5

Зинаїда Тулуб

У навоскованому паркеті відбиваються високі готичні крісла й строгі лінії склепінь, важкі шафи і драпування. Каламутними ополонками вилискують в ньому відображені стрілчасті вікна з темними вітражами. Виснажені мученики і святі в якихось неприродних позах ледь-ледь пропускали світло в похмурий кабінет короля Зігмунда, хоча за вікнами – яскравий липневий день. Високим темним вівтарем здіймається його напівтрон, напівкрісло. Стіл завалено паперами і стратегічними картами, а в кутку високе розп’яття з слонової кості здається не священним зображенням, а піднесеною на хрест закатованою людиною в останніх передсмертних корчах.

Король, блідий і худорлявий, стоїть за столом і покусує тонкі губи. Кістлявий ніс його різко вирізьблюється на тлі похмурих гобеленів. Сіро-блакитні очі з безбарвним риб’ячим поглядом дивляться у просторінь і ніби не бачать Єзекіїла Курцевича з грамотою козацького війська.

За Курцевичем стоять Кизима і полковник Дорошенко, а трохи осторонь – Петро Сагайдачний. Зграбний чорний жупан туго охоплює його тонкий стан. На плечах – куняча делія. І жодної прикраси, крім розкішної шаблі на вузькому срібному поясі.

Розмова точиться латиною і частково по-польському. І здивований Зігмунд помічає, що мова Вергіліуша і Ціцерона так само звична і знайома «цьому хлопському гетьманові», як і шабля.

Проте найбільш говорить Курцевич. Він прочитав козацьку грамоту і тепер дає до неї усні пояснення. Сагайдачний іноді подає коротенькі, по-військовому точні додатки, а Кизима з Дорошенком так приголомшені тим, шо сам найясніший пан круль дає їм аудієнцію, що остаточно втратили мову. Вони тільки переступають з ноги на ногу, порипують новими чобітьми і з собачою догідливою відданістю дивляться на Зігмунда, ладні кинутися за нього хоча б у вогонь. Трохи хвилюється і Сагайдачний. Вперше за все життя переступив він поріг королiвcькoгo палацу, став біля щаблів трону. Тільки Курцевич почуває себе цілком невимушено: двірське оточення звичне й знайоме йому, а королівська влада в Речі Посполитій ніколи не доходила абсолютизму. Польські магнати тримали себе незалежно і добре привчили своїх королів виконувати примхи й жадання своїx виборців. Тому й колишній князь Курцевич просто дивиться на короля, і слова вільно линуть з уст нововисвяченого владики.

Місяць тому, в такий самий сонячний день, вирувала юрба на галявині біля Сухої Діброви, але як змінився тон козацьких вимог: замість обуреного протесту – догідливі пишномовні запевнення у вірнопідданських почуттях; замість рішучих вимог – плаксиві скарги. Але й ця смиренна грамота здається королеві нечуваною зухвалістю. Він обурений. Як сміють ці голодранці, ці вошиві хами з своєю мужикуватою старшиною чогось добиватися, та ще й ставити якісь вимоги? Хіба порядні люди лізуть з вимогами, коли в хаті пожежа?! Хіба повернеться в них язик на такі мерзенні слова! Вже й так нашкрябали їм останні гроші з державної скарбниці; вже й так спустошили для них склепи крамниць і майстерні гетто, ринку й цехових вулиць. Навіть самому королю довелося вивернути гаманець і дати понад дві тисячі золотих.

Збільшити їм реєстр… Вважати за нащадково вільних всіх учасників московських та турецьких походів… Прийняти до лав шляхетного панства різних сотників та підпанків цього хамського племені…

Ну, це ще сяк-так. Адже ж нобілітують кожного єврейського вихреста, щоб не позбавити його особистої волі і збільшити лави платників динарія святого Петра. Але ж визнати і затвердити єпископів, висвячених тим греком… Ще Курцевич принаймні людина з свого кола, урожоний князь, але ж інші…

– А що скаже пан Курцевич у своє виправдання? – ронять тонкі бліді губи, а очі дивляться також холодним невидючим поглядом.

