Молебень богові влади

Володимир Винниченко

«Брильянтова» овальна зала сліпуче стріляє різнофарбними колючими вогнями. Найпарадніша зала мертенсівського палацу, найдорожчий витвір сконцентрованої могутності, оцінений соціалістами на п’ять років життя двадцяти мільйонів робітників. Ці життя двадцяти мільйонів горять, переливаються, бризкають, стріляють вогнями, – тисячі різнокольорових свічок, засвічених у храмі на велике свято.

Бо таки свято. Бо таки храм. Бо вибранці людства, жерці нової релігії, володарі й ключарі раю земного мають справляти врочистий молебень хвали й подяки богові влади.

Овальний, довжелезний чорного дерева стіл одстрілюється в стіни й стелю червоними, зелено-жовтими, молочно-білими, тріпотливими стрілами дорогоцінного каміння, ритмічно розміщеного по всьому еліпсу. Рух променів, переливи хвиль, танець фарб, безупинне тремтіння блиску. Це постійний захват, екстаз, внутрішній, ледве стримуваний сміх вогнів. Це безупинна рухлива еманація радості, гордості й могутності.

Буденні, людські, зморшкуваті, пом’яті роками, думками, людськими радощами й стражданнями обличчя тут не сміють бути буденні; вони теж грають, рухаються, безупинно переливаються тріпотливими хвилями врочистих вогнів зали. Навіть рейхсканцлер, вічно заклопотаний, вічно хазяйновитий роботяга канцлер, із своїм товстим, ультрабуденним, сірим лицем, навіть він, хоче не хоче, тріпочеться, міниться, грає лицем, лисиною, руками, гудзиками, брижами шовкового фрака.

Всі тридцять сім членів Високого Зібрання, – члени Управи Об’єднаного Банку, члени уряду, члени депутації Світового Конгресу й особисті міністри пана президента. – всі врочисто й мовчки стоять біля своїх фотелів, кожний на своєму місці, кожний обхоплений тисячами поривчастих, голчастих стріл діамантів, червоно-кривавих густих хвиль рубінів, спектрів алмазів. Вони терпляче ждуть.

Аж ось двері помалу, щораз ширше та ширше розчиняються, порожньо чорніють якийсь мент і, нарешті, в них з’являється присадкувата, плечиста, з іржавою головою та строго понурим важким лицем постать пана президента. Пан президент ступає розміреним, повільним кроком, рівно, як священний сосуд, несучи голову. Він один з усіх весь у чорному, без ніякісінького білого чи кольорового шматочка. Тільки чорне мереживне жабо облягає трикутник грудей діамантовим блиском.

Тридцять сім голів помалу, врочисто, побожно схиляються. Президент Мертенс поважно й повільно підходить до столу, теж мовчки й побожно схиляє голову й потім сідає в свій фотель. За ним усі тридцять сім, не хапаючись і не дивлячись один на одного, займають свої місця.

Молебень розпочинається. Рвучко рипить бас президента й зараз же уступається сухому, хазяйновитому баритонові рейхсканцлера.

Монотонно-врочисто, глухою луною прокочуючись під напівкруглою, сліпучо блискаючою стелею, розходяться залою священні й нуднуваті слова молебня, – цифри. Присипляюче пошелестує папір під товстими, обрубаними пальцями первосвященика-канцлера. Молитовно схилені голови в тихій задумі переливаються вогнями зали.

Пан президент сидить рівно, строго й важно. М’ясисті губи ради свята злегка пофарбовані. В залі стоїть свіжий холодок, але на чолі пана президента, як ранішня роса на пелюстках рудої троянди, сріблиться дрібнорясний піт. (Потіють, усе потіють пан президент! Усе душно їм).

Та не тільки душно. Нудно, досадно, втомно панові президентові. Навіщо вся ця дурна комедія? Знають же все до останнього пфеніга, повираховували ж дивіденд до тисячної частинки процента, з давен-давна по кишенях уже порозпозначували. Ні, паради треба.

Стрілистий блиск, безупинний радісний екстаз вогнів дратує пана президента. Фальш, брехня, тлін. Могутність? Що? В чому? В цих камінцях, повтикуваних у стіни та стелю? А паршивих камінців ідіотської коронки за всі ці багатства знайти не можна. Не можна. Інарака спіймати не можна. Повісити нікого не можна.

Нудно й тоскно панові президентові. І не знайдеться коронки! Не знайдеться. Чого ради знайдеться, коли досі не знайшлося? Значить, не в грошах річ, не в цих мізерних камінцях.

