Картина 1
Михайло Старицький
Обстава показує зсередини хату вдови Драбинихи: двері просто і збоку – в хижу.
Вихід І
Маруся
(сама сидить на лаві, пряде і співає, два останні рядки кожного куплета співає двічі).
Болить моя голівонька
Від самого чола,
Не бачила миленького
Сьогодні і вчора.
Ой бачиться, не журюся,
В тугу не вдаюся,
А як вийду за ворота,
Од вітру валюся.
Ой бачиться, що не плачу,
Серце замирає,
Як згадаю, що Івана
І досі немає.
(Встає од роботи).
Ох, Іване, Іване! Мій голубоньку сизий! Де ти так довго баришся? Скільки днів я тебе ждала, щоб побачитися з тобою та розказати тобі, як мені трудно без тебе! І мати моя чи не задумала чого? Не приведи господи, як Іван заїхав куди далеко, а мати заходяться віддавати за другого, за якого нелюба!
(Сіда знов за роботу і задумується).
При остатніх її словах за дверима чутно дужче та дужче гомін.
Наталка
(за дверима).
Не лізь, кажу, бо такого духопелу дам, що й не снилося.
Голос
Чи ба? Хіба тебе возом зачеплено, чи що?
Наталка
(під дверима).
Отже геть, бо так оцими дровами по голові й шелесну.
Голос
От-то яка!
Маруся
(схаменувшись з усміхом).
О! Вже Наталка когось шустрить.
Вихід ІІ
Маруся і Наталка.
Наталка
(одчиня з серцем двері).
А така, що не чіпай і близько не ходи!
(Кида коло печі дрова).
Маруся
Кого се так, Наталко?
Наталка
Та то… Якраз на таку й напав! Ог-го! дума, що наймичка!
Маруся
Та хто-бо тебе, Наталко, обидив?
Наталка
Ну, не така я, щоб на обиду далася! Діжде хто! Та я б не знаю, що зробила, а вже так би оддячила, що тільки ну!..
Маруся
Хто ж там гомонів з тобою?
Наталка
(знехотя).
Та… Андрій Якубенко.
(Порається коло печі).
Маруся
Якубенко? А він щось частенько поуз наш двір ходить…
Наталка
А мені яке діло? Хай хоч на воротях повіситься!
Маруся
Буцімто не було б тобі й жалко? А може, він хоче сватати?..
Наталка
(почервоніла).
Що се тобі? Цур йому, пек! (Заговорює). Он мати казала, що ввечері хіба пізно вернеться з міста.
Маруся
Що це мати все їздять та їздять? Наталко? У мене аж під серцем холоне!
Наталка
Чому? Та то вони скуповують на посаг тобі, скриню купили добру, сама бачила…
Маруся
Так чого ж так заходилися хутко? Щось недарма!
Наталка
Авжеж, певно, сватів ждуть!
Маруся
(журливо).
Наталочко! Голубонько моя рідная!
Наталка
(підходить і обнімає її).
Ну, ну? Що вже? Старостів ждеш?
Маруся
Тим-то й сумую. Ох, віщує моє серце, що не од милого старости ці!
Наталка
Та од кого ж, як не од Івана?
Маруся
Ні, він би сказав, та й мати б до його так не хапалися. Ще чи й оддадуть? Я щось давненько його й не бачу!..
Наталка
Он там на майдані тепера козацтво збирається, то не де й Іван. Слухай, Марусенько! Та чого ж він досі бабляється? Коли щиро коха, то нехай сватів шле, а не то біс його матері!
Маруся
То ти кажеш, бо ще твоє серце…
Наталка
(перебиває її й співа, два останні рядки кожного куплета співає двічі).
Ой ненько, ненько,
Зацвіло серденько;
Ніхто ж мене так не любить,
Як той коваленко.
Коваленко грає,
Дівчина гуляє,
Ніхто ж мене, дівчиноньки,
Нехай не займає.
Бо хто мене займе,
Біду собі знайде:
Руки, ноги переб’ю
Додому не дійде.
(Сміється).
Ну, а ти, якщо не хочеш перебивати, то хоч скажи йому.
Маруся
Та мені якось страшно про матір йому казати, щоб, бува, не подумав чого…
Наталка
Ото вже, по-мойому, не так. Яке там кохання, коли нема щирості! Уже якби я покохала кого, то не крилась би й кришечки: одрізала б, що маю на серці, та й годі! Я й людей отих потайних ненавиджу.
