Сонячна машина доктора Рудольфа

Володимир Винниченко

Сад гарячим запашним диханням стрічає доктора Рудольфа. Здоров, здоров, любий, тихий, кудлатий шепотуне!

Весело й нерівно тріщить пісок під ногами доктора Рудольфа. Лице, шия, груди пашать сонцем; мокрі пасма волосся темніють над очима, в зубах покручується листок, у руці похльоскує прутик.

Пані Штор робить усім знак очима й замовкає. Всі вдають, що розмовляють про щось байдуже, і, не хапаючись, повертаються лицем до доктора Рудольфа. А прутик собі потьохкує листик покручується, розпатлана голова весело то схиляється на лівий бік і ніби пірнає, то випростовується. Пірнає й випростовується.

– Щось, мамуню, може, їсти мені знов принесла? Га?

Тут її світлість принцеса, тут графиня, граф Адольф, а він обнімає мамуню за плечі, гладить гарячою рукою по щоці в сміється своїм чудним сміхом, лукавим, незвичним, моторошно-щасливим. На принцесу, на графиню з сином дивиться собі одвертим, сміхотливим поглядом і вітається вільно, майже недбало. І ні тіні звичайної соромливості, стриманості, мовчазності!

Пані Штор струшує з плечей його порох і налиплу траву, а очі скоса, серйозно-допитливо обводять розпалене, наділоване сонцем лице.

– Я сьогодні чудесно пройшовся, панове! І, знаєте, зробив масу цікавих відкриттів. Наприклад: щастя – така надзвичайно рідка, ненормальна річ у людей, що того, кому вона попадається, вважають за ненормального. Правда? Га?

І доктор Рудольф по черзі обводить усіх лукавими, сміхотливими очима.

– Правда, мамуню? Щастя – то ненормальність, оп’яніння або божевілля. Як ти думаєш? І я тільки сьогодні, мої панове, зрозумів як слід, через що люди п’ють: вони хоч трошки хочуть наблизити себе до щастя. Але на щастя п’яного дивляться з посмішкою, бо знають, що його «ненормальність» мине, але на щастя «божевільного» – серйозно, з острахом, із жалем, з ніяковим усміхом. От, наприклад, як ви всі на мене. Правда?

І доктор Рудольф раптом весело, радісно, закотисто сміється, дивиться знову по черзі всім у зніяковілі обличчя, знову обнімає матір.

– А дозвольте спитати, Руді, – м’яко, обережно посміхається граф Адольф, – яка причина вашого щастя?

Руді іскристо пильно дивиться в лице графові Адольфові.

– Секрет. Не можу сказати. Тепер не можу. Потім, може, скажу. Навіть напевне, неодмінно скажу! Розуміється, скажу. І тоді й ви будете щасливі. І ви будете «божевільні», «п’яні», «ненормальні». Правда, правда! Запевняю вас! І всі люди! А тоді що вийде? Коли всі стануть «ненормальними», то ясно, що ця «ненормальність» стане «нормальністю». От яка річ виходить, мої панове!

І очі не то з насмішкою, не то із щирим захватом знову всіх по черзі обводять. І знову на крихітний, непомітний мент трошки довше затримуються в пильних, похмурених, зелених очах під червоним палаючим волоссям.

– О, це було б, розуміється, чудесно, коли б усі люди стали щасливі, – перебільшено зітхає маленька графиня, – але нам усе ж таки хотілось би знати, Руді, про ваше щастя. Ми дуже радіємо, що ви… такий веселий, милий, але…

– Але чого ви божевільний? Правда?

Руді відверто, ясно сміється, а графиня робить жест протесту, хоче щось сказати, але доктор Рудольф раптом сильно відкидає вбік прутика.

– Ex, нехай буде! Я хотів іще кілька днів почекати. Та треба ж нарешті заспокоїти мамуню. Добре, я готов роз’яснити вам причину мого щастя. Прошу, панове, до моєї лабораторії. Прошу! Тільки я хотів би, коли так, щоб і мій батько та його світлість, граф Елленберг, були при цьому. Люди, які дали мені життя й змогу досягти щастя, перші мають право на звідомленість од мене.

– Ми зателефонуємо їм із лабораторії, Руді.

– Ага, правда! Розуміється!

Доктор Руді раптом підводить голову до неба, дивиться на вікна робітні.

– Сонце ще є? Чудесно.

