5. Будні партизанської зими

Улас Самчук

Місяці листопад-грудень були морозні, але безсніжні. Глибокий, сухий, пухкий сніг випав аж під наше Різдво. Небо, дерева, земля злилися у срібнобілу масу…

Над Залужжям, понад срібними стріхами, вечорами й ранками вився дим, над Запоріжжям заходило червоне сонце, над Верховом сходило. Ночами мідяний місяць спідповні, як і всі роки, як і завжди, спокійно висів, немов образ, над садами та гаями. Різдво славилось своїм предковічним порядком – тисячу дев’ятсот сорок друге за чергою, коли то десь там у тій далечі народилась Дитина, що була послана Отцем Небесним, щоб спасти цей грішний світ, який саме в ці дні, від краю до краю, обнятий смертельною боротьбою.

Люди, як і всіх минулих років, за виїмком хіба двох років совєтської інвазії, на санях і пішо, одягнуті у святочні кожухи, гуні, брьохаючись у глибокому снігу, в сірій, пронизливій ночі спливали з усіх горбів і кутків в напрямку двох – парафіяльної і монастирської – церков на всюнічну. Незважаючи на обставини, на хорах парафіяльної церкви гримів знаний дерманський мішаний хор, отець диякон Дам’ян, стрясаючи своєю сивою, але все ще бурхливою чуприною, виголошував єктенії, а в монастирі, як і в усі інші роки, гурток монахів виконував свою традиційну Богослужбу.

Дермань, від краю до краю, справляв Різдво. Брьохались попід вікнами хлопці й дівчата з колядою – із звіздою і без звізди, співали предвічні “Що то за предивна”, “Небо і Земля”, “Христос-Спаситель”, до цього додавали “Ой видить Бог, видить Творець” та “Бог предвічний” – що прийшли сюди вже не так давно.

У хатах, як звичайно, горіли печі, дим валив з димарів, варилось і смажилось для живота і душі, наповнялась теплом кожна хата, світилась гасовими лампками, а столи, застелені білими старосвітськими настільниками, гнулися від смажені, печені, капусти, голубців, вареників, бо нічого цього року не відвозилось, не продавалось, не віддавалось на “хлібозаготовку” чи деінде, а все споживалося вдома.

Дісталось і “своїм хлопцям”, тобто партизанам, лише їх команда на цей раз заборонила їм те, що зветься “гуляти”, на превелике здивування дерманців, які не звикли справляти це свято насухо.

– Що це мені за солдати, що не п’ють горілки! – казав старий, ще царський артилерист Миколай Балаба, пропонуючи “квартирантам” по чарці самогону. – А я вам хочу таке сказати, – відповідав він на пояснення, що українські партизани мусять бути тверезими і всім добрий приклад давати, – я вам хочу сказати, що світ робиться не самими святими, а що вже до солдатів, то ця порода людей лише тоді на місці, коли потрапить, як то в нас казали, чортові в вічі глянути і бровою не моргнути! І скажу вам ще одверто. Я чоловік прямий, що на думці, то й на язиці… Мені ваш лад… Ні, ні! Не дуже! Тихі такі та лагідні, ніби монахи… Що ви собі думаєте? Он ідуть на вас москалі, а ті, кажу вам, – я їх знаю як облуплених! – чортяки, кажу вам, просто чортяки. Б’ються! І рвуть! І деруть! І зубами гризуть! А як розлютуються – жінка не жінка, святий не святий – давай, і баста! А щодо оцього ось питва, кажу вам, то в революцію з річки пили. Як воли! Спускали в річку спирт з гуралень, а вони – відрами, а не було відер – лягали на пузо і смоктали… То вам солдат! Га?

– Ми такими не хочемо бути, – відповідав Балабі ідеологічний інструктор Марко.

– Ну, то ви з ними й програєте! Святі завжди з чортом програють.

– А що б ви самі сказали, коли б наші козаки та почали по хатах гуляти та з дівками спати? Що?

– Що? Нічого! Сказав би: сам був таким! Сам гуляв! Сам дівок любив!

– Вояки не мають бути дикунами, – перечив інструктор.

– Але й не святими угодниками Божими. Де війна, там… війна! Ти сам знаєш.

Троян трохи виломився з партизанства, він був дерманець із Запоріжжя, а тому, святкуючи, зробив запас – кварту на душу, а до того, як благав Терешко у своїй “молитві”, – “пудів десять”, але не свинки, а справжньої свині і ціла телиця лягли “під ялинкою”. Був, розуміється, і дідух, і кутя, і молодиці, і дівчата. І вдарили гопака під розтяжну Клима – одинокого гармоніста… А коли йому вказували на інших партизанів, як вони справляють, він тільки відповідав:

– То вони з нашої чудової Галиції… Святі та Божі. Ми тут в іншій культурі квасились. Ми ведемо свою лінію від Байди, що на гаку в султана турецького за ребро почеплений висів.

І жарили разом, гурбою, хто не був, про Нечая, аж вікна бряжчали. Було дуже близько до часів Нечая, щось так, ніби ось воно було вчора. За столом возсідав Троян в шкуратянці наопашки, при револьвері, біля нього справа й зліва Царенко, Залізняк, Терешко, Булава, і інші, і інші, громадський магазей, обернений у залу, був набитий бійцями, як грибами. Навіть програму дали, виступали і солісти, і танцюристи, і з віршами виходили бригадні “віршопльоти”. А реготали справді як чорти, аж бідні, небілені стіни магазея тріскали…

Перший день провів Троян, як кажуть, вдома, між своїми. Другий – поїхав на Запоріжжя до рідні, до жінки, до сина, до сусідів, де на нього чекали, мов на архиерея, повний стіл і мало не ціле Запоріжжя.

