Під Новий рік

Володимир Самійленко

Автор має велику прихильність до всього фантастичного й надзвичайного, тому й не диво, що в сьому оповіданні, з перших же рядків, виступає на сцену істота цілком надзвичайна, що діється наша історія саме в тому місці, яке здавна вславилося своїми відьмами, і що час сієї події теж не зовсім звичайний, а власне ніч перед Новим роком.

31 грудня 189* року, о п’ятнадцять минут на дванадцяту, відповідно петербурзькому часові, чорт сидів на телеграфному дроті № 16, між першим і другим стовпами від Київської центральної контори телеграфічної, і, як здавалося, бавився еквілібристичними вправами. То він ішов по дроту від стовпа до стовпа, неначе найкращий гімнаст із цирку, то, зачепившися за дріт куцим хвостом, колисався на йому, як на трапезі, то обхоплював руками й ногами всі дроти разом і тим творив страшенну революцію в географії міст російських: там, де була Одеса, – з’являлася Варшава; Вільна опинялася там, де треба було бути Чернігову; лайка, що пускав Київ на адресу Харкова за «погану роботу», потрапляла на нічим не винний Конотоп і т. ін.

Тут треба сказати, що сі вправи еквілібристичні не були наслідком пошанування чистої штуки, того пошанування, яке панує в душах символістів і декадентів; ні, чорт мало почував симпатії до такого артизму, який не має виразної мети або принаймні певного розуму. Річ у тому, що чорт, яко людина старенька й підтоптана, терпів від усяких людських хороб; він прибув до Києва покористуватися з лікарської поради, але страшенні такси київських велетнів зовсім його засмутили (відомо всім, що чорт убогий). Тоді, знаючи дещо про електротерапію, він схотів сам себе підправити електрикою, тому й опинився на телеграфних дротах.

– Се буде дешево і наслідково, – сказав він (не маючи доброго словаря, чорт мусив часом викувати яке слово), але наполовину помилився: се було дешево, але поки що не давало наслідків. Легенька електрична течія від батарей нещедрих наших урядів телеграфічних ледве давала рух апаратам, але зовсім не проймала організм добродія чорта, а він, дивлячись на його біографію, повинен бути дуже невразливим.

Але тут у чортових маніпуляціях, – якщо можна так висловитися про рухи всіх його членів, – настала нова фаза: обридли йому даремні проби відчути своєю зашкарублою обгорілою шкурою електричну течію, і він згадав, що язик може бути доткливішим органом; тому він ту ж мить притулив язика до дроту. Заледве він се зробив, як почув не тільки присутність течії, але став виразно розбирати її переривність. Відомо, що чорт дотепний хоч куди. З протягів електричних ударів і їх комбінацій він за п’ять хвилин збагнув цілу азбуку Морзе і міг читати «на язик» вільніше, ніж телеграфіст, що прослужив на двадцяти трьох рублях років десять-п’ятнадцять, читає «на слух».

Отож пак, чорт почав читати телеграми. Слова, що вражали його язик, були незвиклі, незвиклі своєю повною одноманітністю; найчастіш повторювались: «віншую», «бажаю»… Коли се раптом чорт іздригнувся – він виразно почув на язиці своє ім’я.

– К бісу з своєю поспішною, – казала саме в сей час Москва Києву.

– Ради самого дідька, приймайте, – благав Київ.

– Ні, вже годі! – голосно сказав чорт, – щоб отсе в ім’я моє приношено повіншування та ще, може, й одбирано подяку – ні в вік-віку не попущу! – І чорт почав перешкоджати «роботі» двох згаданих стацій, дуже зручно роблячи «комунікацію» дротів при найцікавіших уступах телеграми. Се був злосливий чорт, і в йому повага до великого винаходу нашого віку пішла набік перед дрібним бажанням накоїти бешкету своєму ближньому. Він дуже тішився своєю вигадкою; справивши слова два-три замість півночі на південь, на схід або на захід, він на деякий час давав спокій телеграфному дротові й потішав себе тими непорозуміннями, що через його повстали між Києвом і Москвою.