В лабораторії повно червоного сонця, нагрітого духу саду, дзижчання бджіл та ос, що в’ються круг квіток, порозставлюваних на підлокітнику, на столах, стільцях, полицях. Лабораторія, пасіка чи оранжерея?

Доктор Рудольф зносить стільці з усіх кутків, підсуває фотель принцесі, часто поглядає в куток за пальми, кудовчить волосся, про себе лукаво посміхається.

Граф Елленберг і Ганс Штор приходять разом: один – жовтий, великий, костистий, із широчезною, згорбленою спиною, повільний і суворо-насмішкуватий; другий – рівний, чорний, строго-поважний. Граф сідає поруч із князівною, а Штор стає поруч із стільцем пані Штор – сісти він нізащо не хоче: це нарушення Вічного Порядку – слуга в присутності хазяїна повинен стояти.

Доктор Рудольф обома руками завзято зачісує волосся назад, обводить аудиторію мокро блискаючими очима, посміхається так, як людина, що має ошелешити своїх ближніх, і раптом рішуче стріпує всією головою.

– Панове! Я, власне, сам почуваю, що я – як п’яний. І тому ви, ради бога, не дивуйтеся на мене. Я зараз вам усе скажу й покажу. Але ви… Ну, та що там багато казати!

І, круто повернувшись, доктор Рудольф швидко шкандибає в куток за пальми.

Принцеса Еліза сидить рівно, строго зібравши брови. Старий граф, нахиливши голову, дивиться в підлогу. Пані Штор із надією й тривогою пильно слідкує за кожним рухом сина мовчазними великими очима. І ніхто не дивиться нікому в очі, ніхто не говорить ні слова.

Руді виходить із-за пальми з чорною чудною скринькою в руках, подібною чи до фотографічного великого апарата, чи до писальної машинки, закритої накривкою. Збоку в скриньки корба, як у млинка до кави, спереду виступає невеличкий комин із круглим склом на кінці; дійсно, ніби фотографічний апарат для фотографування неба.

Доктор Рудольф обережно ставить скриньку на стіл, дбайливо поправляє її, оглядає з усіх боків, злегка крутить за корбу, здмухує порох із скла.

– На скло треба буде накривку, – бурмотить він для себе. І, випроставшись, ясно загоряється очима, кутиками уст, кінчиками рівних білих зубів.

– Панове! Це – Сонячна машина. Для вас це слово нічого не каже? Розумію. Розумію. Охоче розумію. Ну, так дозвольте вам сказати, мої панове, що Сонячна машина є такий апарат, який усуває зайвих посередників між людиною й сонцем у її годуванні.

Шестеро пар очей дивляться не кліпаючи, не міняючи виразу – значить, не розуміють.

– Не зовсім ясно? Розумію, розумію! Цебто іншими словами, панове, Сонячна машина дає змогу людині годуватись самою рослиною – травою, листям, сіном, соломою. І не якоюсь спеціальною, не думайте, ради бога, а простою, звичайною травою, якою живляться коні, корови. Навіть більше, навіть більше: Сонячна машина всяку рослину, навіть соснові глиці, кропиву, бур’ян, колючки – все робить цілком придатним до вжитку людини.

В очах уже рух: увага, здивування, недовір’я, нерозуміння. Князівна Еліза перехиляється вперед.

– Ви розумієте, панове, що можна сп’яніти, добившися цього? Га? Розумієте? Мамо, ти розумієш тепер, що мені зовсім не потрібно було їсти трупи свиней, телят, курей і т. ін., які ти мені присилала? Розумієш, що моє божевілля не таке вже страшне? Га? Що?

Принцеса Еліза широкими, немов зляканими очима дивиться на чорну скриньку. Граф Адольф м’яко простягає до Рудольфа руку.