Правили свято у хаті дядька Михайла, що була найбільшою, під бляхою, з підлогою, з мальованими вікнами. І коли підняли першу чарку, то сам Михайло, що засідав на родинному троні, сказав промову, чого він ніколи не робив. Трохи тремтячим голосом він почав з того, що:

– Все-таки, як не кажіть і як воно тут у нас не тісно, а все-таки ми святкуємо це свято, я б сказав, перший раз в історії! Не дивуйтесь! Наша історія тут і далека, й недалека. Я вам скажу: Бог сам знає, які тільки часи не проходили понад нашими головами, але… Люди! За наших прадідів, дідів і батьків один тільки раз, одне тільки Різдво ми святкуємо самі, з собою і між собою. Це – сьогодні!

Мені ось молодий сусід підказує, що було у нас, либонь, і ще дещо… І вісімнадцятий рік! Знаю. І дев’ятнадцятий! Також знаю. І навіть двадцятий… Але, хлопці, ви тоді були ще в пелюшках, а ми… ми в темноті! Було! Що й казати! Було більше, ніж сьогодні! Було багато! Коли до нас першої неділі Великого посту тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року ввійшов Перший Січовий полк, щоб усмиряти наше повстання, ми тікали від нього, як… ну, як від чуми! Всі наші хлопці – матроси, артилеристи, кавалеристи, піхота, всі наші георгіївці тікали в Бущенщину, а я з ними також… України ми тоді… скажу вам, не знали. Вона до нас прийшла, але ми її не пізнали. Здобули її, як і казав Шевченко, таки окрадену!

Була напружена, тремтяча, як тятива лука, атмосфера, очі всіх дивилися у рот Михайлові, і всі помітили, як по його поморщеному обличчю при слові “окрадену” покотилися дві сльози, які він не змахнув рукою, бо, очевидно, боявся, щоб тим не звернути на них уваги.

– Що б ви сказали тепер, мої діти, онуки й правнуки, коли б до вас прийшла така Україна, як тоді? Ви б навколішки полізли навпроти неї! Ви б цілували сліди, де ступала її свята нога. Скільки крови пролили ви за ці роки за неї! Скільки вас замучено, скільки розтерзано, скільки мучать тепер, скільки замучать завтра? Я не знаю… Душа моя неспокійна! Душа моя болить! Я боюсь… що і наш Дермань засучать! Бо вже надто він за ту Україну! А проти неї, як чую – з Лондона он кажуть, – триста двадцять сталінських дивізій. Триста двадцять, діти мої! Не заплющуйте на це очей! Але – не піддавайтесь ні один! Ніколи!

І коли випили всі без єдиного слова, і коли опісля, щоб вернути настрій, виступив “сам” Троян, він лише сказав, що триста двадцять дивізій історії не почнуть і не скінчать, що, крім дивізій, в історії є ще інша сила. Вона інколи падає з неба, як спіла груша, і не стямишся, як б’є тебе просто в лоб! Так, братця! Шевченко нам сказав? Сказав! Встане Україна? Встане! Як, коли – завтра, післязавтра, за рік, за сто літ? У кожній нашій душі може вміститися триста двадцять дивізій, якщо ми того захочемо! – виголосив бадьоро Троян, і всі очі, що дивились на нього, заграли, мов струни. Сипнуло світлом, ясністю, надією. Стало знов шумно, і весело. Понеслася через стіл чара за чарою, зірвалась пісня, мов циганка, брязнула кастаньєтами, понесло запахом хмелю, що в’ється на тичині і п’янить, навіть коли б’є його мороз.

Можливо, це було справді останнє таке Різдво. Трояна підкидали під стелю тричі, гойдали діда Михайла і танцювали, хоч за звичаєм на Різдво ще не танцюється, але прийшов Михтод із скрипкою, і ноги самі пішли, дарма що гріх. Поміст Михайлової хати вгинався під українським, як буря, хижим танцем, що його віки принесли на жилаві ноги, на сильні груди, на гаряче серце.

А коли по півночі розходилися – хто куди, непомітно, а разом дуже помітно, – ніби влетіла жар-птиця, появилась поза плечима інших Домаха, Троянова братова. Маруся, що була тут же, як глянула на неї – так і вмліла, ніби її туманом пойняло. Маруся знала, що Домаха зайшла за Яковом, знала, що Яків не попустить, а разом знала силу своєї братової, тієї відьми з її злодійськими зірками, знала, що не так Каленик, як вона всім тим чортам служить і що це вона згорнула його в клубок, мов прядиво, кидала сюди й туди задля багатства, задля слави, щоб залити ту свою жадобу гріха і розкошів.

Домаха – чортове накорення, правнучка проклятого Ляша, що повісився на бантах за лярву з лісничівки князя Сангушки. Домаха, що вийшла за Каленика, за його чуб, за його сильну руку, за його погляд вишневий, а разом огненнозалізний.

Домаха продерлася в метушні до Трояна і шепнула йому гарячим шепотом:

– Братіку! Хочу з тобою двоє слів! Вступи до мене!

Троян з поспіху відповів:

– Не зараз!

