Про душі, про п’яти та інші цікаві речі

Володимир Самійленко

Я мав замір взяти яку-небудь людину, змалювати перед вашими очима її душу або описати її події.

Але тут і напала на мене непевність; про яку людину можна мені написати?

Простих людей уже й без мене списано вздовж і впоперек, чим хто вмів.

Про людей вищого стану, як столоначальники, градоначальники і всяких справ начальники, писати непрактично, бо вони й самі пишуть. Вони можуть «завдати вам брехні» й тим осоромити вас перед читачами

Недавно редактор «Лихої години» надрукував у своїй газеті таку звістку:

«З великою радістю можемо поділитися з нашими читачами цікавою новиною: ваш вельмиповажаний старший столоначальник Департаменту рожевих надій д. Н. заявив нашому підслухачеві, що в його вже виготований цілком проект про те, в якій саме підливі маємо ми право бути поданими на обід до столу Департаменту. Шановний п. столоначальник піддержує в нас ту надію, що те право буде поширене на якнайбільші круги людності».

І що ж би ви думали? Не минуло й тижня з того дня, як наведена замітка появилася в «Лихій годині», а вже в офіціальному органі департаменту могли ми прочитати таке спростування:

«Замітка кореспондента «Лихої години» про мої нібито заяви в справі виготування проекту про те, в якій підливі і т. д., є чиста вигадка. Нічого подібного я казати не міг. Історія нас багато дечого навчила. Ми твердо пам’ятаємо той факт, що коли рибу запитали, в якій підливі бажає вона бути поданою на стіл, то вона не вподобала ні одної підливи, а схотіла зістатися якомога ближче до натури…»

(Мушу на хвилинку перепинити відповідь п. столоначальника, щоб завважити, що риба говорила щось трохи інше)…

«…тому й я, складаючи свій проект і беручи на увагу висловлені такі самі бажання тих, за яких права той проект дбає, зовсім відкинув питання про підливу. Я раджу подавати кого треба зовсім без підливи, про що добре всі довідаються, коли мій проект буде прийнятий.

Далі, переказуючи мої нібито висловлені заяви про те, що всіх подаватимуть тільки на обід, кореспондент теж зовсім перекручує мої слова. Він сідає на віз, перш ніж я за дугу взявся, і хапається поперед батька в пекло. Запрошую того кореспондента, як і інших, до більшого спокою й терпеливості, і в свій час, як піде в діло мій проект, він знатиме, що не все годиться на обід, а дещо тільки на снідання або на вечерю».

Після цієї заяви в усій громаді кредит п. столоначальника піднявся так високо, що й сам він уже не міг його досягти рукою, навіть підмощуючи під ноги всі циркуляри й накази, які тільки він понаписував або продиктував.

А кредит автора замітки, написаної в «Лиху годину», зовсім упав.

Читачі не стали йому вірити.

Редактор не став йому доручати писати цікаві новини, я звелів робити вирізки з реакційних газет, а як вони пишуть кожна те саме, то бідолашний автор на превелику силу може виробити тільки 3 карбованці 50 коп. на тиждень.

Про це він мені телеграфував учора, додаючи, що в його вже порвались калоші.

Я йому зараз же відповів:

«Ріжте прогресивних, пишуть також кожна те саме. Матимете ще 3,50. Калоші – американського т-ва. Крайові дешеві, але дорого коштують».

Відправивши телеграму, я замислився.

Я уявив собі самого себе в шкурі співробітника «Лихої години», в роздертих калошах і то під час такого глибокого снігу.

Сніг! і відкіля його стільки береться!.. Знаєте, я маю страшне підозріння, що тут не обійшлось без торішнього снігу.

І я кажу зовсім не про той сніг, що випав у кінці грудня минулого року, себто тижнів зо три перед сим. То була б дешева гра словами. Я кажу про той сніг, що вже, здається, був розтанув зовсім і про який звичайно кажуть, що він для нас не більше цікавий, ніж торік умерлий який-небудь дорогий наш земляк.

Від торішнього снігу до торішнього режиму менше ніж один ступінь – принаймні в моїх думках.

А про той режим, що в нас тут панує, у мене теж є страшні підозріння…

І коли я над цим зупиняюся, то мої думки все холонуть, холонуть…

А душа моя осідає в мені все нижче та нижче, й наостанку опиняється в п’ятах.

