Картина 2
Михайло Старицький
Хата Явдохи. Ранок.
Вихід І
Наталка
(сама, прибира в хаті).
Ну, чортів Кабиця у мене й з голови не йде! Учора так розсердив мене, що трохи-трохи рогачем не вдарила… Де ж пак! Так з своєю п’яною пикою і лізе. Коли б ще не досталося од хазяйки! Та чорт його бери! Нещасна Марусенька! Цілісіньку ніч не спала, – аж тремтить, бідна, як почула, що їй мати такого зятя єднає. Я не знаю, як би вона без мене і одкрутилася? Плохенька дуже, боїться й на слово одважитись… против матері піти: шзидче, каже, собі заподію що. Якби мене матір за нелюба силувала, то я б не знаю… І що вона собі дума? На ті гроші ласиться? Так і в самих же, хвалити бога, не злидні, щоб так уже квапитись! Ні, ото гордощі її посіли: дума, що незабаром дочка її полковницею буде, – так запишається уже в тім щасті! Куди там, хіба сама забула про свої любощі, чи їх, може, й не зазнала?
(Кида роботу і підходе ближче).
Та ні – таки вона мати: своєї дочки на поталу не дасть! То вже нашому братові – сироті безталанній – ні на кого надіятись, – тільки на себе; бийся цілий вік, роби на других, а своєї щербатої долі не знайдеш… А як би того щастя та воленьки хотілось скоштувати!
(Співа).
Як билинонька в полі,
Та не дав мені бог
Ані щастя, ні долі.
Тільки дав мені бог
Красу: чорні очі, –
Та й ті виплакала
В самотині дівочій.
Ані братика я,
Ні сестрички не знала:
Між чужими зросла,
Та вже й в’янути стала.
Де ж дружина моя,
Де ви, добрії люде?
Їх нема – я сама,
А дружини не буде!
Вихід ІІ
Наталка і Маруся.
Маруся
(входячи).
А матері ще нема?
Наталка
Нема: забарились чогось… А що Кулина?
Маруся
Та не знаю, де вона ділася? Питалась у Цвіркунки: каже – не бачила.
(Тулиться з сльозами).
Наталочко, серце моє, що мені робити?
Наталка
Не бійся.
(Обніма її).
Все чисто матері розкажи, та й годі. Хіба вона ворог? А Тупиця знає?
Маруся
Я казала Ількові… та ось він і сам…
Вихід ІІІ
Наталка, Маруся і Ілько.
Ілько
Не застав дома: кудись пішли… А бісів Кабиця таке в шинку виробля!
Наталка
Дивися ж пильнуй за ним, та не прогай і пана сотника.
Ілько
Ет, не турбуйтесь, не пропустю, протремо Кабиці очі!..
(Озирнувшись).
Ось і паніматка!
Вихід IV
Ті ж і Явдоха Драбиниха.
Явдоха
(входить, зав’язана платком по-дорожньому).
Наталко! Розпряжи лишень коня, та не напувай гарячим, а виводи; візьмеш у коморці й оброку, та гляди запирай мені!
Наталка виходить.
Явдоха
(Скинула платок і озира Марусю і Ілька).
Чого се ти, доню, ні світ ні зоря уже з парубком стоїш?
(До Ілька).
А ти, божевільний, чого сюди вбрався?
Ілько
Та так, паніматусю, я забіг довідатись, чи ви повернулись з міста.
Явдоха
Гляди лишень: я давно чула про тебе, що де досвітки, де вечорниці, де дівчата на вулиці зберуться, то ти там і вродишся; іди собі, звідки прийшов, та не ходи до нас більше.
Ілько
Та й піду, коли ви на мене сердитесь.
(Гається).
Явдоха
Іди-таки, йди!
(Розсердившись).
Ось тобі й двері, негідний сину!
(За плечі та в двері).
Отуди к бісу! Як то тепер на світі стало! У нас, в старовину, то ще такі парубки й не думають було про дівок, а дівці такій і в голову не приходило з парубком водитись: не так, як тепер!
Маруся
Що се ви, мамо? Бог з вами! Що се ви на мене кажете? Хіба ж я в вас яка?
Явдоха
Та до якого часу ще дитина така, як і треба, а все-таки не годиться з парубками водитись; от уже і люде трапляються, от уже й заміж пора.
