Повість о полку Ігоревім

Переклад І. Вагилевича

1

Не хорошо ж нам було би, браття, начати старими словами трудних повістій о полку Ігоревім, Ігоря Святославича? Начати ж ся тій пісні по бувалицях сего времені, а не по замишленію Бояновім. Боян-бо віщий, єсли кому хотів піснь творити, то розтікався мислею по дереві, сірим вовком по землі, сизим вірлом під облаки. Когда же споминав бесіду первих веремен о чварі, тогди пускав десять соколів на стадо лебедів; котрий (сокіл) достигав, та (лебедь) наперед піснь співала старому Ярославу, хороброму Мстиславу, оже зарізав Редедю перед полки касожськими, красному Роману Святославичеві. Отже, Боян, браття, не десять соколів на стадо лебедів пускав, но свої віщії персти на новії струни вкладав, а вони самі князям славу голосили.

Пічнім же, браття, повість сію від старого Володимира до нинішнього Ігоря, оже істягнув ум кріпостю своєю і поострив серце своє мужеством, а, наповнившися воїнственим духом, повів свої хоробрії полки на землю половечеськую за землю руськую.

2

Тогди Ігор глянув на світлоє сонце і видів від него тьмою все своє військо прикритим. І рік Ігор к дружині своїй: «Браття і дружино! Лучче ж би потятому бути, ніже полоненому бути; а всядем, браття, на свої борзії коні та узрим синій Дін». Спала князю в ум охота, і жалість єму знаменія заступила, іскусити Дону великого. «Хочу-бо, – рік, – копіє приломити конець поля половечеського, з вами, русини, хочу голову свою положити або випити шоломом Дін».

О Бонне, соловію старого времені! Аби ти сії полки ущебетав-єсь, скачучи, соловію, по мисленому дереві, літаючи умом під облаки, звиваючи слави обі половини сего времені, рискаючи в тропу Троянову через поля на гори. Піти було піснь Ігореві, того (Трояна) внуку. Не буря соколи занесла через поля широкії, галиці стадами біжать к Дону великому. Чи ж не запіти було, віщий Бояне, Велесів внуче?

Коні ржуть за Сулою, дзвенить слава в Києві, труби трублять в Новгороді, стоять прапори в Путивлі; Ігор жде мила брата Всеволода. І рік єму буйний тур Всеволод: «Один брате, один світе, світлий ти Ігорю, оба єсмо Святославичі! Сідлай, брате, свої борзії коні, а мої ти готові, осідлані у Курська напереді. А мої ти куряне свідомі кмети: під трубами повиті, під шоломи вилеліяні, конець копії викормлені; путі їм відомі, яруги їм знаємі, луки у них напряжені, сагайдаки отворені, шаблі виострені; самі скачуть, яко сірі волці в полі, іскаючи собі честі, а князю слави».

Тогди вступив Ігор-князь в золот стремень і поїхав по чистому полю. Сонце єму тьмою путь заступало, ніч стонучи єму грозою птиць обудила, свист звірин в стойлі. Див кличе на верху дерева, велить послухати землі незнаємой, Волзі, і Поморю, і Посулю, і Сурожу, і Корсуню, і тобі, тмутороканський болване! А половці не готовими дорогами побігли к Донові великому; скриплять теліги о полуночі, мов лебеді розпущені. Ігор к Донові військо веде. Уже-бо бідою єго пасеся птиця, рівно ж волці грізно шерошаться по яругах, орли клекотом на кості звіри зовуть, лисиці брешуть на черленії щити. О руськая земле! Уже за верховиною єси. Довго ніч меркне, зорі світ запалав, мгла поля покрила, щебет соловійний уснув, гамор галичий обудився. Русини великії поля черленими щити перегородили, іскаючи собі честі, а князю слави.

3

З зарання в п’ятницю потоптали поганії полки половечеськії і розсипалися стрілами по полю, пімчали краснії дівки половечеськії, а з ними золото, і паволоки, і дорогії оксамити. Плахтами, опаньчами і кожухи зачали мости мостити по болотах і грязьких місцях, і всякими буторями половечеськими. Черлен прапір, біла хоругов, черлена чолка, сребряне ратище хороброму Святославичу. Дрімле в полі Ольгове хороброє гніздо, далеко залетіло; не було воно обиді порожено, ні соколу, ні кречету, ні тобі, чорний вороне, поганий половчине! Гзак біжить сірим вовком, Кончак єму слід править к Донові великому.