І панові президентові тут, за цим блискаючим столом, у ряді мовчазних молитовних постатей іще виразніше почувається, що принцеса Еліза, Еліза Пожежа, – недосяжна, нереальна мрія. Він тут чогось ще опукліше відчуває, що йому п’ятдесят три роки, що ніяка наука, ніяка техніка віднови організму нічого не поможе, і ніколи не бути йому чотирнадцятилітнім дурним хлопцем. Баста.

Вінтер, балансуючи навшпиньках, увіходить у залу і, злякано поглядаючи на пана президента, підбирається до фотеля графа Елленберга. Пан президент важко й мовчки скидує на них скоса очима. Не можуть іншого часу вибрати для своїх справ, йолопи?!

Але, видно, не можуть таки. Йолоп Елленберг теж злякано подивляється на пана президента, але уважно слухає йолопа Вінтера, а потім підводиться, і обидва, перегнувшись, вислизують із зали. Що могло там статись у тих дурнів?

Що, рейхсканцлер усе ще з нафтою хлюпається? Ні, слава богу, на бавовну перейшов. Східний бавовняний Конкордат Трестів. Ну, тут він надовго загрузне.

І пан президент злегка відкидає голову назад і приплющує очі. Пан рейхсканцлер кидає в нього оком і притишує голос: хто знає, які великі комбінації пропливають перед цими напівприплющеними очима. Тридцять шість облич теж поводять очима в бік пана президента й іще тихіше, молитовніше слухають бавовняно-цифровий акафіст.

Нудно й порожньо панові президентові. Порожньо-порожньо. І в цій порожнечі надокучливо, дурнувато, фальшиво, тлінно блискають камінці, бубонить голос, стрибають цифри. А десь там червоно-золота голівка Елізи Пожежі вперто дожидається своєї нікчемної коронки. А тим часом ці ідіоти заздрять його славі, багатству, могутності!

Пан президент із-під приплющених очей обводить поглядом по схильованих обличчях. У Штіфеля від сала вже вуха завалюються і на шиї росте третій поверх шкіри. Бацне його колись апоплексія. Дідусь Ягман прудкенько, нюхливо бігає молодими кругленькими, крихітними оченятками. Весь срібно-сивий, борода патріарха, трошки присушеного апостола, а носик і оченятка, як у цікавого, ненажерного поросяти, – скрізь лізуть, хапають гамкають. О, цього апоплексія не вхопить. Він її сам ухопить, роздягне, видушить до пфеніга й викине. Міліардер, а мідяні окуляри носить. Скупенький дідусь, скупенький патріарх. Ач, оченята як на камінці зиркають, нігтями б їх повидовбував, зубами повитягав би. Заздрить дідуганчик, заздрить майбутньому президентству. А йому б так пасувало з цією апостольською бородою на президентському світовому троні посидіти!

Пан президент обходить усіх напівприплющеними очима, перед якими повинні проходити нові, геніальні комбінації, й з гидливістю та нудьгою розглядає знайомі, остогидлі фізіономії, що на них тріпотливо переливаються фарби світла. Яка молитовність, урочиста тихість! А висмикни з цього оберемка дивідендів, який вони так побожно облизують, хоч маленький клаптик, і дай не тому, а іншому, о, як вони заревуть, заклацають зубами, як ухопляться зубами один у одного. Ах, вони так шанують його, пана президента, так схиляються перед ним, так безмірно цінять його геніальність. А схибни він, а попусти кігті, – вмент рознесуть на шматки, як зграя псів чужого собаку. І як тоді ці патріархи кинуться нігтями видовбувати брильянти зі стін!

Гидко, порожньо й люто панові президентові! А акатист монотонно, врочисто розповідає далі про оберемки майбутніх дивідендів, про те, що вже давно повираховувано й по кишенях порозпозначувано.

Знову той йолоп Елленберг. Чого очі так поблискують, – од світла чи сталося щось?

Граф Елленберг підходить просто до фотеля пана президента і, нічого не лякаючись, шепоче йому на вухо. Штіфель здивовано й сердито повертає триповерхову смугляво-червону шию й наставляє до шепоту запале в череп вухо. Але нічого не чути. Рейхсканцлер спіднизу блимає в бік до фотеля пана президента й голосніше читає відчит.

Пан президент раптом нахиляється до Штіфеля й передає йому головування. Він мусить на пару хвилин піти до свойого кабінету. І, легко підвівшись, бадьоро, прудко, міцно постукуючи підборами по мармуровій підлозі, в якій тьмяно відбиваються стріли світла, виходить із зали. По молитовних постатях проходить непокійний, зацікавлений рух, але Штіфель із суворим поглядом стукає олівцем по столу, і голос первосвященика знову бубонить серед молитовної тиші.

