школи і книжки не були її стихією, але її сильна, здорова, наповнена барвою і запахами істота горіла завжди тріпотливою силою чуття. Було так п’янко і солодко, коли вона горнулася, а її великі, блискучі карі очі променювали чарами і насолодою.

І вся решта близьких, своїх, рідних людей – дядьки, тітки, куми, всі разом, один біля одного, з’єднані одним підсвідомим чуттям спільної долі й недолі, відірвані від шляхів, від міст, від урядів, замкнені у свій обшир землі, лісу, ярів, віддані на ласку й неласку велетенських сил, що десь діють у часі і просторі, мов фатум, мов удар смерти. І, коли сідали чорні вечори, люди стягалися, мов скіпляна кров, десь у одно місце, і тоді відкривалась рана болю, яку заливали гарячим питвом, гарячою піснею, бурхливим танцем. Щоб було безпечніше! Щоб певніше дивитись на світ!

А Троян, не кваплячись, але з упертою стоїчністю, вів побори. Набирав добровольців. Брав полонених, що вешталися, биті негодою, по селах, по лісах, по шляхах, брав колишніх своїх батальйонців, бурхливих бударажців, що були завжди готові “на таке діло”, брав півчан, борщів’ян, лебедців, ну й, розуміється, своїх дерманців, що ще якось випадком лишилися незавербовані іншими організаціями. І коли його громадка набралась так на сотню – поділив її на відділи, приставив командирів і сказав, що “моя хата нарешті під дахом”…

Попівщина, що залишилась як випадковий свідок колишніх бурхливих волинських пралісів, що довгий час стояла мовчазно із своєю одинокою, колись церковною, оселею, де жив легендарний пасічник Никодим Іваницький, тепер враз таємничо заворушилась, загомоніла… Рили її ґрунт, клали закопиперекопи, снували ходи-переходи, рубали землянки, стоянки, склади… Різали тверду, залежану, глинкувату, тісно пов’язану смолястим корінням старезної сосни землю, довбали нори під столітніми дубами, клали балки попід скелями, попід потоками, маскували назверх кущами, камінням, старими, погнилими стовбурами… Не знали ні дня, ні ночі, трудились, мов комашня, обливаючись солоним потом, чорні, обгорілі, задимлені, але завжди з піснею, завжди з дотепом, з розлогим реготом, ну, і з твердою, як звичайно, лайкою, коли цього вимагали обставини…

І коли все розгорнулось, і коли пішла лісами слава про нового командира, з’явилися у Трояна емісари, щодня то іншої партії, щодня то з новими вимогами, пропозиціями, обіцянками, погрозами. Троян крутив, як кажуть, політику, торгувався завзято за кожний цаль якогось свого неуявного права, обстоював кожну букву, кожну кому своєї власної ідеології, інколи кпив, мовляв, він ніякий генерал, і не батько-отаман, і не вождь, а так просто собі вояка-рубака без попа і парафії… Йому казали: “Приставайте до нас…” – “Як же, в чорта, до вас, коли вас диви стільки, що й не перелічиш. Давайте хіба всі разом, як є, – народ тобто…” Не погоджувались з ним, сміялись: “Яке там разом, коли “ті” зовсім не те саме, що ми, і що вони “ті” розуміються на державному ділі, ми їх і так загорнемо під себе, а будуть брикатися – знайдемо з ними лад і порядок…”

Кінчалось, звичайно, пляшкою дермансько-запорізького самогонуспотикача і обрізком сала… Троян, як правило, “погоджувався” – чорт з ними!

Погоджувався і з тими, і з тими, “приставав” до всіх разом, сідав не на двох, як кажуть, а на трьох, на чотирьох стільцях, а там, мовляв, побачимо, бо ж діло в початках, а кінця його ще ніхто не бачить.