– Вибачте, Рудольфе, може б, ви роз’яснили нам докладніше…

– Ах, розуміється! Простіть, будь ласка. Звичайно, я це зараз же… Я розумію, ви не можете так повірити. Ха-ха-ха! Це не така вже звичайна річ, щоб повірити на слово. Тільки я ж кажу, я ніби трошки п’яний. Але, розуміється, я зараз вам усе чисто, як слід, детально… Ви не бійтесь, ваша світлосте, мої бджоли не кусаються. Ви тільки не махайте на них руками – і ні одна не зачепить… Так от, дорогі мої панове… Ідея дуже проста. І не нова. Спроби робили вже давно різні вчені. Словом, ні на яку новину самої ідеї абсолютно не претендую. Ані крихітки. Ідея ж така: як увільнити людину від залежності від її їжі, як звести боротьбу за фізичне існування до найменшого мінімуму. Як? Мій хід думок такий: джерело всякого життя на землі – сонце. Значить, сонце – це їжа людини. Але між людиною й сонцем є кілька посередників: рослина й тварина. Чи не можна увільнитися хоч від одного? Чи не можна приймати сонячну енергію без них, так, як приймають вони самі, рослини й тварини? На цю ідею я витратив вісім років. І нічого не добився. Нічогісінько! Наша наука ще не має способів уводити сонячну енергію в чистій формі просто до людського організму як годувальний матеріал. Посередники ще потрібні. Я певен, о, я цілком певен, що через кілька років цей незграбний апарат буде здаватися смішним, зайвим, що ми навіть рослин не будемо потребувати й будемо годуватися безпосередньо сонячною енергією. Але поки що цей апарат є все ж таки необхідний. І мені хочеться думати, навіть корисний. Навіть трошечки корисний!

Доктор Рудольф із тріумфуючою скромністю кладе руку на чорний, досить, справді, незграбний апарат.

Сонце косими проміннями якраз над головою принцеси натискає на протилежну стіну – і стіна від натуги стримати сміх червоніє. Бджоли скупчено, буркотливо дзижчать у квітках, висячи на них, як акробати. Зелені похмурі очі невідривно, вишукуючи, чекаючи, влипли в запалене, блискаюче потом і щастям обличчя.

Цей апарат, дорогі мої панове, є визволення людини від теперішніх способів годування! Людина перестає бути м’ясоїдною твариною. Кінець! М’ясо як посередник між сонцем і нами тепер непотрібне. Тільки рослина! Ви ждете, розуміється, доказів, пояснення? Масте рацію, масте. Легко сказати – рослина. Ану, спробуйте їсти траву без цього апарата! Отже, я вам зараз коротенько, але ясно, викладу всю ідею мого винаходу.

Ллє п’яні люди тратять чуття розміру й часу. І не коротко, і не ясно, перестрибуючи, забігаючи вперед, вертаючись, забуваючи головніше, доктор Рудольф викладає ідею відкриття.

Він бився над цією ідеєю десять років, проробивши сотні різних експериментів. І коли вже готов був впасти в одчай, сама природа прийшла йому на поміч. Грізна й милостива природа. Вона струсонула землю, вона дала масу горя людям, але тут же й подарувала їм величезне щастя. Вона дала ге-лі-о-ніт. Що таке геліоніт? Хе, це – саме той посередник, який замінить людині тварину. Це – новий, одкритий ним, доктором Рудольфом, після землетрусу мінерал, названий ним геліонітом. Він має здатність скупчувати й переробляти сонячну енергію. Промінь сонця, проведений крізь геліоніт, уведений до тканини рослини, змішаний із енергією людини, перетворюється в цілком придатну до вжитку людського організму сонячну енергію.

Доктор Рудольф швиденько біжить за пальми й зараз же вибігає звідти з тарілкою в руці. На ній лежить довгаста зелена маса.

– Сонячний хліб!

І доктор Рудольф із тріумфом простягає наперед тарілку. Шиї витягаються, очі неймовірно, з острахом, із цікавістю розглядають зелену масу, що переливається червоняво-фіалковими хвилями з золотистим одблиском, наче крильця іспанської мушки.

– Я годуюсь ним вісім днів. Я абсолютно не їв за ці дні. Ні рісочки! Але я почуваю себе так надзвичайно бадьоро, таку почуваю силу, що, здається, можу дерева з коріннями виривати.

Зелені очі широко дивляться то на «хліб», то на сяйне, зчервоніле, мокре від поту лице з навислими на чоло мокрими пасмами. І вони вже не хмурі, вони непевні, вони готові повірити й зрадіти.

– Це… неймовірно! Це щось…

– Правда, ваша світлосте? Це щось фантастичне! Правда? Але – це факт, це – реальність. Оця зелена маса є сконцентрована сонячна енергія. Це – оте червоне, сліпуче, палаюче сонце так сумирно й тихо лежить на тарілці.

Граф Адольф підводиться й м’якими кроками підкрадається до «хліба». Сіренькі очі в жовтих віях пильно, недовірливо обнюхують зелено-фіалкову масу.

