5. Вибух вулкана
Вал. Злотополець
Землетрус. Огляд вулкана. Піч та льох. Дощова пора. Гончарня. Лук та стріли. Списи. Каганець.
Темна ніч оновила острів. Навкруги панувала безмежна тиша. Стомлений цілоденною працею Микола спав твердим, спокійним сном. І сниться йому, що пливе він десь морем, що зривається хуртовина, з шумом страшним б’ються об байдак хвилі й розбивають його. А над головою скаженіє вітер і грім грюкоче так, що здається земля провалиться. Мабуть недовго снився Миколі цей страшний сон, бо вчув, як щось ударило ним і він заспаний іще скочив на ноги.
«Це значить не сон», подумав наш козак і занімів із жаху. Навкруги робилося щось страшне, нечуване: земля тремтіла під ногами; в уха вдаряв страшенний гук та клекіт і важко було розібрати, чи грім це, чи валиться ліс, чи розвалюються скелі. Страшний ураган ревів, як міліонове стадо хижаків, поривав із собою старезні, столітні дерева й кидав уламками скель мов порошинками.
«Чи не кінець світа прийшов?» шепотів Микола ні живий, ні мертвий. І хоч не один раз заглядав смерті в очі, чув проте як дубом став волосся й віддиху не стає в грудях. Та роздумувати довго не було часу й він миттю вискочив із печери. Перелякані лами бігали по подвір’ю в божевільнім жаху. Не пробіг Микола й трьох кроків, як уламок скелі, що звисав над печерою, повалився з страшним гуркотом і, розбившись на дрібні шматки, присипав вхід. Побачивши це, Микола кинувся бігти на безлісний горб, що стояв самотно над морем. – «Там море: безпечніше буде!» промайнула йому думка. І хто зна, скільки він біг отак, але зненацька спинився, мороз пробіг йому по шкурі: гора, на яку саме кинувся бігти, стояла в полум’ї! Із широкої щілини вилітало з страшним гуком каміння, пливла невпинно розпалена, жаріюча лпва. «Тут мабуть уже й смерть мені буде», пролетіла в Миколи думка. Тим часом горіюча лпва посувалась усе ближче й ближче. Гаяти не можна було ані хвилини.
«Як гинути маю, то хоч не в оцій проклятій смолі!» подумав Микола та й зібравши останні сили кинувся мерщій на берег моря. Та тут перед його очима розкинулася теж страшна картина. Із чорних, густих хмар струями лив дощ. І хоч не раз доводилось нашому козакові бачити страшні зливи на степах України, такої ще не переніс на своїй шкурі ніколи. З неймовірним шумом, мов Дніпрові хвилі на порогах, лилися струї дощу. Розбурхані, шалені вали-буруни підіймалися високо-високо вгору, то знову розступалися й із дна моря виглядала страшна безодня. З клекотом пекельним ударяли хвилі об берег, вдиралися на нього й заливали що-раз більший і більший простір.
Миколі нікуди було ховатися. Хвилі почали вже досягти до його ніг. І він стояв блідий, нерухомий, чекаючи смерті. Раптом погляд небораки впав на горбок: там стояло височезне, старе дерево. І аж зрадів наш Микола й забувши, що вже зібрався на той світ, бігцем, по коліна в воді, дібрався до горбка й хоч який був виснажений, виліз на гілляку. – «Якось рятує Бог козака!», – подумав бідолаха, відітхнувши вільніше. – «Може таки не дасть Він загинути хрещеній людині в чужій землі». Але коли поглянув із дерева навкруги, побачив таке, що аж крикнув із великого болю: хвилі несли повз дерево його дорогі лами.
Бідні створіння, борикаючись із хвилями так жалісно, так розпачливо мекали, що аж сльози сталії в очах запеклого козака. І так шкода було йому лам, що вже хотів зіскочити з дерева й рятувати, хоч би й самому прийшлося головою накласти. Та цеї ж миті величезна хвиля схопила їх і понесла далеко-далеко…
Як довго просидів Микола на дереві, не тямив.
Лише чув мов крізь сон, що гуркіт, шум вітру й клекотіння моря потроху стихає. Небо почало прояснятися, а на бережині лагідно плюскотіли невеликі хвилі.
Сонце червоне мов кров почало як раз ховатися за обрієм, як Микола стомлений до безсилля зліз із дерева. Аж тепер міг подумати про все, що трапилося. Сум важкий наліг йому на душу. Навкруги бачив лише дику, страшну руїну. Уламки скель, повиривані з корінням дерева, тут і там повбивані птахи, – це все нагадувало на кожному кроці страшні хвилини, які так недавно ще довелося пережити.
