Як я перейшов од слова до... думки

Володимир Самійленко

(Ніби оповідання)

Це було 13 грудня. Я розумію дванадцятий місяць року, а не який інший. Мушу вам сказати, що я твердо певний у тому, що треба всім, а особливо тим, хто живе в східній половині Європи, а найпаче тим, хто не тільки думає про себе, а й пише що-небудь, добре знати календар і, – як казав ще один давній мій земляк, – «по-одному свої мислі й поступки розполагать».

Без знаття науки календаря ви можете опинитись у дуже неприємному становищі. Таки коли б ви не знали, що сьогодні 30 грудня, а думали, скажемо, що вже 30 мая, – день, до якого, певно, вже скінчаться морози, розтане сніг, відбудуться засідання Державної думи, зацвітуть квітки, заспівають пташки, – то ви можете наразитися на такі неприємності:

1) Ви можете вийти на вулицю в літньому пальті, застудитись і схопити нежить.

2) Ви можете написати весняного фельетона, теж застудитися і захрипнути, себто – вас остудять і заткнуть горлянку.

3) І таке інше.

Живий приклад: один мій земляк у Полтавщині, не подивившися у календар, почав зимою займатися хліборобством. Кажуть, він так застудився, що зовсім захрип.

Друзі мої! не забуваймо ніколи календаря, пам’ятаймо повсякчас не тільки про те, в який вік ми живемо, але й про те, який тепер місяць і який день місяця.

І ще того мало: досвідчені люди, що мають довголітню практику, кажуть, що коли ви починаєте яку-небудь справу, то непогано вам буде насамперед, окрім вищезгаданих відомостей, ще добре перечитати ті пророкування про годину й негоду, які теж можна знайти в кожному календарі і які добродій людськості п. Брюс складає на кожні сто літ уперед на пожиток усім тим країнам, що не мають твердих законів… звичайно, метеорологічних. В крайній потребі можна задовольнитися порадою меншого авторитета – хоч би п. Демчинського.

Щодо способів використання тих порад, то я зараз дам вам кілька прикладів.

«Ясна сонячна година». Ви можете зранку спокійно одягатися, приспівуючи собі марсельезу або циганського романса, потім вийти на Хрещатик, умішатися в гущу народу, вітати всіх ваших знайомих, хоч би й червоного кольору; можете навіть розмовляти з ними й тоді, коли саме повз вас проходить поліцай.

Якщо ви пишете – поспішайте того дня писати про свободу слова. На всякий випадок ви можете не підписати свого ім’я.

«Перемінна година. Зранку тихо, вдень вітри» (відкіля – не показано). В цей день менше розмовляйте, більш прислухайтеся. Перш ніж вийти з дому, понюхайте повітря. Виходячи на Хрещатик, майте вигляд простодушного провінціала. Зупиняйтеся більш перед вікнами корсетних магазинів і гастрономічних крамниць. Знайомим відповідайте на привітання, але самі їх не зачіпайте.

Коли ви пишете – пишіть у цей день що-небудь дуже символістичне або декадентське. Підпишіться так, щоб можна було подумати, що ви належите до партії «правового порядку».

«Мороз. Північні вітри». Звечора того дня нагрійте добре вашу хату. Найкраще топливо – друкований папір, газети й книжки, якщо ви їх маєте, бо в друкарській фарбі є певна доза масла. Книжки й газети конфісковані мають у собі найбільше скритого тепла. На розпал уживайте листи ваших добрих знайомих і ваші ще не друковані статті.

Не сидіть довго й не паліть світла вночі, бо хто не спить, той думає, а хто зна, які думки можуть завітати в вашу голову. Краще лягайте на правий бік і спіть. Уставши, краще не ходіть нікуди, а в разі конечної потреби виходьте одягнені так, щоб мати вигляд члена чорної сотні.

Держіть у руці листок «Киевлянина».

Зупиняючись перед крамницями, сваріться кулаком проти вікна, якщо повз вас іде поліцай – видержуйте хуліганські пози. Знайомих минайте без дальших наслідків. Писати не можна – тільки мисліте. Це вам моя добра порада.

Я вам дам ще кращу: не слухайте зовсім моїх порад. Одначе до чого всі ці календарні уваги?