Графиня злякано, схвильовано нахиляється до принцеси й щось їй шепоче. Але принцеса Еліза, не чуючи її, теж підводиться й підходить до тарілки. Над бровами на чистому матовому чолі зворушливо виступили дрібненькі крапочки поту. Доктор Рудольф простягає до неї тарілку, і очі його знову зустрічаються з зеленими, поширеними, готовими повірити очима.

Сонячний хліб таємно переливається фіалково-золотистими блисками. Від нього йде чудний, солодкаво-ніжний аромат.

– Він пахне?

– О, чудово! Сонцем! Ви знаєте запах сонця? Він пахне сонцем. Дозволите?

І доктор Рудольф обережно підводить руку з тарілкою до лиця принцеси. Вона злегка схиляється й нюхає. Граф Адольф також просуває свій м’який навислий ніс. Солодкаво-ніжний, тонкий, дивно-хвилюючий, радісно-тужний дух випромінюється від тарілки.

– Правда! Сонцем пахне. Боже, як це дивно! І як надзвичайно.

Боже, як дивно й надзвичайно, що це говорить саме вона, що говорить без сухої погорди, без мруження очей, що в лиці така тепла, така виразна, зворушлива дитячість.

– Але як же цей хліб… як же ви його… робите?

О, прекрасна: вона хотіла сказати «печете»?

Доктор Рудольф у захваті ставить тарілку з хлібом на стіл, хапає чорний апарат і починає демонструвати принцесі весь процес «печіння» сонячного хліба. В лабораторії вже більше нікого нема – тільки він, чорний апарат і принцеса. Правда, миготять часом якісь знайомі, милі й байдужі тіні, але реальне, живе, близьке-близьке є тільки порожевіле, захоплене дитяче обличчя з новими, довірливими, такими страшно-пильними очима, з такими по-дитячому злегка розкритими устами.

Сонячний хліб «печеться» дуже просто, зовсім просто. Береться собі рослина, вкладається в апарат у саму середину. А всередині, от принцеса може сама бачити, є валок із зубцями. Той валок із зубцями має знадвору корбу. Коли за корбу крутити, то валок зубцями починає розтирати рослину. В той же час апарат наставляється так, щоб сонячні промені падали просто на скло. Скло ж тут не звичайне, а з геліонітом. Геліоніт має здатність, як сказано, у надзвичайній мірі скупчувати сонячну енергію й певним способом переробляти її. Із скла ця скупчена й перероблена енергія попадає в апарат на рослину, вбирається нею й знову проходить певний процес.

Тут доктор Рудольф спиняється. Боже, як зворушливо-уважно, з яким самозабуттям розкрите все лице!

Але цей процес має одну дуже цікаву рису. Надзвичайно цікаву! Рослина, сонячна енергія тільки тоді можуть стати сонячним хлібом, як вони увійдуть у контакт з енергією тої людини, яка робить той хліб. Це відкриття прийшло докторові Рудольфові цілком випадково. Експеримент довго не давав ніяких позитивних результатів. Доктор Рудольф уже впадав в одчай, у гнів, у лють. Стоячи над розкритим апаратом, він майже всунув у нього голову, щоб краще придивлятися до маси. Від вертіння корби, від руху й сонця було страшенно душно, і з лиця доктора Рудольфа в апарат упало кілька крапель поту. І, на диво, моментально маса в тих місцях набрала іншого кольору й запаху. Тоді доктор Рудольф умисно вже майже цілком устромив голову в апарат так, щоб лице прийшлося над самим валком із розтертою й налиплою на нього масою й щоб із лиця падав на неї піт. Коли він вийняв цим разом масу з апарата, вона стала отаким сонячним хлібом, фіалково-золотистим, чого раніш добитися було неможливо.

– Як це надзвичайно! Боже, як це… І ви вже вісім днів тільки цим хлібом живете?

– Тільки ним! І ніякого іншого не хочу, не можу хотіти. Мені гидко думати про м’ясо, мене нудить од одної уяви цієї… отрути.

– А він на смак… добрий?

– Я нічого кращого в житті ніколи не їв. Смак його не можна описати. Я пишу книгу тепер про це своє відкриття. Вона вже майже готова. Але, коли я пробую описати смак нього хліба, я не знаходжу ніяких аналогічних почувань од людської їжі.

