Арешт товариша Рінкеля

Володимир Винниченко

Ранок – сліпучо-сонячний, здивовано-блакитний, з весело-бадьорим гуркотом вулиці, з таким теплим, специфічним духом политих ранішніх тротуарів.

Депутат Рінкель цілком ним задоволений. Він поглядає в вікно, поглядає на годинник і весело порається біля паперів. Адреси, списки, плани, все точно, акуратно складене, занотоване й запечатане в пакет. Але граф Елленберг дуже помиляється, коли гадає, що Рінкель приїде тепер із цими документами. Це буде невеличка помилочка з боку вельможного пана графа. Так само помиляється він, коли думає, що Рінкель лишить ці милі документики у своїй кімнаті. Вперед, пане графе, гарантійку, будь ласка, на стіл покласти. А тоді… Яка година? Чверть на десяту. Чудесно.

Депутат Рінкель бере пакет і, пружинисто, бадьоро й упевнено подригуючи литками, йде до жінки, у спальню. Бідна квочка зранку вже квокче над хореньким курчатком, – в Еріха не падає температура від учорашнього вечора. Вона просто не знає, що робити. Вже покликала лікаря, але лікар чогось не йде. Одне слово, страшенне лихо, трагедія!

Ну, йому нема часу квоктати з нею. От пакет. Його треба сховати в таке місце, де ніякий трус не міг би його викрити. Бліднути нема чого. В пакеті нема нічого страшного, деякі папери клієнтів (бідна квочка вже труситься за своїх курчат). Він години через дві приїде й візьме його в неї.

«Квочка», проте, бліда. Вона тривожно вдивляється всім своїм недокровним, з синіми повіками лицем у дороге, свіже, гарне обличчя з цією любою, гордовитою горбинкою носа, їй видаються непевними його занадто блискучі очі. Чого зранку в людини можуть бути занадто блискучі, неспокійно веселі очі? Ох, ця його фанатична відданість соціал-демократичним справам! Вона до добра не доведе. Знов, мабуть, намічається страйк? Знову цілими днями й ночами не буде дома, знову перевтомиться.

Ну, вже почалася стара пісня. Депутат Рінкель мимохідь із задоволенням оглядає свою поважну, імпозантну постать у великому дзеркалі і, випинаючи груди наперед, вертається знову до кабінету. Двадцять п’ять на десяту. Ще хвилин двадцять можна посидіти біля віконця, як нареченому перед вінчанням.

Чудесний ранок! «Занадто блискучі очі». (Шкода, між іншим, що їх усе ж таки не можна припудрити!). А які ж вони повинні бути в людини, яка ставить ва-банк своє життя, хотілось би йому знати? Га?

А небо яке! Ач, молодцем яким сьогодні прибралось у блакить. «Зрада!» Що значить яка-будь зрада перед обличчям цієї величної, байдужої, блакитної вічності вгорі? Що людська етика, закони, приписи у хвилях мільйонів літ? На вагах природи людські чесноти й людські злочини важать не більше одні за одних. І ті, і другі їй так само потрібні, необхідні й корисні, як математикові плюси й мінуси. «Юда й тридцять срібляників». Наївна, дурна легенда примітивної психіки, що претендує на універсальність. Сьогодні зрада є злочинство, а завтра – геройство. Три тисячі літ тому теперішні чесноти вважали за злочин. Через другі три тисячі літ сучасні злочини вважатимуть за дитячі забобони. А життя й через три мільйони літ буде так само абсолютним, єдино справедливим законом, а радощі й насолоди його єдино моральними приписами, які розумній людині треба виконувати.