Маруся
Що ж ти мені пораєш?
Наталка
От що! Розкажи все чисто свойому Іванові; хай часу не гаїть, а то погано буде, як другі шлях перейдуть, та й і тобі якось говорити первій…
Маруся
Та де ж Івана знайти?
Чутно здалеку пісню.
Наталка
Чи ба, яка голочка! Як подивлюсь на тебе, то аж сміх бере! Он, чуєш, на майдані співають… однією ногою тут, а другою там… ну, тюпки!
(Бере Марусю за руку, окручує її тричі і вибігає за нею, не зачинивши дверей).
Чутно гуртову пісню.
Ой гук, мати, гук,
Де козаки йдуть!
І веселая та доріженька,
Куди вони йдуть.
Куди вони йдуть,
Там бори гудуть.
Поперед себе й ворогів лихих
Облавою пруть.
Пісня починається тихо, затим дужче, дужче, а далі затихає.
Вихід ІІІ
Іван
(сам, до дверей наближаючись, співає, два останні рядки кожного куплета співає двічі).
Ой зійди, зійди, ясен місяцю,
Як млиновеє коло;
Ой вийди, вийди, серце-дівчино,
Та промов до мене слово.
Ох, і рада б я та виходити
І з тобою говорити,
Так судять-гудять вражії люди,
Хотять же нас розлучити.
(Показується в дверях, погукує помалу).
Ні, не чує, а може, й в хаті нема?
(Ввіходить, огляда хату).
Тепер би без матері й побалакати можна. А то до матері не знаю з якого боку і підійти; а все крутись не вертись, а треба буде… Хіба через батька Тупицю! Що то вона мені заспіва? Певне, задере носа, бо горда з біса: їй би багатиря якого або полковника – то так! На те вона б’є! А я що? От, і ввесь тут! Та що ж? Не на те козак п’є, що є, а на те, що буде! Здобудемо собі: не будеш ти в мене, Марусенько, моє ясне сонечко, бідувати!
(Помовчавши трохи).
Одначе нема її, а вже вечір, швидко й рушати нам… Що, як не доведеться й побачитись нам?
Вихід IV
Іван, Маруся, а далі Наталка.
Маруся
(вбіга в хату, зрадівши).
Іване, серденько, чи ще ти живенький?
Іван
Добривечір, моя зіронько! Як бачиш, ще бог милує!
(Обніма її).
Маруся
(гірко).
Ну, добрий же ти! Відцуравсь зовсім мене. Скільки я днів дожидаю тебе, так ні слуху ні вісточки нема; хоч би твій брат Ілько прийшов сказати, де ти й що робиш?
Іван
Винен, винен, моя голубонько! Я дома не був. Оце недавно приїхав з Васюринської, та й вп’ять прощай!
Маруся
Куди ж ти?
Іван
Підемо з товариством за Кубань, чи не роздобудемо чого?..
Маруся
(жалібно).
Так і є! Уже ж ти мене, мабуть, і не застанеш!..
Іван
(стурбовано).
Як се так, Марусю?
Маруся
А так! Моя мати хотять, либонь, заміж мене за когось віддати.
Іван
Яким би то побитом? І за кого?
Маруся
Я й сама не знаю, а так догадуюсь тільки, бо вони частенько ходять до сусідів на раду та й готують усе, що треба на весілля.
Наталка ввіходить і щось там прибира потиху.
Іван
А ти підеш?
Маруся
А ти б як думав?
Іван
(дивиться пильно).
Думав би… що ти від мене не одкинешся.
Маруся
Не то що од тебе, а то що за нелюба піти мене ніхто не присилує, швидче на себе руки наложу!
Наталка
(набік).
Добре! Ач, і тихенька заговорила.
Іван
Серце, золото моє! В тебе козацька душа. Та за таку дівчину можна й не знаю що!
(Обніма).
Наталка
(до себе).
Піти ще до корови абощо.
(Бере дійницю і виходе).
Маруся
(соромливо).
Годі, годі! (Дивиться у вічі). Невже тобі не можна зостатись?
Іван
Ні, не можна! Та чого нам боятися? Ми кохаємось щиро та вірно, як перед богом, то хто нас розраїть?
