Бездимний тютюн
Володимир Самійленко
Гумореска
Наш вік є переважно віком великих винаходів. Але чи звертав хто увагу на те, що в усіх за останній час вигаданих речах слово без грає велику роль, що сей прийменник надає в останні часи найбільшої ваги тому, що було раніш.
Отже, не думайте навпаки, що слово без, коли його додати до якої речі, зменшає її вартість і є непожаданим, хоч я вже бачу, що ви за сі слова обурились на мене і зараз покрикнете: «Пане Сивенький! у вас, мабуть, не то сивини, а й добрих вусів ще немає, коли ви наважуєтеся сказати, що я, людина, в якої вчора були гроші, а сьогодні сидить без грошей, – придбав собі тим якоїсь вартості!»
Найперш усього дякую вам, що, уявивши мене молодим, ви надали мені цінну прикмету. Я не мав би нічого й проти того, щоб стати дитиною з душею чистою, ясною, а не такою, яку маємо ми з вами – діти заклопотаного, зденервованого, зневіреного віку.
А тепер поспішаю заспокоїти вас щодо вашої справи кишенькової. Справді, сьогодні ваш гаманець не товщий від русина хлібороба, але невже ви гадаєте, що через се ваших грошей уже й не світі немає? Невже ви не знаєте, що циркуляція срібла й золота є не що інше, як рух атомів у просторі, а що жоден атом не пропадає. Нарешті, яке ви маєте право нарікати на долю за свої гроші, коли, може, саме в сей час у чиїй-небудь кишені лежать ще інші гроші, і на їх фортуна зробила напис, що то ваші; майте один клопіт, щоб їх заробити, коли ж ви гадаєте, що й без праці вони вам належать, то й сього клопоту вам немає. Не збивайте ж моєї думки з тропи недоречними увагами, а краще слухайте.
Я почав говорити про прийменник без у тому розумінні, що він надає якійсь прикметі неіснування і тим підносить до найвищого ступня те, що було раніш так собі, абияке.
Отже, роздивімося на факти.
Відомо всім, що колись не було зовсім парових машин, потім настав час, у який вони з’явилися, але сі машини страшенно гуркотіли, їх гук розтинався по всій околиці; щоби побачити, оскільки ся невигода велика, візьмімо таке становище:
Тиха весняна ніч; світить місяць; ви поет і пишете, наприклад, такі вірші:
Чудова ніч; із неба місяць сяє;
Природа спить в обіймах аромату;
Створіння кожне бога прославляє…
І от, коли ви саме зупинились на створінні, яке хоч і спить, а все ж прославляє бога, – і шукаєте риму до аромату, а ваша творчість уже насуває вам хату, плату і т. ін., – раптом ви чуєте виразно гуркотіння машини з сусідньої фабрики. Спершу ви силкуєтесь не звертати на неї уваги й уперто працюєте над тим, щоби приточити до вірша коли не «плату», то хоч принаймні «хату», або, в найгіршому разі, «долю кляту», але щодалі ваша увага розбивається, ви починаєте все виразніше чути гуркотіння, з усіх римів ви вже пам’ятаєте одну «плату», і от зненацька те гуркотіння фабрики нагадує вам про плату на тій самій фабриці; ваш настрій псується, ви починаєте думати про долю робітників, починаєте роздумуватись над робочим питанням; машина все гуркотить, гуркотить – і ви, нарешті, стаєте соціалістом!
Видима річ, що винайти машини без гуркоту, значить зробити велику прислугу людськості. Такі машини вигадано вже в наш вік, і коли вони стануть загальновживані, тоді буде значно ліпше на світі, ніж тепер; машини працюватимуть собі чемно, тихо, нікому не насуватимуть лихих думок, нікого не доведуть до вчинків кримінальних.
Візьму тепер ще більш поважний винахід – людину. Колись, як відомо, не було людей; але минула одна половина вічності, і творцеві світу прийшла щаслива думка їх створити. По короткій нараді (тоді ще не було обструкції) думка ся перейшла в діяльність, і на першу обхідку було створено пару людей. Сі люди мали одну мову. З часом, як людей намножилося, творець вигадав їм різні мови, чому тодішня цензура зовсім не перешкоджала. Створення людей з однією мовою було добре, люди з різними мовами були теж не згірші, але тільки в наші часи вигадано справжній вінець створіння – людину без мови. Видима річ, що народи без мови віддадуть ще більшу прислугу людськості, ніж машини без гуркоту.
А наприклад, такі чудові речі, як заслання на Чортів острів без вини, як трактування великих письменників без поваги!.. Про всю вагу сих останніх винаходів моє українське перо навіть не вміє висловитися як треба; про се можуть хіба добре написати французи, які здавна славилися, окрім ідей рівності, волі й братерства, ще й добрим стилем літературним.
Згадаймо ще безголосі гармати й бездимний порох. У старовину люди вбивали списами й стрільми, так велося дуже довгий час, і тільки цілковито впевнившися, що ті знаряди не відповідають своєму гуманному завданню, люди вигадали гармати, се вже був значний поступ, але, боже мій! що то були за гармати! Гук від стрілів приглушав стрільців, дим засліпляв їм очі, одним словом, се було дуже негуманно – примушувати людей убивати в таких неприємних умовах. І от геній прогресу, що пильнує над людськостію, як рідна мати над дитиною, дав їй бездимний порох і безголосі гармати. Прийми ж їх, людськосте, як найкращий подарунок з неба, і тепер з більшим поводженням, ніж коли раніш, виконуй свої високі завдання!
