8. Віра – агент усіх розвідок

Улас Самчук

Від серпня починаючи, Троянова бригада діяла як окрема оперативна бойова одиниця УПА-Північ, ВО “Заграва”, під зверхністю командира Енея.

Еней, як і Троян, не заглиблювався в ідеологію, не думав про те, хто буде очолювати майбутню самостійну Україну, як буде розв’язана в ній земельна проблема. Вони були просто військовиками, патріотами-державниками.

Троян був розвинений інтелектуально, він багато читав, і то не лише рідномовні книжки, а й чужомовні, солідні праці. Еней під цим оглядом далеко не дорівнював своєму підлеглому, але він був від ніг до голови вояк, не мав маршальських претензій та отаманських комплексів і завжди був готовий на жертву і подвиг. А тому він Троянові подобався.

Еней був парубок моторний

І хлопець хоч куди козак,

декламував Троян Терешкові.

Терешко також ставився до Енея доброзичливо.

– Головне, ті його вуса, – казав він, як звичайно, з ноткою іронії. – Як у Будьонного.

– А він справді трохи нагадує Будьонного, – озивався Залізняк.

– Так само тупуватий, – додавав Царенко, що з першого дня недолюблював Енея.

– О, не кажи! Вже одно те, що він не Орел і ніякий інший звір, а Еней, багато каже, – боронив Енея Залізняк.

– Не думаю, щоб це було за Вергілієм, – бурчав далі Царенко.

– А! Вергілій! З нас, Царенку, вистачить поки й Котляревського, – казав Залізняк, натякаючи, що й сам Царенко ледве чи нюхав Вергілія.

Але наближалися гарячі дні, і часу на суперечки лишалося мало. Від ранку до вечора всі були зайняті. І не лише бригада. УПА росла, як лавина, що котиться з гори, вона з кожним днем більшала, ширшала, потужнішала. Рили вглиб землю, як кроти, зносили на зиму харчові запаси, працювали в підземеллях майстерні, шились уніформи, школились старшинські кадри.

Одна з таких нашвидку збитих старшинських шкіл, чи радше курсів, виникла в ліску під Острогом. Трояна покликано до неї викладати тактику. Тут він знов зустрівся зі своїм колишнім шефом по батальйону полковником Ступницьким, що був командиром школи і звався Гончаренком. Півтори сотні курсантів – молодих, здебільша сирих, але міцних, здорових, готових на найбільшу жертву хлопців – жадібно, мов справжні школярі, ловили кожне слово, що помогло б їм стати командирами рідної військової сили. Виклади відбувались просто на поляні, на зеленій траві, під сонцем, вітром і небом, курсанти були не конче однаково одягнуті, але всі як один були засмаглі, вивітрені.

Троян їх страшенно любив. Стоячи перед їх лавою, він не раз казав:

– Хлопці! До нашої тактики належить також тактика вмерти! Командири нашої армії не мають права вмирати у постелі, хіба в тому випадку, коли б ми дійшли до Москви і там, у Грановитій палаті, продиктували Москві мир. А інакше кожний з нас, юні друзі, має право на смерть лише в бою! Це пам’ятайте!

Четверта граната для ката,

А п’ята… собі!

Це ніяка патетика, ніяка бляшана бравура чи мелодраматична п’єса, це, юні мої товариші, наша предковічна трагедія, в якій народились, зросли і в якій помремо. Може, пригадуєте собі часи Хмельницького, його атаки під Корсунем, під Пилявою, але, може, пригадуєте також… його останній бій під Берестечком? Пригадуєте той острівець на болотяній річці Пляшовій і на ньому гурт козаків в оточенні тридцяти тисяч ляхів? І коли козаки вистріляли свої кулі, і коли їм кричали “здавайтесь”, вони потрощили свої мушкети і висипали в річку з кишень своє золото. А потім обняли один одного, сказали “прости, брате”, – раз, другий і третій!

