Суд Любушин
В. Ганка,
переклад І. Вагилевича
Гей Волтаво, чому мутиш воду,
Чому мутиш воду срібропінну?
Чи тя люта розволновала буря,
Засипавши тучею ширі неба,
Ополокавши глави гір зелених,
Виполокавши злотопіску глину?
«Як же бих я води не мутила,
Та коли ся вадять рідні браття,
Рідні браття о держави вітні.
А вадяться круто межи собов
Лютий Хрудош на кривій Отаві,
На кривій Отаві злотоношій,
Стаглав храбрий на Радбузі зимній –
Оба браття, оба Кленовичі,
Роду старого Тетви Попелева,
Іже прийшов з полки з чеховими
В сі буйні землі через три ріки».
Прилетіла дружня ластівонька,
Прилетіла від кривой Отави;
Сяде на віконце розложисте
В Любушинім вітнім сідлі,
Сідлі вітнім, світлім Вишеграді,
Ридає і нарікає смутно.
Коль то вчула її рідна сестра,
Рідна сестра в Любушинім дворі,
Просить княжну внутрі Вишеграда
На порозі уставити правду,
І призвати її брати оба,
І судити їм та по закону.
Каже княжна виправити посли
По Зутослава від Любиці білой –
Тамка, де суть дубровини юні;
По Лютобора з Доброславська грунка,
Де Вірлицев Лаба ся напиват;
По Ратибора від гір Креконоші –
Тамка, де Трут ізгубив сань люту;
По Радована від Камінного Моста,
По Ярожира від берд стокотечних,
По Стрезибора від Саджави ладной;
По всі кметі, ляхи і владики,
І по Хрудоша, і по Стаглава – браті,
Розваджені о держави вітні.
Як ся зняли ляші у владики
В Вишеграді, в Любушинім сідлі,
Каждий вступив по родові своїм;
Вступить княжна в білесенькій ризі,
Вступить на столець вітний на сойм.
Дві премудрі діви виступили,
Виучені в віщбах витязевих:
У одной суть «Дошки правдодатні»,
У второї – меч, кривди караючий;
Против ним поломінь правдозвіща,
А під ними святосудна вода.
Почне княжна з вітного злотого стільця:
«Мої кметі, ляші і владики!
От де браттям розв’яжіте правду,
Которі ся вадять о держави,
О держави вітні межи собов.
По закону вічноживих богів –
Чи будуть обом ворошні власті,
Чи ли ся розділять рівнов міров?
Мої кметі, ляші і владики,
Розв’яжіте мої виповіді,
Єсли будуть у вас по розумі;
Як не будуть у вас по розумі,
Уставте їм нове вигадання,
Щоб змирило розваджені браття».
Кланялися ляші і владики
І почали тихо говорити,
Говорити тихо межи собов
І хвалити виповіді її.
Встав Лютобор з Доброславська грунка
І яв таке слово говорити:
«Славна княжно з вітного злотого стільця!
Виповіді твої розмислили-смо.
Збери гласи по народу свому».
І збирали гласи діви судні,
Збирали їх у святі судини,
І дали їх ляхам прокликати.
Встав Радован від Камінного Моста
І яв гласи числом проглядати,
І вічину прокликати в народ,
В народ, к розсудженню на сойм зібран:
«Оба рідні браття Кленовичі,
Роду старого Тетви Попелева,
Котрий прийшов з полками з чеховими
В сі буйні землі через три ріки!
Ізмирітеся так о держави,
Що будете оба ворохом владати».
Встане Худош від кривой Отави,
Жовч ся йому розлила утробов,
Тряслися лютістю всі сустави;
Махнув руков, заревів ярим туром:
«Горе пулькам, як к ним змія влізе,
Горе мужам, котрими жена владає!
Мужу мужами владати подібно.
Первенцю держави дати – правда!
Встане Любуша з вітного злотого стільця.
Рече: «Кметі, ляші і владики!
Чули-сте ось доганення моє?
Судьте самі по закону правду,
Уже не буду вам судити звади.
Звольте мужа, межи собов рівного,
Котрий би владав вами залізом, –
Дівоча рука на вас к владі слаба».
Встав Ратибор від гір Креконоші
І яв таке слово говорити:
«Не хвально нам в німцях йскати правду.
У нас правда по закону святім –
Її ж принесли вітці наші
В сі буйні землі через три ріки…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Всякий отець челяді воєводить:
Мужі орють, жони руби шиють.
А сли умре голов челядина –
Діти всі статком ворошно владять,
Владику з роду вибираючи,
Котрий для повзні на сойми ходить,
Ходить з кметьми, з ляхи, владиками».
Встали кметі, ляші і владики,
Похвалили правду по закону.
Примітки
Переклад із «Зеленогорського рукопису». Вперше надруковано у чеському науковому журналі «Časopis ćeskeho Museum», 1838, т. 3, с. 409 – 413, у статті Яна Православа Коубека. Автограф невідомий. Передруковано у вид.: Шашкевич Маркіян, Вагилевич Іван, Головацький Яків. Твори, с. 176 – 178.
Подається за першодруком.
Подається за виданням: Українські поети-романтики – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 396 – 399.