3
Зинаїда Тулуб
Гучний гуркіт литавр і сурм сповістив юрбу про наближення посла.
Бартоломій Обалковський в’їхав на галявину верхи з невеличким почтом панів та каноніків, і в ту мить, коли з’явився він над юрбою, гучний випал гармат, мушкетний салют і сурми зустріли його привітанням.
– Ого! Вивчив-таки двірський звичай, – здивовано вигнув брови Сагайдачний.
І знов завмер у своїй непроникній машкарі.
А Бородавка вже підносив булаву, і юрба замовкла, і напирала на барила, і жадібно витягувала голови.
Посол вклонився війську, розкрив скриньку, загорнуту в шархаловий шовк, і витяг з неї пергаментний згорток, на якому теліпалася печатка з тарілку завбільшки.
Рух цікавості і напруженої уваги пройшов юрбою, а Бородавка ще більше випнув своє неабияке черево, начебто свідомість важливості історичного моменту надимала його пухирем.
Ми, Зігмунд Третій, з божої ласки круль Польський, великий князь Литовський, Руський, Прусський, Жмудський і Мазовецький…
Пишно і довго перераховує посол всі титули короля Зігмунда, потім читає довго, однотонно і урочисто, ніби гіпнотизує юрбу, і тільки наприкінці підвищує голос:
…А тому ми закликаємо славне військо козацьке пліч-о-пліч в нашим військом і рицарством проти ворога святого Христа і віри Христової, одвічного і запеклого ворога землі нашої, – боронити честь і волю ойчизни і держави нашої і, згуртувавшись навколо трону, піднести зброю в свідомості великої правоти перед нахабним зазіханням Туреччини на наші суверенні права…
Урочистий і піднесений тон королівської грамоти, її незрозумілі і складні звороти примушують пітніти і важко зітхати не одного козака.
А посол вже згортає пергаментний згорток і говорить, що лихо неминуче, як пожежа в степу, як повідь або моровиця, і що честь козацька мусить показати себе саме тепер, в цей загрозливий час.
– Посполите рушення вже оголошено. Підіймається ва боротьбу геть уся земля. Невже військо козацьке, уславлене своїми подвигами в минулих походах, не простягне руки до вигострення шабель, коли озброюється! плугатар, і ремісник, і крамар, і навіть чернець, який ніколи не тримав зброї?!
Невиразний гомін пішов юрбою.
Пан Обалковський звернувся до Бородавки і щось | неголосно сказав йому. Бородавка ступнув наперед і підвіс булаву.
Юрба замовкла.
– Бачу я, панове-молодці, що справа той… Тра на і турка посунути, бо ж на галери потрапити або на палю – нікому не солодко… О!.. А тому, ніж довго думати – кидайте шапки, панове, хто ладний на турка йти, – раптом вигукнув він, надсаджуючи голос, щоб було його чути по всіх кутках лісової галявини аж до урвища, де ніжно синіла і золотавилася піскуватими косами імлиста задніпрова далечінь.
– Ні! – раптом розрубав слова Бородавки лункий уривчастий голос.
І крізь юрбу рушив до барил, продираючись ліктями і плечима, Петро Одинець.
– А чому так? – зніяковів Бородавка.
– А тому, що не можна ламати звичай. Ти що нам волю свою нав’язуєш? Тра поміркувати, подумати, вислухати розумних людей. Справа неабияка. Та, мо, в цій війні більша частина нас поляже головами. А ти рубаєш одразу: «Кидайте шапки!» Так не годиться!
– Вірно! – підхопили голоси. – Подумати треба, порадитись!
– І так зрозуміло!
– Завжди встигнемо панам прислужитися!
– Ми ж не баби, щоб одразу так, не подумавши!
– Та думай не думай – час шаблі гострити.
– А чи чув, що турки вже до Дунаю дійшли? Чекати, щоб вони нас, як горобців, накрили шапкою!
Вигуки ставали гучнішими, настирливішими. В повітрі заблищали шаблі і кулаки, почулася лайка.
– Хай погано, та з власної волі!
– Ах ти, панський лизуне!
– Хлопська пико!
– Міркуйте, міркуйте, все одно в похід вирушите!
– І вирушимо, та з власної волі!
– Ми не вівці: чабанів нам не треба.
– І хай пан посол піде звідси, щоб нам порадитися без зайвих ушей.