А потім зарубав один одного шаблею, а останній, отаман, сам пробив своє серце… Так, друзі! Це – наша грізна традиція, в якій, часто несвідомо, росло, зріло і визріло ось це наше покоління, покоління другої, але не останньої, світової війни!

Я б не радив вам жахатися цієї традиції, впадати в розпуку. Так є! Хтозна, чи куплена такою крутою ціною наша свобода не поможе нам перекувати наші душі і зробити їх не лише твердими, але й вразливими на людський лад, на порядок, на єдність.

Курсанти заніміло слухали свого командира, інколи дрож проходив їх жилами, завмирало дихання. Вони знали, дуже добре знали, що їхня доля – з острова Пляшової. Але ні один з них не думав ухилитися від своєї долі.

А Залізняк на Попівщині в ті дні не відривався від радіоприймача. Серпень 1 – Чугуїв. Серпень 12 – Харків. Серпень 26 – Конотоп. Листопад 6 – Київ. Листопад 7 – Фастів. Листопад 12 – Житомир.

Погожа осінь, спадає лист, чорніють поля, починаються дощі. Всі шляхи заповнені машинами, людьми і кіньми. Військо і втікачі. Мільйони. День і ніч.

Вечоріє. Головна, так звана Німецька вулиця Рівного зовсім захаращена машинами, що поволі, драглистим рухом посуваються на захід. Хідники заповнені людьми з заклопотаними, переляканими, переважно зле вмитими обличчями. На вулиці, що її названо Ес-ес, в будинку колишньої окружної управи, де міститься тепер знову військова пропаганда, яка вернулась з Харкова, щось бурхливо горить. Хмари чорного як сажа диму підносяться над містом. На знаній площі, перед судом, уже третій день висять, мокнуть, гойдаються на вітрі троє повішених. Від залізничної станції раз у раз чути сильні вибухи. Вікна у будинках бряжчать.

Віра Ясна продирається крізь масу пішоходів у напрямку залізничної станції. На ній піввійськовий одяг – шкіряна куртка, штани й високі чоботи. На голові сіра військова німецька шапочка.

Вона щойно попрощалася на приватному помешканні, на вулиці, названій чомусь ім’ям Шонберга, із своїм шефом Шульцом. Він тепер знову майор енка-ве-де Завалов. Його місія в Рівному скінчена. Він виїжджає далі на захід. І взагалі вона “тут” уже зайва. Вона нікуди не їде, лишається на місці, чекає на “своїх”, а там дістане нові розпорядження. До побачення! До побачення! Міцна подяка за службу, за дружбу, за добре виконані обов’язки!

Тепер Віра поспішає на інше побачення, з іншим майором, іншої служби, що його ім’я Кюцнер. Він мешкає в дуже непоказному місці, майже там, де було колись гетто, навпроти вокзалу, в маленькому міщанському будиночку, із своїм особистим секретарем. На ньому потерте цивільне вбрання – от пристаркуватий учитель музики. У його помешканні навіть стоїть піаніно, а на стіні в футлярі висить скрипка, старенький стінний годинничок з приважками і клітка з канарками. Це, між іншим, його старе мешкання ще з польських часів. Він тут жив як учитель музики, давав навіть лекції і належав до клубу легіонерів. Але й тоді й тепер він був і є майор штабу німецької розвідки. Він буває на засіданнях воєнного штабу і навіть у головній квартирі фюрера. Він має за собою багато років досвіду з усіх континентів світу і заступає важливий сектор контршпіонажу.

Властиво, Віра також його ідея. Це він “знайшов” її в Римі і завербував. І вона працює з ним “успішно” ось уже третій рік.