– Чули он, що казав сер Вінстон Черчілль своїм бритійцям? Крім праці, поту і крови, не обіцяю нічого! І я, братця, більшого обіцяти не можу. Вірте не вірте, буде самостійна чи не буде, а… Знаєте самі! Лежати, хоч би хто й хотів, не дадуть, а з нас Сибіру досить, гепеу досить, – шляхта не шляхта, пролетарі не пролетарі – всіх змішає спільна чортова доля! Україна для мене, братіки, ніяка романтика, не теплий кожух і не хвіст собачий… Україна це… це я! Зрозуміло? Піт! Кров! Душа! Тіло! І ще честь! Дерли з нас хто тільки хотів шкуру триста літ, а тепер, кажу, досить! Будемо битися де хто стоїть, як хто може і чим хто може! Не чекаючи ніякого завтра, ніякого чуда, ніякої такої справедливості… Здобудемо своє – добре, не здобудемо – Залізняк ось пісню змайструє, і хай співають нащадки, якщо їх ще не видушать різні наші старші, молодші, сильніші, мудріші “брати”! Те, Залізняче? Чи не правду кажу?

– Та щось у нього муза надто той… іржава! – буркнув котрийсь під загальну понуру мовчанку, що постала по слові командира.

– Забагато домішав заліза, – флегматично озвався Терешко.

– Не квакай, не квакай! Ропухо! – обурився залізний поет.

Великий аналітик Царенко додав:

– У нас тепер без заліза не піде… Хіба твоя, Терешку, вчорашня печеня не була залізна? Усі, як сиділи навпочіпки, заіржали, мов табун коней.

– Та чого ж залізна? – боронився збентежений Терешко.

– Ти краще знаєш чого, – вів своє Царенко.

– Хіба ж я, братця, винен, що той кінь мав двадцять з гаком років? – сказав Терешко, спльовуючи при тому досить незрівноважено.

– Але ти його, здається, зварив геть із підковами…

– Братіку! За “батька народного, Сталіна рідного” були роки, коли за копито здохлого коня жизнь віддавали, а ти тут, генерале, слину пустив на вигляд конячої шинки… Диви, Сталіну сам байрон Черчілль руку потискає, а мене ви ось…

– Ха-ха-ха! – заіржав знову табун.

– Та чого ж? Неправду хіба кажу? – боронився Терешко.

– Та чого ж ти Байрона сюди замішав? – спитав діловито Залізняк.

– Байрона? Ну, а як його в біса… того?

– Барона хіба?

– Та барона… Хай буде по-твоєму…

– Так він же не барон, а лорд… – додав Царенко.

– Таж й ти гніякий царенко, а звичайна матня…

– Ха-ха-ха! – заіржала зграя. Засюрчав сюрчок на збірку, і “дискусія” урвалась. Усе посхоплювалось, і все побігло…

Це було тепле, вогке, бурхливе літо, початок липня. Сосни, старі і молоді, чадили навкруги своїм пахучим, п’янючим, густим чадом, ранки і вечори нагадували піч, в якій горить смоляне коріння, по вогкій, твердій, глиняній землі бриніли на всі лади живі й неживі істоти, вперемішку сунишники із джмелями, крилаті ромашки з крилатими метеликами, а вгорі, в густій, як вода, зелені коренастих дубів і лип, що ото на західному окраї Попівщини, гули ночами сови, а днями круки вибивали свої немудрі симфонії…

Бригада Трояна жила в тому лісі, мов родзинки в калачі. Вона була і з’єднана, і роз’єднана. У ній було безліч за і безліч контра.

Вона зросталась, як зростається рана, з кожним днем, а згодом з кожною навіть годиною. У ній було багато такого, що кидало б людей ніж на ніж…

Але найгірше було в бригаді – брак справжньої, модерної, одноцільної зброї, як також брак амуніції. Це була справжня жура командира і його співробітників. Вони хотіли бути озброєні “з голки”. Тіп-топ, як казав Царенко. І хотілося їм згодом побільшитись. Що одна сотня? Бодай батальйон!

Щасливий, ніяк не сподіваний, можна сказати, примхливо-випадковий кивок долі багато їм допоміг. Десь саме у тих днях, так у середині гарячого липня, до Троянового табору окружними, нерівними дорогами дістався лист такого змісту: “Дорогий майоре! Я Вас не забула. Знаю все, що з Вами трапилось. Хочу з Вами бачитись, щоб вияснити справу. І коли Ваше бажання відповідає моєму – дайте відповідь через людину, що доручила Вам цього листа. Де і коли? Не бійтесь мене! Вірте мені! Ваша В.”.