– Мені страшенно хочеться спробувати! Можна мені взяти шматочок?

І зелені очі так благально, так віддано, так ніжно дивляться в голі, мокросяйні, одверті, сірі очі. В лабораторії нікого нема, крім цих очей. Ворушаться, гомонять, дивуються, скрикують, штовхають їх якісь тіні, вражено розглядають апарат, хліб, схвильовано питають щось і дістають навіть одповідь, але живуть тільки дві пари очей.

Спробувати? О господи, звичайно, можна спробувати, але тут… але тут доктор Рудольф боїться, може виявитися знов одна цікава прикмета цього хліба. Здається, той хліб, який зроблений одною людиною, не може бути вжитий другою. Так йому здається на підставі певних міркувань. В кожному разі, коли може бути вжитий, то тільки органічно спорідненим організмом. Наприклад, мати, батько можуть уживати хліб, зроблений сином, і навпаки. Але чужий організм, здається, ні. Так принаймні кажуть деякі дані. Але спробувати, розуміється, можна. І коли її світлість бажають…

Її світлість бажають. А головне, її світлість зовсім не гидують, що цей хліб зроблений із потом його лиця.

Одначе доктор Рудольф знаходить серед тіней, що тут-таки товпляться круг його, дороге, миле обличчя, з радісно, любовно цілуючими його очима, мовчазними й кричущими гордістю й безмірною вдячністю йому, сонцеві, чорному апаратові, цим усім людям, що вірять, що не бачать уже ніякої хорості.

– Мамуню, хочеш також спробувати? А ти, тату? Не хочеш?

Навіть міністерська постать утратила свою недоступність, на бездоганно гарному жовто-смуглявому чолі виступив піт, в очах і замішання, і несміла радість, і дивування.

Сонячний хліб! Це ж нарушення порядку самої природи, це втручання в компетенцію самого бога. Але… сумувати чи радіти з такого нахабства власного сина? Пані Штор не сумує й навіть не вагається. Вона просто й сміло, як добре відомий їй, нею самою зроблений пудинг, бере принесеною Руді ложкою шматочок сонячного хліба й кладе його в рот.

Принцеса Еліза другою ложкою обережно відщипує менший шматочок і, із страхом та хвилюванням поглядаючи на нього, тихо підносить до уст. Четверо інших пар очей перебігають із одної ложки на другу, з одних уст на другі й напружено чекають.

Сонце радісно червоним металічним полум’ям горить на розчинених шибках, тріумфує на металічних частинах машин і приладдя. Бджола раптом почала виразніше, чутніше густи, а квітки застигли в чеканні. Малиново-червоні уста принцеси, на яких лишились зелені крихти хліба, несміло, нерішуче ворушаться, жують, очі широко розплющені, ждуть, слухають у середині себе й щодалі, то більше лякаються, не розуміють. Нарешті уста кривляться, голова заперечливо, неприємно труситься. Принцеса біжить до вікна й випльовує за нього зелену розжовану масу. Фе!

Але лице пані Штор стає щораз певніше, ясніше, радісно вражене, як у людини, перед якою щодалі, то більші чудеса розгортаються.

– Господи, що за надзвичайний смак!

– Правда, мамуню? Правда? Ти дійсно чуєш смак? Дійсно?

– Я готова з’їсти цілий центнер цього хліба. Батьку, ти мусиш покуштувати! На, візьми.

Але Ганс Штор крутить головою. Не тепер. Він іще подумає. Ще є час.

– Та ти ж тільки подумай, вдумайся!.. Ти тільки спробуй! Це ж чудо! Ти розумієш?!

Він і думає, і вдумується, і все це, розуміється, гарно, але…

– Докторе! Як так, то я хочу сама для себе зробити сонячний хліб! Можна? Ради бога! Що у вас є, трава, листя? Чи що треба? Я хочу зараз! Я хочу перевірити на собі.

І зелені, дитячі, палаючі нетерпінням очі ревниво слідкують, як рука пані Штор одколупує новий шматок червоняво-золотистого хліба й підносить до уст.

Доктор Рудольф з огірченням і жалем дивиться за вікно: сонце вже сідає, червоно регочучи, за деревами саду. Його праця на сьогодні скінчена – запізнились.

– Ах, як досадно! Але завтра, як тільки воно зійде, я неодмінно хочу зробити собі хліба. Добре?

– О принцесо!..