Віра застала Кюцнера в порівняно доброму настрої. Зловлено якихось там, із самої Москви висланих, атентатчиків; із штабу прийшла довірочна інформація, що готується новий, надзвичайний протинаступ, який має викинути ворога назад за Дніпро; що далі назад ані кроку і що Дніпро має стати граничною лінією оборони, а можливо, як це в початках планувалось, граничною лінією німецьких інтересів на сході Європи. Кюцнер, як звичайно, дуже зайнятий, його особистий секретар з наушниками радіонадавача вицокує чергову інформацію, на столі парує дзбаночок гарячої кави… Коли Віра ввійшла, він більше, ніж звичайно, зрадів, хоч взагалі відзначався флегматичним спокоєм.

– А! А! Вє-е-ера! Майн Гот! Саме в час! Хотів по вас посилати! Прошу, прошу – ось сюди, сюди! Чашечку кави? – він потягнув Віру до свого “сальону”, де на старих плюшевих меблях товстою верствою лежав порох. Це, казав він, для маскування, хоч в дійсності просто порохами не цікавився, а прибиральниці, з певних причин, не держав. – Як справи? Як справи? – питав швидко Кюцнер. – Отут! Отут! Тут чистіше! – садовив Віру на немічному стільці і підносив їй чашку свіжої, справжньої, доброї кави.

– Погано, майоре! – сказала Віра.

– А по-моєму, якраз навпаки! Нові посилення! Нова зброя! Дайте відсапнути! Ось викинуть за Дніпро, і назад ані кроку! Це, зрештою, і була початкова ідея військового командування часів Бравхіча, але фюрер її відкинув. А це було мудро. Я завжди казав, що тільки до Дніпра! В моїх рапортах ще до війни я писав: Дніпро – наша лінія! Тепер і фюрер на це погодився! Ви ж бачили, що робилось до Дніпра? Понад три з половиною мільйони полонених протягом кількох місяців. Розуміється, коли нас розтягнули, як гуму, аж до Кавказу – ми мусіли тріснути. До того вмішалась та Америка, фюрер… А зрештою! Знаєте, що Америка послала советам? Ось цифри: 7800 літаків, 4700 танків, 17000 вантажних машин, мільйон тонн сталі, мільйон тонн харчів! Ха! Америка! Чи варто було з нею зачіпатись?

Віра слухала все це спокійно, безучасно.

– Так, – сказала вона, – а що маю тепер робити я?

– Як що робити? Працюємо далі! Вам належить залізний хрест. Ви ж знаєте, що всі наші уряди нікуди не виїжджають! Особистий наказ фюрера!

– Але деякі все-таки пакуються…

– Лише зайві. Розвантаження. Забагато бюрократії. Половина урядовців на фронт. Я вже давно казав, що тут зібралось забагато дармоїдів. Ну, а ви? Вдоволені? Сподіваюсь, вам не було з нами найгірше, як я вам свого часу й казав…

– О, майоре, дякую! Я вдоволена. Цілком.

– Ну, гаразд, гаразд! Між іншим, маю для вас іншу місію. Дуже цікава! Але це поки що таємниця. Маєте гроші? Я можу додатково… з своїх засобів.

– Ні, ні! Здається, досить!

– Здається чи направду? Завтра! Зустрінемось у штабі! У Раампе! Гаразд? Так до завтра!

Віра встає і байдуже прощається. Виходить від Кюцнера, підіймає комір своєї куртки і йде мокрою, брудною вуличкою, ковзким дерев’яним хідничком до вокзалу, минає його, йде далі назустріч безконечній черзі автомашин, навантажених переважно меблями німецьких організацій і приватних осіб. На вокзалі і під вокзалом мішанина машин і людей…

Віра спокійно пробирається попід високим парканом, оминає людські натовпи. Обидві її руки в кишенях, права весь час тримає ручку револьвера, яка зробилась вже зовсім теплою. Це не з обережности. Це просто звичка. Вона думає про Трояна, про Дермань, про партизанів. На її обличчі смуток.

Віра, невідомо чого, заходить на колишнє помешкання доктора Вайза. Самого Вайза вже нема. Його оскаржено за співжиття з не німкою, здеградовано до сержанта і вислано на північний фронт. На його місці лишився маленький, меткий Карль Пшор з Берліна, якийсь родич відомого берлінського ресторатора, колишній завзятий мандрівник по островах Південного Пацифіку, по Малайських островах, знавець далекосхідних справ, філософ, політик, літературний критик.

