1. Самотний
Вал. Злотополець
Незнана земля. Ночівля на дереві. „Острів!” Печера. Огорожа. Запорожець за мотузяра. Кам’яна сокира. Календар.
Сонце вже почало заходити, коли Микола прокинувся. Першою його думкою були чарівні слова: «живий і вільний.» Микола не знав, яка доля жде його тут у цьому далекому, чужому краю. Та щастя, яке скинуло з нього невольницькі кайдани й вирвало з неминучої смерті, додавало надії, що все ж таки колись за своє терпіння діждеться великого свята, діждеться дня, коли побачить улюблену Вітчину.
Навкруги було тихо. Внизу лагідно колихалися хвилі. А там, трохи далі за ними, чорнів буйний праліс. Він іще грізно шумів, струшуючи з листя незнаних Миколі дерев краплини дощу, але над ним уже синіло небо – блакитне, погоже небо.
Микола лежав і вслуховувався в шум морських хвиль, літаючи думками далеко-далеко – за безкраї моря, за ліс і безлюдне побережжя. Недавня неволя й небезпека здавались йому такими далекими. Він почував себе тепер щасливим і спокійним, як за давніх літ.
І чув, як із кожною хвилиною зникала втома, як руки й ноги ставали міцнішими й жвавішими. Та разом із цим почала дошкулювати спрага. А тут тобі ні джерела, ні струмочка!
Просто перед Миколою стрімко спадав у море високий берег, а далі, трохи ліворуч, – виднілась невелика гущавина. І хоч дорога туди була дальша й пробігала по скелях, Микола вибрав таки останню. Пройшов хвилин кілька й чує – наче в гущавині струмок плюскоче. Зупинився, вслуховується… Журкіт не втиха.
«Невже ж замісць солоної води доведеться мені напитися кришталевої водиці?» – подумав Микола зближаючись до місця, з якого доходив уже виразний журкіт. Хвилин іще кілька продирався крізь кущі й побачив нарешті високу скелю, а за нею – срібним струмочком протікала вода. Жадібно припав до неї.
Тепер відчув, як жар, що палив груди й уста, почав утихати, як холод розпливається по цілому тілу. Напившись води, кинувся Микола на м’яку як шовк мураву. «От тобі й лихо!» – думає. – «І втоми вже не чую, й пити не хочеться, а їсти, так здається злопав би й чортяку з рогами. Хоч би сухаря шматок. Хліб і вода – козацька їда, а тут доведеться й не по козацькому пообідати. Та не загинув ві спраги й голоду в льохові та на галері – то може й тут Бог не дасть загинути.»
Сонце вже стояло над обрієм. Поволі почало спускатися нижче, поринаючи у густому листю дерев, а далі продиралося лише крізь густі кущі й мов золоті смужки миготіли час до часу. Здалека доходив рев хижих звірюк: у старезному тропічному лісі наближався вечір.
«Не шкодило б заснути в цих м’яких перинах» – думав Микола лежучи на траві, – «та рев хижих звірюк щось недобре віщує: як попадеш у кігті лева, або тигра, то це вже не жарти.»
«Та що ж думати довго! – ось дерево старезне; крислате його гілля аж просить тебе: «ходи, ходи, козаче! тут тебе не досягне ні ягуар, ні лев, ні тигр.» І Микола виліз на дерево, вгніздився на розлогій гілляці, а плечима сперся об другу гілляку, щоб не впасти. – «Ну, нічого, переспати можна буде, а як упаду, так моя вже провина», міркує куняючи.
