4

Зинаїда Тулуб

Петро Сагайдачний увесь час стояв біля барила.

І не встигла опуститися благословляюча рука з широким чорним крилом рукава, як через два щаблі злетів на барило Петро Конашевич і став поруч Борецького.

Бородавка зирнув на нього кутком ока, почервонів від люті, демонстративно відвернувся і поліз по кисет у кишеню.

– Тільки ворог народу руського, війська і волі козацької може закликати вас на захист панів! – лунко вдарив юрбу баритон Сагайдачного.

Рух здивування і цікавості прокотився галявиною і віддався аж коло найдальших дерев біля урвища.

– Коли тануло наше військо під час козацьких комісій, коли мерзло, голодувало і розходилося по домівках, довелося нам де в чому поступитися. Доводилося тоді торгуватися, хитрувати, очікувати нагоди, коли знадобляться короні наші шаблі. А зараз ми – єдиний оплот, єдиний порятунок Речі Посполитої. Де королівське військо? Де пишне панство? Ландскнехти? Гусарія? Всі гниють на Цоцорському полі! Наближається військо Османове, а пани ще по маєтках сидять. Та ми – останній козир королівський! Ось чому ми можемо дорого продати наші шаблі А сила в нас зібралася чимала: в мене самого двадцять тисяч добірного війська з кіньми, харчами, арматою, порохом. І що краще й що міцніше наше військо, то більш покладається корона на нас. Ну, а коли так і бажаєте ви, пани, щоб ми вас рятували, – пишіть реєстри на двадцять тисяч. Визнайте наших архіпастирів і – руки геть від нашої віри і совісті! Звільніть наших мучеників з своїх катівень та в’язниць, не чіпайте братств, прийміть до цехів православних майстрів і не заважайте їм чесно заробляти свій хліб. І хай наших сотників і полковників і шляхетних козаків не грабують магнати наїздом гвалтівним. І не забирають пахолків та підсусідків, ланів та лісів. І не ганяють козацьких жінок на панщину, поки десь чоловіки страждають у поході. Ось коли король видасть такий універсал, а сойм – таку конституцію, – тоді можна буде й батьківщину боронити, бо стане вона нам справжньою матір’ю, а не лютою мачухою.

Наче вихор вірвався в юрбі.

– Вірно!!!

– Щоб данинами не сушили!

– З хат не виганяли з немовлятами!

– І щоб «слободи» відстрочили!

– До реєстру повписували!

Бородавка зблід. Він обернувся до Сагайдачного, щось намагався сказати йому тремтячими від люті губами, але юрба так ревла, що ані Сагайдачний, ані Борецький не почули його.

А сотні голосів гриміли бурею:

– Так і перекажіть королеві: виріжемо всіх до ноги, якщо обдурите!

– Хай не роздаровує наші землі панам!

– Геть панів з Дикого Поля!

– Бо ж подолаємо турків і їх не помилуємо, – надсаджувався Юрко Шибеник і з гострою насолодою пригадував, як порахувався він з Долівою-Ясенським.

Сагайдачний стояв на барилі, і очі його хижо блищали. Він відчував, що видер грунт з-під Бородавчиних ніг, але треба було закріпити свою перемогу, а це мусив зробити хтось інший. І ось, ніби вгадавши його думку, став поруч з ним Петро Одинець. Знаком попросив у юрби слова. На Бородавку він і не дивився, наче той був другорядний козак, на якого можна не звертати уваги. Але юрба зрозуміла, що Одинець має сказати щось важливе, і вже замовкла сама.

– Вірно сказав наш славетний вояка Петро Конашевич, – залунав голос Петра Одинця. – Спасибі йому за щире та розумне слово. Бити турків треба, але й шаблі свої з головами за дурничку віддавати не варт. Хай же їдуть наші обранці до Варшави ї вимагають у короля і у сойму універсалу і незламного тривкого закону, за якими не можна чіпати козаків, ані на хуторах, ані по містах і містечках, ані десь на селі, ані по староствах і крулевщизнах. А тому, що Петро Конашевич подав нам таку розумну пораду, хай іде він з кількома товаришами здобувати нам право і волю. Вірно кажу я, панове товариство, чи ні?

– Вірно!!! Вірно!!! – пролунало з кінця в кінець широкої лісової улоговини.

– Ну, то й кидайте, панове, шапки, якщо згодні, – відповів Одинець і перший шпурнув свою шапку в повітря.

Незліченною зграєю чорних граків шугнули в неба і впали в юрбу кошлаті чорні шапки. Навіть ченці і біле духовенство забули чин і звичай і кинули догори свої каптури, підкапки та камилавки.

І лише тоді, ніби згадавши щось значне і важливе, розкрив Сагайдачний кипарисову скриньку з патріарховою грамотою, витяг згорток ясно-жовтого маслянистого пергаменту, побожно поцілував його і високо підніс над юрбою. З м’яким шелестом розгорнувся і впав до землі пергамент і ледве помітно заколивався від теплого вітерця з Дніпра.