Віра якраз хотіла бачити Пшора, він їй подобався, дарма що, можливо, єдиний не був з нею одвертим і в чомусь підозрівав. Але це був також він, що ще на початку війни, сорок першого року, шептав їй на вухо:

– Ми з росіянами не можемо виграти, бо вони варвари, а ми гнилі європейці. Та який, скажіть на Бога, з нашого Пюца Дзержинський! Курам на сміх. Регірунгсрат. Шлямфмюце. Халат. Нічний горщик. Я переконаний, що Пюц не потрапить застрелити зайця. Які з нас, скажіть на милість, сталінці? Заздримо їм, що вони можуть вистріляти дванадцять тисяч польських полонених офіцерів, не моргнувши при тому вусом, а потім тим же полякам доказувати, що це зробили німці, а що їх, поляків, вони визволяють. І поляки їм вірять так, як і чехи, як кожна нація на світі, включно з нами, німцями. А хіба ми знаємо, наприклад, хто ви? Або фон Лянге? Майор Щульц? У штабі фюрера працюють агенти Сталіна, так само як і в штабі Рузвельта. Це, скажу вам, політика!

Віра пригадала ці слова Пшора. Вона тоді взяла делікатно його за вухо і сказала:

– Пшор! Пшор! Не забувайтесь, не забувайтесь! За відважний язик можна втратити нерозважну голову!

Віра застала Пшора не самого. І не за роботою. Довкола широкого, круглого стола сиділо в різних позах п’ять зондерфюрерів, над ними горів п’ятираменний канделябр, хоч надворі не було ще темно; перед ними стояло кілька відкритих пляшок, п’ять склянок і гори цигарок, попільниць і попелу. Кімната була заповнена густим тютюновим димом.

Побачивши Віру, всі зондерфюрери встали. Пшор не встав, а схопився, підбіг до неї, взяв обидві її руки, міцно потиснув, запросив на почесне місце біля столу і, не питаючи, налив їй чарку зеленкуватої французької горілки.

– Як прекрасно, що ви прийшли! – сказав Пшор. – Ви лише послухайте! Ось тут вони в один голос переконують мене, що ми програли.

– Це, панове, зовсім нечемно з вашого боку, – сказала з посмішкою Віра, випиваючи горілку.

– Вибач, вибач! – перебив Пшора один з присутніх, що мав перев’язаного пальця і тримав його на грудях біля орденських стрічок.

– Дай докінчити думку, – з ноткою іронії сказав Пшор. – Вони тут твердять, що наші невдачі сталися тому, що ми маємо замало солдатів і техніки. А я тверджу, що ми програли тому, що ми – замало варвари! Або замало цивілізовані!

– Словом, замало всього! – засміявся той, з перев’язаним пальцем.

– Це не жарти, Вертере, – з-під лоба глянув Пшор і замовк.

– Ти тільки зійди з неба на землю, – продовжував названий Вертер, – і тобі стане все ясно. Ми просто зарвались з нерівними силами, але нерівними не якісно, а кількісно. На нашу одну дивізію припадає десять. Але й це ще не біда: на наш один літак – у них сто.

– А що ти скажеш, наприклад, про таку штучку, – вів своє Пшор. – За Полтавою наш чотирнадцятий корпус хотів відв’язатися від ворога, щоб мати час закріпитись на нових позиціях і відпочити. Були знищені всі можливості переслідування. Сам знаєш, які там дороги, особливо в цей час. І яке ж було здивування, коли їхні танки за пару днів нагнали нас під Києвом. Наша розвідка виявила, що вони котили пальне просто без доріг, бочками, власними руками від Харкова до Полтави… Скажи! Яка інша армія світу могла б щось подібне доконати? Спитай нашого гренадера, чи котив би він двісті кілометрів бочку з бензиною, спитай англійського Томі чи американського Янкі. У нас якщо картопля лежить на сусідній станції і нема чим її довезти – ми будемо голодувати. А вони несуть свої харчі на плечах сотні кілометрів, мовчать і не мруть.