«Що мені тепер робити?» думав сумний Микола. «Печеру – єдине моє пристановище, присипало надісь каміння або рознесло, що й сліду може вже з неї немає. Бідні лами потонули певне в розбурханих хвилях. І я зістався знову без даху, й знову самотнім…» І зажурився козак.
А тим часом усе вже вщухло. Полум’я більше не виривалося з щілини, тільки час до часу знімався чорний дим і стікала поволі гаряча лава. – «Поки що втихло», журно думав Микола, «та хто його зна, чи за хвилину не зірветься знову хуртовина, чи знову не почне літати каміння, та й полум’я не почне бухати з проклятої гори. А як не тепер, то за місяць, як ізнову кривавою працею загосподарююсь.» Отак сидів він у важкій задумі, притулившись спиною до дерева з якого зліз, та й не зглянувсь, як усе навкруги вкрилося чорною пітьмою ночі…
Уже світало, як прокинувся Микола зі сну-забуття. Холодний вітрець лагідно колихав листям дерев, далеко край ліса червонів небосхил, навкруги лунали веселі пташині пісні. І наче легше стало Миколі на серці. «Якось то воно буде», подумав він. «Коли зістався живим та й руки-ноги не скалічені, то не загину.»
І підбадьорений пішов до своєї домівки. Та яке ж велике було його здивування й безмірна радість, коли біля печери побачив своїх дорогих лам! Очам власним не хотів дати віри. Кинувся до лам і почав гладити й пестити, як малі дитинята. А вони з радощів весело мекали й м’якою вовною гладили йому ноги й лизали руки. І тої хвилини забув Микола за всей світ! – Чув як жвавіше почина в ньому битися серце й якась нова сила й бадьорість вступають у груди. І отак радіючи подався в супроводі лам до своєї печери.
Коли прийшов туди, то побачив, що справа зовсім не така погана, як він собі уявляв. Щоправда, завалилась каменюка, яка заступала дах, потягнувши за собою чималу брилу землі, – одначе не так важко було повикидати вламки з печери й знову в ній вигідно оселитися. А коли придивився Микола ближче, спостеріг, – що каменюка ця скорше чи пізніше могла завалитися й придавити його в печері. І радий, що позбувся небезпеки, не шкодуючи за покрівлею, заходився він вичищувати помешкання від каменюк і грудок землі. Робота йшла швидко. Нарешті зісталося тільки два великі вламки скелі, але їх не можна було викотити на двір руками. Одначе Микола довго не думав. Хіба ж не доводилось йому викочувати на чайку важкі бочки з порохом, чи з кулями, або важницею воза піднімати! – Підклав під уламок скелі кремезного дрюка, спер його об колоду та й почав підважувати цілим тілом. І отак підважуючії раз-у-раз кам’яну брилу, почав посувати її все далі й далі. По деякім часі не було в помешканні ані одної каменюки.
«Ось і знову маю домівку», відпочиваючи думав Микола. «Та й боятися вже не треба, що кожної хвилини завалиться покрівля. бо стіни й дах тепер із суцільної скелі, в якій не побачиш найменшої щілини».
Цікавий як вигляда зблизька вулкан [45], про який учився колись у школі, вибрався Микола на місце вибуху. Але хоч як хотілось йому заглянути в кратер, з якого ще час до часу вилітав дим, таки не зважився Бо хоч лава вже трохи й остигла, стікала проте поволі й безупинно згори, заливаючи грубий шар попелу й розкидане навколо гаряче каміння. Отак розглядаючи вулкан, нагадав собі Микола зненацька, що в тім боці, куди зсувалася густа маса лави, ростуть кущі картоплі. Наляканий побіг мерщій туди, але з радістю побачив, що вони стояли незачеплені. Однак, щоб забезпечити себе, викопав він кілька кущів картоплі й порозсаджував їх у різних місцях острова.
Оговтавшись уже цілком після вибуху вулкана, заходився наш господар кінчати піч.
Швиденько викопав яму, насипав туди глини, полив водою, замішав, докинув трохи піску й почав мурувати стіни. А що працював Микола не розгинаючи спини, то в три дні піч була готова.
Між тим гора перестала зовсім диміти, але Микола пішов до вулкана, щоб на власні очі побачити, чи не загрожує часом нового вибуху. Збоччя гори й кратер вкриті були застиглою чорною мазюкою, проте навіть із розколини не добувалося вже диму. Отже найбільш уважні досліди не показували ані якоїсь підземної діяльності вулкана, ані близької небезпеки. – «Видима річ, вулкан ізнову погас», – подумав Микола, – «може дасть Біг на тім і скінчиться.» І цілком заспокоєний вернув він додому.