Несподіванка потрясаюча, збентеження велике. Можливість знов побачитись з тією з’явою непереможно приваблива. Троян мусив подумати. Лаявся люто, сливе всю ніч рішався і таки рішився. Призначив неділю, двадцять дев’ятого цього ж місяця, сьома година вечора. У… “Дойчес Гофі”. Дуже точно і не менше бравурно, як і личить справжньому гусарові. Блиснути, здивувати, приголомшити. І не думати про можливу небезпеку. Ризико на всі сто!

Готувався Троян до цієї, можна сказати, епохальної зустрічі дуже старанно, і коштувала вона трохи жертв, бо необхідно було роздобути деякі незвичні речі, нав’язати певні контакти, знайти ходи й виходи, щоб нарешті на точно призначену годину до одного зі столів у ресторані готелю “Дойчес Гоф” у Рівному, що за ним сиділа елегантна пані в спортовому костюмі, підійшов не менше елегантний офіцер ес-есів, назвав себе Рейтером і запитав:

– Ви пані Ясна?

– Так, – відповіла пані.

– Ви, здається, хотіли бачити пана майора?

– Так, – відповіла пані.

– Потрудіться – за мною.

Пані покликала кельнерку, розплатилась і вийшла з офіцером. Вона була спокійна, невимушена, звичайна. Офіцер, що вийшов з нею, мав зосереджений, злегка напружений вигляд. Вони пройшли мовчки хідником уздовж великої площі, що постала на місці збомбардованих будівель, попри пошту, дійшли до будинку, де містився уряд безпеки ес-де. Тут стояло і чекало на них сірої барви військове авто з шофером. Офіцер і пані сіли до нього і поїхали в напрямку Грабника.

По кількох хвилинах авто, виїхавши на край міста, звернуло у бічну, вузеньку, зовсім сільську вуличку, обсаджену з обох боків уже посохлими соняшниками, і зупинилось перед будиночком, що нагадував скорше якусь шопу, ніж помешкання… Пані й офіцер висіли з авта і зайшли до будиночка. Авто поїхало далі. Було тихо, безлюдно. Ясно світило передвечірнє, спокійне, осіннє сонце. Будиночок, що осамітнено, із забитими, засотаними павутинням вікнами стояв на городі, зарослому густо квітами, відкидав спокійну, довгу тінь і мовчав, ніби хотів зберегти смертельно важливу таємницю… По якомусь часі з будинку затильними дверима вийшло двоє молодих людей у селянському одязі – чоловік і жінка, попростували через довгий, обсаджений вишнями город, стежечкою, що заросла настурцією, чорнобривцями та безсмертниками, і вийшли розхитаною хвірточкою на вузьку, задню, немощену вуличку, де чекала на них селянська підвода, запряжена парою худих гнідих конят.

Чорнобривий, неголений дядько, що сидів на возі з батогом у руках, мовчки допоміг молодій жінці вилізти на віз, вимощений горохвяною соломою та застелений старим смужистим килимом, потім пацнув обережно по спинах конят, і віз рушив, коливаючись, мов човен, по вибоях дороги.

Сама зустріч відбулася у селі Шпанові, що над Горинем, щось із шість кілометрів від Рівного, у типовій селянській хаті під солом’яною стріхою, у кімнаті з величезною кількістю образів по всіх стінах і цілою купою великих, тісно набитих подушок на ліжку в лівому передньому кутку, при гостях, при варениках, при чарці самогону… І, коли увійшла Віра в супроводі молодого, незнайомого чоловіка в селянському одязі, що був, одначе, Трояновим міністром пропаганди Залізняком, усі гості, що сиділи довкруги стола, затихли, повернули голови до входу, а Троян, що сидів на покуті, мов князь, у якомусь не то мундирі, не то піджаку, підняв свою велику, з розбитим волоссям голову і проговорив патетичним басом:

– О, нові гості! Це, браття, кума Анастасія, щось як дочка царя, з Києва. Прошу, знайомтесь!

Він був червоний, очі блищали, щоки пашіли огнем. І був помітно схвильований, хоч намагався не показати цього.

– Привіт великому капітанові! – жартом на жарт відповіла Віра, також помітно схвильована, з барвистою усмішкою, блискучими очима, у пишній вишиваній сорочці…

Умри, мій батьку,

Умри через мене втретє!

Твої рятівники

розбійники і вбивці!

