9. Троян хоче оженитись с Вірою
Улас Самчук
Другий і третій день падав дрібний дощ, скрізь була грязюка. У високих чоботях, у сірому гумовому плащі з каптуром, підперезана шкіряним поясом, Віра ступає узліссям поміж Тимошівщиною і Бущенським лісом. Біля неї в шкіряній куртці, у шапці-вушатці, на цілу голову вищий, Троян. Обличчя у неї і в нього сірі, оббиті дощем, захололі.
Дорога з Рівного сюди не була легка, але Віра її перемогла. Пройшлася й Залужжям. Там уже нові дерев’яні зруби, у деяких вже закриті дерегами вікна, з деяких димарів уже йде дим. По пожарищі нема й сліду. Біля зрубів стіжки соломи, інколи траплялися й якісь тварини, навіть гавкали собаки.
Віра знайшла Трояна не відразу і нелегко. Не чекав її, здивувався, а одночасно зрадів. Хотіла з ним говорити сам на сам. Нагодував її з допомогою вже не Терешка, бо той тепер завідує постачанням для всієї бригади, а чорнявого, кучерявого Івана з Дерманя, що назвав себе, відповідно до фаху, Пампушкою. Фактично Віра вперше бачила те, що зветься табір. Дуже “люксусове”: землянки, дерев’яні барачки і навіть телефон. Місто Троянове – пояснив їй той же кучерявий Іван.
На розмову пішли взліссям, під вечір, під сіре, тяжке небо, що, здавалось, десь там висіло, мов мокра дерга, і лише чекало нагоди, як би то звалитися на соснину Тимошівщини.
– Багато хочу розповісти – навіть не знаю, з чого починати, – сказала Віра.
– Кажи як знаєш, – відповів Троян.
– Що ти тепер думаєш робити? – запитала вона.
Троян зупинився і здивовано на неї глянув.
– Як то що, не розумію?
– А! Розумієш! Їдеш чи лишаєшся? – спитала Віра.
– Ні! Уяви – не розумію! Куди ідеш, де лишаєшся? – дивувався він далі.
– Лишаєшся тут… під большевиками чи відступаєш з німцями? – нервово запитала Віра.
– Ти ще не знаєш? Я ж, здається, тобі казав. Не бачиш? Табір! Люди! Куди відступати?
– Вони вас розчавлять!
– Знаю! Розчавлять! Он і той твій Батутін передавав, що розчавлять. А Сталін обіцяє половину України на Сибір. З Києва українців на мінні поля женуть. На площі Софії вішають. Теж знаю…
– І все-таки лишаєшся?
– А що інакше?
– Ще можна відступити. Німці тобі нічого не зроблять. Пшор поклін передавав…
– Го! Пшор! Це той маленький? Що все знає? Дякую, дякую! А він, знаєш… хлопець бравий. Пам’ятаю, ще сорок першого пророкував Гітлерові крах. А щодо відступу – ні, ні! Віро! Я знаю… Триста двадцять дивізій! Знаю! Але я тут не сам – здаватися? Для чого?
– Щоб жити!
– Навіщо?
– Хоча б для тієї ж справи.
– Це хіба для політиків… Для вояка… Вояк лише тоді вояк, коли він перемагає або не вертається. Здобути або вдома не бути, казали наші предки.
– Самогубство!
– Війна. На війні нема самогубства.
– Коли знаєш, що не виграєш?
– Про таке вояк не думає. Послухай, що встругнув мій Залізняк:
Не здамся ні вліво, ні вправо,
Ні вгору, ні вниз!
Присягнув я їй криваво,
Присягнув на ніде!
Присягнув їй серцем і лобом,
Присягнув на матір!
Присягнув над прадіда гробом,
Присягнув на гарматі!
Тож тепер умру хоч сто разів
У віках, епохах, далях –
Не від старости й не від зарази…
Від шаленої кулі! В боях!
– Ге? Що скажеш?
– Патетично.
– Мила! Павлінко! А пригадай, як ми бігали за метеликами! Затям мене ще раз таким же хлопцем! І будь здорова! Навіки! Сідай собі на першу машину і коти. На захід, на схід – куди хоч, твої шляхи скрізь відкриті! А я, розуміється, також піду своїми шляхами, бо вони в нас, бач, різні. І залишишся ти в мені все тією ж самою. Пам’ятаєш, як дід мій Уліян… злазить з черешні – повний козубок чорних ягід. “А ходи-но ти, мишко, дам ягід”. Він звав тебе мишкою – так? І який дивний каламбур. Я, пам’ятаєш, не раз кидав на тебе камінцями і якось, пам’ятаєш, навіть вцілив під око. Ті камінці були моїми дитячими поцілунками. Ти була моєю нареченою. А коли ти поїхала до тих твоїх Садок, я кілька років висипав в яру з піску горбик, робив у ньому ямку, носив до неї ротом воду з криничини і садив галузки верби. Вода завжди тікала, а галузка всихала. Але я вперто садив – хотів, щоб прийнялася.
– Бо коли б ти це робив не на піску – прийнялася б.
– Пам’ятаєш пісню: “Візьми, сестро, піску жменю, посій його на каменю! Як той, сестро, пісок зійде, тоді, сестро, твій брат прийде”? Так було й зі мною. Я знав, що ти не вернешся.
– Але ж вернулась!
– Якими дорогами… І не та…
– Але вернулась… І та!