Другого дня вельми рано кервавії зорі світ повідають, чорнії тучі з моря ідуть, хотять прикрити чотири сонця; а в них сверкають синії мовнії. Бути грому великому, іти дожджу стрілами з Дону великого. Ту ся копіям приламати, ту ся шаблям потупляти о шоломи половечеськії, на ріці на Каялі у Дону великого. О руськая земле, уже за верховиною єси! Се вітри, Стрибожі внуці, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві. Земля тутнить, ріки мутно текуть, порохи поля прикривають, прапори глаголять; половці ідуть від Дону, і від моря, і всіх сторон; руськії полки обступили. Діти бісові криком поля перегородили, а хоробрії русини перегородили черленими щити.

Ярий туре Всеволоде! Стоїш напереді, прискаєш на військо стрілами, гремлеш о шоломи мечі крицевими. Куда Тур поскакав, своїм золотим шоломом посвічиваючи, тамо лежать поганії голови половечеськії, поскепані шаблями каленими шоломи аварськії від тебе, ярий туре Всеволоде! Яка рання дорога, браття, забившому честі, і живота, і города Чернігова, вітчого золота престола і своєї милої подруги, красної Глібовни, звичая і обичая.

4

Були віци Троянові, минули літа Ярославові, були полки Ольгові, Ольга Святославича. Той-бо Олег мечем крамолу ковав і стріли по землі сіяв. Вступає в золот стремень в городі Тмуторокані. Тож гомін чув давній великий Всеволод, син Ярослава, а Володимир по всі ранки уши затикав в Чернігові. Бориса же Вячеславича слава на суд (божий) привела, і на тканину зелену паплан постелила, за обиду Ольгову, хоробра і молода князя. З тої ж Каяли Святополк повелів яти вітця своєго межи угорськими їздоками к святій Софії до Києва. Тогди при Олегу Гориславичі сіялося і росло чварами, погибало життя Дажьбожа внука, в княжих крамолах віки чоловікам скороталися. Тогди по руській землі рідко ратаєве хихоталися, но часто ворони кракали, трупи собі ділячи, а галиці бесіду свою гаморяли, хотячи полетіти на жировище. То було в ті війни і в ті полки, а о такій війні не слихано.

5

З зарання до вечора, з вечора до світла летять стріли каленії, гремлють шаблі о шоломи, тріщать копії крицевії в полі незнаємім серед землі половечеської. Чорна земля під копити кістьми була посіяна, а кервою полляна, которії тугою взішли по руській землі. Що ми шумить, що ми дзвенить даві рано перед зорями? Ігор полки завертає, жаль-бо єму мила брата Всеволода. Билися день, билися другий, третього дня к полудню пали прапори Ігореві. Ту ся браття розлучили на березі бистрої Каяли. Ту кровавого вина не стало, ту пир докінчили хоробрії русини; свати попоїли, а самі полягали за землю руськую.

6

Ниє трава жалощами, а дерево з тугою к землі приклонилося. Уже-бо, браття, невеселая година встала, уже пустиня силу прикрила. Встала обида в силах Дажьбожа внука, вступивши дівою на землю Троянову, заплескала лебединими крили, на синім морі, плещучи, обудила їдкі веремена. Ревність князям на поганих погибла, рекли-бо брат брату: «Се моє, а то моє же». І зачали князі про малоє се великоє (слово) мовити і самі на себе крамолу ковати; а поганії з всіх сторон приходили з побідами на землю руськую.

О, далеко зайшов сокіл, птиць б’ючи к морю, а Ігорева хороброго полку не вскресити. За ним кликнув Карна і Жля, поскочив по руській землі, смагу мечучи з полом’яного рога. Жони руськії заплакали рекучи: «Уже нам наших милих мужів ні мислію змислити, ні думою здумати, ні очима соглядати, а золота і сребра ні мало чим потрепати». А застонав-бо, браття, Київ тугою, а Чернігов напастьми, тоска розіллялася по руській землі, печаль їдка тече серед землі руській, а князі самі на себе крамолу ковали; і поганії самі побідами, нарискаючи на руськую землю, вибирали дань по білиці від двора.