Але тут я з жалем великим мушу признатись, що мій чорт не тільки мав приємність від сказаних екзерцицій, але й дійсну, безперечну користь, що й ствердив потім діагноз одного лікаря, який, жалісливим бувши, взявся долічувати чорта gratis. Я кажу, що признався з жалем великим, бо, як і всі благонамірені люди, люблю й сам, щоб вади людської натури, принаймні в фантастичному оповіданні, справлялись, але жодним робом не перемагали, бо перемога властива єдиній чесноті й думкам легалізованим.

Але, незважаючи на видиму невідповідність казковій правді, моє оповідання, як я сподіваюся, і, окрім справляння вад, матиме в собі дещо гуманне, чого, власне, й можна вимагати від такої літератури і що читачі бачитимуть із дальшого викладу речі.

Спокій і прихильність, що от уже сьомий день як запанували на землі, ще її не покинули досі, на заздрість сусіднім планетам, які не мають нашого великого свята, а значить, і приписаного йому настрою. Спокій і прихильність панують у помешканнях поважних батьків, що вже дістали або сподіваються дістати новорічну відзнаку; спокій і прихильність серед молоді шкільної, що має ще цілий тиждень волі; спокій і прихильність поміж кредиторами, які добре знають, що «раніш двадцятої дати все одно нічого не візьмеш»; спокій і прихильність поміж сільським людом навіть, бо він має надію, що, з нагоди свят, жодних нових заходів начальство не буде починати.

Всюди святний настрій; у театрах, де в протязі року провалювано Дон Жуана і інших героїв, а заразом з ними їх авторів, тепер для розмаїтості провалюють старий рік. Новий рік усі зустрічають нетерпляче і покладають на його більш або менш оправдані надії. Готується шампанське, готуються простіші його сурогати, готуються промови, готуються усміхи. Всі настроїлись на веселий лад або силкуються весело настроїтись; усім здається, що на землі настало раювання, нічим не турбоване.

Звертаюсь до вас, читачу, до мешканця великого міста, до вас, що користаєте з усього добра цивілізації й поступу. Чи ви думали-гадали коли-небудь, зустрічаючи Новий рік та єднаючи свій райський настрій із настроєм усього вашого міста, що в тому самому місті, може, в тій самій улиці, в якій ви замешкали, є таке місце, де саме тоді, як радіє вся земля, і коли ви, читачу, радісно зустрічаєте Новий рік, і тоді, нарешті, як ви його зустріли й лягаєте на своє м’якеньке ліжко, багато люду, слуги тієї громади, до якої ви належите, мучиться наче ті грішні душі в пеклі, кленучи і Новий рік, і ваші веселощі й раювання, бо їх вислови стають знаряддям їхньої муки. Чи знаєте ви, що сим бідолашним слугам громадським найбільші, найурочистіші свята стають за найгірші дні в житті, а найстрашніший для їх день – день Нового року.

Для Києва такою citta dolente є Київська центральна контора телеграфічна.

Уже від півдня 31 грудня в конторі телеграфічній справа починає бути гарячою; поздоровляючі телеграми сиплються, як той сніг, цілі їх кучугури виростають на апаратах; але робота ще не має тієї похопливої вдачі, в яку вона прибирається пізніш, увечері. Але вдарила десята година; працівники, що просиділи при апаратах сім годин, ідуть собі додому знеможені, але щасливі тим, що мають на цілу ніч волі, мають змогу зустріти Новий рік не за такою безглуздою роботою.

О десятій саме приходить нова черга, і тоді починається найбільш страшна, найбільш невблаганна робота, нічим не перервана до десятої години ранку. Юзисти конвульсійними акордами добувають цілі склади з-під клавіатури своїх апаратів, напружуючи очі, щоб швидше відчитати всяке можливе, здебільшого неможливе письмо; морзисти дрібними вдарами маніпулятора поволі відбивають літери, зупиняючись на хвилину, щоб прочитати невиразно написане, і тоді та стація, що приймає телеграму, нервово перепиняє ту, що її дає, хутким tremolando.

Горе тоді невправному в своїй штуці лицареві рисочки й точки: його візаві в другому місці має чудну надію – довершити неможливу річ, себто обміняти цілу хуру повіншувальних до ранку та ще й задрімати якусь годинку. Тому він і лютує за нескору роботу, тому й оскаржує перед начальником уряду невправного лицаря! І той платить штраф, що й єсть єдина його новорічна сюрприза, якої він собі може сподіватися.

