2. Партизанська політика

Улас Самчук

На залитих передвечірнім сонцем полях, що звалися Тимошівщиною, біліли довгим рядом зігнуті спини дівчат, що жали серпами, як це було й за прадідів, спіле, полове, колосисте, похилене на схід жито.

Було таке глибоке та синє, з баранковими опаловими хмаринами небо над їх головами і така темна, вкрита густою, срібною стернею земля під їх ногами, що все це разом: і жито, і жниці, і небо, і земля, і стіна недалекого за ровом Бущенського лісу з глибоким, давнім яром, що тікав, мов звір, і ховався в гущавині дубів, сосон та граба, – що все це якось зливалося, переливалося, дзвеніло, співало.

Небо синє, земля чорна та земля чорна, та гей!

В Україні шумлять жорна, шумлять жорна, та гей!

Приказ строгий: жорна здать!

Там носять торбинками,

Там сиплють жменьочками,

Крутять жорна – вправо-вліво,

Щоб їстися не хотіло,

Та гей!

Ляндвірт грубий приїжджає та приїжджає, та гей!

Дядькам зуби вибиває та вибиває, та гей!

Приказ строгий: жорна здать!..

Ходить Гітлер над рікою та над рікою, та гей!

Носить жорна під пахвою, під пахвою, та гей!

Приказ строгий: жорна здать!..

Співають дівчата вздовж стіни жита, помахують “жменями”, дарма що сонце пряжить їх спини до самих костей, дарма що солоний піт заливає їх очі, їх бронзові обличчя, дарма що раз у раз пролітають над ними літаки, ніби стежачи за здобиччю, мов шуліки. А під вечір, коли тінь Бубенщини заливає ціле поле і коли втихають літаки, з лісу виходять поволі молоді хлопці з фінками на шиї, і тоді розсипані по полі снопи вкладаються у півкопи.

– Параско-о-о!

– А чого-о-о!

– Та вважай, щоб тебе шторх не зачепив за спідницю!

– Ти-но дивись, щоб він тебе бомбою в око не вцілив! Буде свербіти!

– Ха-ха-ха-а-а-а-а! – несеться луною попід Бубенщиною регіт.

А вже сливе по заході сонця всі разом вінка плетуть з жита, кладуть його на голову русявій Уляні і потім ідуть тісним гуртом босими ногами по глибокому поросі дороги, і пісня їх широкою луною б’є понад запорізькими садами, та займиськами, та лішниками.

Ой живо, женчики, живо,

Живо, женчики, живо,

Буде горілка й пиво!

Нам горілка немила,

Нам горілка немила,

Нас нива втомила!

Не так нива, як гори,

Не так нива, як гори

Широкої простори!

Унісоновий, розливний мотив пісні нагадує старовину, нагадує предків, минувшину, але й сучасність на тлі цього мотиву виступає як старовина.

А на Запоріжжі, що межує з Горбайцями, у світлиці колись найбагатшого, опісля двічі розкуркуленого, а ось знов поверненого назад Михайлового зятя Андроніка, якого син Аникій упав від німецьких бомб у Рівному того ж дня, коли був попечений і Яків, – п’ять столів укриті білими, з червоними опасками настільниками, а на них калачі та паляниці дерманські з муки на жорнах меленої, та поливані великі миси смаженої капусти, та гори краяного житнього, печеного на капустянім листі хліба, та пляшки старосвітські, ще Мостиської гути, темно-зелені, щоб не бачило око матовости трішки припаленого перваку.

Андронік за всіх хазяїв здіймає з Уляни вінок, частує всіх чаркою вишнівки, а потім усі сідають за столи – хлопець і дівчина, хлопець і дівчина, по парі, як голуби, як велів сам Бог, причому хлопці, мов для оздоби, кожний із своєю фінкою, а дівчата, щоб не зостатись позаду, з серпами за поясом. Тиша велика і святочна западає, а тоді всі з шелестом встають, і сивий, як голуб, Михайло “Отченаша” по-старосвітському, зі слов’янська прочитує, а Андронік, щоб часу не гаяти, чарки глиняні, також давні, із запорізької гончарки старого Данила Гуци, наливає, а Бухало, наймолодший, Андрій, підносить чарку і картавим голосом промову держить:

– Ой плекласні мої женчики-бленчики, мої дівчатонька та чолнобливії! Ось ми й жито наше дожали! І снопи пов’язали! І в копи склали! Але наші “визволителі” млини наші на земки взяли, щоб ми хліба не їли, а щоб усе їм віддали. А ми ось, бачте, жолна собі завели, а до жолен фінки додали, а до фінок сталеві лодзинки, щоб ними чолта клопити, щоб нам було веселіше на білім світі жити! І за це нам, вам і всьому лоду нашому – щоб він жив, усіх пележив, як з води, як з лоси, і вовіки-віки тличі слава!