Доктор Рудольф обома руками, здираючи шкуру з черепа, як скальп, всією душею зачісує волосся на потилицю. Краще йому нічого несила відповісти. Краще за цей вечір нічого в світі не може бути ніде, ні в кого. Кращих, любіших, прекрасніших облич, як оці, що тут, що так хвилюються, що так сяють, що так божественно, сонячно радіють, не може ж бути нізащо, ніде, ніколи! Навіть старий граф, любий, дорогий, бідний граф, вічно суворо насмішкуватий із себе, з людей, із світу, навіть у нього на вилицях червоні схвильовані плями, навіть його старі намучені очі мокро блискають.

– Ну, добре, Руді, а нерідний батько не може, значить, їсти хліб нерідної дитини?

– Не може! Ніяк не може! Чужий же організм!

– Умгу! І, значить… Ага. Ну, так… Я розумію.

Маленька графиня раптом швидко зиркає на старого графа: і вона вже розуміє.

– Докторе! А пити хочеться? Треба?

– І хочеться, і треба.

– Ні, це так надзвичайно, фантастично, що я ще не можу вірити. Це, дійсно, чудо. Ах, як досадно, що сонце заходить! Ви не можете спішити його, вернути хоч на десять хвилин назад? Ви ж чудодій. Зробіть це.

Доктор Рудольф обнімає всю її палаючу червону голівку сяйвом своїх очей і побожно-радісно, в блаженному захваті й замішанні голубить. І голівка так довірливо, так по-іншому тепер повернена до нього, так тягнеться до його очей, так внутрішньо вся соромливо-щасливо зливається з ним.

Граф Адольф раптом сильно струшує головою.

– Це – геніально! Ні, це таки геніально. Це матиме надзвичайні наслідки. Я просто не можу прийти до себе. Але я вже передбачаю такі можливості, що… Скажіть, дорогий Руді, цей мінерал… як ви його назвали?

– Геліоніт.

– Чи цього геліоніту багато можна знайти в природі?

На це питання доктор Руді не може відповісти з точністю. Але він із певністю може сказати, що тих запасів його, які він одкрив у горах на місці землетрусу, вистачить на продукцію апаратів для всього населення Європи. Та тої кількості, яку він привіз із собою, може вистачити на всю Німеччину. Для одного скла треба крихітну дозу геліоніту. Його чулість і сила значно перевищують силу радію.

– В такому разі… В такому разі світ, мої панове, належить тепер Німеччині! Руді, ви – геніальна, ви – велика людина Німеччини!

Граф Адольф у невиданому ніколи в нього хвилюванні простягає обидві руки до доктора. Але велика людина б’є себе раптом рукою по чолі й з усієї сили біжить до столу. Вирвавши з нього шухляду, він гарячково довбається в ній і, нарешті, знайшовши, радісно шкандибає назад. Руку він обережно тримає обіч себе, а в ній держить щось, наче мишу за хвостик, тільки блискуче, переливчасте. Він прямує просто на широкі, чекаючі, зелені очі й простягує до них руку з блискучою мишею.

– Будь ласка: коронка Зігфріда!

І, сяючи голими, одвертими, співаючими очима, подає її червоній, зразу зблідлій, враженій голівці.

– Боже! Коронка?! Звідки вона у вас? Як ви знайшли її? Де?!

– Вона була весь час у мене.

І очі так само радісно співають, голі, одверті, наївні очі.

– Як у вас?! Коли? Чого?!

– Я взяв її. Вона мені потрібна була. Не вона, а брильянти. Я спочатку думав, що в скло мусить увійти брильянт.

Одверті, наївні, співаючі очі раптом трохи змішуються, вони бачать, як на обличчях умить з’являються зовсім несподівані тіні: жах, дивування, обурення, гнів.

– Як?! Так це ви тоді взяли її?

– Я. Я прошу простити мені, але я думав… Вона цілком ціла, я тільки вжив один невеличкий камінчик. Розуміється, це, може, негарно, що я… Але я не міг купити брильянтів. І я думав, коли я досягну своєї цілі, то мені простять. Може, це злочинство, але… моя ціль…

Лице принцеси Елізи всихає, твердішає, овал стає костяний, очі звужуються, мружаться. Вона помалу повертається до старого графа й знизує плечима. В руці її коронка Зігфріда, як миша, за хвіст піднесена їй. Коронка Зігфріда!