У Марусі, що підступила з лагідним своїм, благальним поглядом, Яків спитав:

– Чого вона хоче?

– Каленик! – відповіла та.

В серці Якова повернувся цвях, він був п’яний, а в такий час усе, що було в ньому, загорялося, а разом з тим загорялась і любов до брата, що його колись у дитинстві найбільше любив і жалів, як раненого, як покинутого на дорозі, самаритянською любов’ю, любив і хотів зняти з ешафоту, з-під сокири, що занеслася над ним невидимо…

І на цей раз зігнувся Яків під тим старим тягарем своєї любови, дарма що був залізним воїном, і ген-ген пізніше, під ранок, коли вже майже ніхто в хаті не лишився, коли й Маруся, не діждавшись, відійшла, щоб глянути на сина, він вийшов затильними дверима і через город глибоким по коліно снігом попростував до рубленої, нової Каленикової хати, що стояла на краю їх садиби під ляшівським лішником, світячись ванькирним вікном, завішеним червоною плахтою.

Домаха чекала, либонь, на пальчиках, бо на перший стук відчинила двері, вибігла в сорочці, розхристана, в легкій, короткій спідниці, перейнятій пояском. У хаті біло натоплено, у ванькирі тапчанець, застелений пасмужистим килимком, на стіні кілька фотографій у золочених рамцях, а між ними і його, Трояна, коли був ще молодим уланом, при шаблі, навіть сам забув, у тій рогатівці…

Увела його до ванькира, дивилась на нього, очі і уста тремтіли сміхом, лампка блищала на коминку.

– Сідай, Якове. Давно в нас не був…

Сів на тапчанику (був м’який, на пружинах), витягнув ноги, не оббиті від снігу, поглядав по стінах, не відповідав на мову Домахи.

– А ми тебе часто згадували. І він також… Може, хочеш чаю? А може… вип’ємо? У мене тут ось коньяк… той самий, з Рівного. Три зірки…

І коньяк, і дві кришталеві чарки, і, здається, срібна таця стояли готові разом з краяною дерманською ковбасою.

– А де ж він? – озвався нарешті Троян.

– Не знаю! – коротко відповіла, наливаючи чарки.

– Я вже випив, – сказав він.

– Але не в мене:.. Не в брата… Ти ж наш звичай знаєш. Так дай нам Боже! – підняла свою чарку, подивилась на нього великими своїми оливковими очима з посмішкою на червоних, повних устах.

Мовчки простягнув руку за чаркою і випив.

– Чого такий гордий? – запитала. – Не говориш…

– Що тут скажеш?

– Як що? Я ж тебе не обидила… Не зчарувала, не зрадила, не відбила коханої… Він мовчав.

– Роздягнися. Скинь ту шкуру! Тут тепло.

– Чого хотіла? – спитав він її нагло і налив сам ще чарку.

– Подивитись на тебе, – посміхнулась і додала: – А мені? Не наллєш?

Налив їй також.

– Кажи, чого хотіла? – запитав знов, і в голосі його почулась гостра нотка.

– Сам знаєш! За братом твоїм полюють, як за вовком! – піднесла тон і вона.

– Ну, так що?

– Що? Якове! Пам’ятай моє слово: згине він – згинеш ти!

Він байдуже посміхнувся. Потім глянув на неї.

– Що далі? – спитав, вийняв капшук з тютюном і почав крутити закрутку. – Ти така, бачу, розлютна, Домахо, – промовив спокійно. – Знаєш, скажу тобі: Каленик не мій брат і не твій чоловік. Каленик – наше, твоє й моє лихо. Думаєш, що я можу йому помогти… Коли ще ми були дітьми, одного разу він на моїх очах забив ложкою каченя. І, коли я його за те вдарив, він укинув мою шапку до нужника. Це була моя мрія – та шапка, з такою звіздою, як у тих семінарських учнів, я її виплакав у матері, і Каленик це знав. І я тобі ще одне скажу: він мало не отруїв нашої мами. Намішав вовчих ягід до малин, а сказав, що то чорниці. І, незважаючи на все те, я його любив. Мені було його шкода, і я завжди хотів йому помогти. Але він не хотів моєї допомоги. Ніякої допомоги. І нічиєї. Він – виродок!

Тепер мовчала Домаха. Вона одвернула голову вбік, її пишні, високі груди помітно здіймалися під сорочкою.

– Я знаю, що ти його любиш, – сказав Яків.

– А може, й ні! – капризним, сердитим голосом вигукнула Домаха. – Звідки знаєш, що люблю? Любила! Так!

– То чого від мене хочеш?

– Може, хочу не від тебе, а тебе! Може, ти мені сподобався! Може… Он постіль! Лягай! А ні – приходь завтра, кожну ніч! Зацілую! Ти ще не знаєш моїх пестощів, Якове!

Троян нервово вдихнув повітря, вилиці його напружилися, потім він сильно потягнув дим цигарки і так на хвилинку застиг, ніби збираючись стрибнути. Домаха дивилась п’яно і хижо, брови її зсунулись в одну довгу, вигнуту смужку.

– Ех, Домахо! Знаєш що? Не його, а тебе б… хм… бити!

– Бий! На! Бий! – розірвала вона враз пазуху, відкриваючи міцні, білі, повні груди. – Бий! Чого гапиш?