– Слава! Слава! Слава!

Хлопці випили, дівчата пригубили. А як смакує смаженя з утроби свинячої! А капуста! А голубці пшоняні у пелюстках квашеної капусти, закроплені шкварками, мов бурштином! Чарка тягне чарку, ворушить кров, зганяє втому, а там, диви, і Михтод Гуців “з-за рову” із своєю облізлою скрипочкою-рипочкою, що на ній ось уже двом поколінням свою “польку-ойру” та “свині в ріпі, свині в ріпі” награє, появився, а з ним і його одноока дочка Мокрина з бубонцем.

Хлопці з фінками вхопили дівчат попід стан – і пішли, і пішли пара за парою ходором по току напіврозваленої колективізацією клуні, з присвистом, притупом, а дівчата дрібно-босо такт вичісують та спідницями широко круги крають, мовби злетіти хочуть.

На току лампа блимає, крізь провалену стріху клуні місяць дивиться, по засторонках, з обох боків току, дітвори юрби, що товчеться там, мов купа чортенят, збиваючи куряву перележаної мерви.

А на подвір’ї Михайло без шапки лисиною проти місяця світить і глухим, але все ще, як кажуть на Запоріжжі, гужим голосом мову веде, хвилософію свою розводить, згадуючи своє і не своє бувале.

– За царя, звісно, такого не знали, – просторікує він із своїми сусідами Гордієм, Тимком та Феодосієм, що все ще його слухають, – але за древніх времен, як то ще за татарщини, як то старі люди – покійний Никон Гуца, та покійний Данило Гончар, та ляш отой, що повісився… Я вже їх лише так, як у мряці, пам’ятаю… Так ті, було, ями татарські по лішниках показували та розказували, як то люди в них ховалися. То ще вигода, що Дермань наш, хвалити Бога, осторонь шляхів, а Запоріжжя – так його зовсім у Бога за пазухою, для птахи лише вільна дорога… За першої війни, скажу вам, я тільки раз солдата тут бачив у службі, за німців, що ото в революцію прийшли, тільки раз двоє приходили за сіном, за Петлюри, кажу вам, так таки ні одного тут не бачив, хіба що отоді біля монастиря, як ото підняли наші блазні повстання… За Будьонного наші хлопці, здається, двох обдертусів у болото пустили, бо десь там у комору Югені Хведоровій заплуталися… За Пілсудського також був спокій, лише Семена Андрошука трохи антики по лішниках поганяли, все йому той його крейсер “Пересвет” не могли подарувати, бо ж він тоді трохи за Леніна та за Троцького стояв, поки не виріс та не став хазяїном…

– То лише попервах… А що сталося потім? – додає Гордій, маючи на увазі часи Пілсудського.

– То знаєте, – веде своє Михайло, – потім я вже не кажу. Поляки, знаєте, є поляки. Вони, бачте, в голову собі вбили давню Польщу, а теперішнього так і не бачили… Жили, як кажуть, старим духом, ну, а воно вже кожному звісно, що вода тече хоч у тій самій ріці, але завжди інша і кожний час своє з собою несе… Коли вже ті наші хлопчиська та дівки почали з тією Україною носитися, та вишиванки вертати, та стрілецьких по вечорницях виспівувати – звісно, полякам здавалося, що це їхню Річ Посполиту кривдять, мовляв, як же так, хлопи гайдамаччину свою пригадали з усякими там Павлюками за Залізняками, що їх у мідяних котлах по Варшавах варили, як дичину… Що й казати! Люди є люди, а наші ось самі для себе… Здавалося б, можна всім жити, але виходить, що не можна. За царя, бувало, ніякої такої тобі України і в думці не могло бути… Навіть, як кажуть, язика запретили, у школі було ту дитину на руське вивертали – што, та как, та сапог, та гаспадін. Але що вийшло? Я сьогодні дурний! Ні тобі Росія, ні Польща, ні Україна – німець іде і все горне під себе, і равс, і равс!.. Га? Ну, що ж ті хлопці з тими копистками! Як Америка скаже – так і буде! У них там… Хах! Кажуть он по радіо, з Лондона – п’ять тисяч літаків за одну ніч на Німеччину налетіло. П’ять тисяч! Шутка сказати! Хто виграє при такій погоді? А вони ж із Сталіним.