Твій Карл – їх отаман! –

театрально прорецитував Троян, підвівшись на весь свій зріст мало не до стелі, але його ніхто не зрозумів. Вірі одразу влаштували біля нього місце.

– У вас тут, бачу, весело, – намагаючись потрапити в тон, сказала швидко Віра.

– У нас скрізь весело! І завжди! – промовив Троян, наливаючи склянку.

– Капітане! Не подужаю, – засміялась Віра, блискаючи на всіх поглядом.

– А ви ось закусіть! І подужаєте! – загомоніла пишна, повногруда, рожева молодиця, підставляючи миску смаженої, кольору старої міді, капусти.

– Гей, братця! Наливай! За куму! – виголосив Троян.

Всі загомоніли, десь ззаду патефон заграв “Полюшко”, Троян, розливаючи, підносив по вінця повну чару забарвленого на рожево питва і крізь галас щось говорив про “велику, епохальну зустріч”, про “куму з Марса”, про “гльобальну епоху, що в ній, мов тріска в океані, плаває наша колосальна…”. Його заглушив голос Віри, яка вимагала, щоб він нарешті сів.

Усі випили “за куму”, а потім Троян і Віра, мовби потонули у загальному шумі, вели свою розмову притишеними голосами…

– Ну ж і красива ти у цій вишиванці, скажу тобі по чистій правді. З Дерманя! З Запоріжжя! Вишивала тітка Домаха – Петра Даниловича Карого… Ти таких не знаєш, не твоєї раси люди… Ха-ха-ха! Лише пригубила? Ей, кумо, кумо, це не по-нашому! До дна, кажу тобі! Тож на радощах – дай ущипну, чи, бува, це не сон…

– Трохи, кажеш, тужив? – блищала очима Віра.

– Трохи?! Як собака на прив’язі, скажу тобі, крутився, особливо там, у тому проклятому, чорт їх бери, гепеу, чи гестапо, чи як його тепер, сучого сина, величають… Але, Марто, Марто! Чи пак, Віро! Мені там сказали, що й ти, відьмо, руку свою до того приклала!

– Ти трохи забагато випив! – перебила його Віра. – Подай он ті голубці, давно таких не їла…

– Їж! У нас тут є! Їж! Повно!

– Печені ось покуштуйте, – устряла до мови теж повногруда молодиця.

– Явдошко! Як вам моя кума? – спитав Троян і обняв разом і куму, і Явдошку.

– А! Гарні! Як пані! – гомоніла гаряча Явдошка.

– Чи не така, як у того Нечая, га?

– Е! У того була гетьманша… Гей, з кумасею та й з Хмельницькою Мед-горілочку кружляє… заспівала Явдошка соковитим альтом. – А у вашої ось, бачу, чарка не рушена, – додала вона по хвилині.

– Моя, бач, панського роду! – докинув Троян.

Бо я панського роду,

П’ю горілочку, як воду, –

заспівала й на це Явдошка. – А все-таки, – спитала вона, – як ви її звете?

– Таж Анастасія! – зареготав Троян.

– А я думала – на жарт! Анастасіє! Та захивіть! Та пригубте, либонь! Я, бачте, не дуже вмію припрошувати, у нас всі як удома… Ану давайте разом! – і Явдошка піднесла свою чарку.

– Як уже разом, то разом! Усі! – піднесла й свою чарку Віра.

– Хай буде і всі! – гомоніли гості.

Настрій зростав, мов буревій. До півночі було бурхливо, а тоді Троян з Вірою захотіли говорити окремо, відійшли непомітно до сусідів, де дали їм світлицю, мов навмисне для них приладжену, з такими ж подушками, образами, рушниками з півниками і навіть голубою картиною у призолочених рамцях, як то Мати Божа Почаївська рятує монастир від нехристів-турків…

Троян був і п’яний, і разом тверезий, його шум минув, був лише в гуморі, певний себе і суцільно міцний.

– Ну, от, – казав він, – ми ось знов ніби разом… Як маю вам казати? Ти? Ви?

– Продовжуй своє “ти”, так буде краще і на майбутнє, – сказала Віра.

Закурили. Віра прилягла на високій постелі, сперлась на подушки. Троян ходив по світлиці, мало не торкаючи головою сволока.