Граф Елленберг ледве встигає інохіддю перебирати ногами за паном президентом. А очі йому й у непарадних покоях усе так само чудно поблискують і переливаються, як діаманти в овальній залі, внутрішнім, стриманим захватом і нетерпінням.

– Ну! Швидко! Докладно!

Пан президент од нетерплячки навіть не сідають. Банькаті, віджилі очі кидають знайомими блискавками генія.

Розуміється, граф Елленберг також не сідає. Від хвилювання він напівзлизав жовто-червону фарбу з уст, і підмальовані для свята щоки зашарілись живою червоністю під мертвим рум’янцем.

Отже, докладно все було так. Пан президент помітили, як Вінтер викликав його із зали?

– К чорту! Не важно. Швидше суть справи.

Суть же справи така. Депутат рейхстагу, член соціал-демократичної фракції Рінкель настійно захотів бачити графа Елленберга. Сьогодні, невідкладно, негайно. «В справі тої організації, яка дуже цікавить увесь Об’єднаний Банк». Так Вінтерові телефоном сказав, так йому телефоном і повторив. І неодмінно негайно, бо завтра вже пізно буде. Депутат рейхстагу, соціал-демократ, людина поважна. Добре. Граф Елленберг узяв на себе сміливість одлучитись на півгодини з свята. І, здається, недаремно. Депутат Рінкель не більше й не менше як запропонував завтра передати в руки Об’єднаного Банку всю організацію Інараку. Всю!

Пан президент набирає повні груди повітря, на якийсь мент затримує його й з шумом видихає.

– Неймовірно. Неможливо. Яким способом?

Граф Елленберг поштиво нетерпеливиться. Способу свого депутат Рінкель не хоче, цілком натурально, відкрити зразу. Але він із такою категоричністю, з такою гідністю говорив, що надзвичайно трудно не вірити йому. Всі списки організацій, всі адреси, всі описи окремих людей, усі їхні підприємства, банкові контори, склади, друкарні, лабораторії, телеграфічні станції, зброю, – все разом із усією бандою, все передасть.

– Та звідки це все може знати якийсь депутат?! Значить, він член Інараку? Що?

Граф Елленберг ковтає вибачливий усміх. З дозволу пана президента, він гадає, що ця гадка неправильна, перечить логіці. Член Інараку не насмілиться сам прийти й заявити, що він член цієї банди. Що депутат Рінкель сам прийшов, якраз і свідчить про те, що він – не член Інараку. Але, очевидно, він якимсь способом захопив десь нитки цієї організації, або якийсь член Інараку через його хоче видати її. Такі факти вже ж бували, хоч і не на таку шкалу. Ні, нічого неймовірного, з ласки пана президента, в цій історії немає. Але…

Тут граф Елленберг у легкому замішанні зупиняється. Пан президент скидує головою:

– «Але»?

– Але річ у тому, що депутат Рінкель за свою послугу вимагає занадто великої нагороди.

– А, начхати! Яка: мільйон, два, три?

О ні. Графові Елленбергові навіть неприємно повторяти. Депутат Рінкель хоче п’ять процентів із усього майна Об’єднаного Банку.

Пан президент злегка роззявляє рота й поширює банькаті в червоних жилках очі.

– А чи це не божевільний просто якийсь?

– О ні, враження занадто навіть здорової людини.

– В такому разі, це колосальний нахаба! П’ять процентів! Та що він, паскудник, собі думає?! Це жарт, чи як? Що? Га?

Лице пана президента надувається цегляно-червоною кров’ю, очі випинаються з орбіт, м’ясисті губи тверднуть і вужчають.

Граф Елленберг тривожно й винувато покашлює. Він так і знав, що ця божевільна вимога може викликати новий припадок гніву й хороби.

Пан президент раптом починає швидко, короткими кроками ходити туди й сюди кабінетом, і граф Елленберг почуває, як потрушується вся підлога від тої ходи.

І вмить пан президент зупиняється й дивиться просто в лице панові міністрові.

– А, значить, правда! Значить, не божевільний і не бреше. Що? Ні? Не бреше. І менше не хоче? Це категорично?.. Гм. Добре, Чудесно. Тоді так: згодитись. Хай дає. А після того дать йому п’ять мільйонів, а не процентів. Розумієте? Або в тюрму. Закон знає? Всякий, хто приховує членів цієї банди, підлягає судові. Що?