…десь далеко вчувався Миколі рев хижаків що-раз слабший і слабший…
Утома почала охоплювати його що-раз більше й більше. Спочатку опали безвладно на гілляку руки; голова хиталася то в один то в другий бік. Потім важко опали сонні вії й він чув лише, як вітер шумить серед лісу. І вдавалось йому, що шепоче він листю якусь казку про старезний ліс, про хвилі бурхливі й диких звірюк. Далеко, десь далеко вчувався Миколі рев хижаків що-раз слабший і слабший. Чув, як під ним тріщать кущі й щось лопоче крильми мов птиця. А далі все злилося: і рев, і журкіт струмочка й лопіт крил, перетворившись у якусь дивну мелодію, щораз тихшу й тихшу. Микола бачив іще мов на яві, як десь гаснуть зорі одна за другою, як хлопці якісь, ніби бурсаки, гуляють по Подолу, як на степу широкому гарцюють козаки, впень татарву рубаючи. І він на коні шаблюкою стина одну за другою голови бусурменам. А потім погнався за ляхом якимсь – гусаром. Чує, як свище круг нього вітер і він, забиваючи ляха, падає з коня.
Розплющив Микола очі та й дивиться, – а він лежить на землі. «Еге, думає сіромаха, «тож не впав я з коня, а таки просто з гілляки. «Що робити? Лізти знову на дерево? – Так ізнову скотишся як галушка. От краще тут доночую. – А хижі звірюки?» – Подумав-подумав, махнув рукою, заплющив очі та й заснув твердим сном.
Рано-вранці Микола прокинувся. Сонце почало саме виринати в лісу. Кругом дзвеніли пташині голоси, а квіти блищали росою мов перлами. Втоми вже не чув зовсім; лише в череві було порожньо.
«Не загинув у хвилях, не згинув зі спраги й не пожерли мене звірюки, так із голоду мабуть не доведеться загинути» – думає Микола. Зірвався на рівні ноги, протер іще раз очі, умився й пустився шукати хоч чого небудь, щоб заспокоїти голод. Блукав-блукав лісом, та скрізь дерева без овочів, – нічого не надибав, а тут тобі й ноги вже ледве волочаться.
Блукаючи отак Микола нагадав нарешті, що бачив колись у Танжері, як невольники їли устриці [39]. – «Доведеться й мені скоштувати цеї гидоти» – думає він. «І то щоб хоч іще їх знайти.» І пішов на берег шукати устриці. А коли знайшов кілька, хоч як не до смаку були, таки проковтнув.
Заспокоївши трохи голод, почав міркувати Микола, що робити далі.
«Бачу, що не солодко всміхається мені життя на цій незнаній землі. Але ж що буде – те й буде! А поки що розглянути треба, де саме я?» вирішив він. Здалека видно було високу скелясту гору. Туди й простував.
Гущавина вкривала підніжжя скелі. З трудом пробивався Микола крізь неї, а потім почав спинатися на гору. З під його ніг рвалося каміння й котилося вниз. Хапаючись то за каменюку, то за коріння, дібрався Микола на самий вершок гори. Дихаючи важко й держачись руками за вламок скелі, глянув униз.
Аж дух заперло в ньому: під ногами чорніла безодня, внизу пробігав струмок та й вився мов гадюка серед зелених кущів, далі шумів густий ліс, а там, ген-ген далеко на крайнебі, синіло море. Повернувся Микола в другий бік: і звідси – зелень, море й крайнебо. З жахом повів очима навкруги й бачив лише хвилі, хвилі й хвилі…
– «Острів!» промовив бідолаха приглушеним голосом, і холодний жах обгорнув йому душу.
Проте він іще не вірив своїм очам, ще почав озиратися навколо. Перед ним розкинувся острівець милі дві завширшки, милі чотирі завдовжки. Непролазний, дикий праліс вкривав значну його частину. Ніде не було видно осель, нізвідки не підіймався дим. Скільки не напружував Микола зору, ніяк не міг відшукати ознак людського життя. І тут задеревіли йому ноги й у німім одчаю притулився до скелі.
– «Острів!… відлюдний острів!…» шепотів він ледве чутно.