– Тоді знаєш, Віро, що, – сказав він від самого серця, – якщо балуєш зі мною…

– Ну, так що тоді? – засміялась вона крізь дим цигарки.

– “І ножки полама-а-а-аю! І ручки переб’ю-у-у-у!” – заспівав він хрипло, мов старий грамофон.

– “Живою в могилу заро-о-о-ою! А сам в Сибі-і-і-ір пайду!” – докінчила за нього Віра.

– От щось таке, – сказав він. – А звідки ти знаєш цю розбійницьку?

– Бо сама розбійник, – засміялась вона. – Знаю, що ти грізний, але не знаю, як тоді все те пояснити, звідки, з якого кінця, якими такими словами, бо тепер, я тобі скажу, наша справа починає горіти справжнім огнем… А з тим цілим Житомиром, скажу тобі, там не політика, а… а, може, ревнощі, може, гордість… Той барон і вся та публіка…

– І той Шульц! – перебив її Троян.

– Ну і Шульц… Я вже з ним говорила, і він поїхав до свого Берліна…

– А шкода…

– Чому шкода?

– Краще б ти влаштувала мені з ним особисте побачення.

– Що за церемонії? Ти ще його зустрінеш… І без мене…

– Хотілося б, знаєш… так, делікатно!

– Що Шульц! Що барон! Пішаки!

– А хто, по-твоєму, генерали?

– Як хто? їх там повно! Даргелі, Пюци, Муми, Неслери!

– Чому оминаєш найбільшого?

– Коха?

– Ну, хоч би!

– Тут ще не час. Він нам поживніший, ніж сто китів. Його політика заступає нам пару дивізій на фронті…

– Ха-ха-ха! – зареготав несподівано Троян, але слова не випустив і не моргнув бровою… – Кажи, з чим приїхала? – запитав він облегшеним тоном і підступив до ліжка.

– Чую, зібрав армію, – сказала вона.

– Ну, так що? Так, зібрав.

– Так воюй!

– Воюй, а чим? Картоплею?

– Чого ж картоплею, коли є порох!

– Як порох? Де?

– Океани гатять порохом, а ти питаєш! А чого найбільше треба? Може, я могла щось пошептати?

– Відьмо! Далебі жартуєш!?

– Чого б я жартувала, чорте!

– Та невже щось можеш? Так слухай! Дай огню – і все потече смальцем!

– За цим і приїхала!

– Так витрясайся! Витрясайся!

– Якого саме огню, капітане?

– Ну, так… На перший бал… Так сотень дві-три… отих… як його… пашок. Так званих фінок тузенів десять… Та катюшиним ділом – кілька добрих пар… Та дьогтярів десятків зо два… Та шроту до них відповідну порцію. От ми і в сідлі!

– А ти б так остаточно… Признайся! За кого б пішов?

– Висловлюйся ясно!

– За яку владу?

– Я політик-махорка. Дай лиш з одним розквитатися, а там буде видно.

– А чи знаєш ти, що тут ось-ось і інші капітани появляться?

– Про кого думаєш? Капшука часом? Таж я з тим собакою недавно два літри самогону виджорив. На віки вічні союз! Куми!

– Ха-ха-ха! – не видержала Віра.

– Ось лише зустрінеш – запитай, як смакував наш спотикач…

– Запитаю, запитаю… Але я щось чула, що ти і з іншими спотикачиш.

– Спотикачу! Як не спотикачити? Під одним же кущем сидимо.

– Але ж вони там самостійну…

– Ха-ха-ха! То, скажу, дивачка! Боїться самостійної в той час, коли сам Сталін “суверенну” співає. А яке нам з тобою діло, хто з них і за яку… Нам з тобою політика – як верблюдові фрак або Сталінові циліндер. Давай – воюємо, і баста!

– Здаюсь! Воюємо! Дістанеш огню!

А тижнів зо три Троянова бригада спокійно, без метушні й галасу, підтягалась до Чорнобилів, що на сході біля Людвиполя, і там в одному ліску отаборились. Не дуже знали бійці, чого аж сюди послав їх командир, гомоніли так і сяк, сподівалися зустрічі з першим огнем; одні раділи, інші злегка, під ніс, мов би самі з собою, висловлювались, що ось, мовляв, як його й куди його з такою зброєю… У них же там і танки, і міномети… І яке ж було їх здивування, коли однієї, як кажуть у пісні, темної ночі до табору прибули, а потім від’їхали якісь підводи, хлопців побудили, вишикували і кожний дістав по фінці, по гранаті та по скриньці набоїв. І ще якесь там майно, і навіть папахи на зиму, і все те честь честю, мов з голочки, якогось орловського чи ленінградського “пошивпрому”. І ордени появились!

