Казка про смутного чоловіка

Володимир Самійленко

Був колись смутний чоловік, такий смутний, що ніхто ніколи не бачив усміху в його на виду, не помічав, щоб очі його загорілись веселим блиском.

Не чути було від його веселих жартів або дотепних пустощів.

Дехто казав, що він був злий.

Але він зовсім не був злий; він тільки був смутний і через те не сміявся й не жартував.

Його брати не любили його, бо вони були веселі, а він був смутний.

Коли вони раділи, добувши собі що-небудь, він бачив, що вони забули про тих, що не можуть добути нічого, і він був смутний, бо не мав сили радіти.

І брати не стали ділитись із ним своїми радощами, кажучи, що його не тішить щастя других.

Але він бажав щастя другим; тільки він бачив так його мало в людях, а тому щастю, що він бачив, він знав правдиву ціну, і не могло його втішати те, що він бачив.

Він бажав щастя вселюдського, великого, щоб кожний був щасливий щастям других людей, щоб кожний уділяв частину свого власного щастя на те, щоб зробити менш важким нещастя других. Такого нігде не бачив смутний чоловік і не міг бути веселим.

Він не мав близьких приятелів: в людях, що він знав, він не вбачав того чистого вогню любові, якому кланялась душа його, і він не міг з тими людьми збрататись.

Але він не був зневірений у тому, що на землі є люди з тим вогнем у душі.

Якби він думав, що нема таких людей, він би перестав жити.

Ні, він був певний, що вони є; він вірив, що колись їх буде багато, і тим він жив на землі; але він не стрівав таких людей на своїй дорозі, не знав, де їх шукати, і тим був смутний.

Люди не знали, чого він був смутний, а він їм не говорив того. Та він знав, що якби він і сказав, то йому б не повірили.

А він був радий вірити всім людям; але він бачив так мало правди і через те не міг вірити.

Він не цурався людей, бо хоч він не міг вірити людям так, як бажав, та він сподівався ту віру знайти й у серці своїм викохати.

Він був не говіркий у людях, – і люди сказали, що він дурний.

А він не був дурний; він тільки не міг і не смів легко говорити про святі і високі речі.

Тим часом люди навкруги розмовляли і змагались про речі найвищі й найсвятіші; розмовляли й змагались з найбільшим легковаженням, і кожний тішився не тією правдою, про яку говорили уста його, а тільки гласом своїх власних речей, легкою течією своєї мови.

Смутний чоловік те бачив і ще дужче смутився.

Часто бачив смутний чоловік, які дрібні й самолюбні розмови навкруги, і він не любив приставати до тих розмов, бо дуже поважав свою святиню, що кохав у своїй душі, й не любив виводити її перед очі люду.

Розмовляючи про що-небудь, він завше говорив тихо і ніколи не змагався гаряче ні з ким. За се його звали байдужим; а то не була байдужість.

Він хоч знав, що правда в світі одна, хоч увесь був їй відданий, хоча й других радий був до неї прихилити, але знав теж, що кожний має право, щоб поважано й його правду, поки вона для його єсть правдою.

Тим він не сварився ніколи з тими, хто вважав свою думку правдивою, а бачивши в других людях злобу за неоднакові з ними думки, дуже смуткував.

І багато, багато ще дечого додавало смутку смутному чоловікові.

Він був смутний, бо бачив, як люди працюють не ради праці і її користі, а ради свого самолюбства, ради своєї слави; він був смутний, бо бачив, як люди служать ідеї через докази логіки, а не мають до неї любові в своїм серці; він був смутний, бо бачив, як од людей вимагають праці на користь усім, а не дають ніхто ні помочі, ні поради; він був смутний, бо бачив, як замість щирих прямодушних відносин панує між людьми система політичних підходців і недовіри.

Наостанку – він бачив, як тим, хто прямо дивився на людські справи, хто не вмів звати брехню помилкою, а егоїстичні побуди – суб’єктивним поглядом, тим дорікали за недостачу громадського виховання, за примітивність поглядів.

І бачивши те все, смутний чоловік усе дужче смутився.

І хутко він утомився, живучи на землі, утомився, дивлячись на насильства людей над людьми, на презирство до людей від людей, на зневагу людей і на їх нелюдське життя.

Утомився смутний чоловік, дивлячись на те все, тяжко занедужав і став збиратись на смерть.

І от лежить смутний чоловік, і вже недалеко йому до смерті.

Не хотілось йому вмирати, не розказавши кому-небудь свій смуток, не зіставивши його кому-небудь у спадок. Він знав, що його смуток святий, і тим не хотів, щоб умер разом із ним.

І смутний чоловік покликав до себе всіх знайомих людей; вони поставали всі коло його ліжка, і він їм розповів свій смуток, він розказав усе, бо знав, що хутко вмре, і не хотів ні одної перлинки зі скарбу своєї душі занести в могилу.

І він пильно придивлявся до кожного обличчя, він читав на кожнім виду так, як тільки може читати чоловік в останній раз, знаючи, що вже йому більш не доведеться читати. І те, що він побачив на обличчях людей, що стояли круг його, засмутило його знову тяжко, тяжко востаннє засмутило.

Він побачив, що одним зовсім байдуже і про його смуток, і про його сконання.

Він бачив, що їм досадно, що їх відірвано від щоденних дрібних інтересів, хоч вони й стояли тихо, з пристойно похиленими головами. На очах у других він бачив сльози, але з виразу обличчя він бачив, що їм тільки шкода його, незабаром мерця, а що смутку його вони зовсім, зовсім не розуміють.

Тоді страшно стало смутному чоловікові, страшно за свій святий смуток, що міг загинути з ним разом.

Та ні! він не повинен був загинути. Якби він був загинув, усі люди стали б злими і ніколи б не було між людьми щастя.

Довго придивлявся смутний чоловік у вічі всім, хто був йому хоч трохи ближчий за життя, і не знаходив бажаної відповіді в тих очах; аж ось із далекого кутка хати виступила до його жіноча постать.

Він її пізнав: він згадав, що дуже мало стрівав її за свого життя, бачив її колись дівчиною, а от тепер вона вже мати і стоїть перед ним з малою дитиною на руках.

Вона пильно, пильно дивилась на його. І побачив смутний чоловік, що вона зрозуміла ввесь його смуток, що вона його прийме в свою душу і так саме, як і він, кохатиме той смуток, як найбільшу святощ. Зрозумів теж смутний чоловік, що якби він її спізнав раніш, то міг би поділитись із нею тим смутком, не так би швидко втомився живучи, був би живий і не такий смутний.

Але вже смутний чоловік не жалкував про те. Тепер він тільки дбав про свій святий смуток.

І тим-то він зрадів, зрадів в останню хвилину життя, бо знайшов людину, що прийняла його святощ, що передасть її й своїй дитині. Він знав, що вона се зробить, і заспокоївся за долю свого смутку.

Тепер, умираючи, він уже бачив душею ті часи, коли багато, багато людей викохають у своїй душі той святий смуток, і тоді веселіш буде і радісніш жити на землі.

І смутний чоловік умер уже не смутним, а радісним і веселим.

А смуток його зістався жити на землі, і все більше й більше стає його між людьми.

Скрізь, де його багато, там веселіш і легше живеться бідним людям, і горе велике тим нещасним сторонам, де ще немає того святого смутку.

Примітки

Вперше надруковано у збірці: З поезій Володимира Самійленка. – К, 1890. – С. 41 – 47. Подається за першодруком.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 470 – 473.