І лицарі працюють до несили, аби втекти від тієї новорічної надгороди: хутко відчитують малозрозумілу стяжку паперову з покаліченими знаками: хутко біжить оловець, витанцьовуючи на папері, і тим самим темпом стукає маніпулятор під рукою, що передає телеграму.

Але скоро вдарить дванадцята, кожна станція говорить своїй візаві: «З Новим роком», – і на хвилину настає тиша; а тоді… тоді знов скажені скоки до нової черги…

Була друга година ночі. Турнія лицарів рисочки й точки була саме в розпалі. Багато вже поламалось оловців, покалічено поздоровляючих, а заодно з ними й поважних депеш, що так невдатно обрали час для своєї мандрівки… коли се раптом сталася пригода, що могла за інших обставин зробити цілий перестрій усієї політики європейської. Згинула столиця величезного в світі царства, зникла Москва! Де вона поділася? про се ніхто не міг сказати. В журналі провода № 16 занотована звістка має дуже лаконічний вигляд: «2 ч. 10 ночи. Москва скрилася». Запитаний з поводу сієї пропажі Харків сухо відповів: «Москви нема. Щось зіпсувалося. Мабуть, чортяка на лінії», – і по сьому зовсім спокійно додав: «DR BN», що значить перекладом на людську мову: «Dringend. Bitte nehmen», себто: «Прошу приймати нагальну телеграму».

Харків не помилився; чорт справді був тоді на дроті № 16 і, як ми вже про се знаємо, читав «на язик» телеграми. «Москва. Срочная. Грандиозову. Осмеливаюсь всепокорнейше принести мое нижайшее поздравление вашему Превосходи…» На сьому місці чорт запалав гнівом. «А що, гляди, ще згадають його, шельму, за се повіншування, – згадають, ще й відзнаку дадуть!..» – і, розлютований картиною такого добробуту, нелюбого нашому демократичному куцому, чорт раптом прищикнув своїм двоястим копитом дріт № 16, моторненько покрутнув ногою і… – трісь! дзень!.. – Москва зникла. На щастя, вона зникла тільки для Київської центральної контори телеграфічної, а то, якби се зникнуття було абсолютним, зникли б і чудові московські калачі, і Кузнецький міст, і надзвичайні статті п. Грингмута, що саме тоді серед нічної тиші виношував він під серцем, – і цілий світ не мав би жодної потіхи, а наш рідний край не мав би джерела культури.

Іван Петрович Левада о пів до четвертої вернувся додому, виконавши громадянський обов’язок, себто зустрівши Новий рік у почесній бесіді. В голові в його шуміло, нерви були розбуджені, і він не міг одразу наважитися положитись у ліжко. Знесилений, сів він до свого робочого столу і почав відновляти в пам’яті тільки що почуті промови; тут же, до речі, пригадував він, кому сієї ночі послав поздоровлення, пригадував навіть вирази тих поздоровлень і, натрапляючи думкою на такі, що були, як здавалося йому, найудатніші, всміхався сам до себе. «Бач, а Товстолобу віршами нажарив:

З Новим роком поздоровляю,

Щастя, ще й радощів бажаю.

Коли б тільки нікому не спала на думку така сама рима», – думав Іван Петрович, як думали того дня і сотки інших авторів того ж дистиха.

Раптом страшна думка шибонула в голову Івана Петровича, думка остілько несподівана, що очі його виявили жах, раніш ніж він устиг прийняти з обличчя веселий усміх.

«Боже мій! та се ж я забув повіншувати Верховоденка!.. Але ще не пізно, – заспокоїв себе Іван Петрович, – задля електричності немає далекого; завтра вранці моє повіншування ще постигне саме вчас».

І Іван Петрович миттю заходився хутко начеркувати телеграму. Я не зраджу телеграфної тайни і не наведу змісту тієї телеграми, скажу тільки, що в їй п’ять разів подивувалося одно таке довге слово, що його приймають на телеграфі за два, навпаки граматиці, що в їй було після точного рахунку 59 слів і що, невважаючи на се, вона була срочна, себто оплачувана потрійним тарифом; а з сього легко зрозуміти, навіть уявити собі, оскілько адресат був людиною поважною.

