2

Зинаїда Тулуб

Зеленим оксамитовим килимом розкинулася широка галявина серед Сухої Діброви. Ледве помітним схилом Спускається вона до Дніпра. Вузлуваті дуби обступили її пишною зеленою рамою в молодому червневому листі, і лише в одному місці розкривається вона на Дніпро. Ані помосту, ані хати на цій свіжій галявині, тільки там, де земля трохи випинає невеличким пагорком, мабуть стародавньою скіфською могилою, викотили і поставили три величезні барила, на яких можуть уміститись кільканадцять чоловік. Барила вкриті перськими килимами, до них приладнано хитку драбинку, а поруч височить міцний стовп з кільцем – для військового прапора.

Гуркочуть литаври низьким лунким гуркотом. Довбиш не розгинає спини, не витирає поту, що струмками тече у нього з лоба і скронь.

І з усіх боків поспішають на галявину строкаті групи людей, і розквітає вона барвистими жупанами, білими і сірими сорочками, червоноверхими шапками і барвистими шалевими або срібними поясами. Голоти тутт майже немає. Грає сонце на пряжках і держаках, легкий дим від люльок тане у повітрі павутинням, і в усій юрбі – жодної жінки, як і на Базавлуку. Проте незвично чорніють в ній гострі підкапки, каптури та схими ченців, наче чорні кипариси на тлі строкатих весняних квітів, і темно-бузкові камилавки попів.

Юрба гусне, зростає, а козаки все сунуть і сунуть крізь ліс і з боку свого табору, і від найближчих селищ за узліссям. Вже не видно трави – затоптали її мазані чоботи і личаки, постоли і червоні сап’янці. Однією щільною масою дихає і коливається на галявині чорно-строкате тіло юрби.

Негучні розмови зливаються в рівний гамір, і ширяться й ростуть тривожні чутки, що турецьке військо наближається до Дунаю, а галери стежать за гирлом Дніпровим, щоб, бува, не промкнулися в море козацькі чайки. І повзуть інші чутки про знамення на землі і на небі, про сонячне затемнення і про те, що наближається кінець світу.

Припущення, здогади і тлумачення враз перетворюються на факти, відомі з певних джерел, і щільна маса юрби гуде тривожним гудінням, приголомшена та пригнічена новинами.

– Ex, краще б не ходили на море наші пани-молодці дрочити султана! Всім доведеться тепер помирати, – хрипко зітхає старий козак, спираючись на сукуватий ціпок.

– Так це ж не ми, а ваш Сагайдак проклав нам у море дорогу, – огризається хтось з юрби.

– Тю, згадав! Про Сагайдака і пам’ять розвіялась А хіба Барабаш не ходив? А Бородавка? – лютує Бурдилів син, що вперше з’явився проміж козаків.

А приятель його, незграбний луцький бурсак, догідливо підтакує:

– Так, але тільки Сагайдак бив турка, а Барабаш дав собі накласти в три вирви. От і попер до нас султан, бо вже й страху не має.

Починається суперечка.

– Ніколи такого сорому не було, щоб потопали козаки, не нюхнувши пороху. І добре б ще в морі, у хвилю, а то ж у лимані!

– Так човни ж були гнилі та діряві!

– А де ж були ваші очі, щоб на гнилому в море йти?

А старий козак, звільнений з Каффи, підносить гачкуватий палець:

– Кінець волі козацькій, кажуть, вже Покуття димом пожежі пішло, лютують Кантемир-мурза з Алі-шахом.

– Та що ви, діду, крячете? Чи то шабель у нас немає, щоб відстояти рідну землю? Відстоїмо! Головами ляжемо, та не пустимо турків в наш степ. За все одразу з ними порахуємось. А потім і панам подамо остаточний рахунок, – додав він по хвилі.

І ніхто не пізнав би в стрункому і зграбному козаку колишнього невільника з Каффи Юрка Шибеника, тепер ватажка одної з найбільших і найзавзятіших ватаг на Брацлавщині.

Тісно стає на широкій галявині. Тут і реєстровики, і ремісники з Львова, Переяслава і з самого Києва, і просто «непослушні» селяни і міщани з містечок. Але найбільше загартованих у боях вояків. Гречкосії, старі діди з білими оселедцями, легкими, як пасма ковилю, переплуталися з шинкарями і крамарчуками, а лоцмани і чумаки – з голярами і рибалками; тут і селянські безпарафіяльні попи, що заробляють випадковими требами. Але військових значно більше.

Довбиш замовк. А в глибині лісу заспівали мідні сурми гетьманських сурмачів, і поплив над юрбою червоний шовковий прапор війська козацького, а за ним вийшов на галявину Бородавка, його осавули, писар Лаврін Пашківський та ціла зграя дідів та старшини.

І одночасно, ніби за знаком невідомого розпорядника, відокремився від свого полку Сагайдачний з київськими братчиками. Братчики приєдналися до кола старшин, а Петро Конашевич став осторонь, разом з своїми сотниками та осавулами.

Бородавка стрибнув на середнє барило, постояв з хвилину, оглянув юрбу і підніс булаву. Булава бризнула в очі Сагайдачному іскрами самоцвітів, але жодний м’яз не ворухнувся на обличчі колишнього гетьмана. Рівно і тихо говорив він щось своїм сотникам, потім спокійно глянув на свого супротивника.

Юрба замовкла. Козаки ховали недокурені люльки, У повітрі танули останні димки, і тільки чорні баранячі шапки та кружальця облич дивилися з усіх боків на Якова Бородавку.

– Панове товариство, славне військо запорозьке, – кидав він уривчасто. – Пре на нас турчин! Піший! Кінний! На галерах та на сандалах! Загрожує нашу рідну Січ димом пустити. Села наші повипалювати. Землю осадити турками. Ну, сядуть нам на шию, кров почнуть пити не гірше від панів магнатів з їхніми прихвостнями. І тікати не буде куди, бо вже й Січі не буде. А Дике Поле буде турками заселене. О! Зараз прислав до нас найясніший пан круль. Просить допомоги. Спочатку стримував нас: не займав турка. А як побили його військо та засолили голову коронного гетьмана, та виставили її на списі десь у Стамбулі, так він і зарепетував: «Рятуйте!» І рятувати нема кому, крім війська козацького. Ось і кажіть, що спочатку робити, чи то вислухати посла, чи то порадитися, що йому відповісти.

– Посла! Давай спочатку посла! – заволали козаки.

– Посла так посла, – згодився Бородавка.

І зробив знак головою.

Від кола старшин відокремилися кілька сотників та полковників і зникли під склепінням узлісся, а юрба заколивалася і знов загула розмовами, чутками і суперечками, вигуками і зітханнями. Найбільше хвилювалася молодь. Повернення на батьківщину загрожувало їй панським судом і повним покріпаченням, а турецька навала – загибеллю або неволею, про яку наслухалися вони з дитинства жахливих оповідань. І не бачили вони виходу а порятунку, і в своєму безпорадному розпачі шукали винуватця, і ті, що кілька днів тому мало не обожнювали Якова Бородавку, тепер готові були раптовим вибухом гніву помститиск на ньому за свій жах і за нездійснену мрію про волю.