Маруся
А хіба ж ти не знаєш моєї матері? Вже чого вона захоче, то не кажи – ні! Вже як я піду супроти неї, то не віддасть мене зроду-віку за того, кого вибрало моє серце. Уповай добре, що не буде, не буде й по її, по-моєму. А без благословенія материного я заміж не піду.
Іван
(стурбовано).
Правда, правда… Що ж його робити?
Маруся
Ото ж я й кажу, що як кинеш мене у такій пригоді, то вже навряд чи й побачимось: бо мені одна дорога!..
Іван
Що ти, моє сонце? Бог з тобою!
(Замислюється).
А? Потривай, Марусю, на часок, я побіжу, покличу мого хрещеного батька, сотника Тупицю, він мене з козаками проводжа за Кубань, то ось тут зараз і дожидається. Се таке діло, що як мене тут не буде, то треба йому все знати: як, що і до чого. Бо він такий чоловік, що поможе, та й мати твоя його послуха. Ти, Марусю, не крийся перед ним ні в чім: він мені той же рідний батько.
(Одступа трохи назад кону і гука в двері).
Тату, тату!
Тупиця
(з-за кону).
А що там?
Іван
Ідіть лиш, будьте ласкаві, сюди: до вас мені діло є!
Тупиця
(ідучи).
То й зараз!
Іван
Ось він зараз прийде, не журись, Марусю: усе гаразд буде!
Маруся
Дай-то господи!
Вихід V
Тупиця, Маруся і Іван.
Тупиця
Помагайбі, діти! Будьте здорові з тим, що сьогодні!
Маруся
(низенько кланяється).
Спасибі, добродію!
Тупиця
(до Івана).
Так оце і твоя дівчина, Іване?
Іван
Оце ж, тату, і вона!
Тупиця
(любує).
Годиться, сину! Хороша, дуже хороша дівка! (Іванові). А мати як?
Іван
Та тут, тату, у її матері щось коїться таке. (До Марусі.) Ось розкажи, Марусю!
Маруся
(утопивши очі у землю).
Та то, добродію, я кажу, що, либонь, мати хотять віддати заміж за когось, бо все ходять, і розпитують, і справляють всяку всячину… А тут ще Іван, як розказав мені, що з козаками йде за Кубань…
(Плаче).
Тупиця
(перебива).
Сього, дочко, не журися! Нехай-таки Іван іде з товариством до тих єретичних черкесів, бо він козак, його така стать… От як ми були колись в Старій Січі, то відтіль було ходили добуватись до татар або до турків; уже було не попадайся нашому братові! А тут більш нікуди кинутись, тільки до цих шолудивих черкесів; та хоч скотини або копійчини добудуться хлопці. Нехай собі ідуть з богом; а про те, що тебе мати за другого віддасть заміж, то сього чорт його матиме… Ти знай Івана, а Іван тебе, та й годі.
Маруся
А як мати не дадуть благословенія за Івана?
Тупиця
То ще побачимо; мати не дядина, свого пальця не вріже, а от чи ти знаєш Іванового брата Ілька?
Маруся
Аякже? Знаю.
Тупиця
Отже ти гляди, він буде до тебе часто навідуватись, так як воно що, то ти йому скажеш, що у вас діятиметься, а він мені; то я вже зараз заправлю всьома чортами, та й буде по-нашому.
Маруся
Дай боже, добродію, щоб так було, як ви кажете! Ми за вас довіку будемо бога молити.
(Виходить).
Тупиця
(Іванові).
Та й ти, сину, не сумуй, мов собака в човні, а як трапиться оце за Кубанню, то воюй добре, щоб вражих черкесів оджахнути.
Іван
Та об цім, тату, і говорить нічого: не так вони нам допекли, щоб їх милувати. Тепера коня або вола і не думай випустити за слободу на пашу, бо так зараз і підхоплють; а скільки вони бідних дітей поперетягали на той бік Кубані в неволю! Так який же чорт після цього їх милуватиме?
Тупиця
Отож і воно, синку! А про Марусю не турбуйся; се вже моє діло. Хіба ж мені первина ворочати по-свойому.
Іван
Та на вас, тату, тільки й надія!
Маруся
(ввіходячи, набік).
Не видко Наталки, куди б це пішла вона.
Тупиця
Піду лишень я ще до козаків та дещо з ними почурукаю, а ви прощавайтесь любенько та не бійтесь нічого, все гаразд буде. (Виходячи). Не гайся ж, сину, довго, щоб тебе козаки не дожидались; бо надворі вечір, а вам треба до ночі на Кубані бути. Іван. Зараз, тату, не забарюсь!