Гучно, повільно і урочисто читав Сагайдачний тріпотливий пергамент. Написана була грамота по-грецькому, але стільки разів перечитав її дорогою Петро Конашевич, що знав її мало не напам’ять, і не стільки читав, як вільно переказував її, хапаючи очима грецькі літери, дещо проминав, а дещо підсилював і підкреслював.

Патріарх Теофан благословляв військо козацьке, закликав його боротися з ворогом хреста, що кров’ю і мечем ширить закон Мохаммедів з кінця в кінець землі. Розповідав про те, що в Туреччині навіть одвічні й природні султанські підданці Христової віри позбавлені прав і сплачують подвійні, а іноді й потрійні податки. і крім того на них накладають окремий податок, як на невірних.

А військовим полоненим або відрубують голови, або забирають їх, як державних рабів, на галери і в каменярні, де ніхто не виживає більше як п’ять-шість років. А на цей раз наказано війську султанському залишити за собою пустиню і винищувати населення аж до немовлят у череві матері, а тому, в ім’я віри святої і власного порятунку, – хай б’ються козаки до останньої краплини крові, до останнього подиху.

– От гади! – здригнувся Данило Корж, пригадавши найжахливіший рік свого життя – на турецькій галері.

І цей спогад заступив, розчинив у собі ненависть виписчика до Сагайдачного.

А Сагайдачний згорнув патріархову грамоту, поклав собі на голову, і голос його пролунав м’якою оксамитовою нотою і навіть ледве помітно здригнувся, коли спитав він принишклу юрбу:

– Ну, як же воно буде, панове? Чи підемо ми боронити віру свою, як благословляє і радить нам святий патріарх?

Здригнулися козаки і приглушеними від хвилювання голосами разом відповіли:

– Підемо, батьку! До смерті боронитимемо. І за землю рідну, за віру на смерть стоятимемо в бою!

Королівський посол Бартоломей Обалковський вислухав постанову козацького війська, сплатив йому гроші за минулі роки і дав значний завдаток за першії три місяці походу. І, поки Іов Борецький та Петро Одинець з Єзекіїлом Курцевичем писали відповідь королеві, обмірковуючи кожне слово і кожний зворот, – довго сперечалось військо, як розподілити королівські гроші, потім вибрало для походу сорок тисяч добре озброєного кінного війська і розійшлося по домівках готуватися до виступу, коли тільки прийде відповідь віід короля.

Бородавка ходив, як опльований. Гетьманська булава залишалася у нього, але якось так воно сталося, що Обалковський розмовляв я ним, як хазяїн із наймитом, завжди й неодмінно в присутності Петра Сагайдачного. Він чемно називав Бородавку паном кошовим запорозького війська, а не гетьманом, і спочатку питав поради у Сагайдака, а вже потім звертався до нього. Та й голота дивилася на Бородавку з погано прихованим презирством і глузуванням:

– Дурень! Пропустив таку нагоду!.. – ніби говорили ці погляди і пекли Бородавку червоним залізом.

Проте Обалковський був задоволений наслідками своєї місії.

– Принаймні добилися того, що нам треба, – покручував він сивуватий вус. – Допомогла і грамота цього чорного грака, що висвятив їм єпископів. Недурно витратили ми на нього стільки грошей.

– А багато? – поцікавився ксьондз Оборніцький.

– Кілька сотень червінців, – знехотя ронить Обалковський. – Але не раджу пану ксьондзу про це розводитися… Щиро кажучи, ми боялися, що через баніцію, накладену на цих хлопських архієреїв, він відмовиться й говорити з нами. На наше щастя, золото робить найгіркіші пілюлі легкоуживаними.

– Але чи не здається вельможному пану, що цей Сагайдак зайняв досить двозначну позицію? Його промова на раді була суто ворожа короні.

ОбалковськиЙ розреготався:

– Вважаю побоювання пана ксьондза за цілком зайві. Сагайдачний надто відданий короні, і ця відданість корисна йому. Він бив Бородавку його ж зброєю. Ну, а такий спосіб ухвалює і стратегія, і діалектика. Як бачите, він досяг своєї мети і, слово гонору, незабаром він знову буде єдиним гетьманом війська козацького.

Але ксьондз Оборніцький недовірливо й турботливо похитав головою.

– Боюся я, вельможний пане, як би з того не вийшло хлопської війни. Атмосфера надто розпалена. Щодня зростає свавілля цього знахабнілого бидла, а тепер, коли вони почули свою силу і побачили свою кількість… Недурно вихваляється Бородавка, що перед військом козацьким тремтить вся земля. І нема куди тікати нашим бідолашним католикам: міста сплюндровані, фільварки попалені, а хлопство майже цілком позаписувалося в козаки. Навіть Осман не наробив би нам гіршого лиха…

І довго сумно хитав головою ксьондз Оборніцький, хоча ніхто не слухав його зітхань.

Примітки

Діалектика – одна з дисциплін, що викладалася у середньовічних школах, – вміння сперечатися.