Маруся
Які там люде?
Явдоха
Харко Кабиця!
Маруся
(сама собі).
Ох, що то буде?
(До матері).
Який, мамо, Кабиця?
Явдоха
Незаймаївський. Як би ти сказала?
Маруся
Я б сказала прямо, що не піду за його!
Явдоха
Чому?
(Сама собі).
Так і є, що клятий Ілько обчеркнув її курячим зубом.
Маруся
Він, мамо, старий та сердитий, а ще, як жениться, то буде ревнивий. Та він мені зовсім не вподобався.
Явдоха
От бач, що ти дурна єси. Ти його не знаєш, та й варнякаєш, що тобі на язик навернеться. Він хоч і немолодий, а саме в порі, та й розумний, і багатий дуже, він ще з-під Шмаїлова приніс багацько грошей, та все червінці.
Маруся
Коли він багатий, то нехай собі шука убогої дівки, бо багата по добрій волі не піде за його. А сього ще ви не знаєте, що приїхала Кулина Кучугурівна? Вона того Кабицю, що ви кажете, ще перед розмиром полюбила, і він обіцяв з нею оженитися: божився, клявся та й покинув. Тепер вона, бідна, аж сюди за ним прийшла. Так що ж? Клятий Кабиця і дивитись на неї, бідну, не хоче.
Явдоха
Що ти мелеш? Се все брехня та наговори. Я вже Кабиці і слово дала, уже й могорич запила.
Маруся
(сплеснувши руками, до себе).
Господи, захисти мене!
(До матері, плачучи).
Що се ви, мамо, зробили? Чом ви мене не спиталися? Адже мені з ним жити? Не оддавайте, матусенько, за Кабицю, не в’яжіть мені світу! Адже він гидкий мені, обридлий: моє серце ніколи до його не привернеться…
Явдоха
(суворо).
Ти дурна єси; мати краще зна, за ким ти будеш щасливою.
Маруся
(припадаючи).
Мамочко ж моя, голубонько! Не віддавайте мене за Кабицю! Я вам по правді скажу, що я…
(Потупила очі).
Явдоха
Ну що там, кажи…
Маруся
Що, матінко моя рідненька… я слово подала Іванові Прудкому.
Явдоха
То дурість, дочко! Не зважай! Бач, куди потетюрилась! Та Іван нехай вибача! Він козак хоч і бравий, та голійший од миші. І не думай!
Маруся
(схлипуючи).
Та як не за нього, то й ні за кого: хоч ріжте мене!..
Явдоха
Що се ти? Супроти матері? Та я й прокляну!
(Тихше).
І не кажи мені! Я дала слово Кабиці при свідках, – задля тебе його не зламаю.
(Згодом).
Гай, гай! Ще молодий, доню, твій розум… Слухай лиш сюди… Кабиця вже дослужився, незабаром полковником буде; тоді житиме дома, хазяйство держатиме і худобу доглядатиме. А з молодого що? Усе гонитимуть: то за Кубань, то на кордони або де в далекий похід. Та от недалеко сказати, як твій батько? Адже пішов з кошовим Чепігою в Польщу та там і голову положив. А тут чутка, що військовий суддя Головатий піде в Персію; от і цілуйся з своїм молодим, який у тебе на прикметі! Тепер тільки з старим і пожити. Годі ж, годі не знать об чім сумувати: опісля й сама будеш рада такому чоловікові. Викинь лиш дур з голови та йди приберися, бо незабаром і старости прийдуть: треба дещо й зготовити, щоб було чим прийняти; ох, я так ноги натомила та натрясла спину, що насилу й ходжу. Піду лиш хоч трошки полежу. Дивись же, не гайся!
(Виходить).
Маруся
(одна).
Мамо, мамо! Гріх тобі так зобижати свою дочку! Як мені на світі Кабицю любити, коли мої очі з його очима не зглянуться? І серце до його серця не обернеться? Що мені тепер у світі божому робити? Де мені дітись?
В хижі чутно голос Кабиці.
Ох, мені лихо! Се, либонь, уже йде до нас Кабиця!
(Тіка в кімнату).
Вихід V
Кабиця
(входе співаючи).
Казав мені батько,
Щоб я оженився,
Не ходив на вечорниці
Та не волочився.
