4

Марко Вовчок

Прожила Галя такеньки цілу зиму холодную, сидячи вечорами під скосяним віконечком, дивлячись на луку у сніговій пелені, білій та гладенькій, без шляхів, без слідів округи, окрім тієї стежки, що попоходила сама Галя, ходячи на роботу.

Часом Галя заспіває пісеньку яку-небудь, що перейняла, роблячи з іншими веселими дівчатами вкупі. Заспіває Галя пісеньку й довгенько співає, підперши втомленою рученькою свою самотненьку головоньку.

Часом їй здавалося, що от хтось зазирнув у її віконце, от-от хтось пробіг мимо, от-от хтось стукнув, – се або місяць вирина з оболока, або вільний вітер пронесеться лукою, або мороз ударить. І Галя почала дожидати самотніми вечорами, коли місяць зазирне у віконце, вітер пробіжить мимо хатки або мороз постукає, і звикла дожидати сеє й приймати, наче гостей дорогих та любих.

І такеньки проминула уся зима, а за зимою весна прийшла теплая, свіжая, квітуща… Лука зазеленіла, груша з зломленою верховиною біля хатки вбралася у листву й почала тихенько шелестіти ранками, як ранковий вітрець повівав, і зашумів гай по горах округи, і засинівсь і розливсь Дніпро й далеко заточивсь у луку розливним затоком, і налетіли птахи з теплих країн, заспівали й защебетали.

Одного вечора весіннього сиділа собі Галя коло віконечка у своїй хатці й співала. Вона була раденька, що весна настала тепла з квітками та з пахучими зіллями, і для того вона голосніш і веселіш того вечора співала. Коли разом щось мигонуло проти віконця; Галя глянула на небо – на небі мріли зорі ледвенько, – знов щось мигонуло та й заступило вже віконце. Галя побачила чоловіка, стрепенулася, злякалася і дивилася на його цілими очима. Проти неї стояв молодий і хороший козак. Стояв і питав:

– Дівчино, чи тією доріжкою у місто зійти?

– Тією самою, – одказала Галя йому.

– І добре! – промовив козак.

Так хоч було «добре», однак же він ще стояв під Галиним віконечком і то на неї задивлявся, то знов у хатинку зазирав. Галин переляк минув, та серденько билося від диву та від несподіваного, негаданого того…

– І я просто-таки цією стежкою потраплю до міста? – спитав знов козак, постоявши.

– Просто втрапите.

Розпитавсь козак і про те, що просто втрапить у місто, а все ще його ноги не несли від Галиного віконця.

– Чи не буде ваша ласка дати мені водички іспити? – попрохав козак.

– Зараз, – одказує Галя й зараз дала йому водички у віконечко.

Козак іспив водички.

– Спасибі, дівчино, – каже, – яка вода славна! Це з Дніпра берете?

– Ні, з криниці.

– А де ж тут у вас криниця?

І козак почав оглядатися та озиратися у вечірній млі та вишукувати криницю.

– Далеко, на луці, он там під горою геть, – показувала йому Галя.

– Чудова в вас лука цяя: і Дніпро шумить, і дерева округи, і гори – свіжо, благодатно! Хороше, мабуть, вам тут жити?

Галі й самій разом чогось здалося, що тут і управду життя таке, що й не прирівняти його до іншого, й Галя одказала козакові.

– О, жити тут славно!

– А до міста чи ви частенько ходите? – спитав козак.

– Щодня ходжу.

– Щодня? На роботу, чи що?

– Еге, на поденщину.

– Що ж, роботи маєте досхочу, мабуть? Добра робота?

І Галі знов здалося, що й справді робота добра, й Галя одказала козакові:

– О, добра робота!

– А чи рід у вас є в місті? – питавсь козак-любознайка.

– Ні, в мене нікого нема в місті. В мене жодної родини нема. Я сирота.

– І самі живете тутоньки?

– Сама живу.