Граф Елленберг зітхає. Розуміється, таке вирішення питання було б цілком справедливе, бо вимога п’ятьох процентів – це, дійсно, божевілля. Але…

– Ще але?!

Так, на жаль, іще. Але депутат Рінкель єдиною гарантією для себе бажає слова пана президента. Ніяких договорів, умов, нічого, тільки слово пана президента, написане на шматочку паперу. Більш йому ніяких гарантій не треба.

Пан президент зиркає на графа Елленберга, люто зривається з місця і знову швидко ходить туди й сюди, заклавши короткі руки за спину.

– І завтра може все передати нам?!

– Так, пане президенте, завтра вранці о десятій годині він буде в мене. І коли його умови будуть прийняті, він зараз же почне передавати банду в наші руки.

– А коронка?

– Прошу дуже вибачити, пане президенте, але я не мав ні змоги, ні часу все разом охопити. Мене так уразив принципіальний бік цієї справи… Розуміється, коли вся банда з усіма своїми складами й схованками буде в наших руках, то, очевидно, і коронка так само…

Пан президент просто долонею нетерпляче змазує піт із чола і знову зривається з місця. Підлога все так само дрібно потрушується під графом Елленбергом за кожним кроком пана президента.

– Хм! Так тільки таку гарантію? Здорово, мерзотник, придумав. Він – не дурень. Що?

Граф Елленберг нерішуче посміхається. Цегляна нервовість уже сходить із сідластого чола пана президента, очі входять назад у орбіти. Раптом пан президент сильно б’ють графа Елленберга короткою рукою по плечі й виставляють із-за м’ясистих уст рівні кінчики жовтих квадратових зубів.

– Добре! Але теж умова: вся банда й коронка. Що? Тоді цей шарлатан має моє слово. Згодиться?

– О пане президенте! Я не можу собі навіть уявити…

– Все можна собі уявити. І ще одна умова: цей «гонорар» лишається в Банку. Не виймати. Ну, та йому й самому нема рації. Добре, ходім!

І пан президент зовсім іншим кроком іде знову в брильянтову залу; з зовсім іншим виглядом увіходить до неї, ніж уперше.

Йому вже не нудно й не порожньо. Ледве стриманою радістю, перемогою, внутрішнім захватом тріпотять дорогоцінні огні зали. Влада й міць його блискає з цих стін! Чотирнадцятирічна кров танцює в них, буяє, грає, піниться.

Обличчя з захованим чеканням і цікавістю поглядають у його бік, милі, дорогі, обличчя співучасників його влади й могутності, товаришів його вірних, вибранців Німеччини.

Пан президент сідає на своє місце, озирає весь довгий, обсаджений постатями стіл і перериває пана рейхсканцлера. Він прохає вибачення у високого зібрання, але не може втриматися, щоб не поділитися з дорогими колегами одною новиною.

Колеги витягують до пана президента вуха, носи, шиї й устромляють у нього тридцять шість пар напружених очей. Пан президент робить невеличку паузу. Стоїть напружено дихаюча тиша. Стріли брильянтів різнобарвно грають на вогкому ввігнутому чолі голови зібрання.

– Панове! Сповіщаю вас, що вся організація Інараку з усіма своїми комітетами, складами, лабораторіями, телеграфічними станціями і так далі, і так далі… арештована!

Всі тридцять шість голів високого зібрання якийсь мент стирчать на плечах непорушно, заціпеніло, застигло, як сухе листя на землі перед бурею. І от малесенький рух одного, другого, легкий шепіт, шелестіння, вражені запитання. І вмить зривається вихор, підхоплює листки, крутить ними, кидає одне на одного, здіймає догори, гасає з ними, казиться, регоче, обнімається.

Ніколи ні брильянтова, ні яка інша парадна зала не бачила такого вихору, такого урагану радості й щастя! К чорту всякі церемонії, етикети, ієрархії! Простий, маленький, урядовий міністр закордонних справ обнімає й душить віце-президента Об’єднаного Банку, шкуратяного короля Штіфеля. Дідусь Ягман витирає сльози під мідяними окулярами на плечі в молодесенького, жовторотого Шлюселя. Гуркотять фотелі, блискають дужче за діаманти очі, потискуються руки, дрижачий, горловий, нутряний сміх виривається шматками, слова стрибають розтріпаними, неохайними грудками. Врочисту молитовність розтоптано, розчавлено, виметено геть п’яним, розгонистим тупотом невтримного захвату.