– Оце правда! Без викрутасів!
Бородавка розгубився. Він так вихвалявся своїм вмінням зважити на настрій козацтва, і ось обвинувачують його в порушенні волі і звичаю.
– Та цитьте, чортяки! – гримнув він. – От розгелготілися, як гуси на ярмарку! Ну, добре, добре! Міркуйте! А пан посол піде собі в намет, поки ви горлатимете.
Юрба клекотіла, як кип’ячий казан. Обурився і Обалковський і, певно, гостро висловив Бородавці своє незадоволення, бо Бородавка став червоніший від свого жупана і все витирав рясний піт на чолі і щоках. Він тупцював на барилі і то кидався улесливо підтримувати королівського посла, то гримав на юрбу і вимахував булавою, як чабан своєю гирлигою. А коли Обалковський зник під склепінням узлісся, він кинувся знов до барила. Але замість Бородавки раптом виріс над юрбою митрополит Борецький в білому каптурі з діамантовим хрестиком.
Це було так несподівано, що юрба враз ущухла. Іов Борецький змахнув над нею рукою, і враз оголилися всі голови, навіть тих, хто роками не переступав порога церковного і не визнавав попів та ченців.
– Братіє, – тремтячим, співучим вигуком пролунало галявиною аж до найдальших дубів і урвищ, – сини віри Христової, віри грецької! В моторошний і тужний час вперше бачите ви мене, свого архіпастиря. Чорною смертю насувається на нас військо Османове, і стоїть перед ним земля руська з відкритими, беззахисними грудьми, і внутрішні чвари пустошать і катують її. Королівський посол закликає вас стати пліч-о-пліч з панами магнатами і з прелатами костьолу римського на захист ойчизни, коли ж ті самі пани і ксьондзи проливають нашу кров від Самари до Московщини, і від Бугу і Сану аж до Дінця. І паче всіх доводиться терпіти нам, архіпастирям вашим. Вже мало не рік, як прийняли ми святу хіротонію, але ще й досі не визнав нас за ієрархів король. А коли єпископ Мелетій Смотрицький приїхав до Вільно і почав правити там за архієрейським чином, єретик Йосип Рутський доповів королю, ніби патріарх Теофан є самозванець і турецький шпигун, і король повірив його брехні і видав універсал, ніби ми, архіпастирі, є підсобниками турецького шпигуна і баламутимо народ, а тому треба нас ловити і ув’язнювати і судити за державну зраду і за образу величності. Єпископ Мелетій жив у князя Огінського. Король вимагав, щоб Огінський видав його, а тимчасом уніатські комісари викликали його до Вільно на канонічний суд. Тричі викликали його, і тричі він не з’явився, бо не підсудний він єретикам-апостатам. Тоді ксьондз Рутський наклав на нього анафему. А тимчасом мало не вся Віленська та Полоцька єпархія відпала від унії і визнала Мелетїя за свого архіпастиря. Так ксьондзи-уніати втратили найбагатішу з своїх єпархій і бенефіцій та найзаможніших парафіян і лютували проти нас, як біснуваті. А поки тривав цей незаконний суд, заарештували дванадцятьох віленських братчиків за підтримку свого архіпастиря, а на братство напали якісь збройні ватаги і кілька разів обстрілювали його…
Серед старшин-католиків почувся рух:
– От негідник! – просичав полковник Ян Костржевський. – Вони ж порушили прерогативу короля призначати єпископів та ще й удають з себе безвинних. Хіба ж це не образа величності?
– І як вони насмалюються так висловлюватися про митрополита Йосипа Рутського! – обурено підтакував Станіслав Злочевський.
А Борецький веде далі не так, як звичайно провіщають попи та ченці. Він ніби забув всі писані правила хрій та схоластичних риторик. Простими, народними словами розповідає він про пережите. І юрба замовкає, боїться проґавити хоч слово.
– А згодом оголосили ще другий універсал, що ми, як банити і державні злочинці, підлягаємо соймовому суду, і цей суд ще й добі загрожує нам смертю. Доводиться нам ховатися, як душогубцям, переїздити з міісця на місце, плутати слід, лякатися кожного незнайомого обличчя, щоб не загинути десь у катівні.
– От сволота, що вигадала! – щиро зітхає хтось у юрбі.