І згадались Миколі ті хвилини, як іще малим хлопчиком бігав по зелених луках. Як забавлявся в гурті друзів: сипав вали, дерев’яною шаблюкою зводив січі. А потім як утомлений убігав до хати й розказував матері, як то вони рубалися, як Андрійкові зламалася шаблюка, як списом шкуру йому здерли з руки. Згадав оце все Микола, та й жаль поняв за ріднею, за Товариством. Чи вернеться він коли до них? Чи тут таки загине на відлюднім острові? Відчував, як сльози почали підходити до очей. Довго-довго сидів отак непорушно Микола. І незримі нитки стлалися з далекої землі до любої Вітчизни. Він посилав туди всю свою любов і безмежну тугу.
«Мабуть довго доведеться мені тут прожити», – подумав нарешті тужно. «А може й весь свій вік коротатиму на цім острові. Треба вже тепер підшукати хоч печеру, яка б захистила від звірюк, дощу та холоду.»
І він спустився з гори й почав одшукувати. Але крім кам’яних скель нічого не знайшов. Аж наприкінці, при одній як мур стрімкій горі, побачив невеличку заглибину з вузькою щілиною. – «Ось тут буде моя домівка!» подумав Микола.
«Як би мати лопату, або кайло», – міркував він далі, – «то таку б видовбав печеру, хоч куди. Або хоч би шаблюка тобі!
– Та крім рук нічогісінько немає, а руками не будеш довбати скелі; треба щось вимудрувати.
Узяв спочатку гостру каменюку, що лежала під ногами, почав довбати нею, та нічого з цього не вийшло. Аж наприкінці таки придумав.
– «Ось ці дерева зарадять моєму лихові: викопаю їх із корінням та й посажу перед щілиною. А як розростуться, то наче стіною захистять мене. І спати вже можна буде спокійно, і сховатись од хуртовини. А згодом може що краще винайду.»
Недалечко плюскотів струмок. – «Оті вода близько», – міркує він. «Чи вмитися, чи води напитися – не треба буде блукати далеко.»
Не гаючи часу взявся Микола до роботи. Руками викопував дерева й хоч не легко це йому приходилося, але ж надвечір лежало перед печерою кілька штук викопаних. Змучений обтер піт із чола й пішов напитися води. А що вирішив до вечора посадити кілька дерев, то про спочинок не було й думки. Тепер почав Микола руками порпати ями. І хоча добре нагрів собі чуба, проте пізно ввечері зеленіло п’ять дерев перед печерою.
Тим часом голод ізнову почав йому допікати, а тут тобі вже й нічка надходить. – «Піти б мені на берег і вдруге підживитись устрицями, а то ляжеш голодний, та й не заснеш як слід», – думає Микола. І хоч темно було, пішов до моря шукати устриць. Прийшов на берег, а тут тобі лихо: хвилі залили мілке побережжя.
«Гай, гай! це приплив моря [40]», каже Микола, – «нічого не вдієш, козаче, – вертайся й лягай голодний».
Та де тут лягати? – Таки довелося примоститись ізнову на дереві. А щоб не скотитися з гілляки як тої ночі, прив’язався він цим разом очкуром і заснув в одну мить.
Коли прокинувся вранці, чув як болить спина та й нога, яку добре таки надавила гілляка. Але не з цих був Микола, щоб довго роздумувати над тим, що в нього болить.
«Треба поснідати» – вирішив він, і пішов на берег шукати устриць.
Цим разом вибрав другу дорогу. Пройшов гущавину, перескочив через струмок і дивиться, – а там праворуч росте кокосова пальма. Він бачив її в Африці не раз. Горіхи завбільшки як гарбузи чи дині густо обсіли вершок дерева.
«Горіхами можна буде підживитися краще, як устрицями,» подумав Микола й здоровенним костуром збив кілька горіхів. Та як їх їсти? – клопочеться: тверді, як каменюка. Після довгих зусиль розбив проте гострим каменем волокнувату шкаралупу. А тут тобі й друга під нею, міцна як панцир черепахи. Зате розбивши її, знайшов у середині соковите зерно, смачне як звичайний горіх, а в його нутрі – густий, солодкавий сік. І припав Микола до кокосових горіхів, як медвідь до меду.