Спостерігши в собі таку річ, я зразу був дуже стривожився, бо всі мої попередні поняття про душу треба було переглянути наново. А я гадав наївно, що душа наша сидить у нашій голові.

Про п’яти я теж мав дуже неповні відомості.

Як мені було чотири годи, я думав, що п’яти дано людям на те, щоб відрізнити їх від чортів, які їх не мають.

Пізніш я був певен, що вони потрібні для того, щоб не помилятись, ділячи людей на класи, і щоб легко було вилучати п’яти босі з гурту тих, що мають під собою високі французькі підбори.

Тепер я мусив перечитати в хронологічному порядку всю рідну літературу, щоб поповнити свою науку.

Я почав з «Енеїди» Котляревського.

Як і більшість моїх земляків, я й скінчив тією ж «Енеїдою».

Але в самім її початку я знайшов те, що мені треба: я прочитав, що ще Еней мав п’яти на те, щоб накивати ними з Трої.

Відсунувши набік літературу, я почав далі доходити краю своїм розумом.

Я зрозумів, що накивати п’ятами, в кожнім разі, далеко безпечніше, ніж накивати на кого пальцем.

Я впевнився теж, що в деяких країнах і в деякі епохи кивання п’ятами стає більш модним, ніж танець кек-уок.

В таких країнах і в такі епохи тільки деякі обрані особи (а хто їх обирає – невідомо) мають змогу кивати пальцем. Але, скоро [одна] з таких осіб кивне пальцем, то вся остання людність починає швиденько кивати п’ятами.

В наш час партія кивоп’ятів надзвичайно зростає. Рідний край не може навіть усіх їх містити, і багато з їх опинилось аж за кордоном.

Шукаючи причини такого епідемічного кивоп’ятства, я хутко догадався, що вона зовсім не в тому, щоб люди так уже любили танцювати або швидко бігати.

Я бачив людей, що зроду не могли поставити ноги в першу позицію, а проте вони в потребі пречудово кивали п’ятами.

Я бачив знов таких, що за ввесь вік не пройшли двох верстов пішки, – і вони кивали ще краще.

Причину я бачу тепер у тім, що в усіх цих людей їх душа в п’ятах. А відомо, що жива душа ніколи не може бути цілком спокійною.

Я був радий, що зробив це відкриття, радий переважно за себе. Бо коли й у інших людей душа ніде, як тільки в п’ятах, то значить, і я не гірший від інших людей.

На превеликий жаль, я сьогодні довідався, що моє відкриття дехто зробив раніш від мене.

Біжучи вранці до друкарні, я зустрівся з паном Недопеченим, який належить до партії «посувайся помаленьку». Ішов він, держачи в руці аркуш паперу та гордовито поглядаючи. Яко гречна людина, я зацікавився, що то в його таке. «Іду друкувати свою платформу, – каже він, – ви знаєте, я хочу кандидатувати на посла від двох партій одразу, а тому надумався заснувати третю, яка була б саме посередині між обома. Моя платформа написана на кшталт «тимчасових правил», бо я думаю подати її вищому начальству, щоб воно зробило її обов’язковою для всіх громадян».

Я її переглянув, і деякі пункти звернули на себе мою увагу.

Пункт 5. Кожний громадянин повинен держати свою душу якомога далі від вільнодумства, а як воно зароджується звичайно в голові, то душа громадянина повинна бути на другому краю тіла, себто в п’ятах.

Пункт 8. Душу свою кожний громадянин повинен якнайменше ховати, а тому голі п’яти мають безперечну перевагу над п’ятами обутими.

Увага 1. Калоші дозволені, але тільки місцевого виробу. Увага 2. Приватним особам цілком заборонено мати броніровані калоші.

Пункт 16. В противність тим порядкам, які панують у Китаї, де людей б’ють по п’ятах, треба в нас дарувати людності недоторканість п’ят, принаймні тим громадянам, які поспішать у свій час ними накивати…

Читати далі не було часу, і я хутенько побіг від пана Недопеченого.

А він, дивлячись, як мигтять мої п’яти, промовив мені вслід:

– От чоловік, у якому немає зерна вільнодумства.

Тільки ж він, бідний, не знав, що поки я читав його проект, мені зробилось чомусь так весело, що душа моя піднялась до самого вершечка моєї істоти.

Примітки

Вперше надруковано в газ. «Громадська думка». – 1906. – № 13. – 14 січ. – С. 2. Підпис: В. Сивенький. Подається за першодруком.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 494 – 498.