Паніка на біржі
Володимир Винниченко
Небо жовто-сіре, сірчане, з жахливо поширеними, дикими очима. По жовто-димному піску хмар сліди велетенської мітли. Колодязями-вулицями гонить гривастий, розгарячений, увесь у піні й поті скажений вітер.
А в душі Макса гривастий захват, безперестанні, пекучі язики полум’я. Від нього горить лице, вуха, голова, мозок. Усе горить, палахкотить, не вгасає. Чи від вітру? Чи від двох безсонних ночей? Гей, а може, від краси, Сузанно, тої краси, якої тобі ніколи не зазнати?! Га?
Хіба ж не краса: весь Берлін од краю до краю, від палаців до верстатів, од Мертенса до сліпого старця під стіною, весь Берлін, як вода у сильно струснутому відрі, хвилюється, Випліскується, піниться. Жадна, цікава, легковажна, полохлива міщанка-юрба шамотиться, шепочеться, жахається, радіє, лютиться. Як живе срібло, то розбивається на дрібні грудочка, то зливається в натовпи, то знову краплинками розтікається по ресторанах, кав’ярнях, магазинах, конторах. Але скрізь несе з собою шепіт, жах, широкі очі, чекання.
Хіба ж не краса, Сузанно, рухатись непомітного, незначною порошинкою в цьому вихорі юрби і знати, що ти ж викликав його? Хіба ж не краса знати, що ця юрба в один мент може тебе роздерти на шматки або ж… або понести на руках, як бога?
Поліцаї, – милі, комічні, такі страшно суворі, напружені поліцаї, – ретельно, люто здирають оповістки Інараку.
Ах, бідолахи, їм величезна робота весь ранок – п’ять тисяч червоних великих плакатів, добре поналіплюваних і міцно присохлих, поздирати з усіх стін, стовпів, дверей, вікон, тротуарів. Бо той же поганець Інарак зовсім не тримався приписів магістрату, де можна ліпити. Ліпив, де хтів, навіть на дверях самої поліцай-президії!
Ось, наприклад, цілий натовп перед дверима церкви, на яких нахабно червоніє страшна оповістка. Де ж ти, поліцаю? Дивись, як жадно вп’ялися десятки очей у червоний плакат і читають:
«Оповістка
Цим доводиться до відома громадян Німеччини, що Центральне бюро інтернаціонального авангарду революційної акції в Німеччині (Ц. Б. ІНАРАКу) постановило громадянина Фрідріха Мертенса за:
І) свідоме, вперте й активне запроваджування режиму капіталістичного деспотизму та новітньої фінансової монархії,
2) за підступний наступ на працюючі класи в облудній формі постанов Паризького конгресу,
3) за політику зажерливого імперіалізму, виявлену на тому самому Паризькому конгресі, яка прагне світової фінансової монархії й неминуче тягне за собою всесвітню катастрофічну для всього людства війну, – за ці злочинства засудити на смертну кару.
Всім громадянам пропонується в їхніх власних інтересах уникати яких-небудь зносин із цим злочинцем. Усякий, хто пустить до свого дому Фрідріха Мертенса або буде поблизу нього, рискує смертю.
Ц. Б. ІНАРАКу в Німеччині».
Ага, ось спішить охоронець політичної незайманості вірнопідданих його гумової величності. Розійдись! Дрр!
Вітер вириває з рук поліцая одірвані червоні шматки плаката і, тріумфуючи, несе їх вулицею. Але от яка біда: ніякий найспритніший поліцай уже не може здерти оповістки з душі тих, що проковтнули її очима. Ніякий шпиг не може заткнути чопом тих питань, що фонтаном б’ють із одітканої обивательської бочки.
Сузанно, двісті бойових патрулів чатує у глибинах вулиць Берліна. Законодавець і владар твоєї краси, як зацькований кабан, полохливо сидить у своєму палаці, не сміючи вистромити з нього іклів своїх, оточений людьми, які не розуміють краси твоєї. Вони не розуміють; зовсім, бідні, не розуміють естетики: кожної хвилини готові померти без пози, без гарного жесту, ославлені, як бандити, осміяні, зненавиджені й нікому, крім своїх, таких самих бандитів, невідомі. За що? Чого ради? Яка краса їх жене на це, Сузанно?
