7

Марко Вовчок

– Коханий, – говорить Галя, – а що як справді нападуть на нас розбійники?

– Боїшся, Галю? – пита козак.

Галя не боїться, а як бо нападуть?

– Не бійсь, моє серце, то все верзіння, – говорить козак. – Бувай собі спокійненька, Галю!

– О, ні, я не боятимуся, коханий! Я не боюся, – одказує Галя.

І їхали вони далі темним гаєм та усе щасливі розмовляли про щастячко. А гай усе темнів, і Дніпро усе шумів бистріш. Спершу оступав гай шлях, і їдучи вони чули пахощі гаєвих квіток, потім гай наче разом знявсь і по обох боках виситься голе каміння, а на них, наче настромлені стріли, сосни чорні, – а внизу назустріч їм б’ється Дніпро, нагло завернувши свою хвилю круто в щілину. Тільки що встигло мигонути проти очей їм усе те, як на їх кинулася орда людей. Міцнії руки спинили віз, вхопили Галю, притиснули козака.

Галя примогла тільки скрикнути; боротись почав козак…

Недовга боротьба: хтось один упав і застогнав, а за тим огульний вигук яросливий, і козак зашатавсь і впав коло Галі. У жаху вона схопила його і притулила до себе; у ляку чула вона, що тепла кров поливає їй руки… Уся орда побивалася коло вбитого товариша й чулися слова: «Не дихає! Мертвий!» І страшний плач чувсь, і глухе питання: «Де поховати лучче?» І ступа у той і у той бік, пошукання, і рили землю, і викидали землю з ями…

Ніч минала, усе округи світліша. Кров, що вливала руки, сякла, холоділа; здалеку поза деревами копали яму й мигшили люди – близько нікого…

Та от хтось наблизивсь. Ще у більшому жаху Галя міцніш притулила до себе козака свого й поглянула… Коло неї стояв молодий парубок, наче квітка в’яла, і здавалося, жалко йому було Галі, та як зглянулися їх очі, він затрепетавсь разом і хутко спитав:

– Звідки ти? чия ти?

– Я сирота, – одказала Галя. – Я живу сама одна коло Києва, у хатці на луці… Ні, ні-бо, не те… Я заміж пішла, і от мій козак…

– Галю, – промовив парубок, трохи не падаючи коло неї, – Галю, сестрице! Чи ти пізнала свого брата меншого?

– Ох, братік милий! Се ти! Здоров був! Здоров був! Чому ж так барився, довгенько не приходив? – Вона схилилася до його і багато й гаряче його цілувала, усе не пускаючи з рук свого козака, а далі спитала: – А де ж другі брати? Чому се ви так довгенько не приходили? Де ж брати?

Наче вменшився її жах і страх; вона пильніш подивилась округи. Менший брат покликав других братів, і вони прийшли з-поза дерева.

– Се наша сестра Галя! – каже їм менший брат.

– Се я, братіки рідні! – промовила до їх Галя, та вони чогось не підходили до неї вітатися, й старшого брата зовсім не було поміж ними. І обличчя в них такі страшні, такі чудні… жах знов напав Галю!

– Де старший брат? – спитала вона. – Де він! – Жах усе більш та міцніш її понімав і посягав, і з почину вона нічого не здолала зрозуміти, потім далі все вже зрозуміла, усе побачила і розібрала.

Вона бачила старшого брата мертвого під дубом і знала, що забив його Михайло її. Вона була на похороні й бачила, як старшого брата опустили вкупі з її Михайлом у глибоку яму, всипану листям, і вона прощалась з обома… Та чудно якось усе змішалося в неї у голові і навіть якось чудно очі бачили й уха чули: то вона думала про іграшки з братами на луці, про покійну неньку й нагле уявлялась у думці молодиця з дитиною смілою та веселою на руках у вбогому хуторочку, що маками закрасивсь, і, усміхаючись, показувала шлях який; то йшла вона з церкви і прислухала Михайлового голосу, то Дніпро своїм плеском усе поглушав; то чулося їй – стогнуть, бачилося – голе каміння, темні гаї, – а разом вечір весінній – чаруючая квітуща свіжість і в далю-далі велике біле село на горі…

То усе живе, одрадісне й дороге, – то усе мертве, поховане дороге… Вона дожида-дожида до себе жениха, вигляда його, вловляє голоса його, а коло неї менший брат разом знаходиться, проти неї його вже мужнє та знайоме обличчя, і вона йому всміхається й дуже раденька… А от і всі брати сидять рядочком на землі, тільки нестає старшого, нема старшого…

Нагле якийсь світ наче – і пам’ять, і розум, і жах знов напада, пійма і посяга, і в жаху вона кидається бігти і біжить-біжить до Дніпра і в жаху вкидається у Дніпро. За нею брати по сліду, та Дніпрова хвиля вже далеко понесла сестру и розбила на гостре каміння, й дарма брати ходять понад берегами, – у бистрих нуртах нічого не видно, опріч одкиду неба ясного, гаїв та шпилів округи.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 398 – 400.