Здається, так уже трошечки вони розмовляли, і трохи ‘дно ‘дному сказано, а багато часу вплило. Зорі легш та легш усе мріли, наче входили усе дальш у синє небо; стало свіжіти, з Дніпра потягнув вітрець і з того берега переніс пахощі там квітущих тополь. Не козак і не Галя схаменулися, що вже близько світання, а наддніпровська чайка почула й пронеслася з кигиком понад Дніпром.

– Прощавайте! – промовив козак.

– Прощавайте! – промовила Галя.

І пішов козак шляхом у місто.

А Галя, провівши козака очима, ще довгенько проводила його мислоньками, поки аж забулася коротеньким сном до ранку, тут-таки коло віконечка, схилившись головкою на складені рученята.

Як вона прокинулася, пломенистий сонячний промінь задав їй світом у вічі несподівано – вона проспала ранкову зорю – от тобі маєш! І Галя засміялася небувалому випадку й почала поспішатися на роботу і, вмиваючись, вона впустила кушнець з водою ненароком і відра вивернула невмисне і усе сміялася сама із собою, затим, бачте, що усе якось виходило несподівано, негадано, неждано, разом…

Швиденько йшла Галя на роботу, а ще швидше билося її сердечко, а ще швидше вироювалися мислоньки… Уявлявсь їй самотній, весінній вечір коло віконечка, своя самотня пісенька, весіння теплиня й мла, й свіжість, і зорі мріють… й разом заступлений світ у віконці, і молодий козак… так разом-разом… такеньки несподівано!

Того дня Галі вилучилося робити на городі вкупі з другою молодицею, що вона з нею й перш часом укупі робила та балакала про людську бідоньку та напастоньку, тугу розділяла, лишенько тішила.

– Хоч ляж та й вмирай! – каже ця молодиця, як вони узялися полоти.

– О, що це ви говорите, любочко! – покрикнула Галя.

– Що ж я говорю! Що є, те й говорю!

І справді, ця молодиця не мала вже рясту топтати – суха, бліда, змождена.

– Ні, ні! – каже Галя, – ви не горюйте! Як знати, що вилучиться, що буде, випаде уперед!

– Що ж буде? випаде? – перехопила молодиця. – Нічого, окрім біди та лиха!

– Ой, ні-ні! – покрикнула Галя, – усе може бути… усе! Не дожидаєш зовсім, не чаєш, не сниш і разом несподівано-нечаянно…

І Галя покинула полоти й оглянулася округи, наче от стріти готовенька щось несподіване.

– Еге, буде тобі: лихо та ще з лишком! – промовила молодиця.

– Чого-чого не бува! – защебетала знову Галя. – Усе вилучається! Усе може бути!

І Галя подивилася з усміхом на сонечко, що гралося понад нею, наче думаючи: «Скотись ти зараз на землю, яснеє сонечко, так я не дивитиму теперки, – навіть рученьки підставлю, не боюся!»

А молодиця промовила:

– Годі тобі, дівчино! Ти розкажеш такого, що на вербі груші, а на сосні яблука ростуть!

І ввечері дома, сидячи коло свого віконечка, Галя думала про те, що все може бути й вилучитися, що усього треба дожидати несподіваного та негаданого, і всміхалася і, здається, одважно та веселенько дожидала усього того; та як уявилася висока постать по дорозі до хатки, Галю пойняло гарячим наче жаром і зимним холодом. І що ближче підходила висока постать, то жар гарячій її понімав, а холод зимніш. І як учорашній козак став коло віконечка й сказав їй «добрий вечір», Галя на одвіт йому ледве вимовила свого «доброго вечора».

На цей раз козак не питавсь дороги, а підійшов як знакомий, гуляючи, і повів розмову про те, що се за місто Київ – красне та велике, й оповістив про те, що він недавненько ще сюди приїхав з товаришами на дива усякі подивитися, розважитися і що дуже раденький з того, що приїхав… І справді вбачалося, що козак раденький. І Галя раденька.