Вихід VI
Іван і Маруся.
Маруся
Коли б бог дав, щоб так було, як пан сотник обіцяються; отже мені щось не віриться…
Іван
Чому? На кого ж нам і надіятись з тобою, як не на його?.. Ну, прощай же, моя Марусенько, прощай, моя ясочко! Зоставайся здорова та не вбивайся без мене.
Маруся плаче.
Годі ж, годі тобі плакати, Марусю! Ти козацька дочка, а я козак; мені, крім кохання, треба добувати і слави! Козацьке діло підпирати.
(Співа).
Ох, і ти, козаче, ти, козаче!
Та життя твоє та собаче;
Гей, життя твоє та собаче!
Ох, за віщо ти в чорному ходиш
І голівоньку в ньому зложиш?
Ох, за волю, мій коню, за волю.
Нехай вона ляже кривава,
Та нехай козаку буде слава!
Маруся
(співає).
Прощай, прощай, мій миленький,
Настав час прощання!
Бувай здоров, ховай пам’ять
Вірного кохання!
Іди собі на ворога
Славу здобувати,
А я буду за тобою
Гадками літати.
Іван
(разом).
Не забувай, моя зірко,
Богу помолися;
Маруся
Буду щиро я благати
Милостивця бога;
Іван
Та поки вернусь додому,
Не дуже журися!
Маруся
Щоб вернув тебе додому
З славою живого.
Обоє.
Прощай, прощай.
Іван
Моя мила.
Маруся
Мій миленький,
Настав час прощання;
Будь здорова.
Бувай здоров…
Ховай пам’ять
Вірного кохання.
(останні два рядки співають двічі).
Вихід VII
Іван, Маруся і Ілько.
Ілько
Ану, брате Іване, іди швидче! Товариство на конях сидить, давно тебе дожидається; та й старий Тупиця гримає на тебе.
Іван
Зараз, брате Ілько, зараз! За мною діло не стане.
(Марусі).
Прощай же, прощай, мила Марусенько! Прощай!
Маруся смутно проводжа з Ільком Івана до дверей. Тільки що він вийшов за двері, Маруся, поклонившись йому, вертається до кону тихенько, задумавшись. За лаштунками козацький гомін.
Голос
Гай, гай, козаче! Як ти довго збираєшся!
Іван
(за лаштунками).
Нічого, нічого, пани молодці, я від вас не одстану!
Маруся вбивається, ламає руки, ходячи по кону.
Ілько
Чого ти, Марусе, журишся? Дивись: козаки сидять на конях, як орли! А коні і землі під собою не чують; а в брата Івана, дивись! Кінь вороний, сам козак молодий, аж дивитись любо. Заспіваю йому хоч пісню на дорогу.
(Співає).
Іде козак за Кубань,
Приодягся як той пан.
З себе бравий, коник жвавий,
Хоч куди козак!
Мушкетюга у чохлі,
А шабелька при боці,
Ратище довгеє,
Чому не козак?
Ратище довгеє,
Чому не козак?
Всунув ногу в стремено,
Ратюгою вперся в землю,
Та й на коня із півдня
Він прудко злетів.
А у того ж козака
Жінка гарна, молода:
З хати вийшла – честь обична
Йому на провід!
З хати вийшла – честь обична
Йому на провід!
Славне життя козацьке! Як сів на коня, та й уже де схотів, там і став. Ex, коли-то вже я діжду того щастя? Отже слухай – ідуть…
За лаштунками чутно, як тупотять коні; козаки співають:
Засвистали козаченьки,
В поход з полуночі;
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі!
Не плач, не плач, Марусенько,
Не плач, не журися,
Та й за свого миленького
І Богу помолися.
Стоїть місяць над горою,
А сонця немає…
Мати сина в доріженьку
Слізно проводжає.
(останні два рядки кожного куплета співають двічі).
Вихід VIII
Ілько, Маруся і Ївга Цвіркуниха.
Ївга
(вбігаючи).
Добридень вам! Чи то пак добривечір! Я оце простяглась до вас за багаттям. Матері нема дома?
Маруся
(крізь сльози).
Немає…
Ївга
(придивляючись).
Чого се ти, Марусю, смутна така?
Ілько
Та то… вона дверима руку прибила.
Ївга
Розкажи свойому батькові… На таку напав, щоб повірила! Утаїте од мене шило! Якраз!