«Ну хвалити Бога, що дав мені вже другу поживу, тепер і голод не страшний», подумав він. І хоч ситий був, пішов таки на берег за устрицями. Та багато їх нині не знайшов, зате вертаючи до печери, побачив Микола зариту в піску велику мушлю [41] з гострими як вістря берегами. – «От і за лопату буде мені, а то пальці таки здорово болять», промовив Микола витягнувши мушлю з піску.
Незабаром знайшов він отак само випадково рослину з волокнуватим бадиллям як у льона або в конопель. – «Може що вийде з цього бадилля», подумав наш козак. Нарвав його цілий оберемок, поскручував у в’язки як коноплі й поклав у воду мочити. За кілька днів, як добре насякло й зм’якло бадилля, вийняв в’язки й розклав сушити на сонці. – «От терниця здалася б тепер мені: зотіпав би краще за бабу. Та ось цей може костур заступить її», промовив Микола, заходжуючись коло роботи.
І диво: з твердого бадилля вдалось йому дійсно зотіпати прядиво. Із прядива почав сукати нитки й хоч не були вони такі міцні, як у мотузярів, та все ж таки прив’язав ними до дрючка велику мушлю, яку знайшов кілька днів тому. Отак випадок поміг Миколі придбати коштовне знаряддя – лопату.
Робота з огорожею пішла тепер швидче. Дерево за деревом що-раз густіше заслонювали вхід до печери. А щоб іще краще його захистити, засадив Микола другий ряд дерев, переплівши його гнучким гіллям, а віддаль межи обома рядами засипав землею й камінням. – «От тобі н вал. І кулі бусурменської не побоявся б за ним!» говорив до себе наш козарлюга.
І з цього часу рано й вечір носив він із близького джерела в кокосових лушпинах воду й поливав дерева. І що за радість була, як одної днини побачив, що молода деревина пускає нові пучки, а на валу починає зеленіти трава.
До печери провадив тільки один вхід. Щоб і тудою не дібрався до нього який непроханий гість, вирішив Микола і вхід засадити деревами. Та кудою заходити йому до печери? – От і придумав! – Зсукав грубе мотуззя й зв’язав із нього міцну мотузяну драбину. Над печерою взносилася стрімка скеля, така заввишки як кручі над Дніпром під Києвом, а на її вершку, над самою печерою, росло гіллясте дерево. За нього зачепив мотузяну драбину.
«Ось кудою заходитиму до своєї печери. – Ти, леве, тигре, чи інша хижа звірюко, мабуть не втнеш цеї штуки!» – думав Микола.
А тепер почав він міркувати, як би вигідніше розташуватись у вузькій, тісній печері, а насамперед її поширити.
Щоб найти якесь менш-більш придатне знаряддя для поширення печери, пішов Микола до струмка, що протікав праворуч його домівки. На березі лежало багато всякого каміння. По довгому шуканню знайшов невеликий камінь подібний до сокири; він був навіть гострий на кінці й немов умисне з дірою на топорище.
«Ось тобі й щастя!» – зрадів Микола. У дірку забив міцного дрючка – й сокира готова. А ну, кам’яна сокиро, чи придатна ти до чого, чи може жбурну тебе туди, звідки взяв?» сказав Микола й цюкнув для спроби по малій деревині, що стояла перед ним. «Ну й розумняка з мене!» крикнув урадуваний, як побачив що підтята деревина схилилася вниз. Тоді він знайшов іще два камені: один схожий був наклепало, яким каменярі б’ють каміння, а другий на короткий, грубий ціпок.
Маючи тепер стільки струменту, повний сили й бадьорості взявся Микола до праці. Шматок за шматком лупав він нетверду скелю. Печера ставала щораз більшою й вищою. За кілька днів, як уже продовбав настільки печеру, що міг досить вигідно поміститися, вистелив її заздалегідь насушеним сіном і вперше заснув на острові по людському.