По тому він сповістив, як приблудивсь до зеленої луки уперше. Товариш, бачте, позначив йому під місто де зобачитись, та він, товариша шукаючи, не знайшов – загледів луку, Дніпро, – схотілося йому понад Дніпром лукою пройтися, він і пішов, – і бачить – хатка, і подумав: чия се хатка тут стоїть? І почув Галину пісню, – слухав-слухав та й підійшов під віконечко…

І хоч козак не додав, що він раденький, що підійшов до віконечка, тільки сеє і без козацького слова вбачалося. І Галя раденька.

По тому він оповістив, що він теж сирота, теж нема роду й плем’я, що він козак з далекого села Глибова, звуть його Михайло Нарада (тут він спитав, як зовуть дівчину, і дівчина йому каже «Галею»), що село його велике й багате, там дві церкви в них, хати все славнії, успліш, упоспіль сади; село на горі, а попід горою той самий Дніпро шумить, що й попід Києвом; що люди в них усе хорошії, дівчата штучно та гарно сорочки вишивають.

Галя слухала-слухала-слухала, й пізненько вони розсталися. І Галя не заснула цієї ночі, а просиділа до ранку під віконечком і так їй істненько, наче у сні снилося велике, білеє село на горі, у зелених садах, дві церкви високі з золотими хрестами, синій Дніпро попід горою; снилися люди тамечки з такими-то вже приманчивими обличчями, що таких вона ніколи ще не стрічала; дівчата такі чепурнії та любії, що таких вона ще зроду не бачила. І наче весінній тихий, пахучий вечір і далеке село снилося їй без гомону, без шуму, – хоч живе, – і нічого не чутно було ніде-ніде, окрім що билося своє власне сердечко дуже.

Козак почав учащати щовечора, і в них велася мова й розмова трохи що не до світання. Галя вже знала, що козакова хата стоїть недалечко від церкви, з віконечок видко Дніпро і далеко гори округи й гаї, що в його сад величенький і має він теж пасіку…

І дізнала Галя теж усякі різні й многі тривоги та радощі, та тугу, та щастячко, невідомісінькі їй до того часу. З тієї години, як вона несподівано признакомилася з козаком, Галя усе дожидала чогось особливого, сміло та весело дожидала вона, та разом же з тим далося навзнаки їй, як дожидати сподіваного. Спершу вона було сиділа біля віконця й дожидала, а там уже незносно стало їй сидіти спокійненько, коли душа її уся порушалася, серденько колотилося і дух займався, захоплявсь – вона починала ходити та проходжати по луці, зривала квіти, що попадалися, з опалом впивала їх пахощі, наче лікарствечко від нетерплячки – то вона йшла у цей бік, то в другий, то стояла на одному місці, поки аж козак Нарада не виявлявсь на дорозі.

Одного разу повернулася вона з роботи і застала козака вже на луці коло хатки, і зараз він до неї промовля:

– Я прибираюся додому їхати.

Галя збіліла, спахнула й знов змертвіла і нічого не примогла йому одмовити.

– Галю, будь мені жінкою та поїдьмо ізо мною, – каже козак.

І тоді Галя нічого не примогла йому промовити.

Та згодом зате ж як вона щебетала, плакала й сміялася, червоніла й блідніла від свого щастячка.

І у першу-таки неділю після цього вечора Галя у свіжому вінку, рука із рукою з козаком Нарадою, пішла до церкви рано-ранесенько, без дружок і без сватів, без роду й без друзів, удвох самі, і повінчалися собі любенько.

І того вечора таки недільного з Києва виїхав славний новий віз, запряжений двома міцними волами. На возі сидів гарний козак молодий, що йому, мабуть, добре було жити в світі, а коло його близесенько-близесенько сиділа молода козачка у білій намітці, – о, яка ж хороша, щаслива козачка! І поїхали вони шляхом до села Глибова.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 389 – 394.