(До Марусі).
Знаю, знаю! Чи не про тебе ця пісня?
(Співає).
Стогне вітер вільний в полі,
Розхвиляє жито:
Козаченька молодого
При дорозі вбито!
Стогне вітер, чорну хмару
Несе з полуночі,
В козаченька орли хижі
Випивають очі.
Стогне вітре, реве, виє,
Нагинає лози:
Ламле руки дівчинонька,
Проливає сльози.
Маруся схиляється на плечі до Ївги і почина більш плакати.
Ілько
(набік).
От іще! Принесло цю Цвіркуниху! Тільки засмутила іще більш Марусю.
Ївга
(до Марусі).
Та ти-бо й справді розрюмалася! Та цур йому, годі! Не хапайся з журбою, ще нажуришся! От і я похопилася вийти заміж, та на такого чорта напала, що в’ївся, мов жаба, в печінки мої!
Ілько
(набік).
А їй таки перепадає, бідній!
Маруся
(до Ївги).
Ви б, тіточко, горілку перестали пити, а то вам через неї більш і достається!
Ївга
Шкода, моя дитино! Не на ту вже ступила. Та мене тільки горілка ще й розважає в житті. А що достається – то воно вже в мене переболіло… Та й я свого не дарую! Тільки як згадаю свої молодощі, то ще й досі мов гадина коло серця зів’ється!
(Замислюється).
Та ну його, отого луципера, к чорту! Що се на мене найшло? Розперезалась та тільки суму нагнала. Годі ж, годі. Подивися на мене веселенько!
Маруся
І!? Де вже там мені веселенько дивитись!
Ївга
А якого ж дідька й журитись? Журбою поля не перейдеш. Чи так, Ільку?
Ілько
А справді так! Я й сам оце казав Марусі, розважав її!
Ївга
Добре розважав! А сам ще парубком звешся! Посоловів, неначе кіт у м’ясниці. Та чи ти і на вечорницях такий – то всі поснуть!
Ілько
Ось ходім лишень, то побачите, який я!
Ївга
А зась!
(Надіва йому шапку на самого носа).
Подивись-бо, Марусю, який з його лицар! Брови – колесом, вуси – війями… Я б оце на твойому місці: Івана набік, а Ілька в жменю.
Ілько
О, вже Ївга почала своє!..
Ївга
(жартуючи, переверта Ілька на всі боки, останні два рядки кожного куплета співає двічі).
Чи він справді не козак, не козак,
А чи я не дівка, не дівка!
Шапка довга, жупан куций,
А на спині дірка.
Ой як піде у танець, у танець,
У матні спіткнеться, спіткнеться,
Очкур згубить, а дівчина
Оха та сміється.
Ілько
(останні два рядки кожного куплета співає двічі)
Ох, і я вже не такий, не такий,
Щоб забила ти мені баки,
Уже добре знаю й сам,
Де зимують раки.
Чи до коней, чи до зброї – до всього
Є в мене охота, охота.
Ану спробуй, поклади-но
Пальця мені в рота.
Ївга
(разом)
Не така ж я, вражий сину,
Щоб мене злякати.
Ану лишень чи ти вмієш
Хоч потанцювати?
Цок, цок, цок, цок, цок!
У вустоньки – цмок, цмок!
Брязь, брязь, брязь, брязь, брязь!
А куди ж ти? – Зась! зась!
Маруся усміхається.
Iлько
Коли б мені отака
Була молодиця,
От би вдарив гопака,
Хоч серед вулиці!!
Цоц, цок, цок, цок, цок!
У вустоньки – цмок, цмок.
Гоп-па, гоп-па-па,
Хоть би й зараз до попа.
Танцюють.
Ївга
Ху! цур тобі, як натомилась! Оце чи не здуріла я – якби хто побачив!
(Озирається).
А надто мій бузовір… було б! Ох, лишенько, що я роблю це?! Прибігла вогню вхопити та й забазікалась.
(Іде).
Маруся
Та ще дядька й дома нема!
Ївга
Де там?
(Біжить до дверей і стріча Наталку).
А чи не бачила мого мацапуру? Не йшов додому?
Вихід IX
Маруся, Ївга, Наталка і Ілько.
Наталка
(в двері).
Ні, не видко!
(До Марусі).
А боїться?
Ївга
(вернувшись).