Курцевич починає здалека. Патріарха Теофана називають шпигуном і самозванцем. Але ж чому московський цар приймав його з усією шаною, яка належить справжньому патріархові? Чому його запросили висвятити на патріарха царева батька, Філарета Романова? Чому царгородські єзуїти дали йому посвідку, що він дійсно є патріарх? І не якісь єзуїти, а члени святої конгрегації. Чому ж, нарешті, сам найясніший пан круль писав цьому шпигунові та самозванцеві і просив його закликати військо козацьке до походу на турків? Ще й надсилав до нього посла, того ж пана Бартоломія Обалковського, що був і в Сухій Діброві?! Та коли б Теофан дійсно був шпигун та підбурювач, – не звертався б він до Віленського братства, як йому закидають універсали, а звертався б до запорозького війська, схилив би його до союзу з Туреччиною або до повстання, пообіцявши козацтву волю та сорок тисяч реєстру. А він, навпаки, закликає козацтво боротися за віру Христову з бусурманами. Вже коли б дійсно обвинувачувати патріарха у державній зраді, так це міг би зробити лише Осман, а не король Речі Посполитої.

Легкий червінь кропить Зігмундові щоки. Він витягає табакерку, її понюх табаки приховує його розгубленість.

А Курцевич веде далі і потроху запалюється власними доказами.

– Нас визнано за зрадників і за бунтівників, але ж ніхто не довів і не перевірив нашої провини. Ніхто не знайшов жодного випадку, який би ствердив обвинувачення. Вже двадцять років нас утискають, пригноблюють, відбирають наші кафедри, землі, церкви та бенефіції; позбавляють нашу паству прав і кажуть, що ми відбиваємо хліб у людей віри латинської. Але ж ми такі ж підданці найяснішого пана круля, як і католики, і ми благаємо рівноправ’я. Ми звертаємось до соймів та соймиків, і що більше нас утискають, то стаємо ми настирливіші, тому що наша мета не потоптання законів, не образа величності, не заколоти, а можливість користуватися правами, наданими нам конституціями чотирьох соймів за останні п’ятнадцять років, а також коронаційною присягою нашого найяснішого пана круля, – низько вклоняється Курцевич, – за якою і сам найясніший пан круль мусить охороняти православ’я і зберігати мир і рівність проміж усіма вірами і народами.

Зігмунд не уривав промовця, тільки обурено стовбурчилася його еспаньйолка, а пальці нервово смикали згорток козацької грамоти.

А Курцевич ніби й не помічав його обурення.

– Ми не шукали висвячення. Патріарх висвятив нао тому, що паства наша була без архіпастирів. Коли б ми ухилилися від хіротонії, ми не були б гідні імені християн. Отже, нех пан круль вволить удовольнити наші благання, щоб не пішла чутка, ніби римський костьол піднімає гнобительство на християн. Ми не ховалися і не ухилялися від влади свого короля; скрізь паства обирає собі архіпастирів, а корона затверджує їх. От і нас обрала наша паства, і нам залишалося лише звернутися до пана круля по затвердження, коли було оголошено нашу баніцію і ми опинилися поза законом і будь-яким правом на існування.

Курцевич замовк і застиг у глибокому поклоні. Дзенькнув ланцюжок його панагії, і тихо стало в похмурому кабінеті, тільки ледве чутно порипували чобітьми та розгублено сопіли обидва полковники.

Зігмунд відповів не одразу. Думки його рухалися важко й повільно, як драглюваті безформні медузи. Мовчанка ставала нестерпно важкою, і навіть Курцевич захвилювався.

– Ознаймую тобі нашу королівську милость, – сухо забринів нарешті голос короля. – Ми вислухали тебе уважно і наказуємо припинити чинність баніції, а на наступному вальному соймі – переглянути вашу справу. Перекажи всім іншим… єпископам вашим, – через силу додає Зігмунд, – щоб вони не уникали мене, свого короля. Хай дадуть мені пояснення в своїй справі…

І, не договоривши, простягає руку Курцевичу.

Це велика честь бути допущеним до королівської руки. Але ж єпископи не цілують рук королям… Курцевич на хвилину губиться, але стара двірська звичка низько-низько схиляє його голову, само собою згинається коліно, а губи з побожністю торкаються тонких нервових пальців.

Тепер черга Сагайдачного. Він увесь підтягується, як на військовому огляді, але не встиг він сказати слова, як король сам звернувся до «хлопського гетьмана».

– Який стратегічний план порадить нам пан старший над військом козацьким?

І рухом запрошує Сагайдачного до столу. Сагайдачний дзенькає острогами і схиляється над барвистою картою. Запитання його не збентежило: з весни готується він до війни і вже обміркував кожну дрібницю на морі і на суші. Він знаходить блакитну змійку Дунаю і починає свої пояснення:

– За моїми відомостями, турецьке військо зараз стоїть біля Ісакчі. Позаду нього Балканські гори, майже неперехідні навіть улітку. Тільки ішаки та коні перемагають їх стрімкі стежки. Важких гармат там не перевезти, харчу – теж. Отже, харчі довозять Османові виключно морем. Їдучи до Варшави, я вже наказав, щоб наші пани-молодці негайно вирушили в Чорне море і зіпсували йому комунікацію. На жаль, за наказом комісії на козаків, я попалив торік майже всі човни, придатні до морського походу. Отже, налагодити значний виступ неможливо. А він міг би остаточно зіпсувати постачання турецькому війську, викликати в ньому голод, хвороби і навіть повстання, – додає Сагайдачний і тактовно ставить на цьому крапку.