А я козак жвавий,
Та й не волочуся,
Як до шинку доберуся,
Горілки нап’юся.
Ex, лихо його матері, – се тільки й не гаразд, що я, либонь, постарів трохи. А колись і з мене козак був меткий та завзятий – на досвітках та на вечорницях. Як було забачу яку браву дівчину, то й моя! А тепер уже не те…
(Позіхає).
Ex! Оце я не виспавсь! Та де ж у гаспида і виспатись, коли усе запивав оту зустріч з марою, – бодай і не згадувати!
(Плює).
Налякала як, аж мороз поза шкурою й досі! То мертвяк якийсь був, не що… Ну, де ж тут взялась би Кулина?! Це так Наталка навідьмувала, не як! Отже далека річ… а щось з ума не йде, мов коло серця лоскоче. Була й Кулина гарна: та й кохала ж щиро як! Що його згадувати; на край світа десь… А тут і Маруся, – чорт її бачив такої! Чорнобрива, червона, свіжа та повна. Коли б лишень вона тільки пішла за мене. Та поздоров боже Марусиній матері, вона мені подала слово. Тільки як би ота гаспидська Наталка ще тут не зашкодила. Та що вони оце й досі сплять? Се по-панськи долежують. Вчора приходив – спали, і сьогодні – теж! Хіба розбудити їх піснею.
Максим козак Залізняк,
Козак з Запорожжя.
Як виїхав на Вкраїну,
Як повная рожа!
Зібрав війська сорок тисяч
В місті Жаботині,
Обступили город Умань
Об одній годині.
(В кінці пісні потягається).
Вихід VI
Кабиця і Наталка.
Наталка
(входить і йде в кімнату, до себе).
Уже тут! Потривай, ідоле, прийде час і на тебе!
(Виходить).
Кабиця
(потягається).
Отже, матері його хрін, спати хочеться.
(Позіха).
Явдоха
(за дверима кімнати).
А чи є в нас, Наталко, що поснідати?
Наталка
Та є там, у запічку.
Вихід VII
Кабиця, Явдоха, Наталка і Маруся.
Явдоха
(в дверях).
Ану, Марусю, ходім лишень у велику хату, либонь, жених твій прийшов.
Наталка
(виходить з Марусею і тихо до неї).
Не бійся, Цвіркунка уже у Тупиці.
(Показує руками).
Кабиця
Добридень вам, паніматко, і тобі, Марусю! Отже й добре, що ви їдні вдома, та й дівка тут: ніхто не мішатиме. А скажи, Марусю, при матері, чи ти підеш за мене, чи, може, в тебе кращий є?
Явдоха
І де ж то нема, ще й либонь! Одуріла дівка зовсім, тільки й мови, що не піду за старого, та й годі!
Кабиця
Який я старий!? От так ушквар… Еге! Сором же тобі, Марусю, що мати на тебе жалується, а так би не годилось.
(Матері).
Та то, може, вона соромиться вас? Гетьте-но звідціль, я з нею сам побалакаю.
Явдоха
Та й сількісь! Я й піду.
(Обернувшись).
Іди, Наталко, поведи тепер до річки коня… Я піду, а тільки кажу тобі, дочко: викинь дурість з голови!
(Виходить).
Кабиця
(залицяючись).
Ге, ге! Чуєш, Марусю! Полюби мене, будь ласка! Полюби мене, моя ясочко, моя качечко, моя перепілочко.
(Чепуриться).
Я, бачиться, козак не послідній! Одежа на мені, як бач; грошей – матері його гиря! – повна кишеня!
(Мацає, показує).
Маруся
Не треба мені, дядьку, ваших грошей: у нас, слава богу, й свої є.
Кабиця
(з серцем).
Який я тобі дядько? Я ще молодець, а не дядько! Що то за дядько?
(Весело).
Ти скажи «друже» та подай мені свою руку, щоб нам побратися та жити щасливо.
Маруся
Як мені подивитись на вас, що ви такі старі, то не гріх би й батьком назвати, не то що дядьком; а сього, щоб нам побратися, то й зроду-віку не буде!
Кабиця
Як то не буде? А як я підведу людей, та як присудять тобі за мене заміж іти, то як ти скажеш?