Бо тії два хоробрії Святославичі, Ігор і Всеволод, уже брехню обудили, которую-то був успив отець їх, Святослав Грозний великий київський. Грозою був, притреметав своїми сильними полки і крицевими мечі, наступив на землю половечеськую, притоптав горби і яруги, взмутив ріки і озера, висушив потоки і болота, і поганого Кобяка із луку моря від желізних великих полків половечеських яко вихор вирвав; і попався Кобяк в городі Києві в світлиці Святославовій.

Ту німці і венети, ту греки і морав’яне поють славу Святославову, жалують князя Ігоря, оже погрузив жир на дні Каяли, ріки половечеської, де руського золота насипали. Ту Ігор пересів із сідла золота, а в сідло цюри.

7

Унили-бо по городах заборола, і веселіє поникло. А Святослав мутен сон видів. «В Києві на горах сеї ночі звечора одівали мя, – рік, – чорним папланом на кроваті тисовій. Черпали ми синєє вино з трудом змішане, сипали ми порожніми сагайдаками поганих ворожб великий жемчуг на лоно і ніговали мя. Уже дошки без сволока в моїм теремі золотоверхім. Всю ніч звечора бісові ворони кракали у Плісенська на болоні, бігли в дебр Кисаневу. І не зошлю ж к синьому морю?»

І рекли бояре князю: «Уже, княже, туга ум полонила! Се-бо два соколи злетіли з вітчого престола золота поіскати города Тмутороканя або випити шоломом Дін. Уже соколам крильці присічені поганих шаблями, а самих опутали в пута желізні. Темно-бо було в третій день, два сонця померкли, оба багряні стовпи погасли, а з ними молодії місяці, Олег і Святослав, тьмою ся поволокли і в море погрузили. На ріці на Каялі тьма світ покрила. По руській землі простерлися половці, яко пардуже гніздо, і великую буту подали ханові. Уже взнеслася хула на хвалу, уже тріснула нужда на волю, уже вергся див на землю. Се-бо готськії краснії діви запіли на березі синього моря, дзвонячи руським золотом, поють верем’я Бусово, леліють пімсту Шаруканеву. А ми уже, дружина, жадні веселія».

Тогди великий Святослав виронив золоте слово, з слезами змішане, і рек: «О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте зачали половечеськую землю мечі цвігати, а собі слави іскати. Но нечесно одоліли-сте, бо нечесно кров поганую проливали-сте. Ваші хоробрії серця в твердій криці сковані, а в буйності закалені. Се ж учинили-сте моїй среберній сідині? А уже [не] виджу власті сильного, і багатого, і многих військ брата моєго Ярослава з черніговськими боярами, з Могути, з Татрани, і з Шельбири, і з Топчаки, і з Ревуги, і з Ольбери. Тії-бо без щитів з засапожники кликом полки побіждають, дзвонячи в прадідную славу. Но рекли-сте: дужаймося самі, переднюю славу самі ухопим, а задньою ся самі поділим. А чи диво ся, браття, старому помолодіти? Коли сокіл в митах буває, високо птицю розбиває, не дасть гнізда своєго в обиду. Но се зле, князі ми не в пособіє, на ниць ся години обернули. Се у Рима кричать під шаблями половечеськими, а Володимир під ранами. Туга і тоска сину Глібову».

8

Великий княже Всеволоде! Не мислю ти перелетіти іздалека, вітчого золота престола побережчи, ти-бо можеш Волгу весли розкропити, а Дін шоломи вилляти. Коли б ти [ту] був, то була би роба по ногаті, а чюра по різані. Ти-бо можеш по суху живими шерешири стріляти через удалих синів Гліба.

Ти буйний Рюриче і Давиде! Не ваші же золоченії шоломи в керви плавали? Не ваша же хоробрая дружина рикають, яко тури, ранені шаблями каленими в полі незнаємім? Вступіте, господини, в золоті стремени за обиду сего веремені, за землю руськую, за рани Ігореві, буйного Святославича!

Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш на своїм золотокованім престолі, підперши гори угорськії своїми желізними полки, заступивши королеві путь, затворивши Дунаю ворота, мечучи беремена через облаки, суди рядячи до Дуная. Грози твої по землях текуть, отвираєш Києву ворота, стріляєш з отчого золота престола султани за [далекими] землями. Стріляй, господине, Кончака, поганого чюру, за землю руськую, за рани Ігореві, буйного Святославича!

А ти, буйний Романе і Мстиславе! Хоробрая мисль носить ваш ум на діло. Високо плаваєте на діло в буйності, яко сокіл, на вітрах уносячися, коли хоче птицю в буті одоліти. Суть-бо у вас желізні пружини під шоломи латинськими. Тими тріснула земля і многі сторони ханові. Литва, ятв’язи, деремела і половці сулиці свої повергли і голови свої склонили під ваші мечі крицевії.

Но уже, княже Ігорю, утерпів сонця світ, а дерево негараздом листе зронило. По Росі і по Сулі городи поділили, а Ігорева хоробра полку не вскресити. Дон тя, княже, кличе а зове князі на побіду. Ольговичі, хоробрії князі, доспіли на війну.

Інгварю і Всеволоде і всі три Мстиславичі, не худа гнізда шестокрильці! Не побідними осудами собі волості розхопили-сте. Які ваші золотії шоломи і ляцькії сулиці і щити? Загородіте полю ворота своїми острими стрілами за землю руськую, за рани Ігореві, буйного Святославича!

9

Уже-бо Сула не тече сребреними струями к городу Переяславлю, а Двина болотом тече оним Грозним полочаном під кликом поганих. Єдин же Ізяслав, син Васильків, подзвонив своїми острими мечі о шоломи литовськії, переветив славу діду своєму Всеславу, а сам під черленими щити на кровавій траві повален литовськими мечі. І схопив ю на кровать, рекши: «Дружину твою, княже, птиця крили приоділа, а. звірі кров полизали». Не було ту брата Брячислава, ні другого Всеволода; єдин же виронив жемчужну душу із хоробра тіла через золотоє ожереліє.

Унили голоси, поникло веселіє. Труби трублять городенськії. Ярославе і всі внуки Всеславові! Уже понизіте прапори свої, вложіте мечі свої повержені, уже-бо вискочили-сте із дідної слави. Ви-бо своїми крамолами зачали-сте наводити поганих на землю руськую, на достаток Всеславів. Котороє-бо було насиліє від землі половечеської?

На семім віці Трояновім верг Всеслав осуд о дівицю собі любу. Той, клюками підпершися о кінці, скочив к городу Києву і діткався ратищем золота престола київського. Скочив від них лютим звірем в полуночі із Білагорода, ослонився синьою мглою, а на ранку зазнів стрикусами, отворив ворота Новугороду, розшиб славу Ярославу. Скочив вовком до Немиги з Дудуток. На Немизі снопи стелять головами, молотять ціпи крицевими, на тоці живіт кладуть, віють душу від тіла. Немиги кроваві береги негараздом були посіяні кістьми руських синів. Всеслав князь людем судив, князям городи ділив, а сам в ніч вовком рискав, із Києва дорискав до курій Тьмутороканя, великому Хорсові вовком путь перерискав. Тому в Полоцьку подзвонили на утреню рано у святій Софії в дзвони, а він в Києві гомін чув. Хотя і віща душа була в дружнім тілі, но часто біди страдав. Тому віщий Боян і впервоє припівку смисленую рік: «Ні хитру, ні хибку, ні птицю хибку суда божого не минути!»

О, стонати руській землі, пом’янувши первую годину і первих князей. Того старого Володимира годі було пригвоздити к горам київським: сего-бо нині суть прапори Рюрикові, а другії Давидові. Но роги носячі [скоти] їм суголовки орють, а о копіях поють на Дунаю.

10

Ярославнин голос чути, зозулею незнаємо рано кучить: «Полечу, – рекла, – зозулею по Дунаєві, умочу бобровий рукав в Каялі-ріці, утру князю кровавії єго рани на скоснілім єго тілі».

Ярославна рано плаче в Путивлі, на заборолі, рекучи: «О вітре, парусе! Чому, господине, насильно вієш? Чому мечеш ханівськії стрілки на своїх нетрудних крильцях на моєго мужа військо? Мало ж ти було гір під облаки віяти, леліючи кораблі на синім морі? Чому-сь, господине, моє веселіє по ковилю розвіяв?»