Вітер напирає з усіх сил м’якими грудьми у спину, старається, підпихає маленький задрипаний репортерський автомобільчик. Він знає, що Максові треба об’їхати всі пости й патрулі, він, милий, помагає як може.
Голова горить, а в усій істоті палахкотять без перестанку язики полум’я, і що не кинь у нього, все моментально згорає. Все тепер ніщо, все є тільки мить, плюск часу, бризка хвильки в величезнім океані.
А чи не отак часом починається божевілля? Ха, коли божевілля горить таким захватом, коли від нього радість твоя хоче обняти тих, з якими в обіймах ти можеш зараз померти, то хай живе божевілля! Милі поліцаї, любий Мертенсе, дорогий Штіфелю, все є тільки плюск часу в океані вічності. Розумієте? Не хвилюйтеся, не бійтеся, будьте любовні й пам’ятайте, чуєте: неодмінно пам’ятайте, що сьогодні-завтра ви можете зовсім перестати що-небудь пам’ятати.
Ух, яке жовто-металічне, грізне небо! Браво, старенький Саваофе, ти, значить, солідаризуєшся з Інараком? Чудесно! Жовти ж міцніше своє небо, збирай бурю, готуй свої громи, сьогодні зробиш ефектовну декорацію для чийого-небудь останнього акту комедії, що зветься життям.
Шофер – «молодий товариш» – декілька разів уже питає, куди їхати. Куди? Ах, так! До біржі. Розуміється, до біржі. Задрипаний, розхряпаний екіпажик зупиняється, сунеться задом, як жучок перед перепоною, і повертає назад, – назад треба.
Хе! Ось воно, серце Німеччини. Величезна темно-сіра буддійська пагода, шершава, важка, як велетенська черепаха, що міцно вперлася на лапи й роззявила пащу-двері. Круг неї, як стривожені комахи, шамотяться авто, приїжджають, від’їжджають, трусяться, пихкають, нетерпеливляться. Люди пачками вистрибують із них і прожогом несуться в роззявлену пащу черепахи. Другі вилітають із неї, махають руками, капелюхами, стрибають в екіпажі, вибиваються з юрби й женуть кудись стрімголов. Газетчики люто кричать, вимахують окремими додатками газет, кидаються під ноги. Крик, гуркіт, рявкіт, свист, дзвін.
Ага, артерії сьогодні мають добру роботу?
Макс виплигує з жучка і, заклавши ліву руку в кишеню, п’яно поблискуючи очима, не хапаючись, протискається в потік, що вливається в біржу. За дверима контроль вхідних документів. О, будь ласка! Кореспондент «Будучності». А от ще й «спеціальний документ» од детективного відділу тайної поліції.
Ха, «спеціальний документ» товариша Тіле на цих привратників храму робить раз у раз магічне враження, – де ж пак: найвірніша охорона їхніх святощів.
О, сьогодні серце тіпається здорово! Це в вестибюлі чути надзвичайний гуд, неначе там десь у повному ході працює велетенська машина з тисячами гонових коліс і рушійних ременів. Рівний, глухий, безустанний гуркіт щодалі робиться виразніший, дужчий, грізніший. Біля кружляних дверей, через які одне пасмо людей усотується, а друге висотується, наче живий рушійний ремінь на незримих гонових колесах, вже людської мови розібрати не можна. А коли Макс утягається в пасмі в залу пагоди, тут уже треба кричати своєму сусідові на вухо, приклавши долоні до рота. То реве й гуркоче багатотисячна юрба. Вона вся, як труп, обсілий червою, кишить, рухається на одному місці, вгризається, бореться там поміж собою, і вся приголомшливо, без перестанку, без пауз, без виразу кричить одноманітним страшним гудом, як рев величезного водопаду.
Колосальна двоповерхова зала з круглою банею, з мармуровими колонами, наче з сірої замші, вся залита світлом електрики. Сонце тут непотрібне, сонце – тут сентиментальність, то світить, то ховається; електрика – певніша, ділова, надійна сила.
Макс шукає очима патруль. Ну, це не легка справа, та ще сьогодні. О, та яке ж сьогодні люте ревище? Який страшний, корчовий рух. Ці голови наче всі викручуються з-поміж самих себе, роблять скажені зусилля, але, зачаровані якоюсь силою, мусять лишатися на місці.