А от, бачите, в чому річ: я хотів поділитися з вами тією звісткою, яку я дістав 13 грудня. Ви, певно, догадалися, що звістка мала бути невесела. Ще б пак! Тринадцять – таке погане число, а грудень такий недобрий місяць: до весни ще далеко, далеко… дальше ніж від Києва до Боярки під час страйку.

Недобра звістка чигала на мене саме там, де, навпаки, окрім доброго, я нічого не сподівався: в редакції не народженої ще газети «Громадське слово».

Треба вам сказати, що я, почувши тільки, що ця газета має появитися на світ, мав уже до неї велику симпатію. Ви не ймете віри, що можна любити те, чого ще нема? Чекайте, а як мати може любити ту дитину, котра ще в проекті? Вона готує їй пелюшки, сорочечки. Правда, нова газета не мала доводитися мені дочкою, але я все ж себе вважав якимсь її родичем. Сказати простіше – я мав задля неї писати: розводити жартівливі балачки про сумні речі, гризтись із людьми, яких я ніколи в вічі не бачив, і втручатися до справ, на які я, певно, ніколи не матиму найменшого впливу; при всьому тому заховати в собі стільки еластичності, щоб не ткнутися лобом об яку-небудь статтю закону карного.

І за цю любу роботу я мав одержувати те, чого мені так бракує, – гроші.

Я люблю золоті гроші. Вони пестять око і викликають золоті мрії.

З самого початку я запитував редактора, чи будуть мені платити золотими грошима.

Він мені відповів, що се річ непевна, вважаючи на обставини.

Але, бажаючи мене потішити, додав, що я можу рахувати на паперові, срібні, мідні й усякі інші гроші.

Паперових грошей я не люблю. Мені трапилось раз покинути звечора на столі папірку в 25 рублів. Уночі миші вигризли № і підпис касира, і її ніхто не схотів узяти.

Вдруге я послав паперову троячку видавцеві одного дуже рекламованого ілюстрованого вісника, але не дістав ні одної книжки.

Потім я довідався, що той видавець утік з моєю троячкою за кордон і тепер щасливо грає на Віденській біржі.

Щодо срібних грошей, то я їх боюся. Мені вони попадаються в руки або зовсім стерті, або з дірочками.

В одній крамниці мене трохи не побили, як я заплатив срібного семигривеника, і хотіли віддати під суд за фальшування грошей. Виявилось, що семигривеник був зовсім не срібний.

Згадавши все те та добре розміркувавши, я просив редактора платити мені за мої фельєтони мідними грошима, але, вважаючи на мої слабі знання математичні, прохав не давати дрібних, з якими легко можна заплутатися, а тільки самі добрі п’ятаки. Таким робом я легко міг би знати, скільки рядків фельетона мені треба на обід, скільки на цигарки і скільки на трамвай.

І от, умовившися із редактором, я пішов зараз на Хрещатик купити собі відповідного гаманця на гонорар.

Розуміється, що я вибрав найбільшого. Дома я його обміряв, він мав 36 сантиметрів уподовж, а завширшки був 20 сантиметрів.

Я купив теж зшиток паперу на перший фельетон. Із цим зшитком у кишені та з гаманцем у руці я появився 13 грудня в редакції.

– Чи можна вас поздоровити? Маєте вже, певно, дозвіл на газету? – спитав я редактора.

– Ні, – сумно відповів мені редактор, – «Громадське слово» не буде дозволене.

– Як?! – скрикнув я, – адже тепер слово вільне!

– У програмі нашого «Слова» є слово нецензурне.

– Як це так? Я читав вашу програму; там, здається, нема поганої лайки.

– Ох, не лайка, а… автономія.

– Автономія! Як же ви могли мати таку необачність і бажати автономії!.. Хоч, по правді кажучи, щодо мене, – додав я не дуже голосно, – то мені подобається автоном…

У цей мент крізь одчинені двері мені блиснули чиїсь срібні гудзики.

– Мені подобається автономенклатура! – поправився я дуже голосно й з великою певністю.

– Автономенклатура? – здивовано спитав редактор. – Та такого ж слова зовсім нема.