Здивування було велике, а коли питали командира, так той лише моргав лівим оком і казав:

– Бери і мовчи!

– Ну, а ордени навіщо? – спитав скептик Терешко.

– Як навіщо? Нарешті героєм станеш! – докинув жару Залізняк.

– Може, тобі це й личить, але який герой з мене…

– Чого? Орден навіть корову на рисака оберне…

Говорили так і сяк, говорили багато, але бригада верталась обчеплена фінками, мов дівчина намистом. Усе звернули на командира, він, мовляв, знає, що й до чого. А як вернулись на свою Попівщину, бригада стала не зеленою, а огненною – змонтувалась, знайшла своє певне місце.

І не одна бригада, що на Попівщині… Це літо було врожайне на такі бригади, і намножилось їх, де лише був який ліс, – на Суражчині, на Антонівщині, на Гурбенщині, на Цуманщині – далі й далі ген туди, як Случ, як Стоход, як Горинь, туди під Олесько, під самий Пінськ, Соми, Сонари, Дороші та Круки, та бойовий Тарас Бульба, та Ярема в Пустомельщині. А з-за Стоходу, що на заході, виринули героїчні залишки Ридза Сміглого під виглядом “армій крайових”, а там з-за Случа посунули Ковпаки, та Медвєдєви, та Гончарови…

Визволителі там, визволителі тут, визволителі скрізь, на кожному місці, прапори червоні, прапори жовто-сині, прапори біло-червоні. А ті, що в Рівному, в своїх новеньких жовто-бронзових уніформах, заворушилися швидше, заговорили про “штюцпункти”, почали рови копати, та колючі дроти снувати, та засіки класти, та радитись, та сердитись, та погрожувати… Почули, що насувається, “мов та чорна хмара”, загроза з усіх боків і що там і там їхали й не доїхали фольксгеносен, зольдатен гросдойчес-райхес, ес-ес штурмбандфюрери, зондерфюрери і просто фюрери… І тоді вони вельми сердились і робили походи на Малин, на Ремець, на Туличі, на Літин та інші й інші. Вони стріляли, вони зганяли жінок, старців і дітей до церков, палили їх разом з престолами, ловили, кого могли, пхали у в’язниці, везли до рейху, до Бухенвальда…

То був, як сказали б літописці, грізний год, год смути, врем’я огню, люте врем’я, і ті люди, що бували ще, наприклад, у Рівному і якось вірили або хотіли вірити у так званий лад і порядок, що думали вести школи, пускати цукроварні, закладати банки, видавати газети, молитися по церквах, ті люди сходилися, та засідали, та радились, та посилали делегації до Бера, до Кіцінгера, до Неслера, до Даргеля… Умовляли, роз’яснювали, просили, доказували.

– Не такий час, – казав на це колишній залізний лояліст і законопорядчик, тепер командир при фінці Троян. – Тепер час огню, а не розуму! Зрозуміло? Говори до Коха, до Гітлера, до Сталіна! Говори до них! Під ними планета хитається, а вони вимагають справедливості! Нема тепер таких слів! Вони крають землю, як яблуко, от і все. У цезарів та бонапартів граються…

А заступник Даргеля в Рівному, товстий, дебелий, з міцним бронзовим обличчям, Неслер, приймаючи делегації, казав бубнявим, завжди сердитим, ніби він говорить з бандитами, голосом:

– Що? Вам школи? Інтелігенції? Хліб сіяти! Фабрики крутити! До рейху!

А його шеф, сам Даргель – елегантний пан із старанно зачесаним чубом, казав із злим огником у сірих, гострих очах:

– Ми не прийшли сюди робити вам Україну! Ми прийшли будувати Нову Європу! Зрозуміло?

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Чого не гоїть огонь: роман. – Нью-Йорк: Видавництво «Вісник» – ООЧСУ, 1959 р., с. 99 – 114.