2. Живий вогонь

Вал. Злотополець

Мандрівка по острову. Незнані бульби й цитринове дерево. Спроба роздобути вогню тертям. „Печеня” з лами.

Саме почало на світ благословлятись, як Микола із постелі. Сьогодня чекала його далека мандрівка. Сьогодні вперше доведеться йому побачити більш як сусідній струмок та морське побережжя. Перша розвідча мандрівка!

Перевісив через плече торбу, підперезався мотузком, застромивши за нього кам’яну сокиру, в руки взяв парасолю й пустивсь у дорогу. Минаючи кокосову пальму, збив кілька горіхів, сховав у торбинку та й пішов на берег по устриці. – «Це здасться в дорозі», – думав Микола, кладучії кілька устриць до торбини. У джерела напився води й жваво попростував до взлісся, а незабаром зник у пралісі.

У лісовій гущавині була тиша. Таємним, непролазним здавався праліс. Височезні мов дзвіниці дерева стояли непорушно. Під ними панувала вогкість, темрява, мовчазність.

Наче простягнені руки спускалися з дерев пялуни, переплітаючись дивовижними звоями, творячи непролазні нетрі. Йшов під верховіттям дерев немов під склепінням старої готицької церкви. Іноді просвічувало в далечині: незабаром продирався на галяву або взлісся. Спочивав тут кілька хвилин, милуючи сонцем та південною красою. Перед ним колихалися запашні, незнані, пишно – чарівні квіти. Вилискуючи мінливими барвами, пурхали серед них величезні метелики п малесенькі мов бджоли пташки-колібрі. Пишна тропічна природа розкинулася перед Миколою в усім своїм багацтві форм, в усій різноманітності барв та кольорів.

І хоч не боязкий був наш козарлюга, проте з острахом поглядав раз-у-раз у непролазні гущавини. Він багато читав і чув од Джемса про велетенських вужів-давунів [43], про отруйливих гадюк, про носорогів. – «А хто його зна, що тут здибаєш, а зброї не то вогнистої, але й білої Бог дасть», – думав він, та й вибирав дорогу, де рідше розкинулися дерева й звідки можна було охопити зором більший простір. Та на лихо таких місць у пралісі сливе не було.

І вже пройшов Микола чимало дороги, а проте нічого не здибав крім дерев, кущів та буйної трави. Аж ось на невеличкій галяві побачив він малі кущики з червоняво-синім та білим цвітом, а на де-яких із них виднілися зеленяві яблучка завбільшки як черешні.

Зірвав наш козак кілька ягід, та не до смаку вони йому були. «От якась лободяка й більше нічого», промовив він та й зі злості вирвав бадилля. Коли дивиться, а тут на корінню наче бульба. Вкусив одну, та й сплюнув. «Не буде мабуть мені користі з вас, та все ж таки не зашкодить кілька взяти з собою: може коли здадуться. Бульби кинув у торбинку й пішов далі. Ліс ставав усе густішим і темнішим. І хоч завзятець був наш Микола, все ж таки моторошно йому ставало, як шелестіло щось над ним, або як недалеко нього тріщало час до часу гілля.

Саме йшов узліссям. Сонце знімалося все вище й стояло якраз над головою. Треба було спочити трохи та підживитися. Недалечко дзюркотів струмок. Туди й попрямував. Розсівся під гіллястим деревом, вийняв горіхи й устриці та й почав обідати. Коли чує, а тут усе голосніше та частіше тріскоче галуззя: наче гурт волів надходить. От тут так здається не жарти!

Оглянувся навкруги – нічого; підождав – знову тріскоче. Коли дивиться, а на галяві коло струмка череда диких звірят. Як би не довга шия, як у верхоблюда, та не голова як у лошака, то подумав би може, що це стадо серн.

«Еге, це лами про яких учився колись у школі. Добре, що взяв сокиру з собою», – ховаючись уже за дерево бурмотів Микола.

І йому таки цим разом пощастило. Череда звірят почала підходити все ближче й ближче. А як остання молода лама проходила повз нього, вискочив і вдарив її сокирою в голову. Убита лама впала біля його ніг. На превелике здивування Миколи череда звірят була більше здивована оцим, ніж перелякана: видима річ, вони вперше бачили людину.

Сполювавши ламу, закинув її наш ловець на плече й пустився до дому. По дорозі знайшов кілька цитринових дерев, добре знаних йому ще з Танжеру, кинув кілька десятків достиглих цитрин у торбину, зазначив те місце гіллякою, щоб удруге міг туди потрапити й веселий, що так пощастило йому в мандрівці, вернувся додому.

Першою турботою Миколи було оббілувати ламу. Та як тут оббілуєш, як нема ні ножа, ні чого гострого? «Ага, в мене є» – думає Микола, – «отой уламок мушлі, яким дні карбую». Отож уламком мушлі козак наш оббілував ламу, розіп’яв шкуру та й виставив на сонце, щоб просохла. А тепер заходився коло м’яса. Вийняв кишки й інші тельбухи, відломив із тяжкою бідою задню частину, та й збирається пекти.

«Ага, треба спершу приготувати рожен.» Зрубав гілляку, обчухрав, затесав кінець, підшукав іще пару гіллячок виластих, забив у землю, устромив м’ясо на рожен і ось уже все готово, – бери й печи. Увесь час Микола був так зайнятий своєю новою роботою, що й забув про недостачу лиш одного, та зате найважнішого – вогню. А згадавши нарешті, сумно похилив голову.

«От креміня б мені та кресало, так миттю такий запалахкотів би вогонь, що ну-ну!» з жалем подумав він. «Та де тут його взяти? Треба радити інакше», міркує Микола. «Читав десь, що дикуни труть дерево об дерево так довго, що воно займається полум’ям. От спробувати треба й мені добути живого вогню.» Узяв два сухі цурпалки, обтесав трохи й тре одно об друге. Довго тер отак бідолаха. Піт виступив йому, руками вже ледве совгав А коли один цурпалок почав куріти, то так уже був стомлений Микола, що ледве-ледве міг рушити рукою. «Нічого не вийде з цього», – думає. – «Треба вигадати щось друге.»

Та навіщо козаком був Микола! Хіба йому не доводилось у поході, їдучи верхи класти м’ясо під сідло, як колись Святославу Хороброму, й отак розпаривши їсти! Що правда, не буде печене, та все ж таки й не сире.

Приніс два широкі, плескуваті камені, вклав між них м’ясо та й почав стукати клепалом. По недовгому часі камінь почав ставати щораз гарячішим. Іще з більшою натугою невпинно стукав Микола об каменюку, аж наприкінці м’ясо так зм’якло, що можна було його вже їсти. Щоправда, за печене не мав би охоти його заміняти… та давно не бачив м’яса. Приправивши його ще цитриною, не без смаку таки з’їв свою першу здобич, закусив горіхом кокосовим, попив чистої водиці та й ліг відпочити.

Сонце не світило вже так і не пекло як перше. «Ex!» – думав Микола – «воно йде що-раз ближче до зими. Треба думати як захиститись од зимового холоду.» Та глянувши на шкуру, що розіпнута лежала перед печерою, усміхнувся веселий: «Ось знаю вже що мені робити. Лам тут немало та й не дуже, як бачу, вони мене лякаються. Не важко мабуть буде вбити штук кілька. І от тобі буде й печеня, й одіж на зиму.»

І хоч утомлений сильно, але радий і веселий, що так щасливо проминув йому день, Микола заснув твердим сном.

Примітки

Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 69 – 72.