Ідейний чоловік
Володимир Самійленко
Гумореска
І
Петро Петрович тільки що скінчив університет і ще не мав ні посади, ні сталої роботи. Тим часом він займався балачками. А займався він балачками тому, що був ідейний чоловік. Кожний ідейний чоловік повинен ними займатись. Що ж більше й робити ідейному чоловікові? Діла жодного немає, та, з признання самих ідейних людей, і не може бути жодного діла в сучасних сутужних обставинах. А балачкою можна займатись кожного часу скрізь, де зійшлось двоє або троє ідейних людей.
Петро Петрович працював не покладаючи рук, чи то пак язика.
В своїй роботі він уже дійшов до такого поступу, що міг не зупиняючись говорити в товаристві з цілого десятка людей про аграрний рух в Ірландії або робоче питання в Бельгії. І тільки коли переходив до поступовання урядників в українських селах, то вельми обачно озирався на двері, чи не йде жандарм, душ потруситель.
Але, крім таланту балачки, спільного більшості ідейного люду, Петро Петрович мав ще особливий талан. Власне: в його балачці була велика об’єктивність, котра виявлялась у тому, що він у кожному питанні, вирікши свою думку «pro» і виголосивши з великим запалом найпевніші аргументи, по недовгім міркуванню переходив до аргументів «contra» і виголошував їх з не меншим запалом. І се не була коротка пам’ять, але найвища об’єктивність.
II
Петро Петрович тільки що прочитав у газеті про нову інституцію земських начальників і гаряче говорив проти сієї міри. Вона, на його думку, прямо перечила тій демократичній політиці, якій ніби мала служити. Та й відсунувши набік демократичну політику, ся інституція була непотрібною, зайвою, невідповідною і нітрохи не корисною. Петро Петрович гаряче був у тому переконаний. Ті, що слухали Петра Петровича, і самі проймалися тією ж думкою. Справді, аргументи були такі дужі, незломні.
Вернувшись з балачки, Петро Петрович сів до столу і тяжко замислився. Нові думки обгорнули його голову. Він тепер міркував, чи не дуже взяв через край, говорячи про земських начальників. Розваживши добре, він знайшов, що справді взяв через край. Він тепер бачив виразно, що земські начальники можуть бути корисними народові яко власть міцна і скора. Поміркувавши ще трохи, Петро Петрович дійшов до думки, що власне тепер земські начальники мають найбільшу місію культурну й політичну; а лягаючи вже зовсім спати, він був міцно переконаний, що кожний ідейний чоловік повинен стати земським начальником і тоді буде рай на землі.
III
Петро Петрович став земським начальником. Він нітрохи не відмінився в своїх ідейних поглядах, тільки змінив деякі слова в лексиконі своєї балачки, так, замість слова «свобода», поставив слово «порядок»; замість «народ» – «поважання власті».
Петро Петрович був філософ. Заглибившись думкою в будову держави, він знайшов, що вона зовсім аналогічна організмові людини. Як тут, так і там суцілок складається з органів, різних своїми функціями і своїм значенням, і тут і там править усіма орган центральний, і всі другі чинять своє в своїй сфері, що разом творить високу гармонію.
Але Петро Петрович бачив і різницю, ту саме, що в людському організмові всі нижні органи виконують свої функції несвідомо, фатально, а в організмові держави кожний орган свідомо чинить волю центрального органу. Справді, коли інтелектуальний орган каже руці: положи книгу на стіл – рука бере й кладе, але сама не знає, що робить. А коли більше начальство каже меншому: посади Івана в кутузку – менше начальство бере, садить і знає, що чинить вищу волю, і в тій свідомості знаходить велике задоволення.
Петро Петрович був гордий тією думкою, що він один з сих свідомих органів у великому організмові, а бувши чоловіком логічним, він рішив непохитно виконувати свою роль свідомого органу.
IV
Петро Петрович одержав циркуляр від губернатора – ось деякі пункти з того циркуляра.
«Земські начальники покликані в державі ширити в народі інстинкти культурності, страху божого і начальственного».
«Задля тої цілі вони повинні бути енергічними і мати поважний, імпонуючий вид, бо нарід не став би їх слухатись без такої поважності».
«Позаяк нарід любить, щоб його начальство було добре вигодоване і сяяло пишністю, кожний земський начальник повинен жити в розкоші, їздити не менш як трьома кіньми, вставати одпівдня і пити «ачищену» тільки найвищої ціни».
«Земські начальники повинні боротися з ширенням у народі розпусти, а для сього всіх хлопців, винних у порушенні сьомої заповіді, беруть під свою опіку, на перший раз обмежуючись тільки легенькою пересторогою різками, а коли згрішать знову, карають їх карою по заслузі».
«Винних же дівчат начальники усовіщують на самоті».
«Земські начальники творять суд скорий і непідкупний. Всіх винних вони карають власною рукою, а невинних тільки тоді, коли не знайдуть винуватих».
«В розмові з народом земські начальники поводяться, шануючи свою гідність, і до народа говорять: «Ти, мужик», а до вищого начальства: «Ви, ваша вельможність», шануючи ще вищу гідність».
«Пояснення: вживання двох займенників виявляє багатство мови, а одностороннє вживання того або другого однаково шкідливе. Римляни вживали тільки ти, і Римська імперія впала. Англічани вживають тільки ви і дійшли до найбільшої політичної розпусти, сиріч конституції».