Ніздрі короля здригаються, але він примушує себе стриматися і з чемною увагою слухає Сагайдачного.

– Небіжчик коронний гетьман мав рацію, коли вирішив зустріти ворога десь за межами Речі Посполитої, – веде далі Петро Конашевич. – Але тому, що ми програли бій під Цоцорою, я вважаю за дуже доцільне заманити турків до нашого степу. Тоді буде осінь, степ сухий і пустинний. Розсипавшись дрібними загонами, ми відбивали б отари, валки й табуни і не давали б туркам спокою ані вдень, ані вночі. Потім, дочекавшись північного вітру, ми підпалили б степ і турки загинули б у вогні або були б примушені тікати, тому що коні їх залишилися б без фуражу. А згодом нашим спільником став би мороз, бо більшість турецького війська складається з південних загонів, не звиклих до холоду. До того ж вони не мають теплого одягу, – і тоді навесні ми збиратимемо самі білі кістки.

Король слухав Сагайдачного з підозрою і здивуваванням. Людина, що й казати, неабияка, і вона зараз потрібна державі, як повітря, як зброя, як порятунок. І вимушена, силувана посмішка набігає на королівські вуста, а очі дивляться нерухомо у просторінь.

Довго ще промовляє Петро Конашевич. Двічі зазирає до кабінету великий маршалок, а Сагайдачний все розгортає різні варіанти походу.

– Добре, пане, – нарешті уриває його король, зиркнувши на клепсидри. – Доведеться вам повторити всі ваші міркування на нараді панів сенаторів і, мабуть, на соймі. Я бачу, що поради пана старшого будуть нам дуже до речі. Бажаю козацькому війську перемоги і подвигів, гідних героїв великого Риму. Я не залишу його своєю милостю, a пана старшого буду радий вітати гетьманом-переможцем.

І урочисто простягає йому руку.

Конашевич схиляє коліна і цілує пальці свого сюзерена, коли несподівана згадка наче вколола його. За етикетом аудієнцію кінчено. Треба йти, але як же його піти без універсалу, без будь-якої гарантії виконання козацьких жадань? Адже ж він сам вигадав таку гарантію… І, порушуючи двірський церемоніал, Сагайдачний питає:

– Насмілюсь нагадати, мосцьпане. Козацьке військо благає найяснішого пана круля видати універсал про упокоєния грецької віри і про збільшення нашого реєстру…

Руда еспаньйолка стає дибом. Брови виламуються.

– Я сказав, – карбує король, не дослухавши. – І повторюю: буде тобі і твоїм вдесятеро милостей, ніж досі. Аби пан Єзус благословив наше військо блискучою перемогою. Нащо тобі універсал? Невже ти не віриш мені, своєму королеві?

Із виглядом обурення і презирства вперше зиркає прямо у вічі Петра Конашевича. Сагайдачний червоніє, як покараний хлопчик. Але ж козаки… Що їм сказати, повернувшись до війська? Він обертається до Кизими з Дорошенком і до Курцевича. Але старшина дивиться на нього очманілими поглядами, а Курцевич моргає на двері і непомітно знизує плечима. Сагайдачний до болю стискає пальці, а король мовчка очікує і постукує каблуком по воскованому паркету.

І голова Сагайдачного повільно схиляється в останньому двірському поклоні.

Дванадцять надійних гінців помчало того ж вечора з Варшави до всіх головних міст України і до війська козацького з королівською відповіддю. Дванадцять раз переписав свій лист Петро Конашевич, де сповіщав, що король обіцяв словом честі виконати всі жадання козацького війська і осипати його нечуваними милостями. Не менш радісні і пишномовні були листи Єзекіїла Курцевича. А Кизима з Дорошенком мовчали. Вона були так приголомшені новими враженнями, що майже не второпали, що бачили й чули у королівському палаці.

Примітки

Гобелени – виткані за певним малюнком картини-ки-яими або шпалери для стін. Виробництвом гобеленів уславилася в, тодішні часи Франція.

Панагія – нашийна ікона на ланцюжку, ознака архієрейської гідності.