А тепер, коли Микола спокійно заходився коло щоденної роботи, треба було йому насамперед запастися їжею на зиму, щоб не загинути з голоду. Минуло кілька день і наш козак упіймав уже сім лам. Він усіх повбивав крім старого самця, зіставивши його при череді освоєних лам за стадника. Ламяче м’ясо Микола посолив та й повісив у піч щоб задимити… А що боявся, чи не мало буде шинки як довго протягнеться зима, вибрався знову на лови. Та цим разом Миколі не пощастило. Лами звітрили його в тім місці, де на них завсіди засідався, та й обходили десятою дорогою.
Та впертий був Микола. Коли заходився коло чого, або що задумав, мусів був скінчити, щоб не знати що! І ось придумав він інший спосіб. Уже кілька разів, як засідав на лам, зауважив, що вони вгледівши чи завітривши ловця здалека, обходили його манівцями й мерщій бігли через малий горбок у гущавину. Микола помітив також, що на другому боці горбок цей був оточений колючими хащами мов живоплотом, а за цим живоплотом взносився кам’яний мур, так дві стопі заввишки. І кожного разу лами перескакували ці хащі, стрибали через мур та й вникали Миколі з очей. Цього було нашому ловцеві досить. Він зараз же за хащами викопав глибоку яму, прикрив її сушняком та хмизом і вже другої днини застав у ній дві дорослі лами.
«Їжею забезпечений я тепер на цілісіньку зиму», – думав Микола по кількох днях виймаючи в димарні ламячі шинки, – «та де переховувати її взимку?»
Але. виявилося, що цим разом козакові нашому допоміг землетрус. Недалеко печери запалася гора, так на два метри завглибшки, й через це повстала друга печера, отвір якої виходив якраз на Миколине подвір’я. Отже без усякого труду мав Микола в своїм обійстю льох.
Іще треба було Миколі запастися сіном для лам, паливом та картоплею. Сіна назбирав він цілий стіжок, але поспішався дуже наш господар та й не зауважив, що складає трохи вогке сіно. Аж як побачив одного дня, що димить скирта, засунув у сіно руку: а туди наче жару хто насипав. «Ага, от в чім річ!» – каже Микола – «поквапився трохи та й склав вогке сіно. Добре, що хоч не зайнялося, а то й таке трапляється!» Розкидав мерщій стіжок, висушив сіно та й склав ізнову копицю, а щоб не мокло, – накрив дахівкою з очерету.
Упоравшись із сіном, Микола назбирав дров: гілляк та сушняку й поскладав рівненько в стоси, прикривши теж од дощу очеретом. Потім накопав він картоплі й зсипав у льох. Нарешті приніс іще дві торбині цитрин та десятків кілька кокосових горіхів. Отак запасся Микола всім необхідним на зимівля й не боявся тепера, що доведеться йому голодувати.
«Ось-ось зима вже за плечима», – міркував він усе, – «на дереві вирізав іще два тижні тому місяць жовтень: за тижнів два-три сподіватися можна першого снігу.» Та замісць снігу день-у-день безупинно лив дощ. Небо вкутане було всей час мутними, сірими хмарами. І вже два тижні просидів Микола в печері: вийде хіба до льоху, до стіжка, або до криниці, щоб принести собі й худобі води.
«Ох, як поволі-поволі тягнуться дні,» нудьгував він. «Ото щоб мати мені Святе Письмо: здається тепера кожної букви вивчився б на пам’ять; або паперу хоч лібра. Ох вірші, вірші б складав! або драму чи думу яку може написав би. А то сиди тут, та й сиди, аж голова задурюється: крути-не верти, а таки ні Гомером, ні Софоклом не зробишся!» жартуючи розважав себе Микола. І особлива нудьга брала нашого пустельника довгими осінніми вечорами. Бідолаха сидів тоді без світла й без роботи, тільки й думаючи про те, як би скоріше минав оцей нудний, непотрібний час. Але одного дня, спало якось на думку нашому козакові: чому не спробувати зліпить із глини горшка та каганця? Хіба на Вкраїні мало їх ліплять, та ще й які!
Так і зробив. Виорав один день, коли зранку дощу не було, накопав глини та й за кілька днів сушилося вже на печі кілька горшків, дві миски та каганець.
Тим часом дощ не вгавав. Щоб не дармувати, сплів Микола за тиждень невеличкого павучка.