V
Лежачи на канапі, Петро Петрович уважно прочитував наведений вище циркуляр. Він йому дуже вподобався, він читав його, смакуючи кожне слово, і здавалося, що навіть прирожденна його об’єктивність зникала.
Перечитавши двічі для естетичного вдоволення, він почав читати втретє, спиняючись над кожним пунктом і питаючи себе, як він його виконає. Зробивши собі іспит, він знайшов, що майже все він робитиме якраз так, як того бажає його вельможність. Він буде прищепляти в народі страх божий і начальственний, бо се ж початок премудрості, він буде мати поважний, імпонуючий вид, бо такий вид тільки оздоблятиме ідейного чоловіка, та ще й начальника; він питиме «ачищену» вищої проби, бо вона ж далеко смачніша від простої сивухи, яку вживає мужицтво; він дбатиме про заховання в народі сьомої заповіді, даватиме пересторогу різками і усовіщуватиме на самоті.
Перспектива усовіщування на самоті навіть примусила його прижмурити очі й осміхнутись. Від філологічно-політичної уваги про займенники він аж не тямився. Одно тільки його клопотало: він ще не вмів карати власними руками. А буде треба, і дуже швидко, бо начальник губернії ось-ось приїде на ревізію, і конечна річ показати йому свою кебету.
Петро Петрович був у великому клопоті. Гм! як його так ударити чоловіка по пиці. Ну, а як ще, на злість, не буде нікого винуватого?
VI
Але Петро Петрович недурно розумний чоловік. Не пройшло й п’яти хвилин, як він уже вдарив себе пальцем у лоба й скрикнув: «Еврика!» Та зараз же й послав по Гершка, старого шинкаря. Той хутко з явився і став на порозі, вклонившись, як велить страх начальственний.
– Ось що, Гершку, мені конечно треба мазнути тебе по пиці раз-другий. Та чого ти жахаєшся? Я на тебе не сердитий і не за провину яку хочу тебе бити. А діло ось у чому. На сім тижні приїде губернатор; треба буде показати перед ним суд і розправу, а в мене, як на біду, немає нікого винуватого. Та й ніяково дати по пиці хрещеному чоловікові так, ні за що. Ну, а тобі інша річ, тобі можна.
– Ой, ой, вельможний пане! Хіба в мене пика не така, як у людей? За що ж вона одвічатиме за других?
– Ну, ну, не філозофуй у мене. Ти знаєш, що я, як начальник, міг би й не питаючись тебе побити, але гуманність примушує мене питатись у тебе загодя. Та ти не знаєш, що воно й за слово таке «гуманність». Гуманним може бути тільки начальник, такий, як я. Так гляди ж підставляй пику; другий раз я тобі й за провину спущу, і ще й карбованця за сей раз дам.
– Ну, коли пан можуть мене й не питаючись вибити, то нехай воно лучче буде з мого бажання, для кумедії.
Випровадивши Гершка, Петро Петрович з радощів, що таку розумну річ вигадав, хильнув «ачищеної» і простятся на канапі, марячи про нагороди, які він має дістати за енергійну працю по «ввіреній йому часті».
VII
Він приїхав, вельможний губернатор! Він з’явився власною своєю вельможною особою! Він прибув, джерело милості і немилості.
Петро Петрович не знав, як приймати вельможного гостя, яким вином поїти, якою стравою годувати, на якім кріслі садовити. Випили, закусили і знов випили, а тоді пішли оглядати ввірені інституції. Зайшли в волость, і там Петро Петрович напався на сторожа, чому в його один чобіт скривлений.
Заглянули до школи, і там він накинувся на вчителя, чому вкраїнські діти погано вимовляють московські слова.
У судову камеру не заходили, бо Петро Петрович не думав показувати суду процесуального, а тільки скорий, вважаючи на короткість часу. Для сього ще зарані вся громада була скликана на майдан, і Петро Петрович вийшов туди з губернатором і батюшкою, що пішов з ними з школи. На майдані губернатор вияснив перед народом у невеличкій промові значіння начальства для добробуту народного і вимовив бажання, щоб громада все пильнувала про справність проїжджих доріг.
Тоді дійшла черга Петру Петровичу показати скорий суд.
– Вони всі ледарі, анахтеми, ваша вельможність, падло, ваша вельможність. А ти, Гершку, мені давно в’ївся, ходи лишень сюди.
Гершко підступив.
– Ти довго ще будеш мені!.. – Петро Петрович, не доказавши, розмахнувся та… лусь по пиці, але ту ж мить од скочив, і в його з носа заюшила кров. Що таке сталось? А ось що! У Петра Петровича шуміло в голові по обіді; він дуже спішив угодити начальству і тому влучив з маху не Гершка, а отця протопопа, що виткнувся вперед, щоб побачити торжество християнської віри. Ображений особисто панотець з несподіванки забув страх начальственний разом з заповіддю про ланиту і дав здачі.
З того часу Петро Петрович не любить циркулярів і студіює «Розвиток політичної свободи в Англії».
Примітки
Вперше надруковано в журн. «Правда». – 1892. – Вип. XXXV. – Т. XII. – Січ. – С. 5 – 9. Підзаголовок: Гумореска В. Сивенького. Подається за першодруком.
Земський начальник – посадова особа, наділена адміністративною і судовою владою, правом контролю за сільським і волосним общинним управлінням. Введення цієї посади (законом від 12 липня 1889 р.) виразно виявило регресивний, антидемократичний напрямок внутрішнього розвитку Росії за Олександра III.
Кутузка – тюрма (жарг.).
Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 473 – 477.