– Ми виграєм! – враз почувся голос ззаду, дядьки оглянулися, до них від дороги підходив Троян…

– О, Якове! А де це й ти тут ходиш? – запитав Михайло, і якось йому, чути по голосі, стало, ніяково.

– Та ось на бубон ваш пішов… А хотів би з вами, хазяї, нащот жита… Он пожали, й молотити тра, але як….

– Та хіба як, – сказав Михайло, – до клуні – і молоти!

– Заберуть, діду!

– Е!

– Ніяке “е”… Бачили ті там літаки? Дивляться. А там прийдуть танки, і по житі…

– А що ж по-твоєму?

– Якщо хочете по-моєму – давайте притягнемо паровика від чехів та тамтаки на Тимошівщині і змолотимо. А магазини наші…

– А як же з розплатою?

– Та як з розплатою? Німець дає сорок грамів зерна на трудову душу, а ми ладні додати ще й по пачці махорки…

– Ха-ха-ха! – зареготали дядьки.

– То воно звісно, – почухався дід Михайло. – Знаєш що, Якове, моя думка – додай до махорки пару штанів та пару добрих халяв і забирай те жито куди хоч… Нам лише на підпалка зостав – і ми квити!

– Та трохи гасу та соли, – докинув голос збоку. Інші з ним погодилися загальним бурчанням, що нагадувало іржання голодних коней.

Так і вдарили по руках. У клуні своєю чергою крутили польку аж курява вилася, мов з-під воза по курній дорозі, бубонів дрібно, лоскітливе бубон під пальцями Мокрини, а Михтод, разом із скрипкою, правою босою ногою вибивав розмірене такт, бо він знає своє старе діло, як бджола, що носить мед, або дяк Демид, що сорок років читає ті самі “алілуя”.

Надовго не відкладали, Троянова бригада одразу-таки взялася за діло, як і було домовлено. Там-таки на Тимошівщині паровиком ночами при світлі смоляків скрутили те жито, а як загуде було що у Дермані чи Бущі – одразу били в щит, смоляки гасили, на руру клали дротяну шапку і чекали. А днями паровик, замаяний, мов молодиця, спочивав під зеленим дубом, поки бригада вчилася бити у фокус, як казав бригадир. День-що-день від ранку до смеркання, з перервою на Терешкові галушки, ціляли своїми фінками, бігли вперед, бігли назад, у центр клином врізалися або сипали градом в одну точку. Командир був тої думки, що менше треба теорії, а більше, як казав, гарячої практики, і тоді вийдуть солдати. І вечорами навіть Залізняк мовчав, витягав ноги і лежав, як крокодил, нерухомо.

А тут ще жито молоти, та нічні марші з кропив’яними мішками по цукроварнях, та гуральнях, та “ляндвіртшафтах”, та всілякі ті, здебільша також нічні, маневри попри Півче, Остріг, Мизіч, Кунів, Шумське, щоб, мовляв, кожний знав свою дорогу навіть заплющивши очі.

Так, командир був, що й казати, трохи крутий, може, навіть закрутий часом, але кожний з його сотки вже й сам знав, що їх діло також круте і делікатними пальчиками його не візьмеш. А скувати з такого різного матеріалу щось одно ціле – також не проста штука. Той зі сходу, той із заходу, той з чортом, той з дияволом, той раз тут, раз там, бо його сумління гризе, що він не там, то знов гризе, що він не тут, а то, диви, був-був – і десь, мов камфора, зник, а того на чомусь приловили, щось він десь там з кимсь про щось… Агентура, розвідка, інтриги, провокації. Ліс. Земля. Природа. І… смерть.