Була дійсно люта, бачила, що він захитався, відчувала свою всепокоряючу силу, розуміла, що його слова розчиняються в цьому повітрі, мов віск перед огнем. І, коли він встав, налив ще одну чарку, випив, закусив цигаркою, затягнув міцніше ремінь з кобуром револьвера і без “добраніч” вийшов, приголомшена, лише кинула йому навздогін:

– Приходь завтра! Твоя Маруся холодна, як жаба!

Невідомо, чи він чув ці слова. Сінешні двері брязнули, і, коли Домаха кинулась до вікна, вона побачила лиш чорну, рухливу пляму, що швидко зникала на білому тлі.

Троян, здавалось, не йшов, а тікав з цього місця, здавалось, отрясав з себе якесь сміття. Не тримаючись стежки, що зливалася з білим довкіллям, через нерівний город, через розхитаний пліт, пригадуючи парубоцтво, коли то ходилось на вечорниці і стрибалось через плоти, перескочив у подвір’я своєї жінки. Отямив його крик півня, що несподівано закукурікав майже над головою, нагадуючи, що вже близьке світання.

Маруся чекала на нього. П’яний, розбитий, ввалився до сіней і почав оббивати сніг з чобіт.

– А що? – спитала Маруся. – Бачив? Напевно, всі свої принади показала – вуличниця паскудна! Вона тут усіх принаджує. За нею, мов собаки тічкою, бігають. З Рівного якийсь приходить потайки, ночами. З нею ще якась дівка ходить, така ж, як і вона… Щось вона недобре затіває. Боюсь я, Якове! На тебе вони, як кіт на мишу, чигають.

– А ти б перейшла до батьків…

– Та господарства якось жалко.

– Нема тепер господарства…

– Для таких, як ти, нема. А для нас… Як щось станеться – куди підемо, що будемо їсти?

А за кілька тижнів після цієї ночі, одлижаного, туманного ранку на полях, на пригірку, перед запорізькими садибами несподівано, як грім з ясного неба, затарабанили кулемети.

Люди, хто як був, виривалися з хат і тікали вниз до рову. Ніхто не знав, що сталося, лише гналися, лише тікали, лише хотіли десь сховатися… І лише чути було з другого боку рову, отак як від Середи – також стрілянину. Всі знали, що там кватирували упісти. І враз з хати вирвалась Домаха – неодягнена, розпатлана – і, замість бігти, як і всі, до рову, мов божевільна, погналася навпроти поля, на весь голос кричучи:

– Не стріляйте! Не стріляйте!

Вітер бив її в обличчя, куйовдив волосся, її голос губився в просторі. Саме в той час вихопилась і Маруся зі своєї хати з Уліянчиком на руках, намірилась була бігти до яру, та почула Домаху, вибігла на край до черешень і почала гукати:

– Домахо! Куди біжиш? Вернися!

І в той момент з поля сипнула серія з кулемета. Домаха й Маруся попадали мов скошені. Лише Домаха впала одразу ниць, а Маруся тісно пригорнула дитину, сильно, мов п’яна, похитнулась, пробігла ще кілька кроків до хліва і тут упала, але боком, щоб захистити дитину.

То були мадяри. Цілий батальйон. Вони вдерлися до передпільних осель, запалили на Балабах і Середах кілька хат, але, коли з-за рогу почали натискати упісти, відступили у напрямку Чеської Борщівки.

Здавалось, усе довкруги горіло, величезна хмара диму здіймалася у сірувату просторінь, несло згаром. Люди, як довідались, що мадяри відійшли, почали вертатись назад, і старий Михайло, ідучи від рову ковзькою стежиною, випадково вглядів маленького Уліянчика, що біг стежкою вниз. Він упіймав його, став розпитувати, куди біжить, де мама, але хлопчик лише кричав:

– Моя мама впала! Моя мама впала!

Згодом знайшли Марусю. Вона ще жила, але, поки її донесли до Каленикової хати, що одиноко, якимсь дивом залишилась цілою, Маруся вже була мертва. Все, що було на ній, просякнуло кров’ю.

Домаху геть пізніше знайшли на полі, і так їх одну побіч одної поклали на долівці. Не було кому ні вбирати, ані плакати. Ледве знайшли теслю, що згодився розшукати дощок і збити домовини.

Мадяри також мали втрати, але вони всіх своїх убитих і ранених забрали з собою. Упівці ніяких втрат не мали, хоч було їх всього два рої.

Та на цьому справа не скінчилась. Якусь годину пізніше вість про це донеслася до Трояна, що був на Залужжі, і він негайно вислав кінну розвідку навздогін мадярам, а сам, зібравши з десяток підвід, посадив на них відділи Булави та Залізняка і погнався, скільки було сили, лісовою дорогою на Бущу, а там долиною Збитенки щодуху в напрямку Мостів. Він був певен, що мадяри підуть тудою, бо там далі, у Шумську, вони мали свою випадову базу.

Троян не помилився, попав саме в точку. Ще не доїхав до Мостів, як помітив здалека валку авт, а з нею колону піших, що поволі висувались з лісу нерівною, глибокою дорогою. Він скомандував зробити розстрільну, залягти і відкрити по мадярах огонь. Не чекаючи такого, мадяри розгубились, почали залягати, пробували відстрілюватися, але сорок автоматчиків сипали на них своїм шротом; передні машини загорілися, загатили дорогу, зчинилась паніка, одні почали бігти під огнем назад до лісу, а інші викинули білий прапор.