І не одне зітхання відповідає йому. Майже кожен з козаків колись пережив тамі ж моторошні хвилини, коли тікав від свого пана, і мимовільне співчуття народжується в юрбі до цього невідомого ченця, чий сан викликає побожність і пошану, виплекану довгими сторіччями сліпої віри і покори церкві.
– Але на захист нас, архіпастирів, виступило чимало сміливих людей: одну протестацію від імені віленських княжат, панят, рицарства, шляхти та всього народу віри грецької вписано до Ошмянських гродських книг, тому що віленський суд їх протестації не прийняв, а другу протестацію вписав князь Огінський з Корсаком до Троцьких книг від імені Віленського братства. В цих протестаціях скаржиться паства наша на утиски за віру, бо життя не стало православній людині. Церкви в нас відбирають, обертають їх на шинки, крамниці, костьоли, навіть мусульманські мечеті, як було нещодавно у Мінську, а іноді роблять з них навіть хліви на худобу. Забороняють православним володіти землями і будинками, торгувати, шинкувати, ремісникувати, так що доводиться іноді й голодувати або тікати овіт за очі з рідного міста. Хапають нас без права, без суду віддають катам, гниємо ми в катівнях; не дозволяють шляхтичеві віри грецької посідати будь-яку посаду, заробляти собі шматок хліба, хай буде він тричі вченіший і розумніший за католика. У Вільно навіть не дають нам води з рури міської, а православних мерців дозволяють вивозити з міста тільки через ту браму, де вивозять сміття. Так, безправні і беззахисні вмирають люди без каяття, без божого благословення в блуді живуть, а діти ростуть нехрещеними, як собаки,
– Правда! – ляснув себе в груди Хома Причепа. – Ще й цехмістра шевського цеху вкинули до ратушної вежі, і кати катували його на колесі, ще й свічками підсмажували, наче свиню, прости господи.
– А наших не катують, не забивають на смерть?! – напівголосно кидає Станіслав Злочевський. – Оклінського забито. Грековича – теж. Навіть на Йосафата Кунцевича шкірять ікла.
– Жадібність… – зітхав Ян Костржевський. – Все через землі церковні, через багатющі парафії та бенефіції..
– А з Львова повиганяли геть усіх православних, – подае з юрби голос Остап. – Кажуть, що й без нас на всіх не вистачає роботи.
Майстри загомоніли всі враз. Кожен згадував всі образи і знущання, що довелося їм терпіти по містах та містечках.
– У підмайстри та учні наших хлопчиків не приймають.
– Не треба, кажуть, нам татар, євреїв та козаків.
Борецький двічі підносив руку, намагаючись договорити, але пристрасті розпалювалися, і юрба не могла васпокоїтися.
– Та тихше там! – гримнув з барила Бородавка. – Не заважайте владиці.
І коли Причепа та інші эамовкли, Борецький повів далі сумно і гірко:
– Та не одного цехмістра, братіє, закатували католики. А тому, коли вас кличе корона, яка вірить усім наклепам, я, архіпастир ваш, питаю вас: що відповісте ви тому, хто пригноблює і цькує вас і знущається з вас, аки древле поганці? Тому, хто позбавляє вас шматка хліба, роботи, прирікає немовлят та дідів на жебрацтво і голод, хто виганяє вас з насидженого місця, бо нема шматка хліба православному там, де ласує католицький патер, католицький пан та бурмистер?!
– Оце дійсно. Та хай вони всі – чорту в пуп! – враз заревло чимало голосів.
– Пали їх, ріж до ноги!
– Підемо трощити їх фільварки!
– Бий панів!
Примітки
Хіротонія – висвячення в архієреї (по-грецькому).
Канонічний суд – суд за церковними законами – за відступ від віри або за викривлення її.
Апостат – віровідступник.
Анафема – прокляття і відлучення від церкви.
Старшин-католиків у козацькому війську на той час не було, як ми вже зазначали вище.
Прерогатива – виключне право на щось.
Хрія – підручник із зразками казань на різні випадки життя.
Риторика – наука красномовства, ораторського мистецтва.
Рура міська – водопровід з дерев’яними трубами.
Йосафат Кунцевич (1580 – 1623) – полоцький уніатський архієпископ. Своїми насильствами проти православних він спровокував повстання і був забитий в 1623 р.