В очах старого графа десь у спущених додолу колючих віях просковзує ледве помітний усміх, а графиня боїться крикнути: значить, не Труда!!

Ганс Штор закам’яніло, оглушено, непорозуміло дивиться на сина прекрасними, міністерськими очима. Йому була потрібна коронка Зігфріда! Він через те вкрав коронку Зігфріда. Коронку Зігфріда!

Пані Штор обережно, тривожно й ніжно бере батька під руку, готова з усієї сили спинити скажений вибух, який уже тріпотить у побілілих губах.

– Я дуже прошу простити мені, ваша світлосте. Але ви самі можете оцінити, яка велика була моя ціль, і як можна за неї на всяку жертву, навіть своєю честю, піти. Але я мав на увазі неодмінно вернути вам коронку.

Граф Адольф швидко-швидко тре кінчиками пальців чоло – він не може отямитись од цього несподіваного сюрпризу.

– Стривайте, Руді, як ви могли її взяти? Яким чином? Ви ж були тоді в горах. Ви саме виїхали того дня.

– Я вернувся по одну книжку. Вона була в бібліотеці. Я прийшов на терасу, в мене ж є ключі від тераси й бібліотеки. Ну, побачив брильянти крізь вікно. А мені їх тоді страшенно бракувало. Мені було трудно це зробити, але я мусив.

Ганс Штор шарпає свій лікоть із рук пані Штор.

– Він мусив?!

Доктор Рудольф ясно дивиться в його бік. Розуміється, мусив. А то ж як же ж би він міг узяти чужу річ? Правда, одне камінчик вийнято, але тепер це не може мати ніякого значення, бо взагалі брильянти тепер утратять усяку вартість. Єдине хіба що, так сказати, з естетичного боку вони…

Принцеса Еліза зненацька різко повертається й пильно дивиться в лице доктора Рудольфа: ні крихти в ньому насмішки, ні тіні сорому, наївне здивування й благання. Більш нічого.

– Ну, слава богу, що все ж таки знайшлася… – суворо, примирливо бубонить ззаду голос графа. – А ціль, справді, така, що… Тільки чому було не звернутися до нас. Брильянтів можна й не на коронці знайти.

Доктор Рудольф охоче повертається до свого заступника. Він не міг більше звертатися до пана графа. І він знав, що… що це не так легко дати брильянтів на непевний експеримент, на знищення. Так, він розуміє, що це велике злочинство, але… він же міг не вертати коронки, він же міг її підкинути, і ніхто ніколи не знав би, що він її взяв. Значить, він не хотів її красти. Хіба ні?

В сиві очі не то мушка, не то посмішка заплуталась, і великий палець старанно протирає їх, нахиливши голову.

Граф Адольф скоса поглядає на принцесу, що уважно дивиться у вікно. За вікном на листях кудлатих каштанів червоним золотом залягло вечірнє сонце.

– Дійсно, ваша світлосте, хоча вчинок доктора не можна виправдати, але, з другого боку, коли, дійсно, так би мовити, він зроблений не з злочинною метою… А, крім того, результат такий великий… Я прохаю вибачення, ваша світлосте, але геніальне відкриття доктора таке велике, таке, я дозволив би собі сказати, епохальне, що ради нього…

Принцеса Еліза вмить озирається, дивиться на притихло-здивоване, невинне лице пана доктора – і смішливий усміх мимоволі теплить її уста. І в той же мент лице пана доктора спалахує такою радістю, що кістяний овал м’якшає, зашарюється й стає ніжно-дитячий, невинно-рожевий, як тільки-но знесене яйце.

Тоді граф Адольф сміливо випростовується.

– Руді! На коліна! Дякуйте!

Руді, питаюче, охоче дивиться в зелені, знову непримружені очі: падати на коліна, чи не можна?

Не можна До нього просто-так простягається вузька, рівно-біла з рожевими нігтями ручка. А на самому кінчику нижньої губи – невеличка зелена цяточка сонячного хліба.

Доктор Рудольф побожно цілує ручку, і йому здається, що від неї так само солодко й ніжно йде тонкий аромат, як од сонячного хліба.

Коронка Зігфріда поштиво, але з ніяковістю швиденько загортається в чистий папір і доручається під охорону графа Адольфа. Променів сонця в лабораторії вже нема, тільки на шибках і на стінах густо малиновий рум’янець. Бджоли важко, кошлато вилітають у вікна й зникають десь за каштанами.