І коли в цей мент історії людства гроші є конденсовані радощі й цінності життя, коли в них, як у казковій, чудодійній скриньці, сховане все, що існує на світі: і та вічна блакить, і жіноче кохання, і сум поета, і сміх фігляра, і пошана, і всяка правда, і найлюбіша чеснота, і слава, – коли це все є в тій скриньці, то тільки заздрісні, нікчемні недобитки або фанатичні кретини з Інараку в ім’я якоїсь крихітної їхньої «правди» можуть забороняти мати якомога більше того конденсованого життя. Ex, голуб’ята, п’ять процентів Об’єднаного Банку є найкращий доказ сили й чесноти людини, а тюремна камера – дурноти й нікчемності. Це є простий і наочний факт. Решта ж – патякання слинявих дурнів або спритних розумних брехунів.

Депутат Рінкель виймає запашну сигару, любовно й самовдоволено обрізує кінчик, запалює й дивиться на годинник. Ну, що ж, можна й їхати. Треба бути точним: у поважних справах і в любовних побаченнях точність – ознака вищої гідності.

Коли він дивиться на себе в дзеркало в передпокої, очі його видаються йому самому трошки занадто блискучими. Але від цього все лице здається молодшим, енергійнішим і ще гарнішим. Треба було б хоч злегка підфарбувати уста, їдучи до графа. Але небезпечно – можливо, що ще зустрінеться з якимсь кретином-інаракістом, а він од такого буржуазного злочину ще скандал учинить і задержить. Але товариша Кестенбавма неодмінно треба лишити на волі. Неодмінно! Всіх заарештовано, навіть такого злочинця, як товариша Рінкеля, а от тільки чогось одного товариша Кестенбавма не зачеплено. Гм, дивно, товаришу Кестенбавме!

Депутат Рінкель, одягнений у тонесеньке ранішнє убрання, весь чистий, вимитий, поставний, із сигарою в зубах і прутиком у руці, поважно, не хапаючись сходить сходами вниз. Назустріч йому двоє агентів «Негайної допомоги» несуть ноші. Ще двоє агентів ідуть попереду, шукаючи очима потрібне їм помешкання. В одного з передніх агентів на руці висить біла ковдра. Очевидно, якийсь нещасний випадок трапився в домі.

Сонячного, блакитного ранку видовище ран, хороб чи хоч би нош робить просто неестетичне, образливе враження. Депутат Рінкель із строгою гідністю тримається ближче до стіни, щоб, минаючи ноші, не доторкнутися до них.

Передній агент із ковдрою на руці досить поштиво уступається з дороги й навіть швиденько ступає через двоє східців угору. Але задній ідіот раптом зупиняється й питає, чи не знає пан добродій, де помешкання пана Кульмана. Пана Кульмана, генерального радника акційного товариства «Залізобетон». Ноші теж зупиняються й ждуть. Депутат Рінкель із холодною гідністю крутить головою – ніякого він пана Кульмана не знає. Треба питати в портьє внизу, а не зупиняти людей на сходах і…

Докінчити депутатові Рінкелеві не вдається: передній агент «Негайної допомоги», що стоїть позад нього на сходах, розгортає ковдру й раптово накидає її на голову депутатові, зразу ж затуливши рота. В той самий мент другий агент хапає з нош іще одну ковдру, спритно обмотує нею брикаючі ноги Рінкеля, і обидва, вхопивши один за голову, другий за ноги, кладуть його на ноші. З-під ковдри чути приглушений крик, ноги й руки корчаться, випручуються, але агенти спокійно обв’язують широкими оперізками все тіло й затикають рота кінцем ковдри. Потім вони зносять обережно ноші вниз і ставлять їх у великий автомобіль «Негайної допомоги». Прохожі з співчуттям і жалем слідкують, як бідний поранений чоловік навіть у непритомності корчиться від болю, – це бідолаха кухар, він одрубав собі чотири пальці.

Ранок сліпучо-сонячний, здивовано-блакитний, политі тротуари вже висихають плямами, а від них іде такий специфічний, теплий, вогкий дух вуличного политого каменю й пороху. А вгорі велично й байдуже вгинається в безкрайність неба вічна блакить.