От… за чим прийшла, те й забула. У нас тут на селі оказія!
Маруся
Яка?
Ілько
Може, черкеси?
Ївга
Та ні! До нас тут прибилась Кулина Кучугурівна, якщо знаєте? Я її отут здибала та й запросила до себе. Така нещасна: звів її отой Кабиця!
(Шепче на вухо).
Вона, сердешна, покохала його та й… прийшла оце за ним аж сюди… а того ще й не зна, бідна, що Кабиця на комусь сватається тут, а про неї і гадки викинув!
Ілько
Ну, вже це не по-козацьки!
Маруся
От горенько!
Наталка
Як же вона полюбила такого старого?
Ївга
Ет, диво! Кохання не запобіжиш зрання. Полюбиться іншим часом така сатана, як от і мій, наприклад! А вона сирота, змалку без батька й матері; чи довго таку й з пуття збити?
Наталка
Що ж вона тому іродові?
Ївга
А що йому зробиш?
Наталка
Ну, вже я знала б що!..
Маруся
Ви б її, тіточко, до нас закликали: може, яку раду мати дали б?..
Ілько
Або до Тупиці справили б, той не дасть загинути, – настановить на розум.
Чутно, хтось надходить.
Ївга
То й добре! Ох, моя матінко, хтось іде. Я ж побіжу оце та й Кулину пошлю.
(Виходить мерщі).
Наталка
Та й у тебе, Ільку, певно, є дома робота?
Ілько
(озирнувшись).
Ну, прощайте!
(Виходить).
Маруся
Отже, чи не п’яний хто? Піду краще до кімнати. Засунь мерщі двері.
(Швидко іде до кімнати).
Наталка іде до дверей, Кабиця їй назустріч одчиня ногою двері так, що Наталка ними закрита.
Вихід X
Кабиця, за ним Очкурня і Наталка (за дверима).
Кабиця
(співа ще за коном).
– Ой здорова, дівчинонько, чия ти?
А чи вийдеш на вулицю гуляти?
– Не питайся, козаченько, чия я,
Як ти вийдеш, то зостанусь дома я.
– Добривечір, дівчино, чи ти спиш?
Ке лиш мені паляницю або книш.
– Паляницю, козаченьку, я б дала,
Та ще тобі м’якенької не спекла.
Еге! що за вража мати? Нема в хаті нікого! Невже вони полягали так рано? Так ні – двері замкнено. От тобі і книш. От тобі і змовини!
(До Очкурні).
А що, Гнате? Чи не торохнути лишень мені лобом у двері так, щоб вони на дванадцятеро розтрощилися? Дивись пак! Сплять собі та й гадки не мають, а я й досі не вмовився з дівкою…
Очкурня
(коло дверей).
Та цур їм, нехай сплять. Ще й завтра вспієш побалакати, а то щоб стара Драбиниха не скомизилася спросоння, то й праця твоя пропаде ні за понюх табаки!..
Наталка
(набік).
Так ось за кого лагодить хазяйка Марусю?!.. Ну, ну!
Кабиця
А що ти думаєш? І се правда! Та потривай, ще я послухаю, може, вони й не сплять, а базікають об чім.
(Підходе до дверей і наставля вухо).
Еге, сопуть! О, Драбиниха щось крізь сон забелькотала. Гм! Дій його честі! Ну, нічого робить… нехай сплять. Ну, та й тяжко Маруся хропе…
Наталка
(набік).
А, щоб у твоїй п’яній голові так хропло!
Очкурня
Ось ходімо краще додому, бог з ними!
Кабиця
Потривай ще!
Очкурня
Нема чого.
(Іде геть).
Кабиця
(не бачачи, що Очкурня пішов).
А як, слухай, мене Маруся любить!..
Наталка
(набік).
Як собака цибулю!
Кабиця
Отоді, знаєш, ще на тім тижні, як ми з тобою од шинкарки Горпини музик вели, а я попереду танцював, співаючи:
По дорозі жук, жук,
По дорозі чорний…
Подивися, дівчино,
Який я моторний!..
А вона як побачила такого лицаря, та тільки: ких-ких-ких! А я зараз на вуса і закрутив та й кажу собі мовчки: «Оце ж вона, мабуть, в мене вляпалась, небога…»
Наталка
Отже вижену к бісу!
