Слави доньки

І. Коллар
переклад І. Вагилевича

7

Согласно дзвонять дзвонів гласи святі,

На день празничний строїться осада,

Цвітом дорогу стелить молодь рада,

К храму ся горнуть нідра, богом зняті.

І в моїм серці чувства перейняті;

В хіть збудяться там співи без розгада,

Бо, недбав же, се Лелика прорада,

Жеб кував в пути злоторозітляті.

Ледве вступив-єм – виджу в білій ризі

Се клячучого ангела при мені;

Духа мав в небі, а оченьки в книзі.

А коль пригнувся і головку двигнув –

Кого узрів-єм в преблагій годині?

Сю, що оногда при липі-м постигнув.

24

Малюй єй образ, же гарно ся сяє,

Як би строївся в ангела змінити

Й душу його темером узріти

Чрез ясноту тіла, що ся леліяє.

Оно к небесам да віра двигає,

А к землі – в чистій любві ся світити,

Однак не схоче чола розжурити,

Коль сміх приязно устки озіркає.

Два ся віночки на єй косах вийте,

В котрих, як в барвах дугових, прекрасних

Цвіти всіх вдяків і пір ся розтлійте.

Але в все вдохни ще слов’янське женьство

Через кисть свою, в черках шпарких, ясні

Се її твар – лиш худе подобеньство.

38

О полуночі, коль землю одіває

Пітьма і снігу опона студена,

Сліди по путі лишаю замедлена

Від тебе, котрій серце ме вибиває.

Тихенько всюди, но творці виспіває

Вітрові псалми сіверна Метлена,

Но колись місяць приязний з женена

Облака на мя блудне світло зливає.

О, світи, друже-яснотварю, тлючи

Се нічно-блудним питомим каганцем

На мою стежку, на Салев

[Саля – назва ріки.] ся в’ючи!

Бо хід мій не є крадіж або зрада,

Ні утіканцем, ані-м ти вигнанцем:

Провина всього Лелик є і Лада.

78

Ще спить! О, тихо, серце моє гласне,

Тихо, кроченя, мовчіте, пташкове;

І ви, той сойми сторожі-духове,

Летіте к горам – згасіть сонце вчасне!

Гріх зьде не дбати на времня опасне,

Невдяка – щастя минути готове;

Волю не довжи: поцілуй ружове

Личко пещене, цілуй чоло ясне!

Ледве же рука дрижуча зблизиться

З твари шовкові відкрити заслони –

В любім розгніві гнет із сну схопиться.

Триста полисків вергла в всі сторони:

Вздрить смілка – очі голубі склонила,

Пещено стиха «Добрий день!» повіла.

161

О, древніх злотих тих слов’янських часів,

Отже сю землю колись украшали!

О них пімнути, хоть їх числували

Неприятелі, – нельзя без ужасів!

Ключів і замків, шибеничних рясів

Тогди не знали – же ся дивували

Вельми сим річам, коль їх виджували

Були у своїх німчителів-сасів.

Не знані були їм крадіж, облуда,

Жебрак, присяга ані преступлення;

Родичам, старцям – від молоді чтения;

Всюди співання і людська принуда,

Столи все повні, хіть про гостей пріє…

А тепер горе: все ся опак діє!

242

Не токмо ім’я святе отчой власти

Краєві сьому, в котрім обитаем, –

Праведну волость токмо в серці маєм,

А сесю нельзя бити ані красти.

Днесь або завтра злобно врагам впасти

На землю – і мир в ярмі побачаєм.

Предці, коли ся духом поспрягаєм –

Волость є ціла, в зв’язку кождой части.

Веський почесний в благоноснім числі –

Є і гай, овин, ріка та хижина,

Котру дід лишив для внука і сина.

А в нерозборних питомостях черзі,

Котрих не ткнути захланності мерзій,

Суть лиш бесіда, звичаї і мислі.

258

Все, вірте, маєм! Дебелою сяєсь –

О співвластелі, браття мої милі, –

Се, що лиш межи великі, доспілі

В чоловічестві народи саджаєсь.

Земля і море під нами площаєсь;

Золото, срібло, руки преумілі.

Бесіду, співи маємо дзвенілі,

Токмо нас сворність і освіт цураєсь.

Дайте се з духом ворошно-славості –

А тоді відтак вам народ узріти,

Який не бував ще в древній прежності.

Впосередині межи греком, бритом

Буде ся наше ім’я мрокотіти

На вселенності склепі звіздокритом.

325

Коль токмо мислю о нашім народі,

О його честі і превеликості,

Але лукаво в зломки і дрібності

Порозриванім в загубній невзгоді,

Улеглім баші, царю, воєводі,

Крілю; як лелит, все в сумній темності,

Тогда се кличу (дух повний жалості)

Послі Ісая, в печальній пригоді:

«Розмножив нарід сей єсь си, о Пане,

Лише не збільшив-сь години веселі!»

А при тім сльоза з ока мого кане.

Се-бо над веський мир поругування –

На велик нарід двиглися в дебелі…

Лиш не помкнули ціломудрування!

Примітки

Вперше надруковано у ЗНТШ, 1906, т. 70, с. 173 – 176.

Автограф зберігається в ЛНБ, архів І. Вагилевича, п. 2, од. зб. 19. Назва, що стоїть у автографі, – «Винятки з «Слави доньки» Івана Коллара, переложені на юго-руське наріччя» – належить перекладачу.

Подається за автографом.

Подається за виданням: Українські поети-романтики – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 399 – 402.