Троян подивився на неї допитливим поглядом.
– Колосально! – вирвалось у нього, і його сіре обличчя проясніло.
– Правда. Не віриться. Багато не віриться, але так є! Ось доторкнись!
– А думала ти… про мене під час тих твоїх?..
– І не раз. І в Сан-Франциско, і в Токіо… І ще як… Те, що я стала матір’ю, – то був випадок, як і твій з Марусею. Я жила в одній ямі з одним поетом. У Києві це було. Він прочитав мені вірш:
Ти, кажеш, підеш дорогами блудними,
Ти, кажеш, підеш у блудний світ…
Ти зірвеш папороть – квітку злудну,
Ти даси чортові звіт.
Ти будеш з “ними” й не з “ними”,
Ти будеш як коровай!
Всі дороги будуть німими,
Лиш одної не забувай:
Лиш тієї не забудь доріженьки,
Що стелиться, як парча…
Поколеш ніженьки, біленькі ніженьки,
Чуже, нічиє, а все ж моє – дівча!
Сосни шуміли улад з мовою Віри. На останньому слові її голос легенько здригнувся, і вона, дивлячись униз, сказала:
– Оце й рішило!
– Колосально! – знов вирвалось у Трояна. І після короткої паузи він несподівано сказав: – А знаєш… Як ти думаєш? Чи не слід нам… повінчатися? Павліно!
Віра залилась дзвінким, радісним сміхом, таким радісним, що Троян докірливо і здивовано глянув на неї.
– Що тут смішного, Павліно?
– Боже! Якове! Хіба сміються лише з смішного? О, Якове! Дякую! Єдиний! – вона кинулась йому на шию, цілувала його шорсткі, репані уста, горнулась до його твердого, загорнутого в ремінь тіла, сміялась і плакала. – Знаєш… Рідний мій! Мужу мій! З плоті і духу – мій! Але повінчатися? Як? Де? Коли? І, Якове… буду мати від тебе сина…
Вона здригнулась. Запала мовчанка. Лише шуміли сосни. Яків, здавалось, дерев’янів.
– О Боже! – вистогнав він, схопився за чоло, зробив кілька кроків уперед, ніби наміряючись бігти.
– Ні, ні! Якове! Ти мене не зрозумів! – викрикнула Віра. – Я не тому, щоб тебе в’язати! Я не могла замовчати!
– Замовчи! – перебив її Троян.
Вони кинулись одне до одного і обнялися.
– Ну, знаєш, – вирвалось у неї, коли звільнились обійми, – і лапи в тебе!
– Ха-ха-ха! – зареготався він.
– Тож ти мене зломив!
– Аж тепер! А ти мене зломила першим поглядом? Га? Сина? Буде син? Але де його родиш? Тож розчавлять! Їдь! Тікай! Павліно, тікай! На Корсику! До Америки! – і він враз вихопив з кобури револьвер і тричі стрелив у повітря. А потім сказав спокійніше, дмухаючи в цівку револьвера. – Але, Павліно… Почекай. Це не жарт… Дай подумати… Отже, так… Це чудово… Тепер ми з тобою, як кажуть… – шукав потрібних слів, не знаходив, надолужував рухами рук, голови й навіть револьвера. Вона дивилася на нього й мовчки, й напружено.
– А все-таки… знаєш – плутався він далі, – не можу! Сину! Не можу! Мамо! Неси його, шукай місця і… роди! Ти ж бачиш, – показав він довкруги обома руками. – Ось дощик… А там сніжок… А там Батутін. Ти, очевидно, – Захід, Мадрид, Нью-Йорк, готель “Совой”. Як тобі сказати? Як сказати? Боже, як тут знайти одне потрібне слово?!. Але… Ти їдь! Їдь! Я тебе знайду… Чекай, чекай! Я тебе… пізніше… відшукаю… А завтра ми скочимо до отця Дормидонта, і він нам возложить вінці, гей! Ісає, ликуй! – і по хвильці мовчанки додав: – Ось так воно, женуленько! Не можу зійти з дороги! Так тяжко! Так тяжко! Так чортячо тяжко! Ті триста двадцять дивізій… І хоч би краплина глузду! Ах, мовчи! Зачекай! – кричав він, хоча йому ніхто й не думав перечити.
Він був як п’яний, навіть зірвав з голови каптура і розмахував ним, як диригент паличкою, ніби перед ним був хор.
– Повір мені, моя кохана, дорога, рідна Павлінко! Повір мені! Повір одна ти на всій планеті, що я також чоловік, а це, як казав Максим Горький, звучить гордо… Тут, пане Максиме, гордість найшла на гордість, як коса на камінь.
Але вибач мені, Павліно, я трохи… здурів! Тепер знаєш що? Я тебе проведу… А далі підеш отак на Залужжя, зайдеш до батька того кухаря Івана, спитаєш за Горбайцем Климом. Скажеш, що я послав, і там переночуєш. А завтра і я там буду – розумієш?
Вони повернули з-під лісу і пішли під горб, чистим полем, стернею. Вітер від хутора Хвищика гнав небом дивізії чорних, мов сумління цієї доби, хмар. Западала гнила ніч.
Примітки
Подається за виданням: Улас Самчук. Чого не гоїть огонь: роман. – Нью-Йорк: Видавництво «Вісник» – ООЧСУ, 1959 р., с. 229 – 234.