Маруся
Хто мені має присудити заміж іти за старого, як я сама не схочу? Ви вже підвели бідну Кулину Кучугурівну, що тепер ніхто не хоче сватати; так вона аж сюди прийшла з Самари.
Кабиця
Прийшла?
(Набік).
Що це знов про неї? Чи справді, чи дурять?
(Вголос).
Та нехай вона свойому родові присниться! Цур їй! Я з тобою, моя галочко, моя курочко… ке лишень хоч поженихаюся!
(Хоче обняти).
Маруся
(одпиха).
Геть-бо, дядьку! Гетьте! Як вам не сором? Що це ви здумали? Та геть, к чорту!
(Вибіга).
Кабиця
(звонпивши).
Еге! Се біс, а не дівка! Бач, яка брикуха! Нехай тобі хрін, коли така бриклива! Отак, а не чортзна-як! Та й не гаспидська дівка! Так і шморгнула! Еге! От тобі й допитався!
Явдоха
(входить).
А що, Харку, як діло? Чи допитався?
Кабиця
Якраз допитався: і на мову не дається!
Явдоха
Так я приймуся за неї не так. От посидь тут. Харку, а я збігаю до сусіда Цвіркуна, то, може, вдвох з Цвіркункою чи не вкоськаємо Марусі та й сюди прийдемо.
Кабиця
То й добре!
Явдоха
Я не буду баритися; як зладимо, то щоб зараз і на рушник стати. Прощай же до якого часу.
Вихід VIII
Кабиця сам.
Кабиця
Ай, Драбиниха! От моторна жінка! За се вже куплю їй червоні чоботи… Та й жінка ж! Е, я й забув, що в мене в кишені пляшка з горілкою, та й не почастував Драбиниху. Гай, гай! А, дій же його кату! Що це вони всі Кулиною мене лякають? Це все каторжна Наталка! Аж голову заморочили: хто його розбере, що й думати… Ну, що ж тепер? Сяду лишень отуди по-козацьки та заспіваю, бо щось так сумно на серці. (Сіда долі по-козацьки; витяга пляшку з кишені. Одіткнув). Отакечки, без затички! (Виймає чарку). Оце ж і чарка!
(Наливає, випиває і співа).
Гей, запив козак, запив, ой та запив, загулявся,
Ой його кінь вороний та на стані застоявся.
Ой та коню ж, мій коню, та ти, коню вороненький.
Та ти, коню вороненький, товаришу мій вірненький.
Ой порадь мене, коню, де ми будем ніч ночувати!
Де ми будем ніч ночувати, хто ж нам буде постіль слати!
(Кінчивши пісню, одкашлявся).
О! Треба ще промочити горло (П’є). Аж по череву пішло… (Прислухається). Либонь, хтось іде? Чарку швидче ще на потуху! (Наливає мерщі п’є). Отак, повеселішало! (Встає до дверей).
Вихід IX
Цвіркун, Ївга, Маруся, Явдоха, потім у вікно загляда Ілько.
Ївга
(іде попереду і співає, проспівавши, танцює вдвох з Кабицею після кожного куплета; останні два рядки кожного куплета співає двічі).
Додому йду – товченики,
І з дому йду – товченики,
Та вже ж мені пресучії
Товченики наскучили.
Ой чи вийду на танець,
Від старого буханець:
В потилицю або в спину,
Що й ногами вже не двину!
Ой тут мені погуляти,
Усім лихом заправляти,
Драбиниху звеселити,
А Кабицю оженити.
Цвіркун сердиться і крутить головою, щоб перестала співати.
Оце я, вибачайте, трохи веселенька: Тупиця почастував.
(До Цвіркуна).
Чого ти головою крутиш, мов той цап у дроковицю? Ти ж мене й горілки навчив пити!
(До людей).
Як ми побрались з оцим гаспидським дідом та й пішли до людей в гості, а се було об великодних святках: я тоді була молода, та хороша, та дурна – горілки не вміла пити. А там у нас, у Старому Санжарові, така була привітлива молодиця Мотря Червониха, та й частує мене горілкою: так просить поштиво, що боже мій! Я – глянь на свого старого, а він на мене, та й закрутив головою. Я ж думала, що він сердиться, що я не п’ю, та зараз – черк! Сиджу та й пишаюся. А тут незабаром по другій просять, то я все, що гляну на свого чоловіка, то він ще й дужче головою крутить, а я й думаю: отже й лихо, коли б лишень навсправжки не розсердивсь того, що як випила першу чарку та й скривилася! Я й сю хильнула, втерлась та й сиджу!