– Ха-ха-ха! – добродушно засміявся Вертер. – Як ти віриш у руки й ноги! Вони мають щастя, що у нас вистачає літаків бомбардувати лише партизанські солом’яні хати, а то б ти побачив, як би вони з тими своїми бочками… Зрештою, ти бачив на початку війни. І коли б так тепер проти них стояли не ми, а американці…

– То що б вони зробили? Американцям легше бомбити наш Гамбург, ніж поліські багна.

– Для чого їм бомбити поліські багна? Чи не краща ціль Баку, Кузнєцк, Москва, Ленінград?

– А вони сиділи б у своїх багнах, так як тепер сидять, і в ус не дули б. Бачив, як вони пряжили наших? Отам, під Мизочем?

– Ха-ха-ха! Як довго пряжили б? Ти за варварство, проти цивілізації – знаю цю романтику. Але я тебе спитаю: чому всі твої романтичні полінезійці стирчать вічно в рабстві під горсткою цивілізованих завойовників, а твої хвалені росіяни, маючи під собою найкращий шмат земної кулі, не можуть бодай як слід наїстися, не кажу вже, так як американці, а хоч би так, як ми, дарма що у нас нема де повернутися. Ти сам знаєш, що наш середній бауер виглядає ефектніше, ніж весь їхній колгосп, а один пересічний американський фермер має більше техніки, ніж ціле їхнє емтеес.

– Ну, це вже ти, Вертере, переборщуєш, – озвались інші співрозмовники, що засадничо погоджувались з Вертером.

– А по-моєму – не переборщує, – несподівано промовила Віра, і всі звернули на неї свої погляди.

– Це, зрештою, – продовжував Вертер, – не так тяжко доказати цифрами. Не маю під рукою статистики, але з певністю можу сказати, що наш один гектар дорівнює своєю видайністю їхнім десятьом, хоч якість нашої землі в десять разів гірша від їхньої.

– Так, так, – кинув головою Пшор, – але таки вони нас б’ють. І це головне. Техніку вони колись опанують, але якщо ми програємо цей наш останній бій, то втратимо шанси на провідне місце під сонцем назавжди.

– По-перше, – відповів на це Вертер, – коли брати стисло, б’ють нас не вони, а американці, і, по-друге, чого ця паніка з “останнім боєм”? Цей бій ніяк не останній, це, можливо, щойно початок. Епоха воєн за гегемонію над світом 20 – 30 років як почалась… Дитячий вік… Війни Спарти за гегемонію над простором розміру нашої Баварії тривали двадцять сім років. Пунійські війни за Середземне море – сто п’ятнадцять. Питання, хто і коли в цих наших війнах переможе, – відкрите. Дуже можливо, що ця війна принесе новий поділ сил, правдоподібно, це буде СССР і Америка як центри і Схід і Захід, як плацдарм діяння. Можливо, щитом їх дуелі будуть комунізм-капіталізм, але, по суті, метою їх змагань буде контроль над світом на ґрунті культурних традицій. Ми, німці, в тій констеляції сил автоматично, як сила сателітна, опинимося в таборі Заходу, і тоді знов прийде наш час.

– Ти, Пшор, маєш рацію в одному… чи навіть у двох пунктах: у нашій переборщеній академічності і в нашій переборщеній філософській теоретичності. Вже Бісмарк боровся з цим явищем. У нас лише професори…

– І солдати, – докинув Пшор.