Тільки граф Елленберг не п’яніє. Він зовсім тверезо, непорозуміло й злякано дивиться на пана президента. І тільки він один бачить, як пан президент увесь із голови до ніг починає труситись од стриманого, скаженого сміху, як сміх цей що далі, то дужче розгорається, як виривається вогниками і, нарешті, переходить у бурхливе, веселе полум’я реготу. Пан президент так сміється, що аж жили випинаються на висках червоними мотузками, все тіло підскакує, як на коні у скаженій ристі, голова закидується назад, жовті, квадратові зуби випинаються з рота, а короткі товсті ноги тупотять із усіх сил по підлозі. А-ха-ха-ха! А-ха-ха-ха!

Крізь п’яний вихор високого зібрання злякано пробігає непорозуміння. В чому річ? Що за чудний регіт пана президента? Гомін ущухає, всі обличчя наставляються широкими очима, як біноклями, на підскакуюче від ристі реготу тіло пана президента. Нарешті, пан президент із усіх сил натягує вуздечку й зупиняє свій сміх.

– Панове! Вибачте, будь ласка, я помилився: я сказав «арештована», а хотів сказати «буде арештована».

Тоді серед високого зібрання проходить пригнічена тиша сорому. Всі тридцять шість облич, не дивлячись ув очі один одному, понуро й замкнено похиляються, а їхні тіла помалу займають свої місця за овальним столом. (Досить непристойний жарт пана президента).

Пан рейхсканцлер суворо перегортає сторінки акафіста, і на товстому, простяцькому лиці роботяги-бюргера проступають усі ознаки похмілля.

Вмить пан президент випростовується, гордо й сильно скидує іржавою головою й обводить тридцять сім облич серйозним, урочистим поглядом.

– Але, високошановне зібрання, я не докінчив: ця організація буде хутко арештована! Хутко. Що?

О ні, тепер пан президент уже не жартує. Обличчя знову витягуються стриманою увагою й чеканням.

– Але з одною умовою: ми з свого боку зробимо деякі надзвичайні зусилля й навіть деякі жертви. Декому ці жертви, може, видадуться й завеликими. – Пан президент проводить очима по плямах лиць і на коротенький мент зупиняється на сріблясто-сивій патріархальній бороді дідуся Ягмана.

– Високому зібранню, розуміється, повинно бути зрозуміло, що я не можу розповідати тут ніяких деталей. Але я, Фрідріх Мертенс, заявляю: хутко вся ця банда буде знищена. Тільки для цього Об’єднаний Банк повинен асигнувати п’ять процентів свого майна. Що?

Так, тепер пан президент абсолютно не жартує. Високе зібрання вже нітрошки в тому не сумнівається. А надто члени управи Об’єднаного Банку.

– П’ять процентів?! Та це ж божевілля!!

Так, п’ять процентів. Але краще п’ятипроцентове божевілля, ніж ця страшна болячка, яка багатьом може обійтися в сто процентів життя.

– Я даю свої п’ять процентів! – раптом із усієї сили гатить по столу величезним волосатим кулаком пан віце-президент Штіфель. – Я дам десять, щоб до кореня знищити цю гидь, цю банду вбійників! Я пропоную управі негайно згодитись, чорт його забирай!

Дідусь Ягман непокійно, дрижачими пальцями протирає свої круглі окуляри. Полисілі, маленькі, жевжикуваті оченята, як застукані у пастці мишки, тривожно, злякано бігають, нюхають, трусяться.

Серед високого зібрання росте гомін. Новий, поважний, діловий, завзятий гомін. Це – серйозна пропозиція, а не якісь там фантастичні жарти-фейєрверки, від яких чоловік тратить розум і дуріє. Мертенс, Штіфель, очевидно, згодні. Отже, власне, і балакати більше нема про що, – три чверті Банку вже згодні.

Пан президент злегка підводить руку.

– Панове! Пропоную винести зараз же постанову про асигнування вищезгаданих засобів на рішучу й остаточну ліквідацію злочинної банди розбійників, що іменує себе Інараком. Хто за цю пропозицію, прошу встати.

І пан президент урочисто й строго підводить своє кремезне, блискаюче на чорному фоні мережива голчастим блиском брильянтів тіло. За ним поспішно, але трудно підтягаючи догори величезне черево, схоплюється пан віце-президент Штіфель.

І все високе зібрання врочисто, рішуче й одностайно встає круг овального столу. Пани міністри й депутати парламенту не всі є членами управи, але вони голосують, так би мовити, духом із Об’єднаним Банком.

– Постанову прийнято одноголосно. Дякую, панове. Вашу жертву не забуде наша славна дорога батьківщина, велика Німеччина!