Кабиця
Ай, Цвіркуниха! Козир-молодиця! Жаль, що мене не було з вами!
Явдоха
Чи ти по повній і пила?
Ївга
Аякже?! У нас, крий боже, як пригубиш до чарки, кажуть: після тебе й татарин не питиме! От я вже й байдуже на свого чоловіка поглядати, а він отак і сидів меж козаками (показує набік). А далі по третій та й по четвертій витягли. Прийшли козаки та й чабани з козою, що грають. Як уцюкнуть, братики, шекені: як піду я в скоки та в боки, – аж намисто на мені грає, а підківки тілько: цок, цок, цок! Куди вам ваш гусарин з острогами? Далеко й ходить! А далі: гульк! – аж нема чоловіка в хаті, пішов, кажуть, додому. Батькові ж його біс, що мене покинув!
Цвіркун поривається її бити, його задержують. Ївга до його.
Тю, навіжений! Чи ти сказивсь? Адже се я розказую. Сядь та сиди отам! От, погуляли там до третіх півнів, й пішла додому, не дійшла, та перед серединною хато й звалилася, та й не тямлю, коли і як дома опинилася А що ж би ви думали, братики, на похмілля? Як поча мене оцей громак (показує на Цвіркуна) похмеляти, так я три неділі після його рук вилежала, та й оцю пісню, лежачи, склала. А за що бив?
Цвіркун
А нащо горілку пила?
Ївга
А нащо крутив головою?
Цвіркун
Щоб і в рот не брала!
Ївга
Брешеш, щоб пила!
Цвіркун хоче її бити, його удержують.
Кабиця
Та годі вам! Чи ви з чаду, чи що?
Цвіркун
(випручуючись).
Та вона вже таки моїх рук не втече!
Кабиця
Та годі вам!
Ївга
Зглянься на бога, прицуцуватий! Дивіться, люде добрі: сам вивчив жінку горілку пити та й б’ється!
Цвіркун
(плює).
Собако!
(Хоче вийти, та його здержують).
Кабиця
Та посидь-бо, Борисе! Чого ти дрочишся, навісний? Хіба ж ми вас та покликали, щоб вам сваритися? Сідай лишень! Годі комизитись!
Цвіркун
Та й то сиджу, так нехай же Ївга нічого не розказує та сяде поштиво…
Ївга
Та от же сяду!
Явдоха
Сідайте, сідайте!
(Побачила пляшку й чарку).
Ось і горілка, та так долі й стоїть.
Кабиця
Та то я приніс, та забув вас почастувати…
Явдоха
Спасибі! Та в нас і своя є! Тра хоч стіл заслати, та тоді й почастувати. Як таки горілці так долі стояти?
(Виходить, приносить сирно, становить долі та й каже Марусі).
Чуєш ти, придзигльована! Годі тобі отам слинити! Подавай-но краще!
Маруся подає.
Подай лишень отам з запічка балабани гарячі, тетерю та під’їмо трохи!
Кабиця
Еге! Під’їмо, під’їмо, – бо я цілісіньку ніч нічого не їв та виголодався як собака в пашенній ямі!
Явдоха
(сідаючи).
Так за вчорашній день натрусилася та натомилася, що й крий боже! Аж кісточки болять.
Ївга
Чи не був і в вас, ненько, покійний Драбина такий, як у мене Цвіркун!
Цвіркун
Та цить!
(Круте головою).
Явдоха
Е, ні, пером земля: легко йому, покійному, лежати! Такий був чоловік, що хоч би і моїй тонкослізці Кабиця такий удався.
Кабиця
Себто я? Е! Я, паніматко, жалуватиму твою дочку…
Ївга
Бреше, не к вам річ! Чоловіки все так кажуть, як женяться, а навпослі – як от мій…
Цвіркун
Та цить, кажу, а то вражий син, коли оцими ваганками голови не розіб’ю.
Кабиця
Та далебі, що жалуватиму, от щоб я оцього балабана не проковтнув.