– І солдати академічно-класичного типу. Наш Клявзевіц – класик ученої стратегії, монтуємо ми наші воєнні плани з точністю швейцарських годинників і з точністю тих же годинників їх виконуємо, але коли прийде до діла, то навіть Толстой сміється з нас: “Ерсте кольоне маршірт! Цвайте кольоне маршірт!” – бої виграємо, а війни програємо. Ніякого почуття політичної тактики. Дали Канта, Фіхте, Маркса, Гегеля, а не потрапимо розмовляти з українськими мужиками, які простягають до нас руки, як до останньої дошки рятунку. З патріотизму зробили під ідеосинкразії, і в той час, коли, наприклад, вроджені расисти брити, що споконвіку, без крику і галасу, практикують расизм собі на здоров’я, ми з законів біології змайстрували урядову доктрину і з класичних неглектів раси попали в “наці”, зробивши це поняття одіозним.

І ще лихо в тому, що ми позаздрили росіянам і перейняли багато дечого з їхньої практики – забувши їхню ж приказку: что русскому здорово, то немцу смерть. Перейняли не тільки однопартійність, п’ятирічки, але й їхню сенсуальну систему законности. Мовляв, коли у них ен-ка-ве-де і вони добре на тому виходять, чому б і нам не завести гестапо? Коли вони можуть вкидати до ям по десять-двадцять тисяч трупів – чому б і нам не спробувати?

Але росіяни народ з природи релігійний, містично-віруючий, і, коли їм забрали одні ікони, вони знайшли собі інші, коли сказали, що мощі угодників – мумії, вони потягнулись до мавзолею… Коли у них хтось не вірить, що колгоспна система краща, ніж індивідуально-приватна, вони такого вбивають. І тут не поможе ніяка математика. Ми ж вроджені математики. Цифри для нас – закон. Від Гегеля ми знаємо, що кожна теза породжує антитезу. Росіяни ж знають тільки тезу!

– Але ми за расу також убиваємо! – озвався голос збоку.

– Лише порядком наслідування й дисципліни! – негайно відповів Вертер. – Нам забракло власної фантазії… І ми робимо це до розпуки незграбно. Тоді коли росіяни створили з цього своєрідний ритуал і виконують, як жерці, свою священну, єдиноспасенну місію власними руками, стрілом у потилицю, ми будуємо газові камери і фабрикуємо священномучеників на взір Езраха, Місаха й Авденаго.

– О, Вертер! – викрикнув один із присутніх з виразною ноткою протесту.

– Чому б нам, панове, в цей трудний час не сказати собі трішки правди?

– Але ж, Вертере! Це… це блюзнірство!

– Ха! Блюзнірство! – викрикнув уже патетично Вертер. – А те, панове, що ми дійшли до цього краю, не блюзнірство? Що на наші міста скинуто двадцять мільйонів тонн динаміту – не блюзнірство? Нація Гете, Бетховена, нація, що знайшла стежку до атома, що розв’язує проблему шляхів між планетами, що після стародавніх греків, можливо, найсильніша в ділянці трансцедентного мислення, – дійшла до цього ось істинно апокаліптичного кінця! Це, повашому, не блюзнірство?!

– По-моєму, це не блюзнірство! – відповів, глибоко втягнувши дим цигарки, пригнобленим горловим голосом сивий Пшор.

– Ти, Пшор, завжди хочеш бути оригінальним! І ексцентричним! – відповів Вертер.

– Яке твоє діло, чим я хочу бути? Ти слухай, що я кажу! По-перше, навіщо ті легендарні камери! Навіщо повторюєш нікчемну вигадку, щоб закрити дурним, незначним випадком воістину складну проблему; і по-друге – чому ця істерика з апокаліптизмом, коли сам тільки що сказав, що це ніякий кінець, а лише початок? В історії було таких епізодів, як наш, багато і багато ефектовніших. І, хоч пан Моргентав з Нью-Йорка сказав, що оберне нашу країну в картопляне поле, все-таки перейти нас плугом так, як перейшли Карфаген, не вдасться… Ми ще нічого не програли… І не програємо!

– Як? – викрикнув Вертер. – Ще сорок першого року ти ворожив нашу програму!