Ярославна рано плаче в Путивлі-городі на заборолі, рекучи: «О Дніпре-Славуто! Ти пробив єси каменнії гори скрізь землю половечеськую. Ти леліяв єси на собі Святославові байдаки до полку Кобякова. Прилелій, господине, моєго мужа ко мні, абих не слала к нему слез на море рано».

Ярославна рано плаче в Путивлі на заборолі, рекучи: «Світлоє і пресвітлоє сонце! Всім тепле і красне єси. Чому-сь, господине, простер свій гарячий луч на мужа військо, в полі безвіднім жаждою їм луки спачив, тугою їм сагайдаки заткав?»

11

Приснуло море о полуночі, ідуть змерки мглами. Ігореві біг путь показує із землі половечеської на землю руськую, к вітчому золоту престолу. Погасли вечеру зорі. Ігор спить, Ігор будиться, Ігор мислю поля мірить від великого Дону до малого Донця. Кінь в полуночі. Овлур свиснув за рікою, велить князю розуміти. Князю Ігорю не бути. Кликнула, стукнула земля, зашуміла трава. Намети ся половецькії вздвигали, а Ігор князь поскочив горностаєм к тростю і білим гоголем на воду, вергся на борза коня, і скочив з него босим вовком, і потікся к лугу Донця, і полетів соколом під мглами, ізбиваючи гуси і лебеді на снідання, обід і полуденок. Коли Ігор соколом полетів, тогди Влур вовком потік, трясучи собою студеную росу, бо надорвали свої борзії коні.

Донець рік: «Княже Ігорю! Не мало ти величія, а Кончаку нелюбія і руській землі веселія». Ігор рік: «О Донче! не мало і тобі величія, леліявшу князя на вовнах, стелившу єму зелену траву на своїх среберних берегах, одівавшу єго теплими мглами під тінню зеленого дерева; стеріг ти єго гоголем на воді, чайками на струях, чернядьми на вітрах. Не так, – рік, – ріка Стугна, худу струю маючи, пожерши чужі ручаї, і струги розтерла на хащу, юноші князю Ростиславу затворив Дніпр темні береги; плаче мати Ростиславова по юноші князі Ростиславі. Унили цвіти жалобою, а дерево з тугою к землі приклонилося».

А не сороки заскреготали, на сліду Ігоревім їздить Гзак з Кончаком. Тогди ворони не кракали, галичі помовкли, сороки не скреготали; по лозах повзали тілько дятлове, (они) стуком путь к ріці показують. Соловії веселими піснями світ повідають. Мовить Гзак Кончакові: «Коли сокіл к гнізду летить, соколича розстріляєм своїми золоченими стрілами». Рік Кончак до Гзака: «Єсли сокіл к гнізду летить, а ми сокольця опутаєм красною дівицею». І рік Гзак Кончакові: «Коли єго опутаєм красною дівицею, ні нам буде сокольця, ні нам красної дівиці; то пічнуть нас птиці бити в полі половечеськім».

12

Рекши Боян, піснетворця старого веремена Ярослава, і ходи Святослава, – мовив Ользі, каганя подрузі: «Тяжко ти, голово, кромі плечій, зле ти, тіло, кромі голови, руській землі без Ігоря». Сонце світиться на небесі, Ігор князь в руській землі. Дівиці поють на Дунаю, в’ються голоси через море до Києва. Ігор їде по Боричеву до святої богородиці Пирогощої. Сторони раді, городи веселі. Півши піснь старим князям, а потім молодим (яли) піти. Слава Ігореві Святославичу, буйному туру Всеволоду, Володимиру Ігоревичу. Здорові князі і дружина, побораючи за християн з поганими полки. Князям слава і дружині! Амінь!

Примітки Ю. Романчука

Автор пише все: быти, были і т. д. замісць бути, були і т. д., тогда зам. тогди, новые сам. новії, половечеський зам. половецький, також хотел, споминал і т. п. Се я змінив на властиві українсько-руські форми: інших змін, іменно що до слів, виразів, я в сій статьї не робив (а робив такі зміни тілько в статьї «Замітки о руській літературі», писаній твердшим язиком).

Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 357 – 369.