– Нема?! – тим краще, – сказав я, – принаймні мені ніхто його не заборонить. Прощайте! До речі, що мені тепер робити з цим зшитком?

– Ви вмієте малювати? – сказав редактор, – то можете його заповнити котиками, собачками або записуйте в йому ваші щоденні трати…

– Це добре, але мій гаман! мій добрий гаманець на нові п’ятаки!

– О, за гаманець не турбуйтеся, – заспокоїв мене редактор, – вийдіть ввечері на Хрещатик, і його зараз у вас украдуть.

Я вийшов з редакційної хати зовсім засмучений. До вечора я тричі лагодився плакати. Увечері вийшов на Хрещатик походити. Гаманець у мене справді вкрали, і це мене трошки заспокоїло. Прийшовши додому, я розгорнув свій зшиток і намалював на першій сторінці розкудовченого поета, а біля його розбиту семиструнну гітару.

Я довго журився, але вчора дістав запрохання до роботи в іншій газеті, в «Громадській думці», що її вже дозволено, як сказав мені її видавець.

Це мене втішило. Я тепер знаю, що думати не заборонено, і я можу викладати свої думки на папері.

І, як людина активна, я зараз же перейшов від слова до… думки.

Розкудовченого поета я видрав із свого зшитка.

Замість украденого гаманця я догадався купити два менших, які влазили б у мої кишені.

Пишучи фельєтони, я ніколи не розмовляю голосно, щоб часом не вирвалося яке недозволене слово.

Щоб краще цього досягти, я зав’язую рота хусткою.

Люди думають, що в мене болять зуби, і не змушують мене багато говорити.

Примітки

Вперше надруковано в газ. «Громадська думка». – 1905. – № 1. – 31 груд. – С. 2. Підпис: В. Сивенький. Подається за першодруком.

Гумореска В. Самійленка вміщена в першому номері нової газети «Громадська думка». Ця газета була фактично першою на території Росії, що видавалась українською мовою, якщо не рахувати п’яти номерів (з них 4-й і 5-й сконфісковані) селянського часопису «Хлібороб» у Лубнах, виданих у листопаді 1905 р., та тижневика «Рідний край» у Полтаві, що почав виходити за тиждень перед новим 1906 р.

Культурна українська громадськість Києва протягом 1905 р. безрезультатно домагалася видання газети «Громадське слово» (видавцем її мав бути Є. X. Чикаленко). Дозвіл на видання здобув В. М. Леонтович і в останній день 1905 р. видав перший номер «Громадської думки». З 1-го по 22-й номер включно в «Громадській думці» містилась оповістка: «Г[осподин] Київський губернатор не дав дозволу на видання газети «Громадське слово» і журналу «Нове життя». Видавець подає на це скаргу до Сенату, а поки що увійшов у згоду з видавцем газети «Громадська думка» і журналу «Нова громада», щоб замість недозволених йому видань передплатникам висилались ці останні».

Хоча реакційні власті тримали «Громадську думку» під неослабним поліційним і цензорським контролем (що й призвело до закриття її на 190-му числі в серпні 1906 р.), проте вихід «Громадської думки», а далі, на її місці, й «Ради» був одним з демократичних завоювань революції 1905 р.

Фейлетон В. Самійленка відбиває пригоди з життя редакції часу боротьби за створення української газети.

…відбудуться засідання Державної думи… – Перша Державна дума розпочала роботу 27 квітня (ст. ст.) 1906 р. Гумореску письменник писав у той час, коли був щойно опублікований новий царський закон про вибори (11 грудня 1905 р.) з новими, хоч і незначними уступками демократичному рухові.

… календарі… які… п. Брюс складає… – календарі, які містили астрономічні, геофізичні та інші науково-популярні відомості; зразок їх започаткував російський вчений, державний і воєнний діяч Я. В. Брюс (1670 – 1735).

…порадою меншого авторитета – хоч би п. Демчинського. – Очевидно, тут мається на увазі М. О. Демчинський, засновник партії правового порядку (детальніше див. примітку до фейлетона «Про київські вибори»). Порівняння Демчинського з Брюсом має гумористичний відтінок – Демчинський виступає як один з укладачів політичного клімату в країні.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 490 – 494.