Вечоріло, пролітав легкий сніжок. Мостиською долиною від ставу тягнуло холодом, несло назустріч партизанам згаром і димом бензини. Партизани припинили огонь. Мадяри, у своїх бронзового кольору уніформах, стояли юрбою над валом з піднятими руками. До них з автоматами напоготовлі поволі засніженою долиною наближались троянівці. Троян ішов на чолі і, коли наблизився, гукнув по-німецьки:

– Прошу командира вийти сюди!

Негайно з юрби мадяр виступив офіцер, швидко підійшов до Трояна і, ставши наструнко, заявив:

– Ми, третій батальйон шістнадцятого полку гонведів, здаємося в полон!

Почали обшукувати полонених, зносити докупи трофеї, підбирати мертвих і ранених. А як стемніло, на Мостах, у хаті мельника, на допиті майора гонведів Варги Троян довідався, що майорові була обіцяна нагорода і два тижні відпустки за розгром Троянової ватаги, а також що провідником мадярів був якийсь цивільний, правдоподібно місцевий, молодий чоловік, який, одначе, лишився на Борщівці…

Після опису зовнішности того провідника Троян одразу пригадав свого брата, але не сказав нічого. Далі майор гонведів заявив, що засадничо командування мадярських залог на цьому терені не має бажання втручатися у місцеві справи, що воно розуміє вимоги місцевого населення і навіть готове укласти з українськими партизанами таємний договір про взаємну нейтральність. Майор просив указати, до кого, коли і як можна у цій справі звернутися, а тим часом він дає слово чести мадярського офіцера, що, коли його відпустять, ані він сам, ані його батальйон не братиме участи в акціях проти українців.

Над ранок обидві сторони розійшлися.

Обтяжені багатою здобиччю, включно з двома легкими автомашинами, під раннє світання, зовсім сонні і втомлені, верталися троянівці – одні на квартири на Залужжя, інші на Попівщину, де мали свої магазини. А другого дня, з невеликою групою автоматчиків, Троян брав участь у похороні своєї Марусі і братової Домахи. Церква була повна людей, співав великий хор, отець Дормидонт зворушливо правив панахиду. В голосі отця звучали жаль, розпач, благання. Його власних троє синів і дві дочки загинули протягом останніх років по тюрмах, концентраційних таборах, засланнях.

Ці дві нові жертви були для отця Дормидонта лише продовженням тієї ж лінії буття на цій землі, і тому він, що вірив у Божу волю, був у великому моральному клопоті, бо не міг збагнути, якими саме шляхами ходить та Божа воля, що так жорстоко переслідує малих і невинних. У своїй прощальній промові він висловив думку, що “людина може дійти до краю свого терпіння, що закони Смерти, закони Огню можуть стати для неї незрозумілими, що в її серце може зайти розпач, і тоді не знайдеться ані на землі, ані в небі сили, що могла б спинити діяння такої людини”.

Невідомо, чи зрозуміли слухачі отця Дормидонта, але коли й не зрозуміли його слів, то зрозуміли його чуття. Сльози текли по обличчях жінок, мов занімілі, стояли чоловіки, кадильний дим зносився під баню церкви, звуки “вічної пам’яті” розливалися й заливали простір.

Троян стояв мов витесаний з каменю і дивився у воскові обличчя Марусі і Домахи. В його душі відбувався Страшний Суд. Він бачив увесь той довгий шлях, яким проходять живі, гарні, веселі, бурхливі жінки й чоловіки і, дійшовши ось до цього місця, таємничо зникають у землю, розчиняються в космосі, в Божих просторах, де нема ні кінця ні краю. Господи, дай збагнути твою незбагненну велич!

І при цьому, якось ненароком, нехотячи, Троян згадав брата свого. Він глянув на намальовану на вівтарі темною фарбою голову з терновим вінком на скропленому кров’ю чолі, пригадав собі слова всепрощення, і йому зробилося так боляче, ніби він випив огонь. Він виразно зрозумів, що в цьому місці між ним і Людиною в терновому вінку стоїть неперехідна межа. І не лише між ним і Людиною – між багатьма і Людиною. Між Богом і Людиною. Між Соловками, Колимою, Бухенвальдом – і Людиною. Між тими мільйонами й мільйонами по всій широкій землі, що сьогодні стоять проти себе самих і проти Людини в терновому вінку.

Троян був потрясений, пригноблений. Не вернувся на Запоріжжя, віддав сина тещі, а сам пішов на Залужжя і зачинився у своїй хатині з найближчими.

Ця стародавня, рублена, похилена на захід хатина. Ці її троє кволих, на чотири шиби, віконець. Ці задимлені й засиджені мухами сволоки барви вудженої шинки, ці лави широкі, вичовгані, шашелем сточені, ці ікони темні й злинялі, цей стіл кривоногий, розхитаний.

Троян пригадує, коли тут ще жили тітка Зінька, дядько Корній, їх дочка Катерина, їх зять Павло. Пригадує, як він тут одного разу ночував ще школярем, спав на отій он лаві під вікном. Було душно і чадно. Раненько тітка Зінька затопила в печі і напекла підпалків, що він їх потім ніс у своїй шкільній торбині і що пахли ріпаковою олією.

Троян тут був сам із собою, або сам із своїми, нікому не перешкоджав, нікому не відбирав місця. Його варта містилась через сіни у малій “дідовій” хатині. По всіх стінах, мов у музеї, висіли автомати, пантронташі, кобури, на столі лежали розгорнені мапи, під сволоком висіла на дротині лампа-ліхтар, надбита й закурена.