Незважаючи на те, що Івана Петровича потягав уже в свої обійми сон милий, він одважно докінчив своє велике діло, навіть зробив ще більш одважну постанову: «Сам віднесу на телеграф, а то ще льокай, гляди, вступить по дорозі куди-небудь і тільки вранці подасть. До речі буде й про поздоровлення Грандіозову довідатись, чи вже пішло».

Було двадцять минут на п’яту, як Москва почала давати деякі ознаки свого існування. (Чорт саме тоді колисався, вхопившись руками за кінці перерваного дроту і перепускав через своє тіло сяку-таку електричну течію). Результати сього напів-з’явлення зниклого міста вельми красно висловлено в журналі апаратному провода № 16 за 1 січня; подаємо відтіля кілька уступів перекладом.

4 години 20 мін. Об’явилась течія. Кличемо Москву.

4 г. 30 м. Москва з’явилася. Пробуєм морзе.

4 г. 35 м. З Москвою непорозуміння. Лається.

4 г. 40 м. Теж.

4 г. 45 м. Москва лається непристойно. Щось перешкоджає на лінії.

4 г. 50 м. Москва зникла і не відповідає.

Під остатнім записом намальовано якусь квітку, що зовсім не цікава для нашого оповідання.

Три чверті на п’яту Іван Петрович з’явився перед касою телеграфічною і подав депешу.

– Дев’ять рублів тридцять копійок, – пробубонів похмуро урядовець, але, приймаючи гроші, пізнав Івана Петровича.

– А, Іване Петровичу, з Новим роком. А ваша срочна запізниться, – додав він, ласкаво всміхаючись.

– Як запізниться?! – скрикнув Іван Петрович. Його неначе обухом ударило; він волів, нехай би сонце запізнилося, аніж його телеграма.

– Сьогодні ми не маємо Москви, – відказав урядовець.

– Не маєте Москви! Себто як не маєте?

– А так; ожеледь. Багато намерзло, і Москва трохи чи не перервалася.

– Але ж тривайте! У мене нагальна депеша… Адже можна б теє… манівцями…

– Себто в обхід? – підкреслив урядовець технічний вираз. – Не можна, Харків теж не має Москви, та й, опріч того, всюди надто завізно. Проте не турбуйтесь, ми ранішнім потягом усі телеграми спровадимо, – заспокоїв він Івана Петровича.

– Ні, так не годиться; шукайте Москву! Моя нагальна телеграма!.. А друга, Грандіозову, теж не встигне!..

Іван Петрович був у великому клопоті.

– Проте підіть у апаратну, вам можна… ачей вигадають там що-небудь.

Іван Петрович хутко сягнув по сходах і відчинив двері в апаратну залу. Тріщання юзів, деркотіння морзі в і якесь дзижчання зразу його приголомшило, але він хутко оговтався і ступив уперед.

– Де Москва? – голосно запитав він.

– Москва тут, але її нема, – відповів розкудовчений телеграфіст з-за одного апарата.

– У мене нагальна телеграма в Москву; отсе зараз подав; десять рублів заплатив! Що ж се ви, панове, зі мною робите!.. А друга Грандіозову! – волав Іван Петрович.

І тут сталося щось фантастичне.

– А, так се через твої дурні повіншування я тут страждаю стілько годин! – покрикнув один телеграфіст, показуючи кулаки.

– Ага, так се все його повіншування! – хором скрикнули всі інші.

Всі обличчя прибрали осатанілий вигляд, усі очі страшно вирячились, усі волосся настовбурчились, усі руки простяглися по бідолашного Івана Петровича.

– Давай його сюди! Тягни його! Цур його! Волочи! – волали десятки голосів.

– Але дозвольте, панове, – виправлявся Іван Петрович, – моїх тут тільки п’ятнадцять простих, коротеньких, зовсім коротесеньких телеграм, і тілько дві срочні, і тілько одна довга. До того ж я за свої гроші маю право.

– Що нам із твоїх грошей! Що нам до твого права! – кричали голоси. Іван Петрович трусився з переляку.

– Я вже п’ятнадцять років побираю двадцять три рублі на місяць, – піднісся найдужчий голос, – і в протязі сих п’ятнадцяти літ щотретю ніч не заплющую очей, і вони певно вилізуть раніш, ніж я дослужуся до пенсіону.