Кабиця
А у самого, голубчику, неначе комашня поза шкурою полізла. Як глянув на Марусю, то після того мов шалений ходю; закурив так, що й запорожцям впору б: не йде з думки, та й годі! Так що ж! Стара зовсім рішила дочку за мене, а молода…
Наталка
(перебива його).
Піднесе печеного рака!
Кабиця
(вирячивши очі).
Печеного рака?!! Як?!! Хто се каже?
Наталка
(сміло).
Я кажу! Не навік же дурна вона, щоб піти за старого.
Кабиця
Гм! Наталка!?
(Залицяючись).
Який же я старий? Отакої! Я ще, Наталю, й за молодого справлюсь: хто мене переп’є або в жартах подужа? Ти ще не знаєш мене!
Наталка
І знати не треба! А про Марусю викиньте й гадки.
Кабиця
Так і послухали зараз! Метка ти та й мордата нівроку!..
(Підходить).
Наталка
Слухайте, ідіть собі краще додому, поки одвірки не показала.
Кабиця
(свистить).
Чи ба?
Наталка
А так: хазяйки нема дома, то нічого тут сидіти!..
Кабиця
А! То Драбинихи нема? Так це ти сама господарюєш?
(Набік).
А хороша й ця, біс її батькові.
(До неї).
Гарна дівка, мовляв, та сердита… так це ти, щоб тебе гуска вбрикнула, мене будеш виганяти? Ну, берись же за мене обома руками та й пхай.
(Хоче її обняти).
Наталка
Геть! Бо так і шпортону рогачем.
Кабиця
Оце так! Геть, годі! Цур тобі! Яка сердита!
Наталка
З п’яних очей до всякої пнеться! А Кулину забув? Мабуть, і сорому не маєте? Та ще до Марусі!
Кабиця
Кулину? Де вона взялася! Нехай вона тобі присниться. Чого ти прив’язалась до мене, причепендо? Кулину… І відкіля ти вигадала? Та я Кулину… і що тобі прийшлося? Оце напасть, чиста напасть! На тобі!.. І який чорт нагадав ту Кулину? Ти ще не скажи Марусі… Слухай, я грошей дам!..
Наталка
Подавіться вашими грошима! Якщо не вийдете з хати, то людей покличу мерщі…
(Виходить).
Кабиця
От відьма! І не достатися ніяк! Та хай тобі стонадцять куп!
(Плює).
Піти краще до шинкарки. Гнате!! Га?.. Де ти?.. Кулину вигадала! А щоб ви з Кулиною!
Кулина входить тихо в двері.
Та то вона з серця, де б тут Кулина взялася? Боронь боже!
(Повертається).
Я вже був Кулину і з гадок викинув, а тут…
Вихід ХІ
Кабиця і Кулина.
Кулина
(кидаючись).
Харку!
Кабиця
(аж затрусивсь).
Геть, маро!
(Бормоче).
Пом’яни господи царя Давида і всю кротість його!.. Да воскреснет бог і расточаться, як дим…
(Все одступа до дверей).
Кулина
Та це я – Кулина, хіба не пізнав мене?
Кабиця
Що се таке? Аж хата колом іде!.. Згинь, сатано!
(Поривається тікати).
Кулина
(до його в двері).
Харку! Та вернись же, це ж твоя кохана! Не кидай мене, не тікай від мене.
Харко тіка.
Ох, пропала ж я! Одцурався, пішов… Якщо й ти одрікаєшся мене, то що ж тут чужі люде? От тепер я вже навіки сирота!.. Що ж мені робити? Де свою голову притулити? Ох, як же мене тут… (хапається за груди) пече, як давить, мов каменюка на серці! Матінко, батенько мій ріднесенький! Чи ви чуєте, чи ви бачите, до чого попустила себе ваша дитина?..
(Співа навколюшках).
Прости ж мене, моя нене,
Що я наробила –
Твою чесную могилу
Соромом покрила.
Прости ж мене, мій батечку,
Простіть, добрі люде:
Терплю муку, несу горе,
Та вже, мабуть, буде!
Літа мої проминули,
Як дощова хмара;
А тепер вже наді мною.
Мабуть, божа кара!
Тяжко, важко сиротині,
Серце наболіло;
Розступися, сира земле,
Прийми моє тіло.
Завіса
Примітки
Стара Січ – так дійові особи п’єси називають ту Січ, що була зруйнована царськими військами в 1775 p., тобто, по суті, Нову Січ.
Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1964 р., т. 2, с. 5 – 23.