Цього вийняткового вечора поговорив Троян трохи з Царенком, поснував якісь нові свої плани, подумав, що і як з тими пюцами та даргелями, а коли Царенко відійшов – ліг на своєму вимощеному соломою ліжку, заклав руки за потилицю, дивився в стелю, але нічого там не бачив, і так думав і не думав, здавалось, засипав, а одночасно всі події останніх двох днів були біля нього і в ньому.

У двері двічі застукали.

– Хто? – озвався Троян, не встаючи.

Вартівник назвав себе.

– Входь!

Вартівник увійшов.

– До вас, командире, якась баба проситься, – проговорив сирим, дубовим голосом, з нерозлучним автоматом начерезруч.

– Що за баба? – спитав Троян з нехіттю.

– Не знаю. Не каже, хто вона. Каже – до вас.

– Пусти! Лише обшукай. Рипнули старечі, замокрілі від пари двері, і на порозі з’явилася, справді як сільська баба, в короткому кожушку і великій хустці, Віра.

Троян ніяк цього не сподівався. Швидко підвівся. Не міг приховати збентеження, а разом зацікавлення.

– Дозволь увійти, – сказала Віра своїм свіжим, соковитим голосом. – Добрий вечір!

– О! Яка несподіванка! Добрий вечір! Заходь, заходь! І сідай! Якими такими вітрами? – заговорив Троян, але з місця не рушився і не подав їй руки.

– Дай лише відсапну. Вітер. Із сил вибилась, – справді відсапуючись, ніби вона бігла, казала Віра, присівши, як була, на лаві під автоматами й гранатами.

– Від монастиря йшла пішки… Темно… А я боюсь собак, – говорила поволі, розмотуючи хустку, розщібаючи кожушок, виймаючи цигарки. – Частуйся! – простягнула Троянові цигарку.

– Заслабе. Відвик. У мене там кришанка, – сказав Троян не дуже привітливо.

– То, може, почастуєш?

– Газета. Перегорить горло.

– Хай горить. Не вперше. Давай! Це справді вата, – домагалась вона. Він узяв капшук з телячого пухира, що лежав на досяг руки на столі, і подав їй. Обоє закурили.

– Отже, яким вітром? Чим завдячую цю справді несподівану візиту? – спитав тим же стриманим тоном.

– А! Різними вітрами. Маю до тебе багато справ.

– Звідки дізналась про мою берлогу?

– Довго казати.

– А ти коротко.

– Від Домахи.

– А ти з нею возилася?

– Приходилось.

– Із братіком бачилась?

– Ні.

– А як же там Пюц, Даргель?

– А! Можеш уявити! Кислі. Побив їхні тузи.

– Ну, і що ж! Чую, батальйонці зовсім у ліс подались.

– Наберуть інших.

– Із західних братів?

– З різних. Із західних, східних. З Берліна новий ес-ес, фон ден Бах, прибуває. І це такий Гінцнер. Генерал.

– Чув. І нові розстріли?

– Чистять тюрму. Готують місця…

– Ну, а… – повільно говорив Троян, шукаючи слова і струшуючи попіл цигарки під ноги, – а як там той… твій… Качан?

– Не знаєш? Його розстріляли! Самі! – швидко, без сліду збентеження відповіла Віра.

– Ясно! Цього ми й сподівались. Січених чекістів вони не вживають. За їхнім законом і ти до самої кости трефна, дарма що за них розпинаєшся. Боги не приймуть жертви. І де ти така народилася?

– А от угадай! – викрикнула Віра виразно, ніби її кольнули.

Яків допитливо дивився, було темнувато, її постать невиразно вирізнялась на тлі стіни.

– А, не важно! – промовив. – Кажи краще, чого прийшла? Хто послав? І для чого? Ти ж даром землю ніколи не топчеш. Та й небезпека. Остання наша зустріч – просто дивуюсь. Інший на моєму місці…

– Небезпека! Яка тепер небезпека! В кожній атмосфері можна звикнути, голубе сизий! Для мене нема небезпеки! А прийшла я ось чого: діло! Гарне діло!

– Знов якийсь Качан?

– Забудь того Качана. Вагон карбованців, що їх привезли до Рівного як майбутню валюту України, – сказала Віра.

– Так що з тими карбованцями? – спитав заскочений Троян.

– А те, що при бажанні ти міг би їх забрати.

– А що значить забрати?

– Поїхати й забрати! І ніякого ризика.

– Жартувати прийшла?

– Яке жартувати? До Рівного привезли вагон карбованців. І їх можна забрати. Хочеш – скажу як!

– За кого ти їх маєш?

– Просто за тих, ким вони є. От і герренфольк, і раса, але інколи спритна напіварійка може водити за ніс найгрізнішого орденського лицаря. І я тобі кажу: іди і забирай півмільярда. Просто хурами. Лежить і на тебе чекає.

– Звучить казково, – сказав Троян, цікавість якого помітно зростала.

– На нашій землі тепер чимало казкових діл твориться. Касиром того так званого банку “для України” є пан Мюллер. З Берліна. У Берліні перебувають його “солодка жіночка” і “солодкі дітки”. А оце недавно американці скинули туди чимало тисяч тонн динаміту. І тому пан Мюллер кожного вечора п’є. Що має робити? Товариство є, горілка є. Під Сталінградом б’ють, у Сахарі б’ють, в Берліні б’ють. Де подітися? Куди кинутись?