Потім прийшло йому на думку спробувати б іще зробити лука, сагайдака та стріли. В уяві бачив уже наш козак, як устрілює птахи та іншу звірину. Врадуваний щасливою думкою побіг, не зважаючи на зливу, шукати твердого й гнучкого дерева.
А коли пощастило йому підшукати такого дерева, набрав скільки міг донести, вернув до печери й зараз же заходився коло роботи. Тепера тільки відчув Микола, як став би йолу в пригоді залізний ніж. Ой намучився, намучився бідолаха, обрубуючи кам’яною ножакою й черепашиною шкаралупою тріску за тріскою Не менше як вісім день просидів він із ранку до вечора, заки лук був готовий. Тепера треба було ще тятиву й стріл. «Ото як би був знав», думає Микола, – «що доведеться зробити лука – «був би зіставив кишки з лам: здалися б на тятиву. Та треба замінити її мотузком.» Зсукав тугого, міцного мотузка й заходився робити стрілу.
Вистругав із твердого дерева стрілу та й думає: «Знаю, стріло, що далеко не полетиш. На Січи обковували ми тебе гострою залізякою, щоб із свистом та розгоном вбивалася ти в груди ворога. Та що діяти – заліза в мене немає.»
Метикуючи, чим би його заступити, нагадав собі наш спудей, що читав десь, як дикуни вживають на вістря стріл та списів риб’ячих остяків або гострого каміння. – «Ось треба мені буде спробувати цеї штуки. Та добре, що й про списа згадав: і його треба придбати.»
Мерщій побіг Микола на берег моря й без великого труду знайшов кілька остяків та гостре каміння, що як раз пасувало на вістря до стріл та списа. Вертаючи до дому, не забув вирізати й ратища до списів. По кількох днях важкої праці виготував Микола чимало стріл та два списи. Стріли були загострені з одного боку остяками, а на другому прив’язав Микола пера з птиці, щоб стріла летіла рівно й з більшим розгоном; на кінець списа прив’язав він гострого каменя.
Коли вже все було готове, не втерпів Микола, щоб не спробувати, чи добра його зброя. І з великою втіхою пересвідчився, що хоча стріли не були обкуті залізом, проте можна було встрілити ними птаха чи малу ламу, а спис придатний був до оборони від тигра чи ягуара.
За цей час, як Микола був занятий луком і списами, просохли вже горшки й каганці. І постановив він спробувати, чи годящі вони до чого, чи може доведеться їх викинути. Поклав шмат ламячого здору в миску, щоб його розтопити на смалець, і радіє вже наперед, як то зробить собі каганця й проводитиме довгі вечорі при світлі. Та тут вийшло не те, чого сподівався Микола. Як тільки починав розтавати лій, всякав він увесь у глину, так що й мало що смальцю діставалося на дні миски.
«Еге, ось воно що!» міркує Микола. – «Спочатку треба миску випалити у вогні, а тоді вже можна буде з неї щось робити.»
Отак розміркувавши, вставив Микола миску й горшка в розпалене багаття, що ясним полум’ям палахкотіло серед печери, та й жде, що ось-ось матиме справжній посуд. Але бачить щось воно нічого не виходить. – «Еге, ось де притичина!» – крикнув він. «У нас випалюють горшки в печах, а тут тобі вогонь на вільному повітрі. Тому жар од вогню швидче слабне й горщик не має часу засклитися.» А що в димарні не можна було випалювати посуду, треба було насамперед вимурувати гончарську ніч. Отже не було іншої ради, як ждати весни.
Серед безнастанних дощів минуло два місяці. «А. тепер готуйся на зиму козаче!» – думає Микола, – «Дощі перестали, небо погідне – надісь морози прийдуть.» Коли тут тобі щось на зиму не схоже: замість морозу почав повівати свіжий, теплий легіт, сонце почало лагідніше й тепліше світити.
– «Невже ж весна надходить?» із дива не міг зійти Ми-кола. Та коли побачив на недалекому горбі нову, зелену траву, мусів був таки повірити, що зима вже минула. «Еге, знаю чому не діждавсь я морозів. Це попав я в теплу країну, де такої як у нас зими немає. І як таки я до цього не додумався, бачачи буйну, тропічну рістню на острові? Далебі, невіглас із мене! Сором буде товаришам по Академії признатися, що я в тропікальній смузі землі паливо на зиму збирав», – міркував Микола. І хоча й засоромлений, але безмірно веселий, що вже скінчилась його нудьга, почав наш козак міркувати про майбутні весінні роботи.
Примітки
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 84 – 92.