Припертий до стіни, з палаючою головою, очманілий від гуркоту, миготіння й кишіння голів, Макс стоїть біля стіни,, вилізши на якусь приступочку. Йому видно всю велетенську живу масу тіл. Посеред зали, в самому центрі кишучої, найбільш ревучої юрби, над булькочучою кашею голів понуро й велично чорніють якісь таблиці. Що воно таке? Скрижалі заповідів бога цього храму? Чорні прапори капіталізму? Під ними, піднімаючись над натовпом головами іі плечима, шамотяться жерці храму, люди в чорних убраннях. До них простягаються не то з благанням, не то з вимаганням руки з олівцями, з книжечками, поскручувані пальці, до них напрямлені всі повирячувані очі, пороззявлювані роти, пітні червоні лиця. На таблицях миготять різнофарбними вогнями цифри, зникають, міняються; люди в чорному гарячково нахиляються, пишуть, знову випростовуються, слухають ревище, вдивляються у скручені, махаючі руки, показують знаки.
Макс глибоко зітхає.
Як вони можуть розуміти один одного? Як у такому пеклі, ревищі, тісноті, духоті, в цьому страшенному гоні, миготінні цифр можна що-небудь зрозуміти? Це якесь зорганізоване божевілля, зборище ненормальних, планово хорих людей. Ось вихоплюється декілька зойків, голосніших окремих криків, як зойки потопаючих у водопаді, і поринають у загальному гуркоті й ревищі.
А скрижалі стоять твердо, непорушно, залізно. Жерці й прислужники видушують на них різнофарбні, блискавичні цифри заповіді. Другі збоку крейдою виписують, треті нотують у товстелезних книгах.
Тіпається, колотиться, реве серце Німеччини. А по артеріях од нього женуть оті цифри по всьому організмі, вмент одних убивають, других ранять, третім несуть щастя. Механічне, жорстоке, бездушне, воно рівночасно кипить, усе труситься, повне такої лютої, несамовитої енергії, що енергією одного цього ревища можна, як силою водопаду, пустити в рух машини.
Макс притихлими, поширеними очима дивиться на кипучу масу. Страшна сила, якась чудодійна, колосальна стихія, якийсь дикий хаос, у якому діють страшні, невблаганні, неминучі закони. А з цих же диких, божевільних криків, із цього скаженого, безглуздого миготіння цифр складаються розумні, тверді, стрункі норми.
А яка чулість у цієї стихії! Всяка подія, всякий струс в організмі моментально тут одзивається. Оповіщення Інараку. Замах на Мертенса. Загроза мозкові, загроза якійсь клітині мозку. І вже кров’яні тільця, вже клітини й клапанчики серця в підвищеній праці, у тривозі, в гарячці.
Ха! Банда розбійників? О, від банди розбійників серце Капіталу так не заб’ється.
Гу-гу-гу-гу-гу! Страшний пульс!
Макс раптом посміхається. А от досить йому повернути защіпочку в тій невеличкій металічній цяцечці, що лежить у нього в лівій кишені, досить кинути цю цяцечку в середину юрби – і зразу, в один мент серце скорчиться, ухне й навіки спиниться.
Хм! Та чи спиниться ж? А чи не буде назавтра ж знову кров’яних тілець на місці забраних трупів? Буде. І знову буде ревище, тупіт ніг, мигтіння цифр і нові чорні скрижалі. І так само на місці Мертенса стане якийсь новий Мертенс, нова клітина. Бо що значить тут воля цих окремих клітин, цих сліпих, покірних вищій якійсь волі виконавців? Знайти дійсне серце, дійсний мозок цього організму, його розшматувати цяцечкою й навіки спинити! Але де вони? В чому? Де взяти тої сили, яка могла б виступити проти містичної сили цієї стихії та її страшних залізних законів?
Хтось злегка стискає Макса за коліна. Він живо нахиляє голову вниз. На нього з усміхом дивиться кругле, спітніло-червоне, в жовтих віях лице товариша Роте. В руках у нього олівець і записна книжечка, як у всіх тих кричущих людей.
Макс злізає з приступки. Роте наближує губи до вуха Макса й кричить:
– Помічаєте, який ажіотаж?
Макс швидко хитає головою.
– Паніка. Акції Об’єднаного банку летять униз.