Оце заходжу до нього ранком, а у нього погром. Піч розібрана, фотелі догори ногами, а сам лежить долічерева на канапі носом у калюжі з битих яєць і хропе. Дивлюсь – течка його розкрита і в’язка ключів ніби навмисне для мене виложена. І документи. Я забрала ключі і документи отак просто, як оту цигарку, і пішла. А згодом бачила його. Блідий! Нещасний! “Що з вами, регірунгсрате?” – питаю. “Ах, знаєте! Жах! Суцільний жах! Ось лист! Двоє моїх дітей! Ви знаєте, що це значить? Для батька?” І я його розумію! Які там ключі?

Троян слухав напружено. Мовчав. Міркував. Знав Віру, знав її можливості, знав, що говорить вона недаремно, що має для цього причини і вони напевно цілком реальні. Одначе все це звучало фантастично. Не міг уявити, як щось подібне могло статися, не міг одразу щось сказати, до того в пам’яті все стояла справа Качана, і остання його розмова з нею, і всілякі інші уявлення.

Початкове його захоплення уляглося. Він був непорушний, дивився байдуже. Вона сиділа на своєму місці, курила цигарку і, здавалось, намірялася щось ще сказати. Троян чекав. Запала хвилева мовчанка. Вона почала першою:

– Але це ще не все, з чим я до тебе прийшла, – сказала вона, зовсім змінивши тон. – Я довго над цим думала, довго вагалася. І, може, знов будеш здивований. Ти ось хвилину тому питав мене, де я така народилась. А як ти думаєш – де? Невже досі не догадався?

Його зацікавлення знов швидко верталося, він дивився на Віру напруженим поглядом, але мовчав. Чекав, що казатиме далі.

– Не догадався? – продовжувала вона обниженим, інтимним тоном. – Таж я… Павліна!

– Не може бути! – вирвалось у нього, і він навіть звівся на ноги.

– Павліна! – промовила вона знов. – Та! Та сама! Іванова дочка, з якою ти бавився в крем’яхи. В яру. На Запоріжжі!

– Не може бути! – його очі зробились великими, він весь, здавалось, застиг.

– А от може! І це так і є! Хоч вір, хоч не вір! Пригадуєш: Хведір, Ілько, Макар, брат-близнючок Крисанф? Наші перегони біля криничини? Твої три вівці?.. Він почав ходити по кімнаті, але не було в ній йому місця.

– Фантастично! – казав. – І як? І як? Яким чином? Звідки? – дивився на неї пильно.

– Ось так! Як бачиш! Довга, дуже довга і складна повість життя. Але як хочеш – коротко перекажу. Ти ж, напевно, знаєш, що народились ми, тобто я і брат Крисанф, в революцію, як батька не було вдома, бо він був десь там, на війні. Я мала зватись Дарією, бо в святцях була недалеко Крисанфа і Дарія, а нас було якраз двоє. Але мати моя чомусь уперлась, щоб мене назвати Павліною. Брат же лишився Крисанфом. Батьком нашим не був наш батько. Говорять різно. Одні – що це був якийсь саперний капітан, грузин, інші – що це був якийсь ієромонах з монастиря, а то навіть граф Сангушко з Новмалина, в якого мати моя інколи працювала. Так чи так, але коли вернувся батько… Не скажу нічого, ти можеш сам собі уявити. Зрештою, пам’ятаєш, яке життя мала я у себе вдома.

Двадцять четвертого року, як знаєш, батько продав свої десятини на Запоріжжі, забрав нас – свою, як він казав, лаю і переселився до Садок, що біля Шумська, над границею. Купив там дешево у пана землю, і саме тому дешево, що якраз над границею. Границі батько не боявся, а нас було у нього семеро. Я пасла корови і кожний день бачила по той бік границі людей у довгих, сірих шинелях, із шпичастими шапками. Мене манив той, інший, свій, заборонений, відділений простір, я завжди чогось шукала, завжди за чимсь тужила, знаючи, що я в родині небажана. Не раз хотілося піти отак просто, заплющивши очі, навпроти сонця, і пішла б, лише шкода було Крисанфа, якого я любила.

Та одного разу все-таки не видержала. Зібралась під ніч і так через поля, через вівса та ячмені, під хмару, що висувалась із заходу, пішла навмання, без пуття й мети. Гірко, пам’ятаю, плакала, кликала Божу силу на допомогу, але йшла і йшла, жебрала, ночувала, де траплялось, і так дійшла до Києва. А там попала до безпритульних. У п’ятнадцять років мало не стала матір’ю, у сімнадцять мене впіймали на негарному вчинку, і була б потрапила до Сибіру, та, спасибі, слідчий попався, що, пам’ятаю, сказав:

“Тобі не волочитися, а діло робити!” Запитала, яке діло, а він мене до колонії безпритульних справив у Карелію. Там я висунулась – за мови, за політграмоту, за активність, за бистрість розуму. А тоді мене до Москви, до школи, на шпигунку. А далі практичні вправи – до Парижа, по салонах, по курортах, до Вашингтона, до Сан-Франциско, до Токіо. Обносили, обтерли, і вийшла з мене баронеса фон Лянге. А там, через Італію, попала сюди, до пана Коха. І от нарешті коло замкнулось. І нарешті ось ти… Якове! Пізнала тебе з першого погляду… Дай ще кришанки!