– Сорок першого – так! Тоді ми програли! Тоді ми були першими в Європі. Тепер ми знов стара, добра Германія з пивом і студентськими комерсами.

– Тільки всі наші гайдельберги в руїнах!

– Якраз Гайдельбергові зроблено спеціальний виїмок! На нього не скинуто жодної бомби. Збомбардовано всі гамбурги і нюрнберги. Але й тут ніякої трагедії немає. Ми будувати любимо й вміємо…

І коли ми згадуємо апокаліпсис, то що мають казати, наприклад, оті українські молоді хлібороби, які тисячами сидять по лісах, обложені, мов бутерброд, ворогами, і яким завтра єдиний вихід – смерть! Бо їх не візьмуть у полон, бо за ними нема “миру”, бо ніяка юрисдикція не визнає за ними їх права, і навіть Червоний Хрест не подасть їм руки помочі.

Але все-таки, коли ми запропонували нашому недавньому співробітникові, всі його знаєте – Балабі, що зве себе тепер, як римський імператор, Трояном, щоб він здався, щоб перейшов до нас бити спільного ворога, що йому нічого не загрожує, а все, що між нами було, – забуто, він відповів, що причин здаватися для нього нема, бо він бою не програв, що ласки нашої не потребує і що його ворогом є кожний чужинець, який топчеться по землі його предків. Що ви, панове, на це скажете? – запитав Пшор підкреслено.

– Скажу, – відповів Вертер, – що його рятує примітивізм.

– О Вертере, як ви помиляєтесь! Одного разу, ще на початках, ми з ним розмовляли про Александра Македонського, бо він саме тоді читав Момзена… Я ставив Александра як приклад творця світової історії, а він мені тоді, пам’ятаю, відповів: “Досить сумний приклад. Бути на такій висоті – і не бачити меж можливого. Чи не почесніше бути невідомим, безіменним партизаном і помагати ставити націю на ноги, ніж бути геніальним полководцем, який веде свою армію світовими дорогами для того, щоб занапастити націю?” Чи не є це, панове, геніально?

– Парадоксально – так, але що йому, тому твоєму Троянові, залишається?

– ігнорантним тоном відповів Вертер.

– Перемога! – викрикнув Пшор.

– Це вже ти конкуруєш з Геббельсом. Чим менше у нас стає літаків, тим переконливіше він перемагає…

– Як ви забуваєте міру часу, – сказав Пшор.

– Важлива не лише міра часу, але й почуття міри! – відповів Вертер.

За той час зовсім стемніло, за вікном піднявся якийсь рейвах, і це припинило дискусію. Віра, що слухала дискутантів дуже уважно, зберігаючи спокій і рівновагу, заявила, що відходить. Пшор, як господар дому, зірвався на ноги, почав дуже чемно перепрошувати за неуважність, але:

– Знаєте, коли люди тратять діло, то робляться балакучими. Ну, як? Ну, що? – спитав швидко Пшор.

– Нічого. Це було цікаво. Прийшла з вами попрощатися, – сказала Віра.

– Їдете? Не питаю куди. Дали вам бодай залізного?

– Дали, – посміхнулась Віра.

– До речі… Якщо б ви побачили коли… взагалі… я не знаю… пана Трояна – вітайте! Міцно вітайте! – враз промовив Пшор.

– Дякую, дякую! Розуміється! Тільки як його побачити? – засміялась Віра.

– Для вас усе можливе! Для вас усі дороги відкриті! Це ось ми, деміюрги, приковані… Ще чарочку? На колеса!

– Можна, – погодилась Віра.

– І не поминайте злим словом наших… Ми тут трохи накоїли, що й казати, але… але… “ді люфт іст зо шейн унд ес дункельт”, – заспівав Пшор рейнську пісню і підніс чарку. Всі присутні встали і піднесли свої чарки також. – Прощаємось, панове, з найзагадковішою і найцікавішою людиною нашого рівненського відтинку війни. Ми її не знаємо, вона нас знає! Колись спробую написати книжку!