Ні, що не кажіть, а час крутий, вузлуватий, гужий. Чортів час: дияволи цілими полками на землю зійшли, скинуті Богом з небес…

Троян мусив набивати руку, що з кожним днем робилась сильнішою, твердішою. Оце ось на днях когось там дерманці на вулиці приловили, йшов, мовляв, до Трояна в повстанці, але, коли його як слід обмацали, знайшли при ньому і се й те, а також, між іншим, невідомо для чого, слоїк із стрихніною і деякі папірці з печаткою рівненського ес-де.

Ще, правда, назагал скрізь довкруги тихо, ніяких справжніх операцій, лише інколи, то там, то там, продзижчить знайомий “шторх” з рівненського літовища, що всім уже набрид, роблячи, видно, розвідку, але то не було справжнє. Хлопці тоді кожний свого куща, як блоха кожуха, тримались і лише гострили зуби, як би того “шторха” на землю зсадити… Одначе в повітрі, як казали, щось було чути, віяло ніби згаром, ніби тінь якась землею проходила.

Залізняк годинами чапів за своїм “телефункегом”, виловлював жадібно з повітряного океану кожне слово “фюрергавптквартіру”, Москви, Лондона, слідкував по мапі за всіма фронтами, лініями, населеними й ненаселеними пунктами, впертими боями під Ленінградом, Сталінградом, Старою Русою, Курською, Доном, Нарвіком, Добруком, Гвадаканалом, по Африках і Пацифіках, а потім уже своя команда зведення робила, читала його перед бригадою при вечірньому рапорті, і тоді навіть Терешкові було видно, що діло фюрера капут, що воно з кожним днем грузне, і що прийдеться й собі вдарити, і що той час не за горами.

І хоч гострилось зуби на одно, зачепитись прийшлось за інше. Одного прекрасного передвечора у вересні, здається, під неділю дванадцятого числа, бригадний листоноша Грушка, якого звали також Святим Петром, бо носив він пошту з Дерманя, мов апостол, “пер педум”, тобто пішки, подав командирові конверта, що його той пізнав з першого погляду. А в листі, що був у тому конверті, повідомлялося, що “вона” хоче побачення, що має це бути в неділю тринадцятого вересня (тобто завтра) о годині сьомій вечора, у селі Новмалині, у якій там хаті біля школи, що під зеленим, залізним дахом.

Лист був написаний п’ять днів тому, але забарився, і ось тепер нема часу для надуми, а треба діяти з копита. І хоч не було там нічого справді наглого, нічого, здається, особливо важливого, однак Троян заметушився. Покликав Царенка, покликав молодшого старшину, що почав “висуватись” під назвою Булава, прочитав їм листа, сказав Булаві сідлати одинокого верхового Буланого, гнати до Новмалина, заїхати там до зв’язкового Потапа, розвідати, що і як, і ще до ранку вернутися назад і скласти звіт.

Сам Троян тієї ночі також спав не дуже, лізли міркування, здогади, знав що “вона” кличе не задля гарного слова. Чому, думав, Новмалин, чому так спішно, їхати чи не їхати, а як їхати, чи вернеться, а як не поїхати, можна щось прогавити…

На світанку пригнався на замиленому Буланому Булава. У Трояновій землянці світився огарок свічки, всі три – Троян, Царенко й Булава – сильно диміли цигарками з доморобного, гульченського “турецького”, були заспані, сердиті. А коли сходило сонце, вони всі троє посідали на селянський драбинячок, запряжений дрантивими, мишуватого вигляду кобилками, і візник Кобила повіз їх крізь густу мряку Попівщини вузенькою дорожиною в напрямку південного сходу…

Новмалин, щось за дванадцять чи п’ятнадцять, ніхто того не міряв точно, як колись казали, верстов, для дерманців був не чуже місце, знали його, те колись лісове, зелене і по-своєму пишне село, за його широкий, прозорий став, за його млин-маримон, за його колись чомусь славетну, так звану двокласову школу, по-старому “училище”, як і за веселих, жвавих дівчат та хлопців, які або сильно з дерманцями кохалися, або не менше сильно з ними билися.