– Так, – озвався другий голос, – і я щотретю ніч трачу цілком на сю божевільну роботу, а мої вільні дні пропадають по сих безсонних ночах; вертаючись уранці додому, я маю такий пошарпаний вигляд, що кожний може подумати, що я цілу ніч пиячив у шинку.

– Дозвольте, дозвольте, – завважив Іван Петрович, – я сам іноді не сплю вночі… за картами, і вранці маю вигляд… утомлений; але я сього не соромлюсь, далебі, не соромлюся.

– Він кепкує з нас! Він знущається з праці! – покрикнули всі в один голос і, залишивши й Москву, й Одесу, й Варшаву, і всі інші городи Російської держави, які малися в Київській конторі телеграфічній, кинулися до Івана Петровича.

– Хапай його, хапай! – крикнуло безліч голосів. Але раптом розітнувся голос, перед яким усі знишкли.

– Потривайте! – покрикнув сей голос, і над апаратним столом з’явилась біла постать. То був Морзе. Всі, хто бачив його поличчя, пізнали його відразу.

– Зупиніться і дайте мені говорити, – сказало привиддя, – але спершу дайте ждати всім стаціям, нехай не тріскотять.

Справді, всі стації, покинуті на волю фортуни, пильно тріщали: «Київ! Київ!», додаючи до сього виклику епітети, не занадто шановні для нашого стародавнього міста.

Скоро всі стації вгамувалися, і в апаратній настала тиша. Морзе почав свою мову.

Тут я мушу зробити заяву, що, наводячи в моєму оповіданню сю промову, я скористуюся з загального всіх письменників права перекладати мову своїх героїв-чужоземців, а лишати без перекладу тільки слова, авторові знайомі, чого саме досить для оказания лінгвістичних відомостей автора і разом для певної кольористості в мові.

– Goddam! – почав Морзе, – як я вигадав телеграф, я думав, що сим зроблю велику прислугу людськості, але я ніколи не гадав, що мій добрий винахід буде причиною страждання стільком шановним джентльменам. Так, джентльмени, я бачу на вашому обличчі печать муки; yes, Gentlemen, але се не моя вина; я не покладав собі в голові, що на таких видатних місцях слугування моїй штуці буде остілько мало джентльменів, що кожному випадатиме не спати що-третьої ночі. О, я поважаю нічний спочин, джентльмени; за моїх часів уночі всі спали. Нарешті, я не думав, що моє винайдення служити має не потребі, але чудній примсі людській; я не думав, що слугування сій примсі забере стілько людей саме в той час, як усі інші найбільш радітимуть і втішатимуться дарами спокою й свободи. Мене дивує, джентльмени, більш того, мене гидко вражає те сумне становище, в якому я вас бачу.

– Але дозвольте, пане, – спробував Іван Петрович сперечатися, – дозвольте; і під великі свята люди мають нагальну потребу подати якусь важливу звістку або вдатися до когось із екстреним запитанням. Невже б ви бажали на сі дні зовсім замкнути телеграф?

– Ви зняли річ про потреби, добродію, – от погляньте, – і, приступивши до апарата, Морзе витяг одну телеграму з-під цілої купи інших. – Ось, читайте: «Брат умирає. Приїздіть». Ся депеша має тільки шість слів; вона проста і коштує тільки сорок п’ять копійок, бо її автор не має спромоги заплатити більш. її викликала потреба. А як ви гадаєте, хутко вона дійде куди треба? Адже ж на їй лежить сімдесят ще й п’ять поздоровляючих, із двадцятьма п’ятьма телеграмами про відіслання пшениці, а над сими ще є двадцять поздоровляючих, але нагальних; і се, добродію, саме в той час, як, мабуть, сам чорт гуляє по дротах. (Правда, що остатня невигода за хвилину перед сим перестала існувати, бо лихий дуже змерз і подався грітися до пекла, де після всіх гіпотез далеко тепліш, ніж у Києві, та ще й на улиці, до того ще й на Новий рік).