Другого дня вранці прокинувся Микола на м’якім сіні й аж засміявся сам до себе. Сонце піднялося вже досить високо й теплим промінням вдиралося до печери. Лежучи Микола почав роздумувати, як то сюди він попав, та як поволі став розживатися. «От тобі й на!» – скрикнув, – «мало не забув, що сьогодня неділя. Живеш та й не зглянешся, як день по дню минає.» І згадалась йому неділя на Вкраїні. Дівчата й парубки в білих як сніг сорочках, козаки на Січи в синіх золототканих жупанах.
«Ex, далеко-далеченько відбився ти, козаче-соколе, від свого гнізда – України, од її пишних садів, гаїв цвітистих, од братів-запорожців!» – сказав подумки Микола. – «Треба змовити хоч Отченаша за наше славне Січове Товариство та спочити сьогодня християнським звичаєм.»
Скінчивши молитву, виліз по драбині на скелю й спустився вниз до струмка.
«А от щоб не побусурменитися, треба якось позначити дні», – думає йдучи. Недалечко росла купка дерев із гладкою як папір корою, хоч бери й пиши на ній. – «Ось буде мій календар. Іще й літописцем чого доброго зроблюсь, як старий Нестор», – жартує Микола, – «тільки нема в мене ні залізяки, ні чого другого, чим би можна карбувати дні.» Пішов одначе на берег, знайшов мушлю, оббив каменюкою береги, так що зовсім добре можна було нею карбувати на дереві, і на середущому найбільшому накарбував:
Запорозький козак Микола Наливайко спудей Києво-Могилянської Академії.
Народився Р.Б. 1616 місяця грудня в 6 день – на Україні
А на сусідньому дереві накарбував отаке:
По розбиттю португальського корабля «Лісабона» діставсь я сюди Р. Б. 1642 жовтня в 19 день.
Обидва ці написи зробив двома мовами: українською та латинською з тою думкою, щоб коли хто тут заблукав, хай зна, що острів цей відкрив Українець та й до родичів отих бідолах, що на судні загинули, може коли звістка дійде про розбиття корабля.
На третьому дереві карбував дні, починаючи з неділі. Що-сьомий карб показував Миколі, коли мав святкувати неділю. На четвертому значив тижні, на п’ятому – місяці, а на крайньому – роки.
«Але хоч і неділя сьогодня, та не можна лежати цілісінький день. На дереві горіхів кокосових уже мало, устриць не завсіди на піску знайдеш. Піду в лісову гущавину подивитися: може пощастить знайти що друге, а то знову доведеться голодувати», – міркував Микола.
Але сонце піднялося високо й пекло так сильно, що йти було сливе неможливо. Довелося залишити мандрівку й хоча була неділя, заходитися коло одної роботи.
Микола назбирав гнучких дубчиків, сплів їх у кружок, так як плетуть дно до кошиків, у середину встромив дрючка та й прив’язав іще мотузком, щоб добре держалося. Потім прикрив верх широким листям, схожим на лопухи: а щоб воно не злітало, – позшивав його остяками з риби, яких назбирав на березі моря. – «Ось і готова парасоля! – радів Микола. – «Тепер, сонечко, печи собі скільки хочеш. Мені вже байдуже.»
А що наближався вечір і пізно було вибиратися в дорогу, Микола вирішив зістатися вдома. Та одної хвилини шкода було йому змарнувати. Тому почав міркувати, щоб його ще зробити. Думав, думав, та й наприкінці аж скрикнув: – «Еге, вже знаю, що робити! За тиждень назбиралося в мене кілька клубків ниток. Чому не сплести з них сітки? – здасться на що-небудь.» І зараз-таки заходився працювати.
А що запорожці кохалися в рибальстві здавна, то й умів Микола плести не абияк. Отже зробив він сяку-таку глицю (бо до справжньої відповідного струменту не було), й незабаром сплів невелику сітку. Потім зв’язав краї сітки ниткою, зоставивши верх вільним немов хватку, до обох кінців прив’язав міцного мотузка, щоб можна було її перевісити через плечі – й діло готове! – Дня не прогаяв і торбину придбав.
Примітки
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 59 – 68.