Дорога до Новмалина ще не так давно снувалась старим, тінистим, спочатку, мов свічі, сосновим, а далі дубовим лісом, але в ці часи від того лісу зосталися самі назви – Темний Бір, Ведмеже, Вовче – і лише десь-не-десь невеличкі чубки лісу між невеликими присілками та закинутими хуторами. Ґрунт – пісок або суглинок, місцями масний і родючий, місцями пісний, кнопкий, пустинний, і лише долинами побіля спокійних, прозорих струмків, що ще недавно були річками, стелились луги, вкриті свіжою, зеленою осінньою отавою. Загалом місце далеке від головних шляхів, як і Дермань, закинуте і, як і Дермань, розвинуте, багате, пишне, з давньою традицією і культурою…

У Новмалині “в хаті біля школи, що під залізним, зеленим дахом”, мешкав пан Шейн – званий, зрештою, довголітній новмалинський “війт”, колись обозовець, пілсудчик, навіть, здається, легіонер, в кожному разі, за Речі Посполитої “пожондни, льояльни” обиватель, а тепер враз фольскдойч, шеф району і власник млина-маримона – невеличкий, округлий, завжди усміхнений чоловічок з повним, блідим лицем і великими, виряченими, водянистими очима.

Усі зустрічі цього тривожного часу на цій території, як парадоксальне правило, відбувалися при столі, при чарці, при смаженій ковбасі. Шеф району, фольксдойч і власник млина – у цей час більше ніж Кох, ніж Герінг, ніж маршал. Його дім, його комора, його стіл невичерпально повні. Його простора, сонячна, з фюрером на почесному місці світлиця також повна… Гамір, сміх, спів і дим цигарок від ранку до ранку, усе, мов каруселя, крутиться, вертиться, гомонить…

Не було виїмку і на цей раз. Світлиця Шейна шуміла й крутилася, виповнена запахами смажені, тютюну, алкоголю, а в густому диму, посередині, стояв, мов корабель, величний стіл, заставлений посудом і пляшками. Довкруги стола згуслою, рухливою масою сиділи, напівсиділи, стояли й вертілися чоловіки і жінки, так ніби вони тут сидять і вертяться споконвіку, мов зачаровані…

Троян вступив у цю гущу досить обережно і досить непомітно, зовсім сам, бо Царенка з Булавою лишив десь там у заставі, на всякий випадок. Вступив і зупинився біля порогу, нічого спочатку не розбираючи: вже темніло, світилась під стелею велика нафтова лампа, бачив багато людей і разом не бачив нікого. І враз з диму виринула і підійшла до нього у піввійськовому одязі розчервоніла, як звичайно, повна життя і огню Віра.

– А! А! Пані і панове! Пані і панове! Увага! Увага! Великий командир Троян! – проголосила вона на весь голос, і все її бурхливе товариство враз завмерло.

І всі голови, всі очі звернулися в його бік. І він почув себе мов під обстрілом. А потім уже враз заплескало, загуло різними голосами:

– Браво! Браво!

Було дуже театрально, патетично, шумно. Трояна підхопили, потягли, посадили, піднесли склянку “чистої”, мису капусти. Мусив пити, але не знав до кого. Не роздумуючи, випив сам, узяв першу-ліпшу ложку, загорнув нею, мов лопатою, до рота капусту. Швидко наповнювався настроєм, а разом з тим, мовби з туману, почав перед ним виринати повний, у своїй ситій красі стіл і все, що було на ньому й біля нього. І, крім мис, пляшок, склянок, величезного, обгризеного індичого кістяка, що урочисто, мов розбитий корабель, лежав серед столу, він побачив довкруги багато облич, а між ними двоє особливих – пурпурово-червоних, міцних, округлих, на коротких, товстих шиях, що їх Троян одразу визначив як не тутешні. Вони були спокійніші, з лукавою іронією у глибоких, сірих очах.

Нарешті Троян помітив і самого господаря, що звідкись виринув і помпезно, мов воєвода, відрекомендувався польською мовою, а заразом відрекомендував свою дружину і дочку, назвавши їх обох Стасями.

– Слишалем, пан бил польскім уланем? – запитав Шейн, потрясаючи Троянову руку.

– Нім зосталем і тераз, – тим самим тоном по-уланськи відповів Троян. – Пьонти пулк уланув подгорянскіх, тшеця дивізія, тшеці корпус, перша армія, генерал-бригади Тадеуш Скожина-Скожиньовскі!

– А, то пан – улан! – вирвалось у молодої, повненької, кругленької русявки, що сиділа тут же в товаристві молодого пана в пенсне.

– Так, ласкава панєнко! – зірвавшись на ноги, відрапортував Троян, так якби враз із цим узяв під козирок і брязнув острогами.