Помовчавши хвилинку, Морзе казав далі:

– Ви завдали мені питання, пане, і я мушу вам на його відповідати. Добродію, я не мислю залишати без задоволення ваших нагальних потреб. Я навіть не маю заміру відібрати вам змогу мінятися повіншуваннями, хоч у їх я бачу мало глузду, а ще менше щирості. Але я вимагаю, добродію, щоб ви не вантажили на бідолашних людей стільки надсильної праці в ті дні, що зовсім не їй призначені. Я поручаю вашій обачності так урядитися, щоб ваші численні повіншування подавалися принаймні за тиждень до того дня, що треба їх передати. Нехай джентльмени збувають їх потроху, по змозі; се не так їм буде важко, і тоді, добродію, на призначені спочинку дні зістанеться небагато праці, викликаної справжніми потребами. Тоді можна буде зовсім скасувати обов’язкову роботу на сі дні; досить буде кількох осіб, які з доброї волі стануть до роботи за потрійну плату й два-три вільних дні потому.

Зовсім засоромлений, Іван Петрович тихо вимовляв:

– Я не винний, я не винний.

– Ні, добродію, – перехопив Морзе, – ви дуже винні. Правда, що ви тільки тепер чули від мене ті умови, в яких ви не були б винні, але гуманне почуття повинно б вам їх раніш проказати. Так, ви дуже винні тим, що тепер насміли подати ваші п’ятнадцять повіншувань саме тоді, як їх (се ви повинні знати) проводжатимуть прокльони тих, хто над ними працюватиме. Ви цілком винні й заслугуєте кари.

– Скарати його, скарати, – загули голоси.

– Що йому зробити? – запитали інші.

– Зв’язати, – загадав Морзе.

Миттю з усіх апаратів зірвали намотану паперову стяжку (з вибитими на їй повіншуваннями) і тією стяжкою обплутали Івана Петровича, як сіткою, і дивна річ: легенька рвачка тая сітка скрутила Івана Петровича так міцно, що він і пальцем не міг порушити.

– Зміцніть батарею на двісті елементів і включіть його в ланцюг, – звелів Морзе.

– Включити в ланцюг! Боже мій милий! Що се визначає? – скрикнув, жахнувшися, Іван Петрович.

– Се визначає, – відказав розкудовчений телеграфіст, – що електричний струмок п’ятисот елементів піде крізь ваше тіло, і воно буде тим шляхом, яким ітиме відсіля ваша нагальна телеграма.

Кажучи се, телеграфіст вхопив Івана Петровича за карк. Щось десь переставили; до рук Івану Петровичу зблизили якісь дроти.

– Замкніть ланцюг, – почулась команда. Страшний електричний удар стрепенув усе тіло Івана Петровича; іскри йому з очей сипнули; напружившись, він порвався вперед і… прокинувся в кріслі перед своїм робочим столом. Перед ним лежала недописана «срочная».

– Одначе яке чортовиння може приверзтися порядному чоловікові в новорічному настрої, – сказав до себе Іван Петрович.

– А проте, може, все се правда, – додав він трохи згодом і на деякий час замислився.

У грудні 1897 р.

Примітки

Вперше надруковано у виданні: Привіт д-ру Івану Франку в 25-літ-ній ювілей літературної його діяльності складають українсько-руські письменники. – Львів, 1898. – С. 170 – 183. Підпис: В. Сивенький.

Подається за першодруком.

Азбука Морзе – телеграфічний код, знаки якого передаються довгими і короткими сигналами (в запису – тире і крапками), названий так за ім’ям винахідника телеграфного апарата американця С. Ф. Б. Морзе (1781 – 1872).

… провалювано Дон Жуана… – Мова йде про театральні спектаклі з роллю Дон-Жуана, типового шукача пригод та спокусника жінок. Це могли бути опера В. А. Моцарта, комедії Тірсо де Моліни, Мольєра чи інші твори, де використано відомий сюжет про Дон-Жуана.

Юзисти – службовці телеграфу, що працюють на апаратах конструкції Юза.

Юз Д. Е. (1831 – 1900) – американський фізик, винахідник телеграфа та ін.

Грінгмут Володимир Андрійович (1851 – 1907) – російський журналіст, публіцист, педагог. У 1897 – 1907 рр. редагував монархічну газету «Московские ведомости», один із керівників чорносотенного «Союза русского народа».

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 478 – 487.