4

Марко Вовчок

Знов ідуть дні за днями і часи за часами, і що день, що година, то більше усе вісток, більш та більш чуток про розбійників у Чорному лісі.

Справді, чудні та небувалі се розбійники уявилися і чудний і небувалий вони теж розбій правили: що попадавсь їм багач у руки – вони його оббирали, попадався вбогий – вони його наділяли; нікого не забивали, не різали. Теж чудний та дивний в їх отаман був: ішла чутка, що така була краса його невиписанна, невимальованна, невимовленна, що не можна словом розказати, ані пером описати, та славили, що не можна й очима було надивитися, бо сліпила вона, як те сонечко пломенисте.

Їхала, кажуть, одна скупа пані і везла з собою усі свої скарби великі – така вона скупа була, що ніколи зроду не розлучалася з тими скарбами своїми ні вдень, ні вночі, – їхала вона Чорним гаєм і попалася розбійникам. Оступили її коляску, возниць, її слуг, убік, говорять до неї: «Пані, гроші віддавай!» А пані страшно закричала та несамовито на весь гай темний і учепилась руками, немов залізними кігтями, у своє добро – не дає. Хотіли в неї відняти, відібрати, так тільки хрумають її старі пучки, а не відриваються, і очі хижі блискають у світі місяцевому, наче в хижої, голодної вовчиці.

Виходить тоді отаман сам з пущі і промовляє до неї: «Віддай, пані, гроші! Пожила ти у золоті, у розкоші, буде вже з тебе: дай іншим!» Як глянула пані на отамана, то навіть скарби свої з рук впустила: як блискавиця вразила її та краса чаруюча – впала пані без пам’яті, бо скупощі її аж за серце вхопили, а та краса збавила силу всю.

І їхала теж молода дівчина багата з братом своїм і теж попалися розбійникам. Брат був чоловік хоробрий, – оглянувсь округи – гай стоїть стіною чорною одусюди, одусюди обступили люди високі, кріпкі, міцні; бачить він – негарне діло, а таки дума собі: спробую одбиватись! «Сиди тихенько, сестро, – каже сестрі, – не бійся», і, обертаючись до розбійників, говорить: «пропустіть, люди добрі!», а вони йому на теє: «давай гроші, багачу!» Сестра вже чи жива, чи мертва сидить. «Нема в мене про вас грошей!» – одказує брат. «Давай-бо по волі, а то візьмемо силоміць», – грозять вони йому і ближче підступають.

Сестра заплакала, закричала і затулилася руками. І чує вона поміж гомоном, говіркою та сваркою – чийсь голос її вговоряє: «Не плач, дівчино, і не бійсь!» Хутенько відняла вона руки від личка і глянула, хто поперед нею стоїть, – і вже довіку з пам’яті в неї не вийшла та краса чудова. Страх її і жах минувсь увесь, і такий спокій обійняв її, що хоч жити, хоч помирати зараз усе те зарівно. Вона склала руки, дивилася та слухала.

Одібрали гроші в брата та й пустили їх. «Багато вбогих бідолаків у світі нищить голод і холод – пам’ятайте!» – промовив той голос самий, що вговоряв дівчину: «не плач, не бійся», – отаманів голос.

Ніхто в дівчини не зняв з шиї доброго намиста з Дукачами – вона сама зняла його й кинула отаманові під ноги, і чула від його: «спасибі, дівчино!»

З того ж часу все для дівчини якось наче помарніло й пов’яло: і місця, і обличчя всі поробилися без цвіту і без квіту наче. Каже дівчина отцю й неньці: «Тату, мамо! піду я у монастир!» і пішла у черниці.

А брат її, не кажучи слова, не давши віди жодної отцю, ані матері, ані приятелеві, ні товаришеві, зібрав усе добро, яке собі мав, покинув усю придобу, залишив і спокій, втік і пристав сам до громади у Чорному лісі.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 432 – 433.