Розвідини «льокая» Фріца

Володимир Винниченко

Золотисто-кучерявий, розпарений духотою, з дитячо-червоними устами стоїть Фріц під дверима червоного салону. У високому, врочисто-строгому коридорі затишно, тихо й темнувато від позатягуваних зеленими густими шторами вікон.

За дверима чути тиху балачку. Один голос низько-контральтовий, спокійно-владний; звуки його викликають уяву гордої, ніжно-білої шиї, від погляду на яку стає солодко-тужно. Другий – непокійний, влазливий, притишений. Чого такий притишений? Чого так притьмом треба було бачити князівну.

Фріц тихенько надушує на двері. Зарані й постійно наготовані до цього, вони безшумно трошки відчиняються. У щілину видно жіночу, круглу, поштиво зігнуту спину графа Адольфа й плескувату потилицю з рудявим чубом. За нею непорушну, рівно-застиглу червону пляму волосся.

– … ваша світлосте… дуже треба… загроза… бу-бу-бу… пан президент… ваша світлосте…

Червоно-золота пухнаста пляма трошки ворушиться, і з-за неї металічним контральто виразно чути:

– А це конче потрібно?

– Шув-шув-шув… пан президент… ваша світлосте… Союз східних держав…

– Нарада має бути в Лондоні?

Потилиця швиденько киває й знову таємничо бубонить, шелестить, воркоче, схиляється то праворуч, то ліворуч.

– Значить, ви певні, що дійде таки до війни?

Потилиця рішуче киває й жде. Чорт би її взяв, закриває все лице князівни. Вмить червоне волосся підводиться догори, з-за потилиці сходить, як із-за скелі місяць, рівно-біле, строге, з великими зеленими очима лице. Але потилиця моментально схоплюється й знову закриває його собою.

– В такому разі, графе, я згоджуюсь прийняти пана Мертенса. Але під умовою, що про цей візит абсолютно ніхто, крім нас трьох, не буде знати.

Спина графа робить рух.

– Стривайте, пане графе. Візит, підкреслюю, має бути цілком конфіденціальний. Я не хочу, щоб пан Мертенс через нього рискував своїм, моїм і багатьох людей життям. Доля лондонської біржі повинна бути для нас осторогою. Навіть у цьому домі ні одна душа не повинна знати про цей візит. Отже, коли можете й обіцяєте так зробити, я згоджуюсь: завтра о дев’ятій годині вечора.

Граф Адольф низько вклоняється: і може, і обіцяє так зробити.

Фріц тихесенько причиняє двері й навшпиньках швидко відходить од дверей.

«Завтра о дев’ятій вечора! Завтра о дев’ятій вечора! Завтра о дев’ятій вечора!»

Рожево-золотистий Фріц спирається об стіну – в нього чудно пом’якли ноги й під грудьми стало тісно-млосно.

– Фріце! Що з вами?! Вам погано?

Фріц швидко розплющує очі: вся в білому з голови до ніг, наче в піні, стоїть перед ним графівна Труда. Перламутрово-смуглява, міцна, туга шия різко-темно вирізняється на тлі мережаної піни. Очі з-під крисів білого капелюха здаються величезними, переляканими.

Посіріле лице Фріца спалахує вогнем.

– Ні, нічого. Я так… Душно дуже. Я прошу вибачить.

Він уклоняється й швидко сходить униз, чуючи на своїй спині здивований погляд темно-бронзових під білим капелюхом очей.

«Завтра о дев’ятій вечора! Завтра о дев’ятій вечора!» В себе в кімнатці Фріц сідає на ліжко й долонею витирає піт із лиця. Завтра о дев’ятій вечора цей будинок, ця Труда, старий граф, поважний Штор, а головне вона, ота моторошно-прекрасна, велично-недосяжна істота, і він сам із оцими пітними руками, з оцими ослабленими колінами – всі завтра о дев’ятій годині вечора…

Фріц схоплюється й із жахом стає посеред кімнати. У вікно, що врівень із землею, крізь тюлеву завісочку видно залите передвечірнім сонцем асфальтове подвір’я, а в куточку в холодку длубається улюблениця-квочка з курчатами, тими самими пухнатими грудочками, які принцеса так милувала, які хижо-сласно брала в рот. Невже це може дійсно статись?!

І та червона голова, може, так само, як у Лондоні, кудись полетить, одірвана страшною силою від тулуба, і влетить кому-небудь у кімнату.

Фріц поспішно замикає двері, дивиться на вікно й навшпиньках підходить до комода. В долішній шухляді під чистою білизною лежить маленька металічна коробочка. Коли він брав її від Тіле, вона хвилювала, від неї було гордо й завзято в грудях, в ній була хмарна, велична поезія. Але вона не була дійсністю. Тепер же це є реальна, металічна плескувата коробочка з нарізом на шийці. Коли навертіти на шийку круглу головку, що лежить окремо, і коли з силою кинути цю коробочку об землю під двадцятиповерховим будинком, то через мент од будинку будуть тільки руїни. І тенор – це є страшна, огидна, нестерпно огидна, до млості, до корчів огидна річ!

Фріц засуває шухлядку й вражено озирається: невже він зараз буде телефонувати до Тіле?! Невже це все справді, в дійсності мас бути?!

І з жахом, слідкуючи за собою, він помалу підходить до телефону, бере н руки апарат, надушує гудзика звичайних цифр і слухає. Знайомий голос:

– Гальо!

Хтось чужий, сторонній за Фріца тихо говорить;

– Завтра о дев’ятій вечора «дядько Самуїл» має бути в «красуні».

Мовчання, ошелешеність. І вмить, як підстібнутий, голос уражений, жадний, хапливий. Напевне? Факт? Перевірено? Ні, телефоном ні слова. Негайно приїхати!

Фріц помалу кладе рурку й відходить од телефону. Так, тепер уже все буде.

Він довго в задумі стоїть посеред кімнати, похиливши золотисту кучеряву голову. Вітрець злегка гойдає завіску, таку собі просту, звичайну завіску з попротираними від прання дірочками. За вікном діловито, заклопотано-любовно квокче квочка; часом вона нахиляє дзьоб до землі, кумедно воркоче – і до неї тоді скочуються жовтяві, з темними й срібними плямочками на крильцях грудочки. Такі прості, невинні, буденні грудочки! Шофер Герман із украденою в старого графа сигарою в зубах, ліниво помахуючи блискучим ключем і мружачись на сонце, іде до гаража – графівна Труда знов їде кудись на всю ніч.

Так, ясно, просто, звичайно, буденно.

Фріц раптово скидує головою й починає швидко шукати очима по хаті: здається, він щось забуває, щось важне. Ах, так: переодягтись.

У Тіле, розуміється, буде Макс Штор. Господи! Це ж і старий Штор, і велична, хороша пані Штор, вона ж також… А що ж Макс? Невже він зможе?! 1 Фріц раптом чує, як він увесь заливається вогнем сорому. Так, Макс Штор зможе, бо він дійсний інаракіст і герой.

Золотисто-кучерява голова стріпується, брови суворо, заціплено похмурюються, хлопчачі уста стискаються, і Фріц рішуче, твердо виходить із тихої кімнати.

Шукаючи Ганса Штора, щоб узяти в його дозвіл вийти а дому, він бачить в саду біля оранжереї принцесу, графиню, графа Адольфа й пані Штор. Вони стоять серед алеї і, поглядаючи за вікна лабораторії, тихо розмовляють із виразом людей, що балакають про тяжкохорого. Із чорної струнко-величної постаті червоним полум’ям стримить угору невеличка голівка.