– Прошен сядачь, прошен пана сядачь! – спішила зі своєю мовою господиня дому. – То наша друга цуречка Зося, а то єй нажечони, пан Грабовські. А те паньство…

– А, вони знайомі! – перебив її пан Шейн.

– То пані… – звернулась вона до Віри, – я ще з вами сама не знайома. Ми тут цілий день, але я ще не знаю, як вас…

– Ядвіга! – перебила її Віра, щоб задовольнити цікавість господині.

– О, пані Ядвіга! А той пан?.. – звернулась вона до одного округлого обличчя.

– Качан! Фьодор Качан! – озвалось негайно обличчя з сильним кацапським акцентом.

– В такому разі я буду пан Халявський! – відповів на це Троян, і всі зареготались.

– Сюди, пане Халявський! – покликала його до себе Віра, що сиділа через двоє стільців від нього.

– Єстем, моя найяснєйша пані Ядвіго! – відповів Троян і підсів до Віри.

Віра представила його і другому червоному обличчю, що назвало себе просто Борисом. Заговорили всі разом, і всі, за вийнятком Бориса і Качана, по-польськи. Борис і Качан час від часу вибухали реготом, а коли до них зверталися, лише відповідали:

– Нє разумєм! Нічаво не разумєм, проше пана!

– Вони тут нічого не розуміють, – загомоніла молоденька русявка, яка враз опинилася зліва біля Трояна, що йому дуже сподобалось.

– Чи не з Рязанської часом? – запитав Троян Качана.

– Нєт! З другой старани. Сталінград!

– А! А! Сталінград! Сталінград! Волга! – загомоніли всі разом.

– Волга! – викрикнув Шейн.

– Да! Матушка! – додав Борис.

Волга, Волга – мать радная!

Волга ру-у-уская река! –

затягнув Троян, а всі з місця підхопили:

Нє відала ль ти подарка

Ат данскова казака!

– Ах, Волга! – гомоніла русявка. – Яка то ма бичь вєлька жека!

– Бальшая! – зрозумів Качан.

– Як тши Вісли? – сказала русявка.

– Какіє тши! Штук пять давай! – захоплювався Качан.

– А то все одно! Яка, панове, різниця! – сказав Шейн, і в його голосі вичулась нотка образи. – Випиймо краще по одній… Пане Троян! Пане Людвиго! Що ви, що ви! Ану, ще по одній! Жній, Валєнти, єще раз, як у нас казали! Хаха-ха!

– А яку рангу ви мали в уланах? – запитала Зося Трояна дискретно, півшепотом.

– Всього поручник! – відповів він автоматично.

– То пан – поручник! Я ображена!

– Вельми шкода! Смію запитати, яка тому причина.

– Що ви до мене не говорите, а все з тією панею…

– Рація, рація! Несправедливість очевидна і мусить бути направлена! – і він обернувся до русявки. – Вас, здається, звуть?..

– Просто Зося!

– В такому разі, панно Зосю, вам чого? Цього? Цього? – вказав він на дві поруч, червону і білу, пляшки…

– Скорше цього, – вказала вона на білу. – Наша – чиста. Рідний “Бачевський”…

– Го-го-го! “Бачевський”? Звідки?

– Татко має все. Старі запаси…

– Бачу, бачу! І навіть з янголом! А багато тут, крім вашого татка, німців? – запитав Троян досить одверто.

– Татко? Німець? Який же він німець? Він поляк! Був, є і буде! А німців тут немає, зовсім, лише доїжджають, і то зрідка. Лише командант… Але і той “наш”…

– Наш? Що значить?

– З Познанщини. Фольксдойч. І має… польку секретарку…

– Ха-ха-ха! Чудово! А ви, панно Зосю… наречена?

– Щось так… Пан Грабовський приїхав недавно… Він так само партизан… У мене був інший… Також улан. Дванадцятого полку… З Крем’янця… І також поручник…

– І де подівся?

Зося зітхнула:

– Забрали! В полон забрали. І десь вивезли… Мабуть, на Сибір…

– А чи ви знаєте, панно Зосю, що ми з Дванадцятим полком стояли разом на фронті?.. Зося глянула на Трояна, очі її заблищали і побільшали.

– О! Пане поручнику! То ви воювали?