Увага всіх знову жадібною бджолою всмоктується в чорний, малоподібний до квітки апарат. Знову містичність, казковість його хвилює, піднімає, мокрить блиском очі.

Граф Адольф із діловим обнюхуючим захватом розглядає Сонячну машину.

– Руді, дозвольте мені, дорогий, задати вам одне питання: ви кому-небудь говорили вже про свій винахід?

Доктор Рудольф енергійно, злякано крутить головою. Боже борони!

– В такому разі, Руді, я вас дуже прошу й дуже раджу нікому не казати ні слова, поки я вам не скажу. Я зараз їду до пана президента Об’єднаного Банку з докладом про ваше велике відкриття. Я не сумніваюсь, що пан президент із не меншим захватом оцінить цей геніальний, епохальний факт, ніж ми всі. Ви, розуміється, зараз же дістанете патент, а право на експлуатацію винаходу…

Доктор Рудольф одмахується руками од графа Адольфа, як од бджоли: геть, геть з усякими патентами!

Граф Адольф із м’якою, ніжною суворістю старшого брата спиняє легковажне відмахування.

– Руді, ви – геніальний вчений, але в практичних справах ви – хлопчик, вибачте мені, і не маєте ніякого голосу. І тут ви вже дозвольте занятись мені цією стороною справи. Через тиждень ви матимете колосальне багатство й всесвітню славу, а Німеччина – владу над усім світом. Прошу, прошу, Руді, ніяких заперечень! Я хочу виконати свій обов’язок. Я ж пам’ятаю, Руді, що ви врятували мені життя, і думаю, що ви дозволите мені виплатити свій борг, трошки потурбувавшись вашими справами. Я прохав би також усіх вас, панове, нікому ні одного слова поки що не казати про відкриття Руді.

Руді все ж таки не може так лишити милої, великодушної пропозиції графа. Він дуже-дуже вдячний графові, але він ніколи не мав на увазі робити свого винаходу монополією своєю, чи якого товариства, чи навіть Німеччини.

Граф Адольф ніжно обіймає його за руку вище ліктя.

– Вибачте, дорогий Руді, я хотів би, між іншим, нагадати вам, що колись ви мене називали не графом, а просто моїм іменем, Аді. Я був би дуже радий, коли б ми вернулись до тих часів. Добре? А потім, любий Руді, дозвольте вам сказати, що ви – ідеаліст. Це – нітрошки не погано, о, навпаки! Але це за наших часів так непрактично, так ненормально, що від цього виходить тільки сама шкода. Запевняю вас, Руді, що тільки шкода справі вийде, справі самого вашого відкриття, ідеї його, коли ви не станете на нормальний, практичний шлях. Ну, та про це ми ще будемо говорити. Я мушу зараз їхати з докладом. Завтра ми будемо говорити. Через тиждень, Руді, ви будете, кажу вам, одним із найбагатших людей світу. І найславніших. Тільки це треба зорганізувати. Розумієте? Без цього нічого не вийде. Але це я беру на себе. Ну, дозвольте, дорогий, ще раз подякувати вам і скласти моє найщиріше привітання з великим, славним винаходом.

Граф Адольф спочатку міцно тисне руку докторові Рудольфові, потім не витримує, обнімає його й цілує. Пані Штор чує, як очам її стає солодко-гаряче, але вона боїться кліпнути ними, щоб не закапали сльози.

Принцеса теж простягає руку й раптом не відомо чого густо-густо червоніє. Вона також вітає, дякує й завтра неодмінно буде робити собі сонячний хліб. А зелені очі такі м’які, сяйні, такі віддані!

Коли всі виходять, а доктор Рудольф лишається тільки з матір’ю, він бурно обнімає її, тулиться до неї улюбленим у дитинстві жестом, зариваючись чолом їй у шию на плечі, витирає поцілунками їй сльози на щоках.

А коли й мати виходить, він цілує незграбний чорний апарат і побожно притуляє уста до кінчика тої ложки, яка торкалась уст червоної, такої сьогодні зовсім-зовсім іншої голівки.

Потім ходить по лабораторії, підстрибуючи й провалюючись за кожним кроком в ямку, зачісує волосся, не може винести тягаря щастя, не знає, як зменшити його. Тоді хапає рукопис і гарячково починає писати, перекладаючи на нього зайву вагу сьогоднішнього вечора.