Подав їй знову капшука, знов скрутила з газети, була, можливо, вперше так схвильована – наче вона знов те худеньке, дике, довгоноге, зацьковане звірятко, Павлінка-байстрючок з тамтого боку яру.

Троян, до краю напруживши увагу, зупинився біля одвірка і, спершися на нього, застиг нерухомо.

– Фантастично! – вирвалось у нього, коли Павліна-Віра замовкла. – Просто не віриться! Ніби якась вигадка! – його голос при цьому зовсім змінився, а вона затягалася димом, і груди її хвилювались під сірим вовняним светром.

– Так, Якове, – промовила Віра. – Фантастично. І, може, ти знаєш, чому так сталося, бо я не знаю. Я тільки знаю, що ми, діти одної крови, опинилися на протилежних бігунах. Чому це так? І невже не можна знайти якогось компромісу? Таж ми живі люди, маємо розум, серце. І куди все це нас заведе?

– От, маємо… І розум, і серце, а, видно, все це не діє. І не від нас це залежить… Ти ліпше спробуй згадати про це там, з твого боку… Про розум і серце… Про компроміс… Чи, може, ти вже це робила? І що вони тобі відповіли?

Віра мовчала. Здається, вона шукала в собі якогось виправдання і не могла знайти.

– Бачила, що зробили з нашого Запоріжжя? – впав знову запит.

– Це ще, Якове, нічого, – вирвалось у Віри. – Буде ще гірше! Багато гірше! Буде дуже зле! І хтозна, що з цього нашого чудового Дерманя лишиться. А також ти! Що ти думаєш? Невже ти віриш у цю свою справу?

– В Україну, хочеш сказати?

– Таж Україна і там є.

– Є! Для тебе є, для мене нема.

– Але ж це вже так склалося історично.

– Лише я з цим не погоджуюсь.

– Але ж вони перейдуть через тебе.

– Через мій труп? Так! Перейдуть. Чи це їм уперше? І чи, думаєш, востаннє? Перейти через труп – не значить перемогти. Ніякий живий і чесний народ не погодиться з рабством.

– То вони зітруть!

– Мертві сорому не мають! Стирають Берлін, може, зітруть Лондон, стерли Карфаген, впала Троя. Але Черчілль он своїм каже, що треба битися на кожній межі, на кожному подвір’ї, на кожному порозі за свою свободу. Чи, може, гадаєш, що свобода – привілей бритів?

– Але ж вони визволяють! Уяви, що б сталося, коли б тут лишились німці!

– І німці також визволяли. Бачила портрет з написом “визволитель”? І сталося б те саме, що й тепер! Через наш труп. Ніколи, ніколи не визнаю рабського ладу на моїй землі! Звідки б він не походив!

– Але ж це бій нерівний! Безперспективний. Треба шукати інших засобів. Інакше з нас нічого не лишиться.

– Не кажу – не треба. Треба! Треба конче знайти інші засоби, але, поки ми їх ще не знайшли, що нам лишається? Не маємо авто, треба їхати волами.

– Це вже питання не авт. Літаків. І ще більше. Вже завтра хтозна-що викотять на сцену!

– Але нічим не вб’ють прагнення честі і свободи! І поки будемо живі… Не ми, не я, не ти – наші діти, внуки, правнуки… Мила! Павлінко! Ти прийшла до мене з іншого світу. Ти – чудо! Дивись! Ця ось хатина, ці двері, ці лави, ці образи! Ти була десь там, далеко… І ти вернулась! До цього ось витоптаного прапрадідівського порога. Сама знаєш, яку ти перейшла дорогу, щоб сюди дійти. Рідна моя! Якщо ти не можеш зробити ще останнього кроку, щоб вийти з-під охорони трьохсот дивізій із танками й літаками, під охорону моєї сотні із самопалами, – вертайся назад. Мене залиш. Я свої мости вже спалив. Для мене нема дороги назад. І мені якраз так подобається. Коли б ти знала, яке чисте, легке і ясне моє сумління, як мені радісно і просторо! – викрикнув він радісним голосом і замовк.

Мовчала й Віра. Її слова вичерпались. Сиділа, курила і обводила поглядом стіни, обвішані, ніби в музеї, зброєю. Не було на них, здавалось, порожнього місця. Автомати, кулемети, гранати, револьвери. Віра якось поблажливо дивилась на ці речі. Її уста інколи здригалися, ніби вона хотіла щось сказати. Троян слідкував за нею, за її поглядом, за виразом обличчя і, здавалось, за її думками. В його очах світилась ласка. І так само поблажливість.

– Чи можу я тут у тебе десь переспати? – нарешті запитала Віра.

– Отам! Роздягайся і лягай! – вказав на ліжко, підійшов до нього і почав збирати розкидані автомати.

– Ну, а… ти?

– О! Я знайду собі місце! Не турбуйся. Ось тут вода. Ось рушник. Словом, усі вигоди. Може, голодна? Тут маєш чай, бублики. Нема лише шампанського. І теплої води… – Він очистив від зброї стіл, поставив на ньому мису, склянку, чай, здійняв з полиці хліб, шматок ковбаси, цибулину, сіль і все це порозкладав на столі.

А потім вони разом вечеряли. І обмінювались окремими словами. І все з минулого. А ще пізніше він залишив її саму. Пішов спати до сусідів.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Чого не гоїть огонь: роман. – Нью-Йорк: Видавництво «Вісник» – ООЧСУ, 1959 р., с. 167 – 188.