– І залізного хреста маю!

– Не може бути?!

– При нагоді переконаєтесь.

Зося швидко обернулась до свого нареченого і почала щось із ним говорити. Троян дискретно позирав у їх бік, обертався до Віри, що розмовляла з Качаном, підливав “Бачевського”… Довкруги все шуміло, господиня й господар бавили гостей. Зося, що їй Троян знов підлив до чарки, обернулась до нього і сентиментальним тоном почала оповідати, як то у них тут було до війни, які приїжджали гості, бували навіть генерали, і навіть сам пан воєвода приїжджав на полювання до Суразьких лісів… А пан поручник, її наречений, був ад’ютантом генерала дивізії Стропчинського, а їй самій було тоді всього сімнадцять років, що було то велике кохання, щастя… А він був високий… стрункий… А який чемний! А вихований! А який вершник!

– Це його і забрали? – запитав делікатно Троян. Зося прикусила уста. Не відповіла. Очі її миттю заблищали сльозами.

– Розумію вас, панно Зосю!

– Ах! Не треба! Не треба! Це був лише сон… страшний.

– Але ще буде! Ще буде! – загадково промовив Троян і стиснув її руку.

– Пане поручнику… Я б хотіла… частіше… з вами… бачитись… Ми ж тут сусіди… Ви ж з Дерманя?

– З Дерманя.

– Знаю. Я там була, і не раз. Там був командантом пан Зарембський. Ми там інколи влаштовували танці у тій великій залі семінарії…

– Ну, от… То ми, можна сказати, зовсім близькі… свої! На цей раз потиснула руку панна Зося. Від неї несло своєрідним теплом, вона, ніби окрилена, непомітно, легко, привабливо, подаючи скляночку маринованих рижиків, нахилилась у його бік, а він розповідав уривчасто й плутано про Дермань, підливав ще щось у її маленьку кришталеву чарочку, запрошував її ще раз піднести ту чарочку і ще раз випити, а потім перейшов з Дерманя на шовкові панчішки, шоколаду Веделя, вальси Шопена і далі на хтозна-що – на кроликів із малиновими очима і ангорського кота, що лазив попід ногами і терся об Троянову халяву. Хвилина млявої, п’яної тиші, а потім Зося впалим голосом запитала:

– Так, пане поручнику? Коли?

– Так! Скоро!

І при тому вони обмінялись поглядами, від яких міг би загорітися сірник.

А згодом, геть згодом, але цього ж вечора, коли все і всі виповнились по вінця, у загальній метушні, крутежі й шумі, Троян несподівано натрапив на самого господаря і, відтиснувши його трішечки набік, досить категорично почав з ним таку дипломатичну розмову:

– Знаєте, пане воєводо… – почав він тоном, що його можна було розуміти і так і сяк.

– Но-но-но! – перебив його жартом на жарт Шейн. – Я ще ніколи не був воєводою.

– Але ним будете! У вільній і незалежній! – рішуче твердив Троян.

– Що ви! Що ви! – перечив Шейн.

– Сонце світить, земля крутиться, і все під місяцем можливе, як казав, здається, великий китаєць на ім’я Кон-Фу-Дзей, – резолютно заявив Троян, на що господар погодився.

– Певно, певно, пане поручнику! – і подав йому цигарку “Оверштольц”.

– Маю до вас справу! – різко змінив Троян тон.

– Слухаю! – відповів, так само змінившись, Шейн.

– Не знаю лише, звідки починати… з голови чи з хвоста… У нас тут по кущах розвелося чимало хлопців. Ви знаєте?

– Трохи.

– А у тих хлопців розвелося чимало вошей… Ви це, напевно, також знаєте?

– Ха-ха-ха! – засміявся дрібно Шейн.

– А ви, напевно, також знаєте, що воші так само люблять, скажемо, нафту, як ми з вами, скажемо, нашого найбільшого вождя… Пардон! Ви мене розумієте?

– Мф! Мф! – відповів Шейн і затягнувся димом цигарки.

– А я чув… Мені хтось сказав… Здається, чи не той самий пан… ваш майбутній зять… не пам’ятаю точно, що у вас того продукту, тобто нафти, є чималі запаси… Мені потрібно з пару бочок такого нектару.

– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Я розумію, я розумію…

– Але й це ще не все, – не вмовкав Троян. – Щоб ми з вами були й надалі добрими сусідами і друзями, ви мусили б докинути до тих бочок з нафтою кілька центнерів соли – цього воші, розуміється, не вживають, але ми інколи потребуємо цього мінералу для інших санітарних акцій…

Шейн знов зареготався, йому ця мова подобалась.

– Розумію, розумію! – сказав він уже виразною мовою.

– Так коли? Так як? Діло любить порядок!

– Справа трішки скомплікована… Але ми зробимо! Зробимо, пане поручнику. Деталі ще обговоримо… Зайдете до млина…

– Ага! Коли діло дійшло до млина – чи не вдалося б нам так з пару міхів такої питльованки? На галушки? Що?

– Щось зробимо!

– Так міхів з п’ять! – додав Троян, і на цьому конференція закінчилась. Але не остаточно. Година була пізня і вимагала завершення цього прекрасного підприємства. Безпосередньо після розмови з Шейном до Трояна пробралась Віра, чи пак Ядвіга.

– Чого вимагає ясновельможна? – запитав він її.

– Багато, капітане. По-перше, розмови з отими героями, – вказала вона у димовий простір, в якому десь там плавали Борис і Качан.

– А це ж про що? – запитав Троян.

– А от вони тобі скажуть.

– Щось як наказ?

– Лише інструкція.

– Від батька?

– Може, й від батька.

– А я гадав – ніченьку хочеш зі мною переночувати. Спішив. Знаєш оцю: “Я би тебе переночувала, переночувала, коли б я ся зради не бояла, зради не бояла”?..

– Що скаже Зося?

– Зося – параграф сам по собі.

– Бачу… А ось і товариш Качан! – змінила тон Віра.

– Товаришу Троян, – з місця почав Качан.

– Слухаю, товаришу Качан.

– Товаришка… Ядвіга рекомендувала вас як найвизначнішу фігуру тутешнього партизанського руху…

– Трохи переборщена рекомендація, товаришу Качан, але слухаю, – відповів Троян.

– Нічого, нічого. Гаразд. Справа така: посилаємо на цей терен серію з’єднань, і було б бажаним, щоб ви встановили з ними діловий контакт. З нашими союзниками поляками такий контакт уже існує. Залишається ваш сектор. Можете ви залишитись тут до завтра?

– Можливо, – відповів Троян.

– Гаразд. Завтра цю справу й обтяпаємо. Головне, тут розвелись жовтоблакитні… От нам і треба їх виполоти…

– Щось так, – відповів Троян.

– Отже, завтра! Товаришка Ядвіга влаштує. Закурюйте! – і простягнув Троянові пачку махорки.

– Махорка? – запитав Троян і відмовився.

– Махорка – перший сорт!

– А все-таки махорка.

– Ну… тягни своє… німецьке… А нащот того… напишемо завтра…

– На кий чорт тут ще писати, товаришу Качан? Домовимось – і кляпа.

Перейшли на іншу, буденну, мову, влилися назад у загальний тон і настрій. Ніч ішла, минала, було так, як і завжди в ті дні і ті ночі, коли люди оберталися в якомусь, кожний окремому і всі в загальному, круговороті, коли мірою часу був алкоголь, що в ньому розчинялись почуття, наростали фантоми, видива, які міняли й заміняли реальне, тверезе, земне.

Другого дня, вже зрання, відбулась ділова нарада, обмінялись інформаціями, дістали інструкції. Завданням Качана на цьому терені було утворити так званий спецвідділ, який мав би зайнятися ліквідацією місцевого буржуазного націоналізму, а передусім – буржуазно-націоналістичної верхівки, тобто інтелігенції. Троян з усім автоматично й беззастережно погоджувався. Домовились співробітничати і навіть щось підписали, але коли все скінчилося, Качан сказав Вірі:

– Щось він мені, той твій Троян, не зовсім подобається… Надто він хитрий, на пиці в нього написано…

– Зате ти не хитрий! Одразу з тією інтелігенцією поліз. Кому це потрібно? – відповіла з неприхованим презирством Віра.

– Передай Шульцові його стоянку і зазнач, щоб як слід потріпали. Буде зговірливіший…

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Чого не гоїть огонь: роман. – Нью-Йорк: Видавництво «Вісник» – ООЧСУ, 1959 р., с. 114 – 131.