Макс робить здивовано-радісне лице й мовчки питає очима. Товариш Роте розуміє його й з усмішкою киває головою. Потім знову наближає уста до вуха Макса, задравши трохи голову:
– Кажуть, Об’єднаний просто в облозі. Забирають вклади. Банк не може… тити… а… о…
Макс недобре чує й собі кричить:
– Що не може?
– Не може вмістити народу. Викликано поліцію.
Макс весело стріпує чубом! Ха! Здорово. Значить, усе ж таки щось можна організмові зробити?
І знову крізь очманілість і чад від гуркоту й ревища спалахують палахкотливі язики, а ліва рука міцніше обнімає теплу й вогку від поту металічну круглу цяцечку.
Роте киває Максові, запрошуючи підставити вухо.
Макс знову нахиляється. Роте кричить:
– Страшенно хочеться трошки розважитись. Пустити чутку, що Мертенс сюди їде. Можна? Однаково «їх» тут не може бути.
Макс скоса дивиться на Роте й бачить одне око в жовтій вії, примружене лукавим веселим усміхом. Ця лукавість проходить і в Макса, торкається до полум’я й спалахує буйною веселістю. Ану!
Він киває головою на згоду й знову вилізає на приступку, з усіх сил стримуючи сміх, що вже буйно тріпочеться в ньому. Так буйно, що аж трошки дивно й неприємно. А голова горить, палає, гуде. У вухах – гу-гу-гу-гу!
Роте відходить і протискається крізь кричущі тіла. Бестія Роте: який тривожний, зляканий вигляд у нього. От він притуляє вуста до вуха лисого панка. Панок живо, вколото повертає до нього голову. Хоче, видно, спитати. Але Роте не має часу відповідати, йому нема коли, йому страшно, йому треба швидше тікати з цього небезпечного місця. Панок із пухнатою лисиною непокійно звертається до сусіди. Той, здається, не розуміє. Ні, не вірить. Знизує плечима. Але панок із пухнатою лисиною ще непокійніше звертається до низенького, товстенького добродія й кричить йому в вуха страшну звістку.
Білява голова Роте з’являється то тут, то там. І от уже на периферії юрби якесь замішання, вже нема стрункості, гармонійності хаосу; вже там якісь перебої, зупинки, якийсь інший рух, якісь інші крики на вуха одне одному.
І потрохи, потрохи замішання, як вогонь на сухій траві поля, охоплює все ширше та ширше коло юрби, перекидається до центру. Гуркіт виразно меншає, тратить свій ритм. Серед тіл шамотня, і течія до дверей стає все дужча, густіша, трудна. Крики, – оті чужі, інші, то панічні, то сердиті – починають щораз, то владніше опановувати залою. Миготіння цифр то слабшає, то знову збільшується. Макс уже чує круг себе, під своїми ногами:
– Мертенс!.. Мертенс!.. Сюди, Мертенс!
– Та чого йому сюди?!
– Тихо! Дурні! Заспокойтесь! Ідіоти!
– Мертенс!.. Мертенс!.. Мертенс!..
І те ім’я, що ще вчора тут викликало б побожний захват, вибух радості, сьогодні пашить на цю юрбу диким жахом і жене її звідси, як публіку з театру, де знялася пожежа.
І от у залі стоїть уже зовсім інше ревище. Не те могутнє, ритмічне, жагуче, пройняте серед зверхнього хаосу внутрішньою доцільністю ревище, а дике, розідране в собі, панічне. Обличчя вже радіусами повернуті до всіх вихідних дверей, руки не тягнуться до чорних скрижалей, а люто розривають тіла сусідів, стараючись випхати їх позад свого тіла. Цифри не миготять. Люди в чорному бігають по естраді, кричать, умовляють, махають кулаками, плюють у спини, в перейняті жахом потилиці.
Макс стоїть на приступці, припертий потоком пітної, насиченої жахом людської отари і, закинувши голову до стіни, з усіх сил кусаючи губи, страшно, невтримно регоче, йому хочеться стрибнути на цю поверхню ревучих голів і, давши собі волю, дико танцювати по них, регочучи й кричачи з такою самою силою, як оце кричать усі вони.
Він стрибає вниз, зливається з душним, паруючим потом, дихаючим страхом потоком і, палаючи сам заціпленим реготом, пливе в потоці до дверей.