Випили, попрощалися. Віра була зворушена. У вікні замиготів відблиск огню… Коли Віра задніми дверима, що правили за “парадні”, вийшла в сад, надворі було темно й гармидерно. Там далі у садах щось горіло, несло звідти димом і паленим м’ясом. Віра вийшла за ріг і побачила, що горить якийсь барак за будинками Бачинських.

– Що це горить? – запитала вона по-українськи жінку, що стояла зі зложеними під фартушком руками.

– Ковбасня! – відповіли хором люди, що стояли групою.

– Хтось підпалив, – пояснила жінка з руками під фартушком. – Німці хотіли свіжої ковбаси на дорогу, та не вийшло.

– Равс! Равс! Їх шіссе! Їх шіссе! – біг і кричав невеликий, округлий німчик у партійній уніформі, з театрально витягнутим у руці револьвером. Він кілька разів патетично стрелив угору, побіг далі і враз на щось спотикнувся і впав. З усіх боків із темряви почувся сміх. Але німчик не зірвався, а повзав по землі, видно, шукав револьвера, що випав йому з руки.

У сусідньому будинку, де мешкали банкові урядовці із своїм легендарним директором Мюллером, що про нього свого часу оповідала Троянові Віра, гомерично реготалися, всі вікна були ясно освітлені; видно було суміш чоловіків і жінок, що танцювали, обіймалися, цілувалися й кричали.

Віра, освітлена пожежею, швидко пішла вузькою бетоновою стежкою в темряву вулиці. Скрізь було людно – стояли, йшли. Багато було машин. Деякі з них, під газом, гули на місці. Навпроти будинку поліції, на городі, при електричному світлі кілька німців у партійних уніформах і фартухах щось мурували. Люди зупинялися, дивилися й чудувались.

– І що це вони роблять? – спитав якийсь старий чоловік здивовано.

– Не бачиш? Мурують, – відповіли.

– Чи ж вони не здуріли?

– Піди й запитай!

Знайшлися знавці, що пояснили:

– То, знаєте, наш начальник… з уряду праці. Він дістав той город… Навозив цегли і оце будує. Він не вірить, що німці відступлять. Квапиться, бо боїться, що його потягнуть на фронт… Боїться, що як не забудує – віддадуть місце іншому.

– Ха-ха-ха! – зареготав чоловік і сплюнув набік. Віра пробирається вулицями до свого мешкання на вулиці недавно Шевченка, а тепер якогось Мумма, що його кілька тижнів тому вбили партизани. Вона займає половину звичайної міщанської хати; в її кімнаті велике безладдя: великі й малі валізи, безліч на всіх стільцях і столах суконь, уніформ, капелюхів; на туалетному столі гори флакончиків – креми, одеколони, парфуми, пудри, щіточки всіх розмірів і родів, коробки з цукерками, фігурки слонів, муринчиків, екзотичних птахів.

Віра була втомлена, відчувала випите. Була схвильована і піднесена… Пустила радіоапарат, зазвучала якась танечна музика. Потім відкинула з фотеля пишну бальову сукню, сіла, розкинула на боки руки, заплющила очі… Деякий час так сиділа, вслухалася сама в себе, в гуркіт міста, постріли, гомін з хідників…

Їй треба б лягти, виспатись, але вона відчуває, що заснути годі. Нерви надто розійшлися. Хіба що прийняти порошок.

Вона глянула на годинник – час “останніх вістей”. З апарата хтось далекий заговорив: “Сконцентрованим контрнаступом… прорив російських танків у напрямку Житомира… з великими втратами для ворога відбито, лінію фронту вирівняно. Відзначилась…” Віра вилучує апарат, швидко відкриває постіль і роздягається.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Чого не гоїть огонь: роман. – Нью-Йорк: Видавництво «Вісник» – ООЧСУ, 1959 р., с. 214 – 229.