Кидаючи оком на всі сі великі знаходи й поліпшення нашого часу, ч не раз бажав і сам щось вигадати таке, що дало б мені коли не силу грошей, то принаймні славу. Міркуючи про се, я часто тратив усяку надію. Справді, що можу я вигадати? Лампу без гнота? – вона вже вигадана; телеграф без дроту – теж уже є; вірші без метру? – у нас і тепер іншими мало хто пише…
Але раз якось, сидячи при виконанні своїх офіціальних обов’язків у своїй канцелярії та запаливши цигарку, довелось мені пустити дим просто в обличчя добродієві Дмитренку, що сидить проти мене через стіл і який цигарок не палить. Добродій Дмитренко, внаслідок того підкурювання, чхнув. Сей випадок, на перший погляд незначний, навів мене на довгі міркування над неморальностію палення тютюну і підкурювання ним людей, що його не вживають. Скажу навіть, що я трохи був не наважився й сам його покинути. Але щасливий випадок одвів мене від заміру непотрібної жертви і справив мої думки на інший шлях, на якому я, перше – здобуду собі слави й грошей, друге – віддам прислугу всій людськості і, нарешті, все ж палитиму цигарки.
Річ була так. По якімсь часі сидів я знову в тій самій канцелярії, читав газету і допалював цигарку, яка здавалася мені передостанньою, бо я, запаливши її, зробив тверду постанову, що, крім сеї і ще одної, яка вже буде остатньою, я ніколи не вживатиму тютюну. Саме в такому настрою бувши, раптом начитав я в газеті справоздання з експертизи бездимного пороху. От тут мене осіяла щаслива думка дати людськості ту славетну річ, що її назва виписана в титулі сеї невинної розмови.
Видно, не брешуть люди, що найбільш великі знаходи є разом з тим і найбільш прості, бо й мені мою величну ідею натхнуло не що інше, як зовсім проста аналогія.
Аналогія ж справді найпростіша. Порох і тютюн обоє дають дим; порох і тютюн однаково служать гуманітарно-вбивчим цілям. Мені лишалося зробити тільки останню аналогію, і маємо готову ідею. Сю аналогію я подав в такій формі. (Tous [les] droits reserves – мушу се зазначити на випадок плагіату). Якщо порох і з димом справляє велику службу людям, а ставши бездимним, справлятиме її повніш і краще, то значить, що тютюн, який і зі своїм димом був добрим співробітником першого продукту, стане на ще вищому щаблі свого завдання, зробившися бездимним.
У кількох словах поясню мою ідею. Мій тютюн відрізнятиметься від звичайного тим, що замість диму він даватиме невидимий газ, який, перейшовши дихальні органи того, хто його вживає, та видихаючися знов у атмосферу, буде перетворюватися в інший, сучасно-гуманітарний, від якого принаймні половина тих, до кого він дійде, перестануть чхати… навіки…
Бездимний тютюн! Яка то велика річ! Правда, я ще не зовсім вигадав сей продукт, тепер я саме роблю досліди над прикметами різних гатунків тютюну, від чого добродій Дмитренко мусить чхати й пирхати безперестанку, не скажу, щоб він став вільним від сеї неприємності й тоді, як мій бездимний тютюн буде вже вироблятися, бо яко тютюн український, він навряд буде в Росії дозволений, через що я сам муситиму палити той, що й тепер, – але нехай поки що добродій Дмитренко потішає себе тією думкою, що ті практичні досліди, які викликають неприємне й непожадане чхання, робляться на користь усьому світу.
Працю мою над виробленням бездимного тютюну я скінчу дуже швидко; ідея вже й тепер уявляється мені зовсім виразною. Тому я тепер же, маючи на увазі велике гуманітарне значіння мого винаходу, прошу тих, від кого се залежить, видати мені велику Монтіонівську премію і надіслати її – чи в золотій, чи в мідяній, чи в срібній монеті, але не в Панамських акціях. Додам наприкінці, що присудження Монтіонівської премії чужоземцеві не повинно зруйнувати французам їх фінанси; не думаю, щоб ся нація була тепер без грошей, хоча вона, здається, без… не скажу, без чого.
Примітки
Вперше надруковано в газ. «Буковина». – Чернівці. – Ч. 115. – 28 верес. (11 жовт.). – С. 1 – 2. Підзаголовок: Гумореска Сивенького. Подається за першодруком.
Монтіонівська премія – премія, встановлена при Французькій академії у XIX ст. за твори, що мали сприяти поліпшенню суспільного життя, ширенню кращих моральних засад. Кошти на премію заповідав барон А. О. Монтіон (1733 – 1820), французький філантроп, за професією адвокат.
Панамські акції – в контексті твору означають: обезцінені папери; автор має на увазі скандальне банкрутство (1888 р.) французької акціонерної компанії, яка займалась будівництвом Панамського каналу.
Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 487 – 490.