(Бере балабан).
Явдоха
Та жалуйте ж горілки! Ну, лишень, Ївго, попоштуй нас!
Ївга
Та й сількісь!
(Бере пляшку з горілкою).
Явдоха
А я трохи одпочину. Сідайте, люде добрі!
Ілько
(зазира в вікно, потиху).
Еге! Тут, либонь, сватання!
Цвіркунка налива і підносе Явдосі.
Ївга
Пожалуйте!
Явдоха
(не приймає чарки).
Звольтесь!
Ївга
Дай же боже вам, сестро, дочку віддати, зятя придбати, унуків діждати!
(Випива й налива Явдосі).
Ілько
(тихо).
І, вже од Кабиці навряд хто діжде унуків!
Ївга
(до Явдохи).
Пожалуйте!
Явдоха
(взявши чарку й вставши).
Спасибі вам чесні люде, що ви не цураєтесь моєї хати!
(П’є).
Ївга
(до Кабиці).
Пожалуйте!
Кабиця
Звольтесь!
Ївга
Дай тобі боже жінку хорошу, та в світі жити, діток прижити.
(Випиває, потім налива і підносить).
Кабиця
(прийняв чарку).
Спасибі, Ївго, моя перепілочко! Добре діло є не поміха – буде утіха!
Ілько
А зась, бісів діду!
Ївга
(наливає чарку і підносить до Цвіркуна).
Чи не розвеселю мого старого хоч чаркою!
(Співає).
Поздоров боже мого старого
І мене коло його,
Що він мене не б’є, не лає:
Він мене в гості пускає!
Усі сміються.
Цвіркун
(усміхнувся нехотя).
Враже насіння!
Явдоха
Контентуйтеся, люде добрі, просю покорно!
Їдять.
Кабиця
Пухкі балабани та й тетеря гожа. Чого то з цього хліба не зробиш? Усячину: діда, рябка, братки, каленика!
Ілько
(тихо).
А щоб ти удавивсь, огородня сатано!
Явдоха
Оце ж, Харку, після хліба-солі та й за діло пора взяться!
Кабиця
Та еге ж! Я вже давно наслухаю, до чого воно йдеться!
Ілько
(потиху).
До того, що ти облизня спіймаєш!
Маруся
(сама до себе).
Боже ж мій! Невже-таки хотять мене прямо втопити. Ні, цього не буде! Живою принаймні в руки не дамся.
(До матері).
Що це мамо, зі мною робите? За що мені хочете світ зав’язти? Адже я казала раз, що не піду за Кабицю! Швидче на себе руки здійму!
Ілько
(тихо).
Сердешна Маруся!
Явдоха
(сплеснувши руками).
Що се ти, чи я не твоя мати? Чи ти збожеволіла?
Кабиця
(встаючи).
Отакої?!
Ївга
(одводить Марусю мерщі наперед кону і тихо їй).
Та цить поки! Роби, що я кажу: усе гаразд буде!
Маруся
(тихо).
А ви ж, тітко, не обманете?
Ївга
(тихо).
Їй-богу, ні!
(Голосно).
Та ну-бо, Марусю, годі румсати, чого ти боїшся? Воно тільки спершу ніби трохи страшно, а далі й байдуже!
Кабиця щось дуже розмахує руками до Явдохи.
Ївга
Не турбуйтесь, ненько! І де ж ви бачили, щоб дівчина не брикалася? Ми її зараз укоськаємо і приберемо.
(Штовха Марусю ліктем).
Кабиця
Оце так! Оце Цвіркунка, козир-молодиця! Спасибі тобі велике… Розпережусь на дукача!
Ілько
А щоб тебе розперезало!
Явдоха
Спасибі тобі, сестро, і тобі, Марусю, якщо схаменешся!
(Кабиці).
Знаєте що? Ідіть, Харку, оце до попа та єднайте його борше, бо, може, ще й з дому вийде, а ми їй тут косу розплетемо. Які тут прибори? Та й до церкви, та й на рушник!
Ілько
(тихо).
Отака ловись!
Кабиця
Еге, та й так-таки! Оце річ до діла, а то було… Так я оце до панотця піду, а у вас щоб було усе готове.
(Марусі).
Чого-бо ти справді, Марусю, румсаєш?
Явдоха
Дурна, та того, от як стане на рушник, то де ті й сльози дінуться!
Ївга
Де ж ви, ненько, бачили, щоб дівчата, як ідуть заміж, та щоб не плакали?
Ілько
(тихо).
А найпаче за такого мацапуру, як Кабиця?
Кабиця
Та й правда! Ну, прощавайте ж до якого часу!
(Виходе).
Ілько
(тихо).
Іди до біса на обід з залізною ложкою! Туди тобі Тупиця н дорогу покаже. Побіж лишень і я!
(Щезає).
Кабиця
(вертаючись з-за дверей).
Гляди ж, Марусе, щоб моя праця не пропала. Глядіть, паніматко, щоб часом Маруся не згедзкалась!
Явдоха та Ївга
(разом)
Та ідіть безпешне, робіть своє діло, а ми своє зробимо!
Кабиця
Тож-то! Ну, прощавайте!
Усі
Прощавайте!
Явдоха
(до Ївги).
Приберіте ж, сестро, Марусю, та треба і в хаті порядок дати.
Ївга
(чоловіку).
Ти б вийшов проходився, Борисе, поки ми тут своє жіноче діло справимо.
Цвіркун крутить головою і виходить.
Вихід X
Явдоха, Ївга і Маруся.
Явдоха
(до дочки жалібно).
Схаменися, моя дитино. Хіба я тобі ворог, хіба я тобі лиха бажаю? Після ще спасибі матері скажеш, що не попустила до дурості!
Маруся
(плаче).
Мамо! невже вам…
Ївга
(сіпа її за рукав і моргає, а далі жартівливо затуляє їй рота рукою).
Та ну-бо, не єрепенься, Марусю, ти свого щастя не знаєш. От сиди лишень, я тобі косу розплету! А ви, сестро, квітки, стьожки виносьте, намисто, прибори…
Явдоха
Та й зараз!
(Цілує в голову дочку, виходить, вертається з приборами, і починають убирати Марусю).
Ївга
(співає).
Та пливи, пливи, селезню,
Тихо по воді,
Та прибудь, прибудь, мій батенько,
Тепера к мені!
Ой рад би я прибувати,
Дитино, к тобі,
Та насипали сирої землі
На груди мені!
Завіса
Примітки
…з-під Шмаїлова… – мова йде про Ізмаїл, який був здобутий 11 (22) грудня 1790 р. У штурмі Ізмаїла, як і в штурмі Очакова (1788), колишні запорожці (чорноморці) відіграли вирішальну роль. Г. Потьомкін писав Катерині II: «Запорожці зробили велику послугу. Коли б не вони, то б не могло наше жодне судно рушити з місця». Битва за Ізмаїл оспівана в українських народних піснях:
Підійшли славні чорноморці
Дунаєм-водою,
Одбили весь запас турецький
І полонили пашу з ордою.
Розмир – війна, розрив дружніх відносин. Ідеться про так звану «другу» війну з Туреччиною в 1787 – 1791 pp.
Чепіга Захар Олексійович (рік нар. невід. – пом. 1797) – другий (після Сидора Білого) кошовий отаман Чорноморського козацького війська, обраний 1788 р. Керівник і організатор чорноморців на місці їх нового поселення – на Тамані. 1794 р. з двома полками у складі російських військ брав участь у поході на Польщу.
Головатий Антон Андрійович (1732 – 1797) – полковий старшина, військовий писар у Новій Запорозькій Січі. Після зруйнування Січі – організатор Війська вірних козаків, перейменованого пізніше в Чорноморське козацьке військо, в якому був військовим суддею і кошовим. Очолював Чорноморську козацьку флотилію і піхоту під час російсько-турецької війни 1787 – 1791 років. Брав участь у перському поході 1797 року, командуючи двома полками чорноморських козаків, що входили до складу російської армії.
…З Самари… – тут Самара (Самарчук) – місто на землях Запорозької Січі на р. Самарі, центр Самарської паланки (одного з округів, на які була поділена земля запорожців). На місці Самари тепер м. Новомосковськ, Дніпропетровської області.
Старий Санжарів – сотенне містечко на території Полтавського полку. Тепер село Ново-Санджарського району, Полтавської